3.3. Мобілізація землі як фактор соціальної еволюції поміщицтва

Визначальним фактором соціально-економічної еволюції поміщицтва України пореформеної доби виступав продаж землі. За умови здачі в оренду чи застави в банку поміщик залишався юридичним власником землі, тією чи іншою мірою брав участь в організації виробничого процесу.

Серед усіх землевласників найбільших земельних втрат зазнали дворяни. За даними дореволюційного дослідника І.Г.Дроздова, найінтенсивніше продаж відбувався у центрально-промисловому районі Росії, де залишки кріпацтва виявилися найбільш живучими: в 1905 р. порівняно з 1862 р. дворянське землеволодіння скоротилося на 59 %. Серед регіонів, де воно виявилося найстійкішим, – і Правобережжя України (в 1905 р. воно становило 80 % від показників 1862 р.) [119]. Це пояснюється наявністю тут великих поміщицьких латифундій, власники яких, зосереджуючи в своїх руках значні капітали, мали можливість без особливих втрат перейти до нового, підприємницького землеробства. Цьому також сприяв розвиток цукрової промисловості та втручання у процес розподілу земельної власності царського уряду, зацікавленого з політичних мотивів у зміцненні на Правобережжі питомої ваги землеволодінь російського дворянства – так званого “обрусения Юго-Западного края”.

Землевласники-дворяни Лівобережної України, де панувала змішана й відробіткова системи ведення господарства і були поширені пережитки кріпацтва, збули близько 2/5 площі своїх володінь. Це зумовлювалося, головним чином, переважанням тут дрібномаєткових, економічно слабких господарств, власники яких не витримували конкуренції з потужнішими господарствами капіталістичного типу. Розорюючись, вони змушені були продавати свої землі представникам інших станів.

Найбільшу частину землі (49,9 %) іншим станам продали дворяни Південної України, де кріпацтво не набуло великого поширення, а капіталістичні відносини розвивалися досить інтенсивно.

Після 1905 р. тривав перерозподіл землі між становими групами. Дворянське землеволодіння скоротилося майже на 16 % і склало на Правобережжі 4501 тис. дес., на Лівобережжі – 2259,6 тис., на Півдні – 3468 тис. Купецьке залишалося майже без змін, міщанське змінилося не надто помітно. Селянське землеволодіння продовжувало зростати: на Правобережжі – на 37,7 % і склало 1241 тис. дес., на Лівобережжі – на 24,1 % – 2188 тис. дес., на Півдні – на 21,1 % і 4089,6 тис. дес. Землеволодіння інших категорій залишилося практично без змін [121]. Тобто після 1905 р. інтенсивність мобілізації земельної власності помітно знизилася порівняно з попереднім періодом, але загальна тенденція щодо скорочення дворянського землеволодіння й зростання селянського зберігалася.

В історичній літературі вже зафіксовано, що найістотнішими чинниками мобілізації земельної власності поміщиків України були зростання цін на землю, коливання цін на зерно, наявність порівняно дешевого кредиту, значна заборгованість маєтків, галузева переструктуризація господарств [122]. У рапорті ізюмського повітового ісправника харківському губернатору повідомлялося, що протягом 1913 р. дворяни продали селянам 8 маєтків повністю та 44 частинами. Автор пояснював це підвищенням цін на землю та дорожнечею робочих рук. Ціна на землю коливалася від 300 до 500 руб. за дес. в залежності від кількості та якості грунтів, а також віддаленості від залізниці [123].

Причому, більшість таких власників у маєтках не жили. Дореволюційний економіст І.В.Стенбок-Фермор також відзначав, що рух землеволодіння відбувався, головним чином, за рахунок великих маєтків, власники яких не живуть і ніколи не жили в повітах. Доки не було попиту на землю, господарство в таких маєтках велося в основному через управителів і власники задовольнялися скромними прибутками екстенсивного господарства. Як тільки з’явився попит і ціни стали зростати, власники, нічим не пов’язані з місцевістю, легко обертали малоприбуткові землі на капітал [125].

Процес скорочення земельних володінь поміщиків можна простежити на прикладі маєтку князя Василя Михайловича Долгорукова, камергера двору його імператорської величності, розташованого в Херсонській губернії. Він складався з двох ділянок: перша площею 1922 дес. була придбана у поміщиці Ігнатьєвої в 1869 р., друга площею 658 дес. куплена в 1871 р. у землевласника Требинського. Власник на той час мешкав у Варшаві, тому обидві ділянки зразу ж були заставлені в Земському банку Херсонської губернії. 1873 р. маєток тепер уже в повному складі перезаставлений у тому ж банку. Більша частина землі (87,6 %) здавалася в оренду навколишнім селянам. Ще через шість років першу ділянку він продав селянам, 1880 р. ще 972 дес. продані іншому місцевому поміщику. Внаслідок усіх цих операцій у володінні В.М.Долгорукова залишилося 950 дес. (36,8 % загальної його площі) [126].

Чимало поміщиків втрачали маєтності через господарську неспроможність. П.Скоропадський у своїх спогадах описав сусіда-поміщика І.М.Маркевича: “Колишній гусар, гульвіса, хороший їздок і мисливець, але зовсім поганий хазяїн.

Отже, в основі продажу поміщиками землі найчастіше знаходились економічні проблеми. Проте існували й інші мотиви. Зокрема зміна характеру занять. Прикладом такого варіанта є переорієнтація на іншу сферу Є.Х.Чикаленка. Громадська діяльність у нього поглинала чимало часу, і він не мав змоги продовжувати керувати своїм господарством. Тому він вирішив продати частину землі навколишнім селянам. Проте це виявилося непростою справою з огляду на інертність мислення селян. Вони недовірливо ставилися до Селянського банку і взагалі боялися займатися самостійною підприємницькою діяльністю. Деякі не поспішали купувати через те, що сподівалися дістати землю безкоштовно. Чикаленко наводить такі чутки: “Видно пан щось чує, що накидається нам з своєю землею; старі люде давно кажуть, що цар має таки дурно людям дати, та пани не хотять” [128]. Знову цей давній мотив – палка віра у “доброго царя”. Нарешті він продав 250 дес. 25 селянам. Потім на Полтавщині він придбав 1100 дес., щоб передати у спадок дітям. І знову ж згодом 700 дес. продав селянам, залишивши 400 дес.

Серед причин продажу поміщицької землі слід також назвати сімейні розділи. Достатньо поширеними були й спекуляції землею. Наприклад, Гайсинський повітовий предводитель дворянства В.С.Завойко в 1900 р. купив маєток в Ушицькому повіті Подільської губернії площею 2548 дес. по 156,9 руб. за дес. Зразу ж він узявся розпродавати землю дрібними ділянками місцевим селянам. Протягом 1901-1902 рр. селянам було продано 2299 дес. по 202 руб. за дес. частково за сприяння Селянського банку, частково з переказом боргу Дворянському банку, отримавши 103,7 тис. руб. прибутку. В 1902 р. пан Завойко придбав у Гайсинському повіті маєток площею 7977 дес. по 258,6 руб. за дес., скориставшися для цієї покупки 75-процентною позикою з Дворянського банку (на підставі закону про позики, які дозволялися на купівлю спадкових дворянських земель від осіб не російського походження в західних губерніях).

Мобілізація поміщицької землі активізувалася постійним зростанням цін на землю. Про це красномовно свідчить донесення управителя Волинським маєтком графині Шувалової Геншеля, датоване 1907 р.: “Незважючи на найнесприятливіші у всіх відношеннях для сільського господарства умови, ціна на землю зростає і зросла, завдяки величезному попиту, до колосальних розмірів, які ніскільки не відповідають тому прибутку, який можна отримти з землі за найінтенсивнішого господарства” [130]. Зокрема в Херсонській губернії в 1869-1871 рр. вартість 1 дес. становила 28,69 руб., 1881-1887 рр. – 54,09, 1896-1900 – 123,61 руб. (таблиця 3.9), у 1901–1905 рр. – 168 руб. [131].

Таблиця 3.9

Продаж землі в Херсонській губернії [132]

Розширювалася й площа проданих земель. Як видно з таблиці 3.9, у 1869-1871 рр. 432 маєтки обіймали 199,4 тис. дес., а в 1892-1900 – 2,9 тис. господарств – 671,5 тис. дес. Тобто зростання кількості маєтків склало 6,8 раза, їхньої площі – 3,4 раза. Це, в свою чергу, означало зменшення розмірів пересічного проданого маєтку (з 461,5 до 229 дес.). Це свідчить про стабілізацію становища великого землеволодіння.

Помітний поштовх до мобілізації землі дали революційні події 1905–1907 рр., що відображено в таблиці 3.10. Протягом 1896-1905 рр. в середньому на рік Селянському банку робилося 362 пропозиції, в 1906 р.

Таблиця 3.10

Динаміка продажу приватновласницької землі

в Селянському банку [133]

19 разів, після чого почала знижуватися, але навіть найнижчий її показник – 463 маєтки у 1909 р. – був помітно вищим за показники 1896-1905 рр. Поміщики, налякані рухом селян, а потім постановкою в Державній думі питання про примусове вилучення землі з приватної власності, засипали банк своїми пропозиціями. По мірі нормалізації ситуації на селі кількість пропозицій до застав стала скорочуватись і в 1909 р. майже наблизилась до передреволюційного десятиліття. В міру послаблення паніки банк посилював умови. У 1906 р. банк відхилив тільки 1/10 пропозицій, в 1907 – 1/3, 1908 – ½ і т.д. На ухвалені банком умови купівлі маєтків не пристали в 1906 р. ¼ клієнтів, 1907 – близько половини, 1908 – понад 2/3 [134]. У дев’яти українських губерніях Селянському банку протягом 1906-1915 рр. було продано 572,2 тис. дес. І тут кульмінаційним роком розвитку банківських операцій став 1907 р., коли банк придбав 218,3 тис. дес., після чого масштаби продажів спадали і в 1915 р. склали 52,2 тис. дес. [135]. За десятиліття найбільше банком було придбано земель у Харківській (90,3 тис. дес.), Херсонській (87,6 тис.), Полтавській (79,6 тис.) губерніях, найменше – в Катеринославській губернії (30 тис. дес.).

Набув поширення також продаж поміщицьких земель за борги. Так, поміщик Волинської губернії Владислав Ширма позичив у поміщика Людвика Заленського 7850 руб. на три роки під 5 % річних. Під цю позику був заставлений Оконський маєток. Оскільки після завершення терміну дії угоди 21 січня 1864 р. В.Ширма борг не повернув, маєток був переданий у тимчасове володіння Заленському. Протягом року Ширма мав право викупити його, але цього не сталося, і його виставили на продаж. Його придбав купець І.Властелиця [136]. У такій же ситуації опинився поміщик Луцького повіту І.Пивницький, який позичив 13250 руб., під забезпечення яких виставлявся його маєток. Не повернувши вчасно заборговану суму, поміщик запропонував позичківцю продати частину маєтку чеським колоністам з тим, щоб повернути борг. Але позичківець поставив умову до 1 січня 1874 р. повернути 3 тис. руб. у залік боргу. Пивницький не пристав на цю пропозицію і втратив маєток повністю [137].

Досить показовою є доля маєтку Єлизаветівка (Бахмутський повіт) Григорія та Ольги Олександровичів Де-Волан, який їм дістався у спадок після смерті матері Єлизавети Іванівни Де-Волан, народженої Іловайської. Його площа становила 3,8 тис. дес. У маєтку утримувалась велика рогата худоба, 3 тис. мериносових овець, коні. Прибуток надходив від рільництва. Господарство велося шляхом здачі землі в оренду. Оціночна комісія Харківського земельного банку дійшла наступного висновку: “Власник сам не займається рільництвом, через що маєток приносить найнезначніший прибуток, тоді як із зручністю розташування цієї землі за правильного ведення господарства значно більше могло б приносити прибутку” [138]. 1876 р. маєток був заставлений у Харківському земельному банку вдруге на 43,5 роки, тоді ж усі справи по керівництву маєтком були передані Ользі Олександрівні, яка мешкала в Москві. А Григорій Олександрович 1878 р. під заставу закладної на маєток позичив у В.Ф.Гільфердинг 26 тис. руб. З огляду на неспроможність власників Єлизаветівки розрахуватися з боргами і за несвоєчасну виплату відсотків по позиці 1879 р. маєток був виставлений на продаж. Його придбала уже відома В.Ф.Гільфердинг за 96,5 тис. руб., з яких 85,5 тис. становили банківський борг. У 1882 р. нова власниця розділила маєток на дві частини: 1,8 та 2 тис. дес. – і продала поміщиці Рафальській та поселянину Д.Г.Папащенку. Ще через 9 років останній розпродав свій маєток поселянам Херсонської губернії О.І. та Е.І.Утіцам та поселянину Маріупольського повіту Г.Клейну рівними частинами [139].

Ще один подібний приклад стосується Глинського маєтку графині Д.М.Нірод (народжена княгиня Кантакузіна графиня Сперанська) у Роменському повіті на Полтавщині, який перейшов їй у спадок від батька. Дар’я Михайлівна довірила управління маєтком поселянину Я.А.Рекку, який, у свою чергу, передовірив свої права М.С.Ефросу. Маєток був заставлений у Харківському земельному банку. Через несплату банківських боргів його виставили на продаж і продали дрібними ділянками селянам та козакам [140].

Після придушення польського повстання 1863-1864 рр., як показано в параграфі 2.2, царські власті взяли курс на посилення російського впливу на Правобережжі і поступове скасування польського землеволодіння в регіоні. Законом 10 грудня 1865 р. полякам заборонялося купувати нерухоме майно, російські і українські поміщики отримали можливість купувати землю на пільгових умовах і за низькими цінами. Крім того, до них перейшла частина маєтків, конфіскованих у польських дворян. Польські землевласники не мали права кредиту в державному Дворянському банку. Тому вони змушені були звертатися до приватних кредитних установ, сплачуючи при цьому 1,5-2,5 % річних. Незважаючи на різні перешкоди, польське дворянство достатньо неохоче продавало свої маєтки. Так, по Україні в цілому дворяни продали з 1862 по 1909 рр. 44,5 % землі, на Правобережжі – лише 25 % своїх земель. Це значною мірою пояснювалося прагненням поляків зберегти політичний вплив у краї і перешкоджати його обрусінню [141]. Опір польських поміщиків Правобережжя політиці царського уряду викликав пильну увагу чиновників. Про це, зокрема, свідчать матеріали ревізії Подільського відділення Селянського банку, проведеної в 1910 р. Ревізори банку відзначили, що польське дворянство докладало великих зусиль для збереження своїх земель. Тому не дивно, що процес мобілізації землі на початку ХХ ст. незначно заторкнув дворянське землеволодіння Правобережжя. Воно скоротилося протягом 1901–1915 рр. з 3030,2 тис. дес. до 2537,9 тис., тобто на 16,2 % [142].

Великими покупцями поміщицьких земель були німці. Це було характерно для Правобережної та Південної України. Херсонський губернатор у 1911 р. зауважив, що німецькі колоністи купують поміщицькі землі за дуже високими цінами, що зменшувало кількість землі, яка надходила на ринок.

Продажу поміщиками частини земель сприяла діяльність Селянського банку. За 1915–1916 рр. у приватних власників України він придбав 156,8 тис. дес. землі, з яких 156 тис., або 99,5 %, припало на Південь [143]. Селянський банк купував у поміщиків і непридатні землі, які важко було експлуатувати. Приступаючи до оцінки землі, що купувалася, банківські працівники перш за все визначали її прибутковість, яка виводилася з орендної плати й продуктивності ґрунту. Потреба селянства в землі сприяла встановленню високих орендних цін, які бралися в рахунок банком при оцінці маєтків. У радянській історіографії поширеним було твердження відносно того, що “в основу оцінки поміщицької землі були покладені роздуті селянськими нестатками орендні ціни, а також кріпосні розцінки на основні види сільськогосподарських робіт” [144]. Очевидні ідеологічні нашарування. Адже ціна на землю формувалася в залежності від співвідношення попиту і пропозиції: чим гостріший земельний дефіцит, тим вищі й ціни на землю. При визначенні прибутковості за продуктивністю ґрунту враховувалися не конкретні врожаї з землі, яка продавалася, а середня врожайність з поміщицьких земель. Ця обставина підвищувала вартість землі, оскільки врожайність проданої землі була незначною. При визначенні вартості землі, що купувалася, із загальної прибутковості вилучалися витрати на утримання адміністрації й земельні податки. Отриманий чистий прибуток підлягав капіталізації. Ціна землі дорівнювала чистому прибутку, капіталізованому з 5 % при довгостроковій оренді, 5,5 % – при однорічній, 6 % – при врахуванні продуктивності ґрунту [145]. В цілому банківська оцінка була вигідна поміщикам, тому майже завжди погоджувалися з нею. Зокрема на Поділлі в 1910-1911 рр. висловили згоду з проведеною оцінкою 113 землевласників і тільки 5 осіб її відкинули. В 1913 р. оцінку Селянського банку підтримали 14 поміщиків і жодного проти.

При купівлі землі Селянський банк розраховувався з продавцями не наявними грішми, а так званими 5-процентними державними свідоцтвами і 6-процентними іменними зобов’язаннями. Цей порядок був узаконений розпорядженням Державної ради від 21 березня 1906 р. [146]. Державні свідоцтва гасилися через тиражі, які проводилися щороку 1 травня й 1 листопада. Царський уряд намагався не допустити, щоб на грошовий ринок було викинуто велику кількість державних свідоцтв, оскільки це зумовило б падіння їхньої ціни. Для попередження даного явища запроваджувалися 6 % зобов’язання, погашення яких розпочиналося через п’ять років з часу випуску й проводилося рівними частинами протягом десяти років [147]. Ця обставина створювала для продавців певні незручності. За державні свідоцтва поміщикам платили по 72-73 руб., за іменні – 82-83 руб. за сотню. Отже, утворювалася курсова різниця, яку компенсувати поміщики намагалися підвищенням ціни землі, що продавалася [148].

Таблиця 3.11 показує, що за різними даними інформація про ціни на землю неоднакова. Причому певної закономірності у відмінностях не простежується. Найвищі ціни зафіксовані у купчих та в документах Селянського банку. Діаграма 3.1 показує зміни цін на землю на початку ХХ ст. Згідно з її даними, з регіонів за рівнем цін виділялися Подільська, Київська,

Таблиця 3.11

Продажні ціни на землю в 1900–1902 рр. (руб. за дес.) [149]

Полтавська, Катеринославська губернії. У перших трьох спостерігався гострий дефіцит землі, в Катеринославській губернії на початку ХХ ст. інтенсивно розвивалася промисловість, що також зумовлювало підвищення цінності землі. Пересічна продажна ціна у всіх банках була вища за оцінку. Так, у 1911 р. оцінка пересічної десятини Селянським банком становила 274 руб., продажна – 309 руб., Київського земельного – відповідно 233 та 309 руб. [151].

Діаграма 3.1

Ціни на землю в українських губерніях в 1900-1905 рр. (руб. за дес.) [150]

Про характер витрат коштів, отриманих від продажу нерухомості, зокрема, можна судити зі звіту з цього питання по Козелецькому маєтку Г.П.Галагана. Від дрібних продаж у 1867 р. було отримано 610 руб., які спрямовувалися на ремонт у маєтку та на придбання зерна для винокурні [152].

На обмеження мобілізації дворянської землі, на підтримку дворянських родів націлювалося створення заповідних маєтків. Вони засновувалися відповідно до “височайшого повеління” як під час пожалування його, так і з волі власника. На заповідні могли перетворюватися будь-які придбані маєтки, а з родових лише ті, що переходили старшому синові. Вони повинні були обіймати від 10 до 100 тис. дес. придатної землі і приносити прибутку від 12 до 200 тис. руб. При запровадженні заповідного маєтку вносилася особлива грошова сума аббо визначався щорічний внесок до Державного банку на утворення капіталу для покриття витрат по маєтку. Застава заповідних маєтків заборонялася. Заповідні маєтки вважалися власністю роду. Порядок наслідування визначався низхідною лінією [153]. Створення заповідних маєтків переслідувало наступні цілі: не допустити переходу дворянських маєтків в інші руки; призупинити дроблення дворянських маєтків внаслідок поділу їх між спадкоємцями; дати дворянству можливість “залишатися вірним своїм переказам, - виконуючи безоплатну службу”; прикріпити дворян до землі, до “їхніх дворянських гнізд”, звідки вони “благотворно впливали б на навколишнє середовище”.

Заповідні маєтки були запроваджені внаслідок кризи, яка активізувала продаж дворянських маєтків представникам інших станів. Дворянська громадськість була надзвичайно стурбована переходом їхніх маєтків “до рук так званих “нових людей”. Головна турбота полягала в тому, що вони можуть “нас замінити в суспільному й державному ладі Росії”. Але не всі дворяни підтримували подібне опікунство. Наприклад, полтавський губернський предводитель дворянства князь Мещерський виступив проти цього, вважаючи, що подібні штучно створені землеволодіння не служать суспільству, а їхні власники живуть, не докладаючи ніяких зусиль, що розбещує громадян [154].

На початку ХХ ст. представники Катеринославського дворянства на чолі з губернським предводителем Михайлом Миклашевським звернулися до імператора з пропозицією замінити продаж маєтків з торгів віддачею їх в опікунське управління. На що керівництво Дворянського банку зайняло таку позицію: запровадження опікунського управління виступало необхідністю в тих випадках, коли власниками маєтків виступають, наприклад, малолітні або недієздатні через хворобу тощо. “За нормальних умов ніхто, звичайно, окрім власника маєтку, безпосередньо зацікавленого і найбільш обізнаного в його продуктивних силах, не може краще забезпечити господарське процвітання свого маєтку.” Така думка підтверджена і практичним досвідом. У 1893–1897 рр. з дозволу Дворянського банку в опікунське управління були передані 123 маєтки. Виявилося, що за цей час розміри заборгованості не тільки не скоротились, але й збільшилися [155]. Далі надійшла інформація, що гарний урожай 1902 р. дозволив катеринославським поміщикам виконати свої зобов’язання перед банком.

Скорочення дворянського, зростання позанадільного землеволодіння селян, розмах внутрішньостанового перерозподілу земельної власності відбивали складну картину господарської еволюції українського села, в процесі якого поряд з розоренням однієї частини власників, які не змогли пристосуватися до нових умов, відбувався процес перебудови маєтків, приведення їхніх розмірів у відповідність до можливостей організації капіталістичного господарства, процес скупки земель з метою організації таких господарств чи просто із спекулятивними цілями, враховуючи постійне зростання земельних цін. Мобілізація сприяла соціальній еволюції поміщицтва. Шляхом продажу земля переходила від рук дворян до представників інших станів. Активізації продажу сприяло стійке зростання цін на землю.