3.4. Зрушення в землеволодінні

Реформа 1861 р. завдала поміщицькому господарству в Україні, як і в цілому по Росії, серйозного удару. Як ми бачили, в 60-х рр. ХІХ ст. були ліквідовані основні перешкоди в мобілізації земельної власності: поміщицькі землі могли відтепер відчужуватися, здаватися в оренду, передаватися в заставу особам усіх станів.

Перш ніж звернутися до підсумкових показників поміщицького землеволодіння, згадаємо загальну картину розподілу земельних угідь. На 1905 р. загальна земельна площа українських губерній становила 44107,1 тис. дес. Порівняно з 1877 р. вона збільшилась на 1420,8 тис. дес. [158]. Офіційна статистика виділяє приватну власність, надільну землю та землі казни, уділів, церков, монастирів і міст. Співвідношення між цими групами володінь по окремих регіонах України неоднакове. Найбільшою питома вага приватного землеволодіння була на Півдні – 51,5 %, найменшою – на Лівобережжі – 40,7 %. Ще більші відмінності спостерігаються по окремих губерніях. Зокрема на Херсонщині приватна земельна власність займала 51,5 %, на Катеринославщині – 50,5, у той час як на Чернігівщині – 41,7, Харківщині – 35,8 % земельної площі. Надільні землі становили найвищий відсоток на Харківщині – 59,2, найнижчий – на Херсонщині – 37,3 %. Землі державні, церков та міст найбільшу площу мали на Волині – 11,3 %, найменшу – на Полтавщині – 2,6 %. Уся приватна власність на Україні розподілялася на особисту (85,9 %) та на власність громад і товариств (14,1 %). Причому роль колективної власності товариств і громад у земельних відносинах зростала, оскільки ще 1877 р. вона становила трохи більше 1 % [159]. Майже повсюди понад половину особистої земельної власності становило дворянське землеволодіння. Причому найпомітнішим воно залишалося на Правобережжі – 83,7 %, в той час як на Лівобережжі цей показник становив 59,5, а на Півдні – 44,6 %. Селянська особиста власність найпоширенішою була у Південній Україні та на Лівобережжі, де вона обіймала відповідно 24,5 та 22,3 %. Власність купців займала найбільшу площу на Півдні України, де найпомітнішою була і власність міщан [160].

Перейдемо до характеристики власне поміщицького землеволодіння. Звернемося до таблиці 3.12 (додаток А) [161]. Приватне землеволодіння між 1877 та 1905 рр.

Зокрема на Правобережжі ще в ХVІ ст. розпочався процес формування потужного дворянського землеволодіння, яке зберігало свої позиції і в розглядуваний час. Правобережжя на тлі інших українських губерній мало цілий ряд особливостей: тривалий час тут були сильними польські позиції, ця територія до складу Росії увійшла достатньо пізно, відрізнялися землі й своїми природно-кліматичними умовами. Все це не могло не вплинути на поміщицькі господарства. На Півдні, навпаки, поміщицьке землеволодіння через постійну небезпеку турецько-татарської агресії почало формуватись достатньо пізно, у ХVІІІ ст. До того ж розвиток поміщицького землеволодіння стримував гострий дефіцит робочих рук, який відчувався і в пореформений період.

Співставлення з даними поземельного обстеження 1877 р. показує істотне скорочення дворянського землеволодіння (таблиця 3.13 – додаток А) [162]. По українських губерніях воно становило 31,6 % і було помітнішим порівняно з Європейською Росією (27,2 %). З регіонів України першість вели південні губернії, де воно зменшилося майже вдвічі. Потім ішло Лівобережжя (39,5 %) та Правобережжя (16,2 %). Водночас помітно збільшилося землеволодіння селян (у 2,8 раза), міщан (1,2), купців та духовенства (на 5-6 %).

Втрата дворянами значної частини власних земель пояснюється соціально-економічними умовами другої половини ХІХ ст. Господарства, які до реформи велися виключно працею кріпаків, почали руйнуватися. Для того, щоб маєток давав прибуток на попередньому рівні, його необхідно було докорінно перебудувати. Потрібен був капітал, який мали далеко не всі землевласники. В такій ситуації багатьом було вигідніше продати маєток, ніж вести у ньому збиткове господарство. Скороченню дворянського землеволодіння сприяла також аграрна криза кінця ХІХ ст.

За підрахунками Д.Бовуа, маєтності російських дворян пересічно по імперії скоротилися з 87,2 млн дес. у 1862 р. до 41,1 млн у 1914 р., тобто без жодного політичного тиску на 58,9 %. На 1861 р. в руках поляків перебувало 5/6 земельних володінь, на 1914 р. їм вдалося зберегти 3/6, тобто кількість їхніх маєтків зменшилася на третину. В 9 західних губерніях площа у власності дворян з 1861 по 1905 рр. зменшилась на 17 %, тоді як у Центральній Росії на 33 %, на Лівобережній Україні – на 41 %, у південних і східних степах на 52 %, на півночі імперії на 60 %. “Російському дворянству, яке придбало землі в Україні… бракувало патріархальної прив’язаності до сільського життя, ототожнення набутої землі з батьківщиною.” Створення ж кількох колосальних латифундій колишніми українськими селянами, як Терещенки й Ханенки – династії могутніх цукровиробників, не змінило переваги польських і російських землевласників.

П.П.Скоропадський у спогадах зазначав, що земля у польських землевласників перебувала в “чіпких руках”, оскільки в губерніях, де переважало російське землеволодіння, воно швидко тануло, як, наприклад, в Кролевецькому повіті на Чернігівщині, де в 1915 р. в руках поміщиків залишилося всього 1,5 % ріллі. На Правобережжі, зокрема в Сквирському повіті Київської губернії цей показник зберігався на рівні 50 % [163].

Дані таблиці 3.14 по Подільській губернії свідчать про скорочення дворянського землеволодіння та одночасне збільшення кількості дворянських маєтків. Так, з 1861 по 1892 р. дворянське землеволодіння скоротилося приблизно на половину. У Брацлавському, Гайсинському, Вінницькому повітах спостерігалося скорочення кількості їхніх маєтків, – відповідно на 22, 20, 10,2 %. В Ушицькому, Ямпільському, Могилевському, Летичівському, Проскурівському, Кам’янецькому, Ольгопільському, Литинському й Балтському повітах кількість дворянських маєтків зросла. Причому в останньому – більше як у два рази. Отже, відбулося й скорочення середнього розміру дворянських маєтностей.

У виступах на особливій нараді у справах дворянського стану, яка діяла протягом 1897-1901 рр., міністр фінансів С.Ю.Вітте відзначав, що головна

Таблиця 3.14

Зрушення у дворянському землеволодінні Подільської губернії у другій половині ХІХ ст. [164]

причина “оскудєния” дворянства полягала в неумінні пристосуватися до нових умов, зрозуміти перспективи подальшого розвитку.

Водночас чимало поміщиків прирощували свої земельні володіння з метою розширення господарської діяльності. Одні з найзаможніших поміщиків України Терещенки починали з торгівлі. Спочатку це була торгівля дріб’язком, потім – хлібом і лісом. Накопичивши пристойний капітал, Артемій Терещенко вклав його у цукрову промисловість. Сини – Микола, Федір і Семен – продовжили справу. Після реформи 1861 р. Микола Терещенко скористався невмінням багатьох поміщиків вести господарство в нових умовах і брав в оренду як угіддя, так і промислові заклади. В результаті йому належало близько 80 тис. дес. землі [166]. В 1870 р. Артемію Терещенку, почесному громадянину, купцю 1-ї гільдії надано дворянство. В документі записано: “В ознаменование особых заслуг отца и по делу “водворения в Юго-Западном крае русского землевладения и в поощрение благотворительной деятельности…” [167].

Один з найбільших маєтків Подільської губернії – Шпиківський М.Балашова – формувався шляхом купівлі окремих земельних ділянок протягом 1864–1884 рр. У підсумку його площа склала 11,8 тис. дес. [168]. Віктор і Альберт Лінке були землевласниками Херсонської губернії. Їхній дід ще в першій половині ХІХ ст. прибув на Південь України з Німеччини. Дід і батько жили на землі, орендованій у місцевого поміщика. Поступово прижившись, Лінке перейшли у російське підданство. Заробивши гроші, займаючись вівчарством та купецькими справами, придбали землю. В.Лінке володів 7,2 тис., його брат – 4,5 тис. дес. [169].

Таблиця 3.15 (додаток А) дає уявлення про становий склад поміщиків України на початку ХХ ст. [170]. Домінуючим залишалося дворянське землеволодіння. Найпотужніші його позиції спостерігалися в правобережних губерніях (90,3 %), серед яких особливо виділялася Подільська (95,4 %). Найнижчою питома вага дворянського землеволодіння була в Південній Україні (60,1 %). Особливо вирізнялися Херсонська (55,4 %) і Таврійська (53,2 %). В цілому в українських губерніях частка дворян у поміщицькому землеволодінні, наближаючись до рівня Європейської Росії, була трохи нижчою (76,1 проти 77,4 %). Меншою була й питома вага купців (12,8 проти 18,9 %). Серед українських губерній купецьким землеволодінням виділялися південні губернії (20,3 %), особливо Таврійська (30,8 %). Натомість міщанське землеволодіння за рахунок високого його рівня у Херсонській (12,9 %) і Таврійській (8,5 %) губерніях випереджало відповідні показники по Європейській Росії. Отже, на початку ХХ ст. поміщицьке землеволодіння у підросійській Україні на 3/4 залишалося дворянським. Таблиця 3.16

Зміни в поміщицькому землеволодінні Харківської та Чернігівської губерній на початку ХХ ст. (тис. дес.) [171]

У подальшому скорочення дворянського землеволодіння тривало. Як показує таблиця 3.16, з 1905 по 1917 рр. по Харківській губернії воно склало 296,9 тис. дес. (37,5 %), по Чернігівській – 205,8 тис. дес. (28,7 %). Хоча темпи нижчі порівняно з попереднім періодом (1877-1905 рр.) відповідно на 3,4 та 12,7 %, але все ж достатньо помітні. Скорочення торкнулося і духовенства. Лише в Харківській губернії спостерігалося розширення землеволодіння інших станів – на 38,4 %, питома вага їхня виросла на 12,8 %. Зниження питомої ваги землеволодіння дворян і духовенства відбувалося частково на користь інших представників поміщицтва, але в основному земля “випливала” з рук поміщиків. На Харківщині протягом зазначеного періоду вони втратили 261,5 дес. (24,9 %), на Чернігівщині – 243,5 дес. (26,1 %). Застаріле дворянське землеволодіння поступово витіснялось землеволодінням мобільніших власників-підприємців.

У таблиці 3.17 показана питома вага поміщицького землеволодіння в загальному та приватному. Тут також чітко простежуються регіональні відмінності. Так, найвища питома вага поміщицького землеволодіння в загальному та приватному землеволодінні зафіксована на Правобережжі (38,1 % та 81,9 %), найнижча – на Лівобережжі (24,1 % та 59,1 %). Питома вага поміщицького землеволодіння у загальному земельному фонді в українських губерніях майже вдвічі була вищою від Європейської Росії в цілому (31,6

Таблиця 3.17

Питома вага поміщицького землеволодіння в 1905 р. [172]

проти 17,1 %). Що ж до частки у приватному землеволодінні, то ці показники трималися приблизно на одному рівні (67,7 та 66,5 %).

Поряд із скороченням дворянського землеволодіння зменшувалась і питома вага поміщицького землеволодіння в цілому. Активізація продажу землі поміщиками припала на перші роки ХХ ст., що пояснюється зміною загальних соціально-економічних обставин, остаточним поворотом до буржуазних відносин. Мобілізація землі була прискорена стихійними виступами селян у 1905-1907 рр. Цьому сприяло і постійне зростання цін на неї. Наприклад, якщо в 1897 р. пересічна ціна за одну десятину становила 77 руб., то в 1907 р. – 123 руб. [173]. Серйозний поштовх продажу землі дала Столипінська аграрна реформа. Події початку ХХ ст. (поразка у російсько-японській війні, виступи селян 1905-1907 рр.) змусили царський уряд приділити аграрному питанню особливу увагу. Від підтримки поміщиків уряд перейшов до поступового усунення поміщицьких латифундій.

Проведенню реформи активно сприяв Селянський банк, який виступав посередником у реалізації поміщицької землі. За його допомогою поміщики України протягом 1906–1910 рр. продали понад 385 тис. дес. З цього приводу Є.Чикаленко писав: “…землевласники, що самі вели великі господарства і

Таблиця 3.18

Площа поміщицького землеволодіння Наддніпрянської України в 1905 та 1917 роках [175]

ледве врятували своє життя під час революції, масово почали спродувати свої землі Селянському Банкові та переїздити в міста, де могли жити з будинків, куплених на виручені за землю гроші, або на проценти з капіталу, або продавши частину землі, будували акціонерними спілками цукроварні…” [174]. Отже, продаж землі зумовлював зміну не тільки способу життя, а й соціальну суть колишнього поміщика. Масштаби скорочення поміщицького землеволодіння на початку ХХ ст. відбиває таблиця 3.18. Так, за 1905–1917 рр. воно зменшилося в Катеринославській губернії – на 42,2 %, Чернігівській – 35,7, Полтавській – 31,1, Київській – 30,5, Харківській – на 22 %.

Таблиця 3.19. (додаток А) показує розподіл поміщицької землі за розмірами маєтків [176]. В цілому власники господарств площею понад 50 дес. становили 22,4 % загальної кількості землевласників у межах дев’яти українських губерній. Це землеволодіння виходило за межі селянського як за станом власників, так і за своїми розмірами. У цій групі селяни зустрічалися швидше як виняток. Маєтків площею 50-100 дес. у дев’яти українських губерніях налічувалося 5,5 тис., або 25,3 % загальної кількості землевласників. Їм належало 331,9 тис. дес. (2,4 % поміщицького землеволодіння). Середній розмір землеволодіння в цій групі становив 60,3 дес. У губерніях Лівобережної України чільне місце посідали дрібні володіння, де вони обіймали 36,9 % загальної чисельності господарств і лише 4,9 % землі. Найнижчі показники воно мало на Правобережжі – відповідно 16 та 1,3 %.

Найчисленнішу групу становили середні господарства площею 100-1000 дес. (59,8 % загальної їх кількості – 12,9 тис.), на долю яких припадало 34 % поміщицького землеволодіння (4,7 млн дес.) [177].

Іншим було становище у великих господарствах. Маєтки площею понад 1 тис. дес. становили невисокий відсоток у загальній кількості поміщицьких господарств – 14,9 %, але належна їм земля обіймала 63,6 % поміщицької (8,9 млн) [178]. Отже, із збільшенням площі маєтків зростала їхня питома вага у поміщицькому землеволодінні в цілому. Істотні відмінності у розміщенні поміщицьких земель простежуються по окремих регіонах. Найміцніші позиції велике господарство мало на Правобережжі – 69,1 % поміщицьких земель. Найменший відсоток земель великих власників припадав на Лівобережжя – 47,8 % [179]. У правобережному регіоні високим був відсоток землеволодінь, які перевищували 1 тис. дес. – 21,5 %. На Лівобережжі такі маєтки належали дворянам, а у Волинській, Київській, Херсонській та Таврійській губерніях такі великі землеволодіння мали ще й купці, селяни [180]. Це свідчить про те, що тут відбувався інтенсивніший процес формування безстанового землеволодіння.

Ще чіткіше латифундійність поміщицького землеволодіння ілюструє наявність господарств площею понад 10 тис. дес. кожне, яких нараховувалося на Україні 109 (0,5 % загальної кількості). На Правобережжі маєтків площею понад 10 тис. дес. налічувалося 56 (51,4 %). Це стільки ж, скільки таких господарств було разом на Лівобережній та Південній Україні. Подібних господарств найбільше було у правобережних губерніях. Тут вони, становлячи менше одного відсотка поміщицьких господарств, містили майже 17,9 % поміщицьких земель регіону. Серед найбільших на Правобережжі назвемо маєток графів Браницьких, який розташовувався в шести повітах Київщини і займав понад 400 тис. дес. Великими землевласниками були також Потоцькі, Млодецькі, Лопухіни, Шувалови, Воронцови та інші [181]. “… через історичні умови, землі й притому великими ділянками, нерідко в декілька десятків тисяч десятин кожен, належать особам польського походження…”, - відзначає автор дослідження кінця ХІХ ст. [182]. Отже, поміщицькі господарства у своїй більшості були середніми, а поміщицьке землеволодіння – великим.

Простежуються регіональні розбіжності. Наприклад, у Васильківському повіті, який займав у Київській губернії останній рядок, нараховувалось лише 11 землевласників, більшість землі концентрувалося в руках однієї родини – Браницьких. Рівненський повіт на Волині, перший за кількістю належної полякам площі, завдячує цим рангом лише невеликому числу родин – Плятери, Радзивіли, Любомирські, Стецькі, Урбанські, Янковські, Рибчинські, Понінські, Прушинські, Малинські, Зеленські, чиї маєтки, розміщені переважно в лісовій зоні, нерідко перевищували 10 тис. дес. [183].

Про рівень концентрації поміщицького землеволодіння дають інформацію відомості про правобережні маєтки, що підлягали продажу у зв’язку з польським повстанням 1863 р. Так, Й.І.Млодецький (Таращанський повіт Київської губернії) володів дванадцятьма маєтками загальною площею 15,9 тис. дес. К.Качевському (Житомирський повіт Волинської губернії) належали 7 маєтків, які займали 9,4 тис. дес. тощо [184]. Цю ж думку підтверджує й вивчення поміщицького землеволодіння Волинської губернії наприкінці ХІХ ст. Так, князю Ф.Радзивілу в межах Луцького, Старокостянтинівського й Дубенського повітів належало три маєтки загальною площею 30 тис. дес.; князі Ледоховські володіли дев’ятьма маєтками, площа яких сягла 28,5 тис. дес.; князі Яблоновські в Новоград-Волинському, Остроградському, Рівненському повітах володіли 27,5 тис. дес., з яких 23,6 тис. належали Лютгарді Яблоновській, решта – її братові Артуру; Красицькі мали 25,6 тис. дес. у Луцькому, Володимир-Волинському й Ковельському повітах [185]. Отже, найбільші земельні володіння належали представникам давніх аристократичних польських родин. Саме ці земельні території й стали економічною основою польського сепаратизму.

Незважаючи на втрату значних земельних площ, поміщицьке господарство України зберігало латифундійний характер, тобто основна частина його зосереджувалась у великих маєтках, а, отже, в руках незначної кількості землавласників. Характерною ж рисою поміщицького землеволодіння була його висока концентрація. Після 1905 р. тривало скорочення поміщицького землеволодіння. Зміни в розподілі землі між поміщицькими володіннями різних розмірів Харківської й Чернігівської губерній між 1905 та 1917 рр. відображені в таблиці 3.20. Отже, порівняно з 1905 р. поміщицьке землеволодіння в Харківській губернії в 1917 р. скоротилося на 24,9 %,

Таблиця 3.20

Зміни в розподілі поміщицького землеволодіння за розмірами господарств у Харківській та Чернігівській губерніях

на початку ХХ ст. [186]

у Чернігівській – на 26,1 %. В обох губерніях скоротився середній розмір поміщицького володіння: у Харківській губернії – з 56,4 дес. до 39,2 дес.; у Чернігівській – з 34,6 до 25,6 дес. Помітно скоротилася кількість великих маєтків (на 40 і 34 %) та їхня площа (на 35 % і 29 %). Характерною рисою поміщицького землеволодіння залишалася його висока концентрація, яка навіть дещо посилилась: на Харківщині в 1917 р. 7,5 % (13,4 %) великих господарств охоплювали 51,3 % (59,2 %) поміщицької землі, на Чернігівщині 4,4 % (6,6 %) маєтків займали 43,1 % (44,6 %) площі.

Статистичне обстеження господарства Подільської губернії наводить дані про становище поміщицького господарства в Кам’янецькому повіті (Таблиця 3.21). Усього налічувалося 177 маєтків загальною площею 119,6 тис. дес. Найбільше було середніх за площею господарств, найменше - дрібних. Дрібні господарства становили 6,2 % в загальній кількості та лише 0,6 % поміщицького землеволодіння; середні – 74,6 % чисельності поміщицьких маєтків та 49,7 % землі; великі за кількістю становили 19,2 %, а площу обіймали таку, як і середні. Ці дані дозволяють судити про рівень концентрації земель в руках найбільших поміщиків. Так, поміщик Садовський тільки в Кам'янецькому повіті володів сімома маєтками загальною площею 9,4 тис. дес., Голинські мали 3 господарства площею 1,3 тис. дес. тощо. Щодо визначення способу організації господарства дані неповні – стосуються лише 115 маєтків,

Таблиця 3.21

Поміщицьке господарство Кам’янецького повіту Подільської губернії в другій половині ХІХ ст. [188]

проте вони досить показові. Отже, по всіх групах найбільша кількість маєтків велася власником (65 господарств), чимало віддавалося в оренду (41 маєток) [187].

Великою проблемою для поміщицьких економій Правобережжя залишалося черезсмужжя. В окремих господарствах до 30 ділянок поміщицької землі врізалися в селянські. Наприклад, маєток Кухарі Радомишльського повіту Київської губернії площею 3 тис. дес. складався зі 174 ділянок по 0,25 – 130 дес. кожна [189]. У 1896 р. 2/3 селянських земель (2,9 млн дес.) залишалися нерозверстаними [190]. Управитель Степанського маєтку В.О.Остроградського (Рівненський повіт Волинської губернії) К.М.Пересвіт-Солтан в червні 1911 р. звернувся до Рівненської землевпорядчої комісії з клопотанням посприяти якнайшвидшому затвердженню планів замінених черезсмужних земель [ 191].

Іншим тягарем для поміщицьких господарств правобережних губерній залишалися сервітути, тобто право спільного користування селян і поміщиків деякими угіддями, найчастіше пасовиськом. Управитель Степанського маєтку В.О.Остроградського в одному з листів за 1910 р. повідомляв, що мешканці навколишніх сіл мали право лісового сервітуту – “сервітут цей виражений у даних туманно і майже необмежено” [192]. Така ситуація заважала запроваджувати ефективні сівозміни, обмежувала господарство традиційним трипіллям. У 1907 р. Умансько-Липовецьким сільськогосподарським товариством у межах Уманського, Липовецького, Звенигородського, Таращанського повітів Київської губернії та Гайсинського Подільської губернії було обстежено 41 маєток загальною площею 100 тис. дес. орних земель, що становило 22,8 % поміщицьких земель обраного регіону. 85,6 % їх були вже розверстані. Про гальмівний вплив сервітутів на поміщицьке господарство свідчить поширеність багатопільних сівозмін. Багатопільні сівозміни займали 91,6 % розверстаних земель і 37 % на нерозверстаних [193]. Тобто раціональні сівозміни ймовірніше було застосовувати на землях, відокремлених від селянських.

Процес ліквідації сервітутів тривав, хоча й надто повільно. У фондах повітових предводителів дворянства чимало документів про викуп землі селянами у поміщиків з ліквідацією сервітутів. Наприклад, мешканець с.Липне в 1895 р. звернувся з проханням викупити у поміщиці Марії Красицької 6 дес. землі, якими він користувався “з давніх років”. Щороку він сплачував на користь поміщиці по 4 руб. за десятину, за що він користувався випасом худоби, опаленням і збиранням грибів та ягід без особливої за те доплати й відбування натуральних повинностей. Оскільки землевласниця дала згоду, Гарбарчуку дозволено виділитися з ділянкою, але при цьому усі сервітути ліквідовувалися, за що йому належала 10-відсоткова знижка плати за землю [194].

У статистичному огляді Подільської губернії за 1909 р. зазначається, що черезсмужжя зросло ще більше з початку здійснення Столипінської реформи. Як захід до його подолання розглядалося переселення на казенні землі Азійської Росії, а також розселення селян на землях, куплених за допомогою Селянського банку. Бажані також були відповідні закони: про ліквідацію черезсмужжя, про поділ угідь, що знаходилися в спільному користуванні селян і поміщиків; про знищення існуючих сервітутів [195].

Отже, продаж землі становив основу соціальної еволюції поміщицтва у пореформену добу. Незважаючи на те, що великі ділянки її відходили до решти дворян, все ж основна частина переходила у власність представників інших станів – купців, міщан, селян, колоністів. Основною складовою еволюції поміщицтва заданої доби було розмивання станової замкненості, що зумовлювало зміни й економічного порядку, тобто системи господарювання, пов’язану з приходом у маєтки “нових поміщиків”.

Таким чином, у земельній власності поміщицтва України під впливом реформи 1861 р. відбувалися кардинальні зміни. Значного поширення набула оренда землі. В українських губерніях у період, що розглядається, розгорталися процеси, загальні для Європи, але з запізненням приблизно на століття. Так, в Англії ХУІІІ ст. великий власник перетворився на рантьє, який бачив у своїй землі не тільки ознаку соціального престижу, а й засіб виробництва, яке він з вигодою для себе довіряв орендарям, які господарювали ефективно. Те ж саме відбувалося і з поміщиками пореформеної України. Облаштований маєток, зданий в оренду за гарну ціну, був для його власника гарантією легкого отримання кредиту для інших капіталовкладень, оскільки нерідко земельні власники були також підприємцями в промисловості. Що стосується орендаря, то він був упевнений у збереженні своєї оренди згідно з угодою. Тобто він міг без особливого ризику вести своє господарство відповідно до правил ринку й капіталістичного господарства.

Отримання банківських позик дозволяло розширювати підприємницьку діяльність як у сільському господарстві, так і в промисловій сфері. Водночас частина позичальників банків витрачала отримані кошти на непродуктивні цілі, на особисте споживання. Земельні володіння цієї групи поміщиків являли собою потенціал для подальшої мобілізації поміщицької землі. На межі ХІХ–ХХ ст. поміщицьке землеволодіння України відзначалося високим рівнем концентрації, хоча латифундійність значною мірою вже була підірвана, під впливом соціально-економічних змін тривало його загальне скорочення. Водночас велике землеволодіння на час, що розглядається, не вичерпало свого потенціалу. Дрібний власник був приречений або на розширення своїх володінь, щоб вижити, або на розорення і перетворення на найманого робітника. На думку Ф.Броделя, “велика земельна власність, краще пристосована, рентабельніша, мало-помалу перегрупувала землі до вигоди поземельного дворянства” [196]. Це повною мірою відбиває ситуацію, що склалася в українських губерніях.