5.3. Участь у торгівельно-фінансовому підприємництві

Галуззю, в межах якої діяльність поміщиків особливо яскраво змінювала їхнє соціальне обличчя, на тлі якої поміщики особливо динамічно втрачали свій традиційний вигляд поміщиків-землевласників, виступало торгівельно-фінансове підприємництво.

Ця тема отримала висвітлення в науковій літературі. Зокрема І.О.Гуржій показав місце України в загальноросійському експорті хліба. Розвитку торгівлі сприяло розширення мережі залізниць. Автор показав причини скорочення експорту хліба в 70-90-ті роки ХІХ ст. Він відзначив, що падіння цін на хліб негативно позначилося на становищі поміщицького господарства. Основними його наслідками стали розширення площ під хлібом, спеціалізація на виробництві хліба, зростання обсягів виробництва хліба, ширше застосування вдосконаленої техніки [108]. У цілому ряді праць проаналізовані загальні умови зернового виробництва й торгівлі на межі ХІХ-ХХ ст. [109]. Хліб посідав перше місце в експорті країни. У зв’язку із загостренням аграрної кризи відбулося значне падіння хлібних цін. Однак внаслідок значного вивозу зернових відбувалося зростання цінності хліба, який вивозився, що дозволило зберегти за хлібом провідні позиції. Вплив світової аграрної кризи на сільськогосподарське виробництво Півдня Росії розглянутий З.П.Конигіною [110]. На основі масових статистичних матеріалів дослідники простежили організацію хлібної торгівлі, визначили основні її напрямки, обсяги тощо. Але ці праці присвячені Росії в цілому, хоча й з виділенням окремих її регіонів. Щодо участі поміщиків у торгівлі, то вона висвітлена фрагментарно, тому потребує вивчення.

У зазначений період в Україні чітко виділялися три райони спеціалізації сільськогосподарського виробництва, в кожному з яких домінували певні культури. Правобережжя – місцевість з родючими ґрунтами, порівняно високим рівнем сільськогосподарської культури.

Отже, природно-кліматичні умови зумовлювали домінування хлібів на території всіх українських губерній. Вони й стали головним предметом торгівлі. За підрахунками О.І.Гуржія, найбільше зернових на одного жителя припадало в південноукраїнських губерніях (Таврійська – 13,3, Херсонська – 10,8, Катеринославська – 6,7 пудів), далі за цим показником розташувалися Подільська (7,2 пуда), Київська (4,8), Полтавська (3,7) губернії. Найменшим показник на душу населення був у Волинській (2,6), Чернігівській (1,9), Харківській (1,1) губерніях [111]. Отже, основними виробниками товарного зерна виступали три південноукраїнські, дві правобережні та одна лівобережна губернії. Саме тутешнє зерно “шукало” виходу на внутрішні ринки і за кордон. У решті регіонів України, як і в цілому по Росії, хлібна торгівля, особливо зовнішня, часто мала характер голодного експорту.

У пореформені десятиліття відбувалося зростання торгівельного землеробства. Проведений В.О.Золотовим аналіз структури хлібного експорту показав, що головна роль у російському вивозі належала сільськогосподарській продукції й сировині [112].

Вивіз не припинявся і у неврожайні роки. Губернатори, дбаючи про спокій на своїх територіях, у такі періоди марно вимагали закриття кордонів. Ще в 1865 р. Валуєв та міністр фінансів Рейтерн виступили проти, посилаючись на неможливість контролю і необхідність виконувати взяті замовлення. В результаті до 1880 р. великі землевласники вдавалися до експорту за дуже вигідними світовими цінами.

Падіння цін на хліб у кризові роки болюче відбилося на стані поміщицького господарства. Втрачаючи прибутки, поміщики настійно намагалися вийти зі скрутного становища. Різні записки про заходи для послаблення сільськогосподарської кризи були предметом обговорення на засіданнях товариств сільського господарства. 5 грудня 1886 р. одна з таких записок обговорювалась на засіданні Київського товариства сільського господарства. Автор А.П.Суботін вказував, що “в багатьох місцях землеробство тепер дає збитки. Становище селян погіршується особливо помітно. Поміщицьке господарство в деяких місцях не дає ніякої ренти. Маса маєтків стала продаватись, і багато поміщиків звернулися з клопотанням, щоб, за відсутністю у них грошових надходжень, їм було дозволено вносити податки натурою, тобто хлібом”. Автор записки добивався зниження мита на імпортні промислові товари з тим, щоб іноземні держави відповідно зменшили мито на російські сільськогосподарські товари. Оскільки ці думки імпонували багатьом поміщикам, записку незабаром надрукував орган Товариства сільського господарства Південної України [117].

Непомірне роздування вивозу хліба за кордон відзначалося офіційною комісією, заснованою в 1888 р. для вивчення причин падіння хлібних цін. У заключній доповіді (жовтень 1892 р.) визнавалося, що посилений вивіз із Росії не відповідав “ні збільшенню посівів, ні підвищенню продуктивності господарств”. Під впливом неврожаю 1891 р. укладачі доповіді підкреслювали, що саме хліб має “першорядне значення в народній економіці”. У документі відбилося негативне ставлення до фіскальної політики уряду, яка не враховувала дійсного розвитку зернового виробництва країни. “Господарський розрахунок, який керує вивозом з Росії, будувався так, що, вигідні чи невигідні умови продажу хліба, вивіз його постійно зростає” [118]. Селянські господарства відігравали переважаючу роль у забезпеченні ринку хлібів. Але роль ця за умови низької товарності селянських господарств зумовлювалась великою кількістю їх. З цього випливає надзвичайно висока залежність російського хлібного ринку від становища власницьких господарств з огляду на їхню високу товарність. Відомий російський економіст “надзвичайного часу” М.Д.Кондратьєв зазначав: “Ясно, що різке потрясіння продукції власницьких господарств за інших рівних умов також повинно вести до кризи ринку” [119].

Для підрахунку співвідношення селянського й поміщицького хліба підходять показники, запропоновані Лященком для кінця ХІХ – початку ХХ ст. Середній чистий збір по Європейській Росії для того часу він визначив з селянських полів у 1633 млн, з поміщицьких – 477 млн пудів. Виходячи з пропорції виходу товарних надлишків у 1880-ті роки, можна припустити, що вони становили з 1308 млн пудів чистого збору з надільних земель (включаючи також їхню частину, яка здавалася в оренду) близько 150 млн пудів, від збору в 175 млн пудів із власних земель селян – 150 млн і від 150 млн пудів з орендованих або поміщицьких земель – до 30 млн пудів.

Важко не погодитись із думкою Д.Бовуа про те, що уявлення про Україну як житницю дещо викривлене, адже на тлі масових селянських злиднів надлишок зерна мав місце тільки в маєтках. Поміщицькі господарства залишались великими продавцями зерна. Наприклад, Смілянський маєток Бобринських щороку давав понад 1 млн пудів зерна, з яких на продаж надходило 540 тис., маєтки Терещенків виробляли близько 10 млн пудів зерна [121]. Збут пшениці в Теплицько-Ситківецькому маєтку графа К.Потоцького (Подільська й Київська губернії), площа якого становила 26,2 тис. дес., а рілля 18,2 тис. (69,5 %), сягав 82,5 % всього врожаю (68,7 тис. пудів). Ця продукція реалізувалася в Одесі чи на місцевих великих млинах. У Терновському маєтку князів Щербатових (Харківська губернія) із зернових вирощувались пшениця, жито, овес, ячмінь. Жито й овес використовувалися переважно для внутрішнього споживання, пшениця та ячмінь надходили у продаж. Зокрема, до 100 тис. пудів на рік пшениці продавалось на місцевий крупчастий млин Н.А.Терещенка в с.Тьоткіному [122]. Значення поміщицьких господарств для розвитку ринку визначалося не кількісними показниками, а якісними, зокрема, високою товарністю цих господарств. Високий рівень товарності ілюструють дані по Петровському маєтку Г.П.Галагана (таблиця 5.10). Домінувало жито й у валовому зборі, і серед товарного зерна. У 1877р. з загальних зібраних 68,2 тис. пудів зерна на продаж виділено 56,8 тис., тобто 83,2 %. З того зерна, що залишилося в господарстві, 6,5 тис. передбачалося витратити на продовольство, 2,8 тис. – на посів, 1,2 тис. спрямовувалося на винокурний завод, 0,9 тис. призначалося для натуральної оплати праці. Найвища товарність зафіксована відносно пшениці, ячменю та вівса.

Таблиця 5.10

Використання зібраного зерна з урожаю 1877 р.

в Петровській економії Г.П.Галагана (пуд.) [123]

Поміщицький хліб, частіше за все, збувався місцевому скупнику. Від нього хліб надходив до місця призначення: в порт, на залізничну станцію до великих фірм або ж розпродувався частинами. Часто, перш ніж дійти до місця призначення, хліб кілька разів переходив з одних рук до інших. Торгівельні операції розпадалися на кілька послідовних ланок: 1) купівля зерна у виробника; 2) скупка зерна торгівцями, які організовували партії хліба; 3) купівля зерна великими оптовими фірмами для експорту, борошномельного та біржового перепродажу. Скупка хліба у поміщиків здійснювалася скупниками й комісіонерами. Дрібні скупники продавали хліб комісіонерам, які розгортали свою діяльність на залізничних станціях, річкових пристанях. Комісіонери формували відносно великі партії хліба шляхом купівлі його у скупників чи безпосередньо у поміщиків. Як скупники, так і комісіонери не мали значних капіталів, тому розміри їхніх прибутків залежали від швидкості обороту їхніх капіталів. Уряд заохочував видачу позик під хліб, розраховуючи при цьому, що цим скористаються в першу чергу поміщики [124]. Комісіонери й інші хліботорговці постачали хліб у портові міста. Зверталися до послуг маклерів, які реалізовували партії хліба на біржах або укладали угоди безпосередньо з експортними фірмами.

Найвище через свої якості – м’якість, багатий вміст білка – цінувалася південноукраїнська пшениця, яка гарно витримувала далекі перевезення. Покупці, особливо великі були дуже вимогливими щодо чистоти зерна. Прагнучи продавати хліб якомога чистішим, поміщики пропускали зерно через молотарку або сортувалку. Порівняно із селянським якість поміщицького хліба була помітно вищою. В результаті за нього, зокрема на Правобережжі, платили на 10-20 коп. за пуд більше порівняно з селянським.

Перехід хліба з рук до рук значно збільшував витрати виробництва, а також погіршував якість товару. Вагу партії зерна збільшували, підмішуючи у пшеницю інше зерно чи зерно нижчої якості або навіть полову, пісок, глину, здійснювали так зване “штучне засмічення” з метою збільшення обсягів партії зерна. У випадках, коли ціни на запроданий навесні хліб виявлялися нижчими від реальних, поміщики навмисне підмішували неочищений хліб. Серед недобросовісних господарів поряд з селянами були й дрібні поміщики. Масштаби цього явища залежали від попиту на хліб: при підвищених цінах і великому попиті зростали розміри фальсифікації. Велика торгівля практично повністю була вільна від штучного засмічення.

Поміщики нерідко мали постійних покупців, які з року в рік забирали увесь товар. Вони платили більш-менш пристойні гроші. Зазвичай після збирання хліба скупники направлялися у знайомі маєтки і на місці забирали увесь врожай. Купувався хліб наявний, найчастіше необмолочений. Покупці з’являлися, як правило, під час молотьби хліба, тобто в липні – на початку серпня. На місці хліб оцінювався. У такий спосіб оптовому покупцеві зерно обходилося дешевше. Так, після відрахувань витрат на перевезення товару ціна зерна у Подільській і Полтавській губерніях порівняно з Одесою була на 18-20 коп. нижчою [125].

Великі партії поміщицького хліба іноді продавалися безпосередньо борошномелам, але найчастіше через скупників-комісіонерів, які або постійно мешкали в губерніях, або приїжджали влітку для закупівлі хліба. Вони працювали за невеликий гонорар для тих же місцевих чи іноміських фірм. Заробіток скупника на початку ХХ ст. рідко перевищував 0,25 – 1 коп. з пуда [126]. Як правило, скупники ділили між собою “сфери впливу”: в кожному маєтку був свій постійний покупець. Форми скупки й перекупки хліба були не надто сприятливими для розвитку господарства, оскільки, хоча діяльність цілої армії комісіонерів безсумнівно викликала пожвавлення торгівлі, оплата їхньої праці лягала невиробничими витратами на сільське господарство. Такий посередник, перш ніж купити продукт у виробника, запродавав його на термін за встановлену ціну і потім здійснював закупівлю часто неіснуючого хліба, пропонуючи при цьому мінімальну ціну. За такої ситуації посередник торгував на чужі гроші, які покривали високі відсотки, що перекладалися на виробників хліба.

Скупники й хліботорговці створювали конкуренцію одне одному. Вони вміло провокували зниження цін на хліб, розбиваючи кожен повіт на окремі райони, в межах яких діяли. Ця обставина обмежувала конкуренцію, але не знімала її повністю, завдяки чому продажні ціни підтримувались на досить високому рівні. Залежачи від скупників, які поділили між собою певний регіон, споживач повністю перебував у їхньому розпорядженні [127]. Головними умовами при здачі хліба великими партіями, окрім належного очищення, були: своєчасна доставка до місця призначення; відповідальність хазяїна за будь-яку нестачу товару в дорозі, якщо розрахунок відбувався не в маєтку; право власника продати бажану кількість хліба на його розсуд. Власники великих маєтків продавали хліб безпосередньо великим купцям, комісіонерам великих хлібних контор чи борошномелам. Такі покупці приходили до контор маєтків, де й укладались угоди [128].

За способами поставки хліба на ринок можна розрізнити: продаж наявного зерна з видачею невеликого завдатку; продаж на поставку також з видачею завдатку, але трохи більшого; продаж на певний термін з отриманням процентного чи безпроцентного авансу. Оскільки землевласники часто потребували грошей, а при укладанні угоди видавався завдаток, іноді до 50 % вартості партії, то такі продажі виявлялися дуже невигідними для землевласників.

Важливу роль у торгівлі відіграє мережа шляхів сполучення. “Повністю змінюється стан справи із зміною і покращенням шляхів сполучення, які зближають відокремлений раніше край з великими торгівельними ринками”, - йдеться у збірці відомостей про Подільську губернію. У лівобережних губерніях, гарно забезпечених залізницями, купівля хліба зосереджувалася головним чином у численних пристанційних населених пунктах, а також у містечках та великих селищах. Надмірно високі залізничні тарифи впливали на торгівлю хлібом. Тому сучасники привертали увагу до проблеми врегулювання внутрішніх залізничних тарифів у бік зниження. У тих губерніях, де ґрунтові шляхи перебували в незадовільному стані, збільшувалася вага на виробників хліба у вигляді додаткових витрат на доставку по поганих дорогах. У бездоріжжя вартість підвозу хліба до станції зростала в 2-3 рази. На Чернігівщині значні партії хліба купувалися великими торгівцями й прикажчиками від київських парових млинів. Вони приїздили на місця й купували зерно без доставки до залізниці. Вигідніше було транспортувати зерно найманим транспортом, який виявлявся значно дешевшим порівняно з поміщицьким: 2-3 коп. проти 6 коп. з пуда [129].

До поміщицьких господарств Харківської губернії безпосередньо приїжджали представники різного роду великих торгівельних фірм, експортних контор чи комісіонери й закуповували великі партії хліба. Власники маєтків рідко виїздили для продажу врожаю до міст чи на ринки. Тим більше що поміщики були краще обізнані з реальними цінами, тому такого обману, як відносно селян, не бувало. Крім того, оскільки більша частина поміщиків мала можливість отримати кредит, то з продажем хліба вони могли не поспішати і чекати вигідніших цін на хліб. Власники робили пропозицію конторі письмово, по телефону чи особисто; покупець оглядав товар на сховищах у зразках і потім торгувався відносно умов угоди контрагенти обмінювалися листами.

Великі виробники зазвичай встановлювали безпосередні зв’язки з великими споживачами (власниками переробних підприємств, борошномелами). Стосунки ці мали в основному особистий характер і були взаємовигідними. Наприклад, продажем зерна у Смілянському маєтку графів Бобринських займалося головне управління їхніх маєтків і заводів. Продавалося зерно за готівку. Головним покупцем пшениці виступали навколишні млини. Іноді хліб надходив за кордон через посередництво Російського для зовнішньої торгівлі банку в Миколаєві, а також через експортні фірми. Ячмінь і просо продавалися в основному на внутрішньому ринку, овес також надходив і за кордон [130].

Продаж поміщицького хліба на Півдні відбувався або на місці, або в портах, у містах чи на головних ринках самих поміщиків. З початком молотьби поміщик привозив пробу, і маклер шукав на біржі підходящого покупця, за ще отримував відсотки. Місцеві скупники на запрошення землевласника з’являлися в маєтку і закуповували хліб увесь чи партіями безпосередньо з молотарок і відразу ж відправляли його на залізничну станцію чи в порт. Великі торгівці, управителі чи прикажчики від великих борошномелів об’їжджали великі й середні економії, видивлялися хліб. Пробна партія хліба попередньо очищалася сортувалками чи віялками, після чого торгувалися і в залежності від якості встановлювалася ціна, укладалася угода, продавцеві видавався завдаток. При цьому доставку забезпечував покупець. Подібні угоди укладалися з початку серпня до кінця жовтня.

Найбільше поширення на Півдні мав продаж наявного хліба зразу після збирання врожаю місцевим скупникам або агентам торгівельних фірм. Пізніше поміщики свій хліб реалізовували через комісіонерів у порти або через маклерів на місцевих біржах. Видача авансів і позик у цих губерніях були мало поширені. В Катеринославській губернії фіксувалися випадки продажу хліба на корені, але притаманний він був тим землевласникам, які відчували гостру потребу в грошах. При цьому поміщик зобов’язувався продати хліб у певний термін по ціні на 3-5 коп. нижчій від ринкової. Поспішати з реалізацією хліба змушувала заборгованість більшості поміщиків. Такий спосіб реалізації зерна виступав своєрідною формою кредиту. Покупці справляли значний тиск на ціни при продажу хліба на корені, враховуючи потребу господарів в оборотних коштах.

При наявних продажах землевласники володіли інформацією про стан ринку і невигідний тиск з боку покупців був меншим. Порівняно з іншими землевласниками поміщики були краще проінформовані щодо ринкової кон’юнктури, відповідно відносно них виникало менше обманів. У більшості економій були вироблені постійні правила продажу. Один з херсонських поміщиків повідомляв, що продаж невеликої партії хліба вигідніше було здійснювати через скупників, оскільки в іншому випадку пропонована ціна виявлялася на 1-2 коп. нижчою від базарної. Це пояснювалося тим, що зважувався хліб, як правило, на поміщицьких вагах, а покупець, не повністю довіряючи, наперед занижував ціну. Рідко поміщики продавали зерно безпосередньо борошномелам, оскільки останні прагнули мати справу з великими скупниками, в яких можна було вибрати зерно бажаної якості. В той час як поміщик прив’язаний до своєї землі і вибір у нього був значно меншим. В угоді зазначалася чистота, якість зерна, термін його доставки. Операції під заставу хліба не були розвинені.

На Катеринославщині були розвинуті поставки землевласників інтендантству. Як правило, поміщики продавали жито, пшоняну крупу, овес для одеського інтенданта, здаючи до катеринославського продовольчого магазину. При цьому ціна продукції перевищувала ринкові на 15-20 коп. Але й вимоги до якості продукції, що надходила, були надзвичайно високими. Закупки хліба земствами у неврожайні роки мали місце, але не в значних розмірах. У таких випадках із складу населення земством обиралися особи, які об’їжджали середніх та великих поміщиків. Відшукавши бажане, брали зразок, везли його в земство, де проводилася експертиза. Зерно задовільної якості купувалося й роздавалося особам, які того потребували. На Півдні землевласники доволі часто продавали зерно земству для обнасінення.

Перебуваючи у кращих економічних умовах, поміщики продавали свій хліб пізніше і найчастіше безпосередньо у своєму маєтку приїжджим покупцям. Найактивніші торгівельні операції в різних регіонах України припадали на різний час. Так, на Півдні це був липень-серпень, на Лівобережжі – серпень-жовтень, Правобережжі – вересень- листопад. За тиждень-два до початку жнив представники різних фірм об’їжджали поля. Пропозиції щодо купівлі зерна робили особисто, письмово, телеграфом. З середини липня здійснювалися покупки по стабільній ціні і тривали до листопада, до припинення навігації по Дніпру. Після цього зерно продовжувало надходити на ринки, але зсипалося у сховища, де й зберігалося до початку судноплавства. Активний продаж хліба восени пояснювався кількома обставинами: розрахунками за основними платежами землевласників; розрахунком з робітниками; задовільним станом ґрунтових доріг.

Скупники визначали врожай та якість зерна. На початку серпня вони постачали його зразу після обмолоту паровими молотарками. Своєї кульмінації ціни сягали в розпал сезону – наприкінці серпня – початку вересня. Вони продавали хліб великим фірмам і завжди по високій ціні. Купівельні операції відносно озимого хліба найбільшого розмаху набували в липні-жовтні, ярого – розтягувались до березня. В Харківській губернії великі партії продавалися з поставкою й терміном іноді з осені до червня наступного року. Продаж відбувався частково на місцях, частково з поставкою на найближчі станції. Час продажів припадав на перші місяці після збирання врожаю й молотьби, яка закінчувалася у великих землевласників у серпні. Землевласники, які потребували оборотного капіталу, продавали весь урожай зразу після обмолоту. Ті, хто мав кошти, затримували хліб до весни. Наприклад, управитель Нововоронцовського маєтку графа С.М.Воронцова радив продати на ярмарку, починаючи з 1 вересня, близько 1 тис. чвертей пшениці по поміркованих цінах, а близько 2 тис. чвертей притримати до сприятливіших цін. “Мені здається, що ціни на хліб повинні піднятися скоро, Англія вимагатиме ще нашого хліба, вона ж може покладатися на будь-який підвіз пшениці з Угорщини й Придунайських князівств, де нинішній врожай виявився нижче за середній”, – повідомляв управитель у листі графу [131].

Великі виробники користувалися більшою увагою з боку торговців. У такі маєтки приїжджали прикажчики й агенти. З хліба знімалася проба, після чого укладалась угода. Продаж хліба на корені в Таврійській губернії зустрічався доволі рідко. В такому випадку продавець під певну кількість хліба (найчастіше озимої пшениці чи ячменю) одержував авансом велику суму, з якої вираховувалися 7 %. Розрахунки за проданий хліб здійснювалися або по ціні, яка існувала на момент укладання угоди, або після здачі хліба, або в будь-який зручний час. Випадки продажу хліба навесні зустрічалися доволі часто, але до подібних комбінацій вдавалися лише великі виробники, прагнучи при цьому отримати велику суму. У травні 1870 р. управитель Нововоронцовського маєтку графа Воронцова писав: “Пшеницю врожаю минулого року в кількості 2 тис. чвертей продано на Одесу Нововоронцовському торгівцю Берк Фіделєву по 82 коп. пуд і здана в Гирлах в останніх числах квітня місяця. Довго я тримався у продажу її, все очікував покращання цін, але бачачи постійні коливання таких, наважився продати по ціні, яка мені була вище за інші запропонована” [132].

Найбільша частина хліба купувалася за готівку. Випадки продажу хліба на корені характерні були для поміщиків, яким нагально потребні були гроші. Навесні чи на початку літа їм видавались аванси по 15-30 руб. на десятину посіву за умови продажу після збирання до рук скупників усього хліба з поступками на 3-7 коп. з пуда, а іноді й на тяжчих умовах [133]. Деякі поміщики продавали не все відразу, а ділили врожай на три частини: одну продавали зразу після збирання врожаю, другу – до нового року, третю – весною з тим, щоб втрати були найменшими.

Основна маса хліба на Полтавщині продавалася восени через те, що на цей час припадав розрахунок з місцевими робітниками та інші платежі в маєтках. В основному продавалося наявне зерно або з-під молотарки. Хліб на корені продавався рідко і здебільшого такі продажі були показником грошової обмеженості господарства. Чим успішніше власник був заплутаний різними терміновими платежами, тим успішнішою була для маклера угода. При укладанні угоди торговець вносив завдаток у розмірі 10-25 % і доставляв мішки, в які господарі набирали хліб. Потім по мірі забору хліба платили за нього гроші, завдаток же залишався або на останню партію, або погашався поступово. Найчастіше торговець хліб забирав сам і розрахунок проводив на місці в економії за кожну партію. Видача позик, а також купівля майбутнього врожаю майже не практикувалися.

Значна кількість скупників жила безпосередньо на залізничних станціях. Це – комісіонери, представники фірм тощо. В розпал скупок торговці відкривали тимчасові контори у місцевих торговельних центрах. Стаціонарних зерносховищ вони не мали, хліб негайно вантажився у вагони чи здавався до сховищ на залізничних станціях. Встановлення цін значною мірою залежало від стану біржових фірм за кордоном, південних портів. Подальший рух хліба залежав від того, у кого він придбаний. На Харківщині хліб відповідної якості, куплений у великих маєтках великою партією, зразу вантажився у вагони для відправки до місця призначення чи зберігався у власника й вантажився на залізницю у встановлений термін.

Для збільшення планомірності хліботорговельних обертів особливого значення набував кредит під хліб. У розглядуваний період його надавали Державний і приватний банки, залізниці, пароплавні компанії, земства. На долю поміщицьких господарств припадала левова частка кредитів: 1901 р. – 95 %, 1905 – 88, 1910 – 69 % усього обсягу кредитів [134]. Водночас простежувалась тенденція щодо скорочення питомої ваги кредиту поміщицьким господарствам за рахунок поширення селянського.

Восени хліб швидко переходив від виробників до торговців, зазвичай за низькими цінами. Інтенсивно переміщувався хліб і до портів, а звідти – за кордон. Комісіонери й агенти в такій ситуації залишалися захищенішими. Ризикували ж безпосередні виробники або кредитні установи, що видали позику. Тому природним було прагнення виробників до безпосередніх зносин зі споживачем. Кредит спрямовувався або торговельним організаціям, або виробнику при реалізації врожаю. Кредит користувався не надто широким попитом у хліботорговців. Так, у 1909 р. по Європейській Росії в цілому під заставу хліба землевласниками було видано 1,4 тис. руб., торговцями – 9,4 тис. [135]. У 1910 р. землевласникам було видано позик на 44 млн руб., торговцям – 99,9 млн; у 1912 – відповідно 48,3 та 141,2, 1913 – 77,6 та 164,4 млн руб. [136]. Отже, позики торгівцям були значно вищі позик землевласникам.

З 1895 р. великі господарства отримали можливість користуватися позиками з Державного банку під заставу хліба і здавати його у зерносховища при деяких станціях. Під товарний хліб також відкривали кредит товариства взаємного кредиту. Але ця форма кредиту вважалася надзвичайно важкою. На початку ХХ ст. помітний вплив на хлібну торгівлю справляли приватні банки, які видавали позики під хліб чи приймали товар на комісію. Участь банків у хлібній торгівлі надала можливість відправляти зерно на великі ринки і за кордон. Але їхніми послугами користувалися лише великі землевласники. В цілому кредитом хлібна торгівля була обставлена не надто широко. При користуванні послугами кредитних установ власники змушені були сплачувати відсотки по позиці, що не створювало певних перспектив щодо майбутнього сільськогосподарського кредиту.

Продаж поміщицького хліба здійснювався в кращих умовах порівняно із селянським щодо визначення ціни й точності зважування. У поміщицьких господарствах була розвинута система термінових запродаж і авансів. Промисловий характер сільського господарства, необхідність мати значний обіговий капітал і його відсутність у більшості власників зумовлювали постійну потребу в грошах у поміщиків і викликали прагнення їх користуватися пропозиціями торговців та скупників по видачі позик. Внаслідок цього наявне (“живе”) поміщицьке зерно продавалося порівняно рідко, а термінові запродажі набували характеру хлібо-позичкової операції. Серед запродаж такого роду розрізняли запродаж майбутнього врожаю з завдатком, який не мав характеру позики; видачу авансів і позик під майбутній врожай; запродаж хліба на корені з видачею позики; видачу позик під наявний товар з обов’язковою поставкою до визначеного терміну. Угоди першого типу вважалися найоптимальнішими: продавець отримував невеликий задаток, ціна визначалася з певними обмовками в разі відхилення ринкової ціни. За зовнішніми ознаками до неї наближалася друга форма. Час здійснення таких операцій, як правило, припадав на лютий, розмір авансу був більший, до того ж на нього нараховувався певний відсоток і вводилася певна знижка з ринкової ціни в 2-5 коп. Такий кредит обходився поміщикам у 50 % річних [137]. Інша форма видачі позик – під зобов’язання здійснити певний посів і поставити увесь врожай покупцям. Найчастіше такі позики видавали цукрові заводи. Третя форма продажу була чи не найтяжчою для поміщиків. Через нестачу оборотного капіталу для його одержання на короткий час платилися високі відсотки. Продаж достиглого хліба відбувався з видачею завдатку за умови термінової поставки до означеного часу або на комісійних засадах. Найвигіднішою для землевласника була поточна ціна.

Позики під хліб видавали лише великі експортні фірми, а видача авансів здійснювалася практично всіма торговельними фірмами. Умови були досить різноманітними, але далеко не вигідними для позичальників. Вони зобов’язувалися продавати свій хліб фірмі, яка його авансувала. В умовах контрактів, які були достатньо суворими для покупця, вказувалися кількість купленого хліба, ціна за пуд, термін, протягом якого хліботорговець зобов’язувався вивезти хліб, кількість і якість очищеного зерна. При укладанні угоди покупець вносив землевласнику для забезпечення сумлінного виконання умов задаток у розмірі 5-10 % від суми, належної за всю партію.

Великі купці під майбутній урожай давали аванс. Як правило, на це погоджувалися власники господарств, обтяжених боргами. Оскільки в такій ситуації купець не мав конкурентів, то він мав змогу штучно занижувати ціну. Інша форма позики полягала в тому, що продавець навесні зобов’язувався посіяти певну кількість культури, не дуже поширеної в регіоні. В разі купівлі хліба необмолоченим у купця з’являлася можливість ухилитися від угоди або ж знизити ціну. В такому разі фактично мав місце шантаж землевласника. Якщо ж власник хліба перепродував свій хліб іншому купцеві, він прирікався на бойкот з боку інших покупців, що могло призвести до великих втрат.

Власники маєтків, які вели господарство власним коштом і до того ж мали обіговий капітал, безпосередньо продавали свій хліб. Менш потужні господарства потребували вигідного кредиту. Щоб вести господарство, такі власники правобережних губерній вдавалися до дуже невигідного заходу: вони продавали майбутній урожай по очікуваній ціні, але на 2-3 коп. з пуда нижче. Наприклад, при ціні пшениці в 90 коп. покупець пропонував власнику ці 90 коп. мінус вартість доставки, мішка, станційних витрат та заробітку в розмірі 2-3 коп. Таким чином, у маєтках, розташованих поблизу залізничної станції, пропонували 83 коп., а той, хто запродав свій хліб наперед, отримував уже не 83, а 80-81 коп. [138]. В результаті покупець отримував з кожного пуда зерна по 4-6 коп. зиску.

При купівлі на експорт хліба у поміщицьких економіях Лівобережжя він, як правило, залишався лежати в приміщеннях продавців, поки не продавався в портах. Безпосередньо поміщики стосунків з експортними фірмами не мали. Всі операції відбувалися через посередників. Поодинокі випадки висилати хліб у споживчі й портові пункти (до Варшави, Данцига) завдавали збитків. Один з поміщиків Київської губернії розповідав про такий випадок. До Данцига він відправив велику партію пшениці, звідки йому надіслали зразок одержаного зерна. Виявилося, що в дорозі товар був підмінений. Власник, звісно, зазнав великих збитків [139]. Зі свого боку, експортери вважали за краще не мати прямих стосунків з поміщиками, оскільки умови угоди нерідко порушувалися останніми. Місцеві ж покупці навчилися укладати з поміщиками угоди, які їх убезпечували від ризику. При продажу “живого” хліба оформлялися угоди приблизно такого змісту: “Продавши в маєтку моєму такому-то купцю такому то 10.000 пудів озимої пшениці по 90 коп. за пуд на місці, всього за 9.000 рублів, отримав у завдаток 500 руб. При цьому мішки повинні бути доставлені не пізніше як через 2 тижні від нинішнього числа, а хліб вивезений з магазину не пізніше як через місяць. Гроші сплачуються по мірі забору пшениці; очищення пшениці повинно бути економічним, згідно з пробами” (Київська губернія).

Стосунки південноукраїнських виробників з експортними фірмами й хлібними конторами за кордоном часто відбувалися без місцевих посередників через представників цих фірм. Операції такі проводилися з року на рік. Безпосередній збут виробниками зерна на закордонні чи іноміські ринки був дуже обмежений, незважаючи на близькість портів, якщо не брати до уваги кількох великих землевласників, які водночас були виробниками, судновласниками, торгівцями й експортерами. Прикладом такого виробника може слугувати Нововоронцовський маєток графа Воронцова, який придбав пароплав для торгівлі з Англією, оскільки перевозення були занадто дорогими [140]. Однією з умов протистояння американському хлібу на світовому ринку було здешевлення перевезень. Пуд американського зерна, доставлений з Чикаго до Ліверпуля, коштував 28 коп., стільки ж платили за пуд зерна, перевезеного з Гайсина до Одеси. У сільськогосподарському товаристві, що діяло в Києві й очолювалося князем Репніним, близько 40 найбільших власників млинів у 1885 р. надіслали до Англії зразки свого борошна, щоб з’ясувати їх відповідність західним стандартам. Згодом вони організували експортне агентство, спорудили склади й силосні вежі біля станцій при фінансовій підтримці київського промислового банку. Зернове агентство, в яке вкладали інвестиції найбільші банки, почало робити цікаві пропозиції зерновиробникам. Скоро через цей канал уже проходили великі партії зерна. Наприклад, у 1883 р. вони обіймали 177 тис. пудів, 1885 – 2171,9 тис., 1887 – 3005,2 тис. пудів. Таке швидке зростання зумовлювалося привабливістю фінансових пільг, наданих агентством. Так, у 1888 р. воно оплатило 65 % поставок наперед. З початку 1890-х років намітилося зближення Росії з Францією в тому числі й у сфері економіки. Зокрема у Франції була створена контора по продажу хліба, до якої увійшли найбільші виробники зерна – Б.Ханенко, А.Терещенко, С.Залеський та інші [141]. Продаж закордонним покупцям на Півдні відбувався досить рідко. Робити це було важко навіть великим поміщикам, оскільки це пов’язувалося з цілою низкою труднощів організаційного й фінансового характеру.

Чимале значення для торгівлі мали умови зберігання хліба. Зерно від великих поміщиків складалося в амбарах, звідки реалізувалося. Поміщицький хліб вантажився безпосередньо у вагони, якщо він запроданий чи відправлявся покупцем на комісійних засадах портовим фірмам. Для купівлі на внутрішнє споживання хліб вибирався поступово. Значення зерносховищ велике. Вони забезпечували дешеве зберігання хліба, дозволяли зробити збут хліба регулярнішим, полегшували збут і, таким чином, регулювали хліботорговельний оборот. Але мережа елеваторів була надзвичайно слабкою і не могла послабити нерегулярність хліботорговельного обороту, що проявлялося в осінньому тиску пропозицій на ринок. В разі купівлі хліба посередниками він розміщався на залізничних сховищах. Борошномели закуплене зерно зберігали у власних приміщеннях.

Зокрема Харківська губернія незадовільно була обладнана сховищами для зернових. В її межах на залізниці було лише одне зерносховище на 54 тис. пудів. Тому весь урожай зберігався виробниками у своїх маєтках або скупниками й торговцями у своїх амбарах. Актуальність цієї проблеми простежується за листуванням управителів зі своїми хазяїнами. Управитель Олександрівського маєтку Мещерських (Старобільський повіт Харківської губернії) повідомляв власнику (1873 р.), що відсутність великих покупців на місці змусила його продати зерно на крупчасті фабрики, не вдаючися до послуг посередників. Управитель висловив думку відносно необхідності виходу з пшеницею на широкий ринок, що сприятиме підвищенню прибутковості торгівлі. Головною перешкодою на цьому шляху була відсутність умов для швидкого збуту продукції, що зумовлювалося, в свою чергу, великою відстанню від маєтку до найближчої залізничної станції. Цю проблему можна було вирішити шляхом будівництва на залізничній станції комори для збереження пшениці. Тоді до перевезення можна було б за помірковану платню залучити селян і спокійно очікувати найсприятливішого моменту для реалізації продукції. Управитель також підрахував, що даний захід може окупитися протягом двох років [142].

Зерно, яке підвозилося виробниками або скупниками, купувалося в портах або у великих пунктах комісіонерами великих торговців чи агентами іноземних фірм, які виїздили в повіти з Херсона, Одеси, Миколаєва. Частина зерна купувалася дрібними покупцями, після чого сортувалася в амбарах, потім формувалися партії зерна одного сорту. Після перепродажу цих партій у порт хліб вантажився на залізницях чи в судна по Дніпру. Придбане зерно у великих і середніх виробників доставлялося на підводах до узбережжя чи залізничної станції. Підвезенням зерна до місця призначення займалися селяни за плату 1/4-1/2 коп. з пуда і версти в залежності від часу й терміновості доставки. При застої цін землевласники іноді вдавалися до послуг елеваторів, але останні більше були пристосовані для потреб торгівців, а не виробників. Довгострокове зберігання в них хліба з одержанням позики обходилося надто дорого й поглинало всю різницю від приросту цін на товар.

Зростанню експорту сільськогосподарських продуктів з України сприяли зміни, що відбулися в сільському господарстві після скасування в 1861 р. кріпацтва, та швидке будівництво залізниць, які сполучали землеробські регіони з морськими портами та сухопутними митницями. З 1861 по 1895 р. експорт зерна з Росії збільшився з 74,9 до 377,5 млн пудів, тобто у 5 разів. Наприкінці ХІХ ст. щорічне вивезення хліба з України за кордон становило 70 % загальноросійського експорту (понад 300 млн пудів). Важливу статтю експорту, особливо з 80-х років, становив ячмінь, посіви якого швидко розширювалися у Південній Україні. На початку ХХ ст. тривало зростання обсягів експортного зерна. Зокрема, вартість вивезених зернових хлібів у 1905 р. склала 517 млрд руб., у 1910 – 679 млрд [143]. Значна частина його вивозилася через чорноморсько-азовські порти: у 1861-1865 рр. – 45,4 млн пуд., у 1891-1895рр. – 288,3 млн, тобто збільшення склало 6,4 раза. Отже, протягом другої половини ХІХ ст. зростала роль чорноморсько-азовських портів у торгівлі хлібом: у першій 1860-х років вона становила 60,6 %, потім у 1871 – першій половині 1880-х років вона впала до 38-49 %, наступне зростання розпочалося з середини 1880-х років, досягнувши в 1891-1895 рр. 76,5 % [144]. Питома вага вивезеної з Росії пшениці таким шляхом у 1869-1878 рр. становила 73 %, жита – 18 % [145]. Отже, ці цифри показують пріоритетність спрямування двох сортів хліба.

Найважливішими чорноморсько-азовськими портами по вивозу хліба були Одеса, Миколаїв, Ростов, Новоросійськ, Таганрог, Маріуполь, Бердянськ, Севастополь. Перше місце належало Одесі, торгівля якої охоплювала великий хлібний район (Херсонська, Бессарабська, Катеринославська, Київська, Полтавська, частково Волинська губернії). На Одеський порт припадало близько 50 % експортного хліба, що транспортувався через південні порти, і 20 % загальноросійського хлібного вивозу. В 60-ті роки звідси вивозилося 30-40 млн пудів, у 1895 – 120,2 млн. У 1880-1890-ті роки Одеса була найбільшим портом Росії. Тут створилася група великих торговців, які скуповували для продажу за кордон мільйони пудів хліба. Наприклад, у 1888 р. за кордон продали хліба: Юровський – 10,5 млн, Менделевич – 7,7, Іоллос – 6,3, Тработті – 6,1, Леві і Гермер – 5,4 млн, Копельман і Ашкеназі – по 5,3 млн пуд. [146]. З Одеси хліб вивозився головним чином до Англії, Франції, Німеччини, Австрії, Італії, Бельгії, Голландії, Іспанії, Швеції, Єгипту, Америки. В 1889 р. з 105,5 млн пуд хліба, вивезеного з Одеси, на окремі країни припадало: Англія – 26,2 млн, Голандія – 20, Бельгія – 12, Італія – 9,5 Німеччина – 8, Франція – 7,5, Данія – 1,5 млн пудів. Агенти іноземних торгових домів посилали за кордон проби хліба, а потім, одержавши схвалення, купували його частинами у комісіонерів і відправляли у свої країни.

Торговим характером землеробства і виробництвом на продаж пшениці виділялися Таврійська, Херсонська, Катеринославська, Подільська губернії. Закуплений у Подільській губернії хліб після задоволення місцевих потреб спрямовувався за кордон залізницею до Кенігсберга й Одеси. Звідти хліб надходив до Франції, Англії, а також у Центральну Європу, але у меншій кількості, переважно в роки неврожаю у Галичині й Угорщині. Лівобережжя однаково орієнтувалося на чотири споживчі ринки: чорноморські та азовські, частково балтійські порти та внутрішній ринок. Водночас Харків все ж більше тяжів до Ростова, Полтавщина – до Одеси. Найпопулярнішими експортними портами служили Одеса, з іноземних – Кенігсберг. Чимало хліба вивозилося з України через балтійські порти і сухопутні митниці. Наприклад, з Подільської й Волинської губерній у 1862-1864 рр. через Волочиську, Гусятинську, Дружкопільську, Ісаківецьку та Радзивілівську митниці в середньому щороку вивозилося по 333 тис. пуд хліба, в наступне десятиріччя – по 1450 тис. пудів. За 1874 р. через Волочиську й Радзивілівську митниці було вивезено понад 14 млн пудів різного хліба. Лише залізницями в 1895 р. через сухопутні митниці вивезено з українських губерній 31 млн пуд. хліба. З Поділля й Волині хліб направлявся в Галичину, Буковину, Бреслау, Лейпциг, Дрезден [147].

Рівень хлібних цін залежав значною мірою від грошової маси, циклічні й нерегулярні коливання цін – від врожаю хліба, а рух натуральних цін – від кон’юнктури (експортних і світових цін зернових). Ціни значною мірою залежали від світових. Як зазначав економіст М.Туган-Барановський, “хліб є товаром світового значення, місцева ціна якого перебувала в тісній залежності від умов світового хлібного ринку”. Ціна хліба піддавалася дуже сильним коливанням, внаслідок чого хлібна торгівля супроводжувалася значним ризиком [148]. З внутрішніх міст найбільше впливала на ціни Одеса. Водночас перехід хлібної торгівлі від великих фірм до дрібних спекулянтів зумовлював зниження цін, що несприятливо відбивалося на експорті хліба, оскільки Європа прагла відгородитися від напливу дешевого хліба. Для змін цін у всіх пунктах характерне сильне їхнє зниження в 1894-1895 рр. внаслідок світової сільськогосподарської кризи і максимальне за весь період підвищення цін у 1908-1909 рр., пов’язане з передвоєнним промисловим піднесенням 1909-1913 рр. [149]. З 90-х років ХІХ ст. до передвоєнних років українські портові ціни виросли таким чином: на ячмінь – на 67 %, пшеницю – на 50 %, жито – на 29 % [150].

Під час Першої світової війни на внутрішній ринок надходила лише частина товарного хліба. Т.Кітаніна вважала, що приховування зерна із спекулятивною метою землевласниками, хліботорговцями, банками порушувало хлібний баланс, зумовлювало дорожнечу. Одним словом, саботаж власників хлібних запасів був однією з основних причин продовольчих труднощів, які проявилися вже у перші місяці війни. Стосовно поведінки селян на хлібному ринку автор зазначила: “Іншою, не менш значною причиною зниження хліботорговельних обертів виявилась відсутність зацікавленості селянства в ринковому відчуженні хліба. Споживчий ринок пропонував власнику хліба – куркулю, селянину-середняку – нееквівалентний обмін. Відсутність промислових товарів першої необхідності, накопичення в руках торгівельних селян грошових сум у знеціненій валюті примушувало їх притримувати хліб, сприяло його консервації” [151]. В даному випадку дослідниця застосувала подвійні стандарти: для визначення поведінки поміщиків і селян, що зумовило відверту необ’єктивність. Виходить, що для поміщицького господарства криза в промисловості не мала ніякого значення, і селяни обмежували поставки хліба винятково через об’єктивні обставини, в той час як для поміщиків це був саботаж. В цілому ж початок війни негативно відбився на стані хлібної торгівлі, що зумовлювало зниження прибутків поміщицьких господарств.

Участь поміщиків у торгівлі хлібом була досить помітною. Маючи цілий ряд спільних рис, у різних регіонах України вона відзначалася й специфічними рисами. Значні масштаби виробництва хліба, близькість портів, сухопутного кордону сформували деякі специфічні риси хлібної торгівлі Правобережжя: розвиток термінових продажів; поширення системи авансів у різних формах; панування комісіонерства; поширення штучного засмічення зерна дрібними покупцями. Південний регіон через природно-кліматичні умови, близькість чорноморських портів, особливості попереднього історичного розвитку відрізнявся від Правобережжя наступними рисами хлібної торгівлі: швидкий збут зерна зразу після збору хліба з незначним поширенням термінових запродажів; переважала орієнтація на експорт; невелика роль посередників, поширеність закупівель хліба представниками експортних фірм; мінімальне поширення штучного засмічення товарного хліба. Лівобережний регіон України не мав такого великого експортного значення, як Південь чи Правобережжя. Організація хлібної торгівлі характеризувалася тут рівновагою між експортно-зерновим та внутрішнім борошномельним характером угод; переважними закупівлями наявного зерна восени; розвитком безпосередніх закупівель борошномелами; поміркованим розвитком засмічення зерна.

Великі прибутки давала торгівля цукром. Провідну роль у цьому відігравав торговий дім Терещенків. Він виник внаслідок хлібної торгівлі, але згодом перетворився на найбільший у регіоні центр торгівлі цукром. Окрім п’яти власних заводів, які переробляли понад півмільйона берківців буряків, Терещенки підтримували діяльність більшості навколишніх заводів. На початку весни поміщики-заводчики забирали гроші, на які працювали із зобов’язанням продавати цукровий пісок через дім Терещенків з поступкою 20 коп. проти цін у Москві й платежем 2 % комісійних у випадку, якщо цукор не буде куплений цим торговим домом [152]. Рафінад з підприємств українських губерній реалізовувався в Москві, Петербурзі, а також на регіональних ярмарках у Курську, Могилеві, Вітебську. Відправлявся самими заводами або торговцями. 15 % виробленого харківськими заводами цукру-піску споживалося місцевими рафінадними заводами, решта спрямовувалася до Москви. Місцева ціна цукру в 1868 р. становила 4,4-4,5 руб. за пуд, у Москві – 5,25 руб. [153]. Цукор з Ракитянського маєтку Юсупових у 1908 р. надходив на Тульський (38,5 тис.) і Харківський (36,9 тис. пудів) рафінадні заводи, а також російському торговельно-промисловому банку (50,5 тис. пудів) [154]. Реалізації підлягала й інша продукція, що вироблялася в поміщицьких господарствах, – в основному продукція тваринного походження.

Отже, торгівля посідала чільне місце в підприємницькій діяльності поміщицтва України. Власне кажучи, ця галузь і виступала найяскравішим проявом його підприємництва. Поміщицькі господарства відрізнялися високим рівнем товарності. Враховуючи це, слід зауважити, що різкі потрясіння у поміщицьких господарствах неминуче зумовлювали кризу ринку, а отже, і всієї економіки. І в даному моменті не можна погодитися з точкою зору радянських дослідників про відсутність впливу на аграрний сектор поміщицького господарства.