2.1. Походження поміщиків України: регіональні відмінності
Поміщицьке землеволодіння на території України формувалося протягом тривалого часу, насиченого драматичними подіями. Цей процес розгортався відповідно до загальних закономірностей.
Так, згідно з дослідженням великого поміщицького господарства, здійсненого Л.П.Мінарик, у ХV – ХVІІІ ст. у володіннях феодальної верхівки переважали пожалувані землі, починаючи з першої половини ХІХ ст. – куплені. Економічну силу аграріїв становили володіння, одержані у спадок від їхніх пращурів. На межі ХІХ – ХХ ст. 90 % належної поміщикам землі було успадковано і лише 10 % придбано особисто. Показово, що більш як половина земель, які перейшли у спадок, у свій час були отримані шляхом роздач і пожалувань. Щедрі роздачі землі царським урядом становили основу економічної могутності найбільших поміщиків. З припиненням інтенсивних роздач у формуванні поміщицького землеволодіння все більшу роль відігравала купівля земель. Так, протягом ХV – ХVІІІ ст. найбільшими поміщиками Росії було придбано 1,8 млн дес., у першій половині ХІХ ст. – 2,4 млн дес., після 1861 р. – 3,4 млн дес. [1]. Ця тенденція простежується і по Україні. Наприклад, з 4 тис. дес. маєтностей графа Г.О.Милорадовича у Чернігівському й Городницькому повітах Чернігівської губернії 760 дес. (19 %) були придбані, решта – успадковані [2]. З майже 33 тис. дес., що належали В.П.Кочубею ним безпосередньо було куплено 0,9 тис. дес. та отримано від дружини 0,2 тис. дес., решта маєтностей мали спадковий характер [3]. Простежуються й регіональні відмінності. У наддніпрянській Україні чітко простежуються три регіони, формування поміщицького господарства яких має свої особливості: Правобережжя, Лівобережжя, Південь України. Вони зумовлені специфікою історичного розвитку кожного з них. Зокрема велике значення мала інтенсивність колонізаційних процесів та зовнішньополітичні впливи.У правобережному регіоні найдавніші і найпотужніші маєтки належали землевласникам польського походження.
Ще в епоху пізнього середньовіччя тут утворилися господарства Потоцьких, Любомирських, Браницьких, Ржевуських та інших. На Поділля після загарбання його Річчю Посполитою почали активно проникати польські магнати. Вони засновували тут слобідські поселення, мешканцям яких надавалися пільги, спочатку на 10-12 років, пізніше на 3-5, а згодом взагалі від них відмовилися [4]. В першій половині ХVІІІ ст. у володінні магнатів перебувала більша частина земель Подільського та Брацлавського воєводств. З поділом Польщі з’явилася нова сила – російська бюрократія, котра особливо зміцніла після повстання 1830 р., коли російський уряд провів масштабну конфіскацію польських маєтків і передав їх слухнянішим підданим з росіян. З включенням Правобережжя до складу Російської імперії велика кількість земель належала приватним власникам – польській шляхті. Існували приватні маєтки, які називалися поєзуїтськими (утворені польськими поміщиками на землях ордену єзуїтів, забороненого в 1773 р. із конфіскацією майна). На початку ХІХ ст. приватне землеволодіння поширювалося також шляхом реалізації казенних маєтків. Паралельно відбувався процес перерозподілу приватної земельної власності шляхом продажу, застави маєтків і втрати майна внаслідок неповернення кредиту протягом 10 років. Зберігалося й ленне землеволодіння, надане за службу польськими королями з державного фонду і згодом перетворене на приватне [5]. Отже, на Правобережжі з огляду на специфічні історичні умови домінувало польське й російське землеволодіння. Формування земельних володінь поміщиків можна простежити на кількох прикладах.Першим візьмемо Славутський маєток князя Сангушка (Волинська губернія). В першій половині ХІV ст. літописи згадують власника маєтку “Острог” князя Данила Васильовича. Славутський маєток був його складовою частиною. В середині ХV ст. відбувся розділ його між онуками – князями Острозьким та Заславським, внаслідок чого славутські землі перейшли до останнього. Заславські володіли маєтком до початку ХVІІІ ст., коли Маріанна Заславська одружилася з литовським князем Павлом Сангушком.
Після смерті батька її син Роман Сангушко успадкував дідові маєтності. Таким чином, остаточно сформувався розглядуваний маєток. У другій половині ХІХ ст. його площа становила 60,6 тис. дес. [6].Один з найбільших у межах України Теплицько-Ситківецький маєток Потоцьких, простягнувшись уздовж Південного Бугу, розташовувався в Гайсинському повіті Подільської губернії та Липовецькому повіті Київської губернії. Теплицька його частина – одне з восьми земельних правобережних володінь, які мали загальну назву “Уманщина” і належали на початку ХІХ ст. графу Станіславу Потоцькому, воєводі Руському, а пізніше генерал-аншефу Російської імперії. “Уманщина” дісталася в 1652 р. у вигляді приданого графу Станіславу Потоцькому, великому гетьману коронному і каштеляну краківському після його одруження на доньці Самуїла Калиновського. На початку ХІХ ст. “Уманщина” мала 640,5 тис. дес. сільськогосподарської землі, 126,8 тис. дес. лісу та 108 676 душ кріпаків, кожен з яких оцінювався в 15 руб. У заповіті С.Потоцького “Уманщина” була поділена на вісім частин. Назва теплицької частини походила від ріки Теплички й м. Теплика. На початку ХІХ ст. теплицька частина оцінювалася в 7,5 млн злотих. Рілля обіймала 82,8 тис. дес., ліс – 14,9 тис. дес. Прибутковість становила 105,6 тис. злотих.
Ситківецька частина на початку ХІХ ст. належала князям Вишневецьким, потім графу Плятеру, в якого й була придбана Потоцьким. У 1836 р. в Ситківцях Ярослав Потоцький побудував один з перших цукрових заводів у Росії. Протягом ХІХ ст. ці маєтності переходили від одних Потоцьких до інших. Нарешті племінниця Ярослава Потоцького Олександра, одружена з Августом Потоцьким, придбала у Венцена Потоцького ситківецькі землі та приєднала до них свій спадок – Теплицькі маєтності. Її ж стараннями ці дві частини 17 травня 1875 р. були об’єднані в єдиний заповідний маєток. Таким чином, вони навічно закріплялися за родиною Потоцьких [7]. Площа цього маєтку склала 26,3 тис. дес. Наприкінці ХІХ ст. власником маєтку був двоюрідний племінник Олександри - Костянтин Потоцький.
Великими цукрозаводчиками в ХІХ – на початку ХХ ст. були графи Бобринські, які вели свій родовід від позашлюбного сина Катерини ІІ графа Олексія Григоровича Бобринського. Мати подарувала синові маєток Бобринки в Тульській губернії, звідки й пішло прізвище цього роду. Павло І надав О.Бобринському графське звання [8].
Містечко Сміла в першій половині ХVІІІ ст. дісталося князям Любомирським. У 60-ті роки того ж століття воно потрапило у вир гайдамацького руху і піддалося руйнуванню. В 1773 р. польський король пожалував місту магдебурзьке право. Через кілька років Любомирський продав Смілянські маєтності князю Потьомкіну Таврійському, від якого вони перейшли у спадок його племіннику графу Олександру Миколайовичу Самойлову. В 1838 р. Смілянський маєток у свого брата купила його донька графиня Софія Олександрівна Бобринська (уроджена графиня Самойлова) [9]. Історик Л.Похилевич, характеризуючи цей етап в історії маєтку, відзначав, що перехід Сміли у володіння графині Бобринської склав епоху в розвитку цього містечка, оскільки він прислужився не тільки його жителям, але й усьому Черкаському повіту. До цього часу торгівля й промислова діяльність Сміли обмежувалася влаштованими на ріці Тясмині крупчастими вітряками. Ця промисловість залишилася в гарному стані і надалі, оскільки в Смілянському маєтку вироблялося багато хліба. Разом з тим з 1838 р. підприємність і капітали власників відкрили тут багато нових засобів для торговельних оборотів, промислів і заробітків значній кількості людей на Смілянських буряко-цукрових заводах, відомих усій Росії [10]. Маєтності С.О.Бобринської успадкували її син Лев Олексійович та онуки: Олексій, Андрій, Георгій Олександровичі Бобринські.
Першим з Бобринських, які володіли Смілою, був граф Олексій Олексійович. Після виходу у відставку він оселився в родовому маєтку при с. Михайлівка Тульської губернії. Він багато уваги приділяв поліпшенню становища своїх селян. У 1828 р. в своєму маєтку влаштував перший у Росії цукровий завод, незважаючи на недовіру урядових осіб, зокрема графа Канкріна.
Наприкінці 1830-х років у маєтках дружини на Київщині він влаштував чотири заводи: Смілянський, Балаклейський, Яблунівський і Грушівський. Пізніше були зведені Капітанівський цукровий і Гречківський рафінадний заводи. Після пожежі на останньому побудований завод у м. Сміла. Взагалі це була різнобічно розвинена людина. Він був основним акціонером, будівельником і першим директором залізниці від Петербурга до Царського Села, працював над підвищенням технічного оснащення цукрових заводів, ним був заснований перший склад машин для заводів, відкриті технічні класи з метою підготовки кваліфікованих спеціалістів, його винахід – плуг-зглиблювач – одержав медаль на всесвітній Паризькій виставці; застосування досягнень агротехніки було широко відомим; ним відкритий новий на той час спосіб щеплення плодових дерев. Навіть існувала троянда, яку назвали іменем Бобринського. Ще одним захопленням Олексія Олексійовича була археологія. Він, зокрема, брав участь у розкопках у Криму в 1866-1868 рр., на предмет старовини досліджував територію власного маєтку [11]. На пам’ять про багатосторонню діяльність цієї людини імператорським Вольним економічним товариством було викарбувано спеціальну медаль, а в Києві встановлено бронзовий пам’ятник. Після його смерті в 1868 р. управління Смілянським маєтком перейшло до сина Володимира.Формування поміщицького землеволодіння на Лівобережжі значною мірою пов’язано з історією Гетьманщини. Переважна більшість тутешніх великих землевласників були нащадками представників козацької старшини. Зокрема предводитель дворянства Єлисаветградського повіту Херсонської губернії К.О.Рощаховський у Гадяцькому повіті Полтавської губернії успадкував від діда – бунчукового товариша – маєток, пожалуваний останньому І.Мазепою [12].
З царськими земельними пожалуваннями пов’язане виникнення Тернівського маєтку князів Щербатових (Лебединський повіт Харківської губернії). Річка Терни, вздовж якої ці землі розташовувалися, була межею між Гетьманщиною й Польщею. Згідно з офіційними документами мешканці слободи Терни в 1668 р.
виступили на боці І.Брюховецького – “были вовлечены в обман хитростями изменника Гетмана…”. Після цього слобода була віддана казні і перебувала у віданні двірцевого правління. 1727 р. Катерина І пожалувала ці землі своєму зятю графу Симону Гендрикову, а 1749 р. Єлизавета Петрівна затвердила ці маєтності у спадкове володіння за його дочкою, яка одружилася з М.Сафоновим. Одна з його дочок – Єлизавета одружилася з князем О.П.Щербатовим. Так тернівські землі потрапили до цього роду [13].Чимало серед поміщиків було вихідців з іноетнічних груп, які свого часу виявили толерантність до російського уряду, перейшовши на державну службу. Так, одні з найбагатших землевласників Кочубеї свій родовід вели від кримського татарина Кучук-Бея, який прибув до України в другій половині ХVІІ ст. і прийняв православ’я під іменем Андрія. Його онук Василь Леонтійович відомий як генеральний писар при І.Мазепі. А вже його онук Семен Васильович служив членом Малоросійської колегії. По чоловічій лінії найдавніші маєтності цій родині були надані Петром І, основна частина яких розташовувалася в межах колишньої Гетьманщини – у Полтавській і Чернігівській губерніях. Загальна площа їх становила 32,9 тис. дес. До цього слід додати садиби в Києві, Петербурзі, Царському Селі, Глухові й Батурині. Більшість маєтностей мали родове походження, тобто Василеві Петровичу Кочубею, який народився 1868 р., вони дісталися від його батька – таємного радника Петра Аркадійовича Кочубея та матері – Варвари Олександрівни. При цьому більша частина спадкових маєтків перейшла від матері, уродженої графині Кушелевої-Безбородько, а їй дісталися від батька графа Олександра Григоровича Кушелева-Безбородька. При цьому Варварою Олександрівною були придбані тільки 6,9 тис. дес. та ще 1,3 тис. подаровані Петру Аркадійовичу [14].
Жевахови – давній князівський рід, який відділився від старовинного грузинського княжого роду Джавахашвілі. У 1738 р. князь Шіо (Семен) вийшов з Грузії з власним військом у почті грузинського царя Вахтанга. Прийняв підданство Росії і поступив на російську службу. На території України в Полтавській губернії в м. Беліках отримав маєток. Він і започаткував російську гілку цього давнього князівського роду, який став іменуватись Жевахови. Його син Спиридон Семенович після виходу у відставку в чині майора служив у земському суді Чернігівського намісництва, потім – предводителем дворянства Прилуцького повіту. Був одружений на онуці Данила Апостола. Більшість чоловіків цього роду зробили військову кар’єру. Так, брати Семен, Пилип, Петро, Іван Семеновичі брали участь у Вітчизняній війні 1812 р. Пилип Іванович, Євген Євстафович воювали під час кримської кампанії тощо [15]. Князь Давид Дмитрович, колезький радник, мешкав у своєму маєтку Линовиці Пирятинського повіту на Полтавщині і служив по виборах дворянства. 24 грудня 1874 р. у нього народились два сини Володимир і Микола, котрі залишили помітний слід у вітчизняній історії ХХ ст. Крім двох синів-первістків, у них було ще дві доньки: Любов 1876 р. народження та Варвара 1879 р. Дитинство Миколи й Володимира Жевахових пройшло в родовому маєтку Линовиці і в Києві, де у його матері був власний будинок на Сретенській вулиці. Брати отримали прекрасну освіту: навчались у 2-й Київській гімназії, потім у колегії Павла Галагана і, нарешті, на юридичному факультеті університету Св. Володимира в Києві. Володимир Давидович на початку ХХ ст. працював чиновником для особливих доручень при київському губернаторі, згодом – київському, подільському, волинському генерал-губернаторі. Був членом кількох громадських об’єднань і чимало зробив для охорони пам’яток старовини. За гетьмана Скоропадського працював чиновником при МВС. У 1924 р. постригся у ченці [16].
Початок роду лівобережних поміщиків Шидловських пов’язаний з приїздом у 1535 р. з Польщі до Росії, в Суздаль Козьми Шилова, де він отримав від Великого князя Московського землі. У 1696 р. одного з його нащадків генерал-майора Федора Володимировича згідно з царським наказом направили служити до Ізюмського полку. Тут він уже значився як Шидловський. 1709 р. його призначили начальником Слобідських козацьких полків. Особливо відзначився Шидловський придушенням повстання під проводом І.Булавіна, внаслідок якого значна частина козацьких земель відійшл цій родині. За віддану службу Шидловські отримали землі у межах Харківської губернії [17].
Бантиші свій родовід вели від молдавських дворян – віддалених родичів молдавського господаря Кантемира. Після Прутського походу 1711 р. приїхали до Росії. Родовід розвивався за трьома лініями. Одна з них, що походила від Федора Бантиша, перервалася в середині ХІХ ст. на Григорії Михайловичі, який свої маєтності передав найближчому родичу – двоюрідному племіннику Дмитру Кантемиру. Друга лінія дала початок Бантиш-Каменським. Миколу Костянтиновича Бантиша до Росії в 1711 р. привезла мати. Його дружина Ганна Степанівна була донькою молдавського дворянина Степана Костянтиновича Зертис-Каменського, який у гетьмана Мазепи служив перекладачем східних мов. Після смерті дружини в 1770 р. Микола Костянтинович до свого імені приєднав ще й частину її прізвища. Найвідомішим представником цієї родини став історик Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський – автор “Истории Малой России” [18]. Найпершим відомим представником третьої лінії родоводу Бантишів був Артемій Бантиш. Його син Василь Артемович у 1717 р. приїхав до Росії. 1718 р. він одержав грамоту царя Петра Олексійовича, згідно з якою отримав землі на території Слобідської України. 1785 р. його син, статський радник, внесений до дворянської родовідної книги по Катеринославській губернії. Так Бантиші опинилися на території Харківської губернії. На межі ХІХ-ХХ ст. цю родину репрезентували Олександр Федорович та його сини Василь, Антіох і Федір – представники VІІ покоління [19].
Лівобережний дворянський рід Вишневських налічував 84 особи. Його заснував серб Федір Стефанович Вишневський (1682-1749), який у 1700 р. у супроводі дядька архімандрита Раковицького монастиря Григорія Вишневського прибув до Москви. Дядько брав участь у переговорах Росії з Туреччиною, після чого був нагороджений Петром І і відправлений на батьківщину, очевидно, з секретною місією (“настрой сербов и черногорцев против турок”). Федір поступив на морську службу, брав участь у Північній війні. Виконував різні доручення за кордоном. У 1724 р. отримав звання капітана. У 1727 р. за старанну службу у вічне володіння одержав село Білоусівку в Гетьманщині. В 1733 р. Федору Степановичу вдалося виклопотати вигідну поставку вина до імператорського столу з Угорщини на 10 років. У 1740 р. за ініціативою Федора Вишневського в Токаї “Высочайшим указом” була створена комісія на чолі з ним же. Йому, як голові, встановили величезну на ті часи платню – 2138 руб. на рік. Тільки елітних сортів вина до двору поставлялося до 100 тис. пляшок на рік. Ці операції стали не тільки його професією, але навіть монополією і дали йому гроші й чини. За Єлизавети Петрівни Ф.Вишневський дослужився до чину генерал-майора. Серед великої кількості подарунків імператриці найціннішим був маєток у с. Фарбованому на Полтавщині.
Серед інших Вишневських виділяється його онук Іван Гаврилович. Після смерті матері він разом з двома братами й сестрою виховувався у двоюрідної тітки Ганни Наришкіної (двоюрідна сестра П.О.Румянцева-Задунайського). Дослужився до полковника й чину статського радника. Після одруження осів у Фарбованому. Служив головою Палати карного суду Київського намісництва, був членом Малоросійської колегії. Оселившись у Києві, збудував будинок на Печерську. Будучи надзвичайно освіченою людиною, Іван Гаврилович дав гарну освіту дітям: доньки навчались удома, сини закінчили Львівський університет. Серед синів найколоритнішою постаттю був Степан Іванович. Після відставки жив у Москві, потім у Фарбованому. Його нестандартна поведінка послужила основою для оповідання М.Лєскова “Рассказы кстати”. Зовнішністю намагався підкреслити належність до українців. Живучи в Москві, вдягався в український одяг, роз’їжджав по місту на возі, запряженому парою волів. Любив випити й погуляти, через що траплялися конфлікти з поліцією. Ця обставина змусила його покинути Москву. Гаврило Іванович Вишневський, дійсний статський радник, камергер двору його імператорської величності, близько 20 років був київським повітовим предводителем дворянства. Наприкінці ХІХ ст. Вишневські в Полтавській і Київській губерніях мали 4,5 тис. дес. землі [20].
Засновниками українського козацько-шляхетського роду Галаганів були брати Гнат і Семен Галагани. Гнат служив козацьким полковником, з 1706 р. командував компанійським полком у військах гетьмана І.Мазепи. В 1708 р. став на службу московської армії. В травні 1709 р. брав участь у руйнуванні Чортомлицької Січі. Після цього був призначений чигиринським і прилуцьким полковником та одержав великі земельні маєтності. Семен Галаган служив миргородським наказним полковником. У 1736 р. брав участь у спільному поході російської армії і козацьких полків у Крим. Григорій Галаган – прилуцький полковник, учасник походів проти турків. Григорій Павлович Галаган - визначний український громадський діяч. Із смертю Павла Григоровича в 1869 р. рід Галаганів припинився, а прізвище було прилучене до прізвища графа К.М.Ламздорфа, одруженого на графині Катерині Павлівні Комаровській, по матері – Галаган. Рід Галаганів записаний до родовідних книг Полтавської й Чернігівської губерній [21].
Андрій Опанасович Самборський - уродженець села Сироватка Харківської губернії, виходець з українських козацьких старшин, закінчив Харківський колегіум. Його кар’єра пов’язана з дипломатичними дорученнями в Європі, часто витонченого характеру. За багато особистісних якостей Самборський став духівником Павла І й вихователем його дітей [22]. Павло І, зійшовши на престол, пожалував у 1797 р. Самборському велике земельне володіння в Кам’янці Ізюмського повіту, понад 8 тис. дес. землі. До цього багатства додавалися близько тисячі селян [23]. З початку ХІХ ст. Самборський став найбільшим землевласником в Ізюмському повіті.
Основна частина поміщицьких маєтків на території Південної України сформувалася внаслідок роздачі здобутих Росією в Північному Причорномор’ї земель наприкінці ХVІІІ ст. В 1781 р. поміщики одержали дозвіл переселяти у свої південноукраїнські маєтки кріпаків з центральних губерній, що частково дозволило розв’язати проблему забезпечення робочими руками. Перенаселеність центральних маєтків, їхня незначна прибутковість, низька якість землі змушували розширювати освоєння багатих чорноземів Південної України. Цьому також сприяла близькість морських портів, що стимулювало торгівлю. Колонізація відбувалася кількома напрямками: роздача земель царським урядом сановній знаті (Безбородьки, Кочубеї та інші); роздача земель офіцерам-дворянам (Потьомкін, В’яземський); чиновникам; іноземним поселенцям. Так, фонд 14 держархіву Херсонської області містить численні документи, що підтверджують факт пожалування земель на Півдні України сановним особам [24].
У 1823 р. новоросійським генерал-губернатором був призначений князь Михайло Семенович Воронцов – військовий і державний діяч, що цілком співпало з його господарськими планами. Основа південним маєткам Воронцових була покладена в 1822 р. купівлею у Херсонському повіті 47 тис. дес. у поміщика Сталя та придбанням маєтків Мартьяна та Ай-Даніль у директора Нікітського саду Стівена. У 1823 р. він придбав землю й будинок Рішельє в Гурзуфі, у 1824 р. – землі в Алупці. Одночасно купувалися сади, рілля й сінокісні ділянки у різних осіб. На ці нові землі з маєтків у Володимирській, Костромській, Вологодській та інших центральних губерніях переселялися кріпаки. У 1837 р. було збудовано Алупкінський палац, який і до сьогодні вражає відвідувачів своєю величчю. Придбання землі на Півдні тривало до середини ХІХ ст. Південні маєтки Воронцових також поповнились за рахунок посагу його дружини Єлизавети Ксаверіївни Браницької (дочки графа Ксаверія Петровича Браницького Олександри Василівни, народженої Енгельгардт, племінниці Г.О.Потьомкіна) – м. Городище з 3 тис. кріпаків і винокурним заводом та Мошни з 1,5 тис. кріпаків і винокурним заводом [25].
Відгалуженням роду Воронцових були Воронцови-Дашкови – один з найвідоміших і найзаможніших аристократичних родів Росії. Прізвище Воронцови-Дашкови бере свій початок з 1807 р., коли син Катерини Романівни Дашкової, уродженої Воронцової, останній з роду князів Дашкових, помер, не залишивши дітей. Рід Дашкових по чоловічій лінії припинився. Але Катерина Романівна, не позбавлена честолюбства, прагнула увічнити своє ім’я. Її вибір припав на внучатого племінника – Івана Іларіоновича Воронцова, до прізвища якого було додано прізвище Дашков. Він успадкував володіння й титули як Дашкових, так і Воронцових. Його син граф Іларіон Іванович Воронцов-Дашков обіймав високі державні посади: міністр імператорського двору й уділів, член Державної ради, намісник його імператорської величності на Кавказі. Він значно збільшив свої маєтності, отримавши родові володіння дружини Єлизавети Андріївни, уродженої графині Шувалової (донька графа А.П.Шувалова і його дружини Софії Михайлівни, доньки князя М.С. Воронцова). До складу його вотчин влилися маєтки: Чаплинський (8,8 тис. дес.), Обода (28,7 тис.), Межеріч (6,2 тис.) Катеринославської губернії, Воронцовка (7 тис. дес.), Алупка (0,8 тис. дес.) Таврійської губернії та ще 33,2 тис. дес. у Саратовській та Пермській губерніях [26]. Земельні володіння Воронцових-Дашкових на початку ХХ ст. сягали 485 тис. дес. у різних частинах Російської імперії [27]. Після смерті Іларіона Івановича в січні 1916 р. більша частина маєтностей перейшла до вдови Єлизавети Андріївни Воронцової-Дашкової.
Досить показовою є історія виникнення одного з південноукраїнських маєтків - Ак-Мечеті. В часи існування Кримського ханства біля татарського села Шейхлар виникло однойменне селище. Після приєднання Криму до Російської імперії воно увійшло до складу Євпаторійського повіту. На початку 1800 р. сюди з центральних губерній переведені державні селяни. А в 20-30-ті роки позаминулого століття 18 тис. дес. землі в цій місцевості придбав новоросійський генерал-губернатор граф М.С.Воронцов [28]. Після одруження його доньки Софії Михайлівни Воронцової з графом Андрієм Петровичем Шуваловим маєток Ак-Мечеть перейшов до останнього. Після Кримської війни на ці землі переселялися селяни з Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній. У 1859 р. в Ак-Мечеті мешкало 524 жителі. На початку ХХ ст. Ак-Мечеть успадкувала їхня донька Є.А.Воронцова-Дашкова (народжена графиня Шувалова) [29].
У першій половині ХVІІІ ст. запорізькими козаками, втеклими солдатами на лівому березі ріки Кара-Чорак було засноване с. Василівка. В 1784 р. 40 тис. дес. у Мелітопольському повіті за указом Катерини ІІ стали власністю генерал-майора Василя Попова, який від канцелярського службовця дослужився до управителя канцелярії Потьомкіна. Він був президентом Камер-колегії, членом Державної ради. Тільки в 1801 р., за Олександра І йому пожалувано дворянський титул. Маєтності на Півдні України успадкував син Павло та його нащадки. Останній власник Василівки – Юрій Васильович жив переважно в Петербурзі, багато мандрував по світу, цікавився мистецтвом [30].
Поряд з родовим дворянством, вищими урядовцями землю одержували місцеві чиновники, а також окремі міщани, купці, іноземні колоністи. Процес формування поміщицького землеволодіння розглянемо на прикладі німецьких колоністів Віктора й Альберта Лінке. Вони – землевласники Херсонської губернії. Їхній дід у 1830 р. приїхав до Росії з Німеччини на запрошення царського уряду. Дід і батько жили на орендованій у поміщика землі. Поступово брати Лінке прижились на південноукраїнській землі, перейшли в російське підданство. Одержали освіту: Віктор – у Ризькій міській гімназії, Альберт – у Ризькому міському реальному училищі. Заробивши гроші, займаючись вівчарством і купецькими справами, придбали вже власні, досить великі маєтки: В.Лінке – площею 4,5 та 2,7 тис. дес., Альберт – 4,5 тис. дес. На цих землях велось велике господарство, яким керував управитель. А самі брати Лінке мешкали у власному будинку в Херсоні [31].
Дослідники В.М.Кабузан, О.В.Замуруйцев показали розширення колоністського землеволодіння, чому сприяла масова еміграція наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. Характерною рисою даного етапу німецької колонізації було формування великого приватного землеволодіння. Тільки серед менонітів Таврійської губернії на 1915 р. налічувалося 129 власників, які мали від 100 до 500 дес., 29 – від 500 до 1 тис. дес., 45 – понад 1 тис. дес. [32].
Досить типовий спосіб отримання землі на Півдні України описав у своїх спогадах Є.Х.Чикаленко. Його дід народився в одному з козацьких зимівників на території Катеринославщини. Після того, як цю землю цар дарував графу Канкріну, він змушений був перебратися на Херсонщину, де козакам виділили землі між Бугом і Дніпром. Він служив у Бузькому козацькому війську. Тут він одружився з дочкою землевласника (переселенця з Румунії) і взяв за нею 150 дес. землі. Через брак робочих рук він спеціалізувався на скотарстві. Одночасно орендував 1200 дес. у сусідки. Після її смерті він викупив 900 дес. у спадкоємців за 30 тис. руб. Гроші збирав різними шляхами: частина своїх, решту позичив. Потім він заставив землю у Херсонський земельний банк, повернув борги, а іпотечні платежі здійснювалися ще й його онуком, тобто Євгеном Харлампійовичем [33].
Формування маєтків тривало і в період, що розглядається. Характерною рисою цього процесу було розширення підприємництва як основи збільшення землеволодіння. Так, латифундія Л.Кеніга (Охтирський, Лебединський, Богодухівський, Харківський повіти Харківської губернії) складалася з Тростянецького й Гутянського маєтків і обіймала понад 44 тис. дес. Формування її було започатковане в 1874 р., коли Л.Кеніг придбав у купця О.Марка 13,5 тис. дес., на яких розташовувався цукровий завод Ахтирсько-Тростянецького акціонерного товариства, акціонером якого був сам покупець. Згодом Л.Кеніг скупив сусідні маєтки з метою розширення посівів буряків та розширення цукрового виробництва [34].
Значна частина земельних володінь Миколи й Федора Терещенків була куплена наприкінці 50-х – 60-ті рр. ХІХ ст. за досить низькими цінами. Коли дворянська монополія на землю була міцною, Терещенки скуповували землю через підставну особу. Із скасуванням кріпосного права це робилося відкрито. “Жертвами” Терещенків стали Манухінський маєток поміщика Черепова (Путивльський повіт), Мартинівський князя Горчакова (Київський повіт) та багато інших поміщиків Волинської, Київської, Подільської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської губерній. В результаті їм належало понад 200 тис. дес. землі [35]. До того ж, їхні земельні володіння постійно зростали.
У великих землевласників і промисловців на початку ХХ ст. виросли Харитоненки, розпочавши з середини ХІХ ст. підприємницьку діяльність. Вони походили з державних селян. У дореформений час вони чумакували, що надавало добрий зиск. Іван Герасимович (рік народження – 1822) свої капітали нажив на торгівлі бакалійними товарами, оренді землі і промислах. Нагромадивши таким способом кошти, він почав скуповувати землі. На початку ХХ ст. його син Іван Харитоненко лише на Харківщині мав близько 90 тис. дес. землі. В цілому ж землеволодіння Харитоненків розкинулися в Сумському, Валківському, Богодухівському та Лебединському повітах Харківської губернії, а також на Чернігівщині [36].
Отже, початок формуванню поміщицького господарства в українських губерніях Росії поклало умовне землеволодіння, яке з часом перетворилося на спадкове. Якщо у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. провідну роль у формуванні поміщицького землеволодіння відігравало пожалування за державну службу, то в другій половині ХІХ ст. на перше місце вийшла купівля землі. Економічну міць українських аграріїв-промисловців становило землеволодіння, отримане не у спадок, а здобуте шляхом запеклої боротьби, яка розгорталася між підприємцями на межі ХІХ-ХХ ст. До цього слід додати й нетрадиційні способи формування великого землеволодіння, зокрема зростання земель німців-колоністів. Формування поміщицького господарства кожного з трьох регіонів України мало специфічні риси. На Правобережжі його основу склало велике магнатське землеволодіння, на Лівобережжі – козацько-старшинське, на Півдні – колоністське та російських поміщиків. Ці відмінності у пореформені десятиліття справлятимуть вплив на організацію господарства, спосіб життя тощо.