ГАЛИЦЬКА МІСІЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША
Блискучий інтелектуал П.Куліш мав пряме відношення чи не до всіх найважливіших подійнаддніпрянсько-українського життя 40-80-х років ХІХст. Людина надзвичайно темпераментна, він нс тільки чудово відчував віяння й потреби часу, а й бурхливо реагував на них.
Тому часті зміни історичних, літературних і політичних уподобань П.Куліша слід розглядати як наслідок зміни тих складних умов, в яких визрівала модерна українська ідея. П.Куліш був своєрідним дзеркалом епохи, і його, на перший погляд, незрозуміла непослідовність була цілком природиьою реакцією на потреби часу.B такому ж контексті слід розглядати і його взаємини з поляками. Як і більшість українських діячів 40-60-х років, до них він ставився з осторогою. Більше того, у своїх антипольських настроях колишній дисидент П.Куліш зайшов настільки далеко, що в 1864p. згодився працювати на керівних посадах адміністрації «Привислянского края», приклавшись таким чином і до політики російщення і поляків, і українців (на Холмщині зокрема). Проте згодом влада почала вимагати від нього офіційного зречення українофільства. П.Куліш відмовився і подав у відставку. Це сталося в 1867p. Поступово П.Куліш розчаровується в своїх надіях на російсько-українське порозуміння. Остаточно він облишає їх після Емського указу l876p. про повну заборону української мови, внаслідок чого в Москві було знищено його надруковану вже книжку «Хуторная философия» та відмовлено в дозволі на видавництво українсько-російського журналу. Після цього П.Куліш вирішує перенести осередок своєї культурно- національної праці до Галичини, під захист австрійської конституції. I коли до цього, незважаючи на всі переслідування, він пов’язував свої надії з Росією, то тепер переорієнтовується на поляків'.
Наприкінці 70-х П.Куліш розпочав працю над серією перекладів Вільяма Шекспіра українською мовою, причому його творчість він розглядав крізь призму польсько-українських стосунків.
Як писав він О.Барвінському 26 серпня 1881p.,B. Шекспір вказав йому шлях до «тверезішого розуміння польсько-руського побуту», а наприкінці листа помістив власний [206]
вірш «До Шекспіра», дс, між іншим, e такі слова:
«Нехай нас укротить душа твоя велика,
Нехай покине нас козацька воля дика,
Що кров’ю тішилась, хвалилась пожарами,
Туманила людей брехливими вістями,
Піснями славила безумне гайдамацтво,
Кляла культурників, як людожернс панство[207]».
Через місяць, 23 вересня 1881p., П.Куліш писав О.Барвінському: «Коли ляхи випруть нас коліном зі Львова, то матимуть рацію: бо звідкіля їм знати, що я шукаю правди і рад зрсктися учорашнього твору, коли зрозуміло сьогодні, що ганив кого неправедно»[208].
Отже, є всі підстави вважати, що П.Куліш приїхав до Галичини . з уже готовою ідеєю порозуміння з поляками. У Львові він з’явився 30 грудня 1881p[209]
Ніхто з дослідників львівських сторінок біографії П.Куліша не стверджував, що він мав якійсь повноваження від наддніпрянців - для цього не було жодних підстав. Тим більше, що після виходу в 70-х роках з друку фатальних для нього «Истории воссоединения Руси» та «Мальованої гайдамаччини», в яких віи спаплюжив ідеали своєї молодості, популярності та визнання в українрьких патріотичних осередках П.Куліш iic мав. Він оселився на хуторі Мотронівка на Чернігівщині і вів зовсім ізольоване від зовнішнього світу життя[210]. Отже, до ідеї польсько- української угоди П.Куліш дійшов самостійно. Між іншим, навіть у 1892p. він не відмовився від неї, нє погоджуючись з М.Павликом про марність надій «про що-нсбудь путнє від поляків для української ... справи[211]».
3 тих самих причин, що й з наддніпрянцями, нс склалися в П.Куліша добрі стосунки і з галичанами. 3 останніх лише відомий бібліограф Іван Левицький не цурався П.Куліша і підтримував з ним контакти. Зупинився П.Куліш в дрібного урядника поляка Алойзія Юрксвича.
А.Юркевич і І.Левицький спочатку були його єдиними співрозмовниками. Згодом останній познайомив П.Куліша з співробітником «Газети Львовської» ТеофілемШумським. Як стверджував В.Щурат, Т.Шумський так далеко зайшов у своєму захопленні українством, що дехто з одноплемінників називав його пє інакше, як «зрадником»[212]. Зрозуміло, що П.Куліш і Т.Шумський легко порозумілись.
Це знайомство відбулося вже після виходу з друку «Хуторної поезії» П.Куліша. B цій збірці немає відвертих закликів до польсько-української угоди. Зате викладені в поміщеному наприкшці «Зазивному листі доукраїнської інтелігенції» погляди на українські проблеми значною мірою пояснюють наголос П.Куліша в майбутніх переговорах з поляками на видавничій справі. У ньому підноситься проблема творенпя модерної української культури. Ії актуальність П.Куліш обгрунтовує таким чином: «Пам’ятне бо нам слово московського оракула, що польське повстання єсть ніщо, як порівняти його з повстанням літературної України. Там, рече, відпала б, може, під лихий час невеличка провінція від імперії; а тут мужицька мова, ставши літературною, розколе імперію на самій серцевині»[213]. Тільки шляхом створення власноїмодсрної культури, на йогодумку, українці врятують свою національну окрсмішність.
Згодом П.Куліш працює над маніфестом польсько-української угоди, який він назвав «Крашанка русинам і полякам на великдень 1882р». «Крашанка» вийшлаздруку на початку квітня, витримала два видання, друге - з авторською післямовою.
Намагаючись довести необхідність угоди, П.Куліш вдається до історії, розпочинає від Київської Русі, проте майже відразу переходить до колишнього предмету свого поклоніння козаччини. Козацтво тепер у нього нс інакше, як «п’яний бунт», шляхта, що обернулась в козацтво - це «тяжкі криміналісти, безнадійні стратенці, легкодухі зрадники культури європейської», Коліївщина - «постндна для нас пора народної жизні»[214] і т.п. Закидає він дещо і полякам, особливо засуджуючи фанатизм єзуїтів, але присвячує цьому набагато менше місця.
Наприкінці приходить до такого висновку: «3 обох боків накоїли ми стільки єхидного і пагубного, що нема вже на землі й трибуналу, котрий здолав би нас розсудити», закликає припинити одвічну ворожнечу і зажити в злагоді і мирі[215]. B «послісловії» він дещо додав до своєї пропозиції угоди, а самс те, що годі чекати «самоосуду» від русинів, і сподівається на «каяття і вороття од багатшого, од потужнішого, од вищого в правоті», тобто від поляків[216].Аналізуючи досвід стосунків П.Куліша з поляками, М.Павлик згодом зауважив, що П.Куліш «належить до тих українських патріотів, котрі ждуть спасення від віщого слова, або від якоїсь вищої сили, взагалі з боку, а не від самого українського народу»[217]. М.Павлик назвав П.Куліша «поетом в політиці», маючи на увазі, очевидно, те, що його категорії мислення більше характерні для літератури, ніж для політики.
B березні 1882p. П.Куліш отримав листа від відомого польського письменника Йосипа Крашевського, між ними налагоджується листування, в якому багато схвильованих слів про польсько-українське порозуміння, але дуже мало иро його практичне впровадження. Лише в останньому листі П.Куліш говорить про варіанти угоди: поляки повинні «дати» русинам тє, на що русини справедливо нарікають. Тоді б і його слово «впотужнилось», і він би «погасив» злобу, якою вони палають у ставленні до поляків, як «той Самсон палав проти філістимлян[218]».
Слід зауважити, що приїзд П.Куліша до Галичини австрійські урядові кола сприйняли насторожено. Справа в тому, що він співпав з арештами місцевих москвофілів, які згодом вилились у процес Ольги Грабар. Колега П.Куліша Іван Пулюй, котрий проживав у Відні, згадував, що в цей час у нього був зроблений обшук і конфісковано листи П.Куліша. Щоправда, вони були йому повернуті[219] [220]. Про підозріння влади шодо особи П.Куліша писала також «Газета Народова», воии розвіялись після виходу з друку «Хуторної noe3ii'»,s.
Однак зв’язок між процесом Ольги Грабар та «Крашанкою» П.Куліша все-таки був. Перехід громади села Гнилички на Тернопільщині на православ’я серйозно занепокоїв польське суспільство. Польських політиків страшила перспектива ширення православ’я в Галичині, а, отже, і промосковських симпатій. Тому угодова ініціатива видатного представника українства викликала в них ентузіазм.
Вважається, що крім Й.Крашєвського, П.Куліш налагодив стосунки з іншими польськими діячами: князями Адамом Сапігою, Юрієм і Романом Чарторийськими, головою «Кола Літерацького» професором університету Людвіком Кубалєю, а також редактором «Дзєнніка Польського*> Михайлом Савицьким[221]. B ході зустрічей з польськими політиками, як стверджує сам П.Куліш, всі поляки «визнавали, що роздратували галицьку Русь перевагою своєю в конституції, і готові були - чи сяк чи так угамувати колот на користь обох національностей під австрійською короною»[222]. Були обговорені також деякі поступки русинам: П.Куліш мав видавати газету «Хутір», мала бути заснована українська друкарня, на що Ю.Чарторийський обіцяв 14000 гульденів, А.Сапіга - першого року 6000, а згодом - по 4 тис. річно[223]. Газета повинна була пропагувати ідею польсько-української згоди. Крім того, поляки погодились на відкриття у Львові української жіночої гімназії і інтернату при ній[224]. Ідея українського навчального закладу для жінок була тоді дуже популярна в Галичині. Галицькі народовці вважали, що основну роль у вихованні дітей відіграють матері. Тому для того щоб плекати свою національність, насамперед потрібно виховати національно свідомих жінок, які будь-щобудь виховуватимуть своїх дітей в українському дусі[225].
Як і слід було чекати, українці не сприйняли «Крашанки» і почали завзято ауііувати проти неї. У «Ділі» з’явилась розтягнута на два номери стаття-відповідь Володимира Барвінського. Ії автор обурююється брошурою П.Куліша і головним чином полемізує з епітетами, які той дав українським вождям минулого.
Але в ній немає ані слова проти самої можливості угоди, навпаки, В.Барвінський стверджує, що взаємна ворожнеча невигідна для обох сторін. Ha його думку, угода повинна базуватися не на «минувшості», а на «теперішності»[226]. Через декілька днів він розвинув думку про угоду: «зміна дотеперішніх відношень межи поляками а русинами повинна і може вийти лише від поляків, яко сторони вєрховодячої і перемагаючої ... Розуміється, що сей стан не дасться ані одним словом, ані одною хвилею змінити і направити, а що, противно, тут треба і часу і, що важніше, праці іто праці всєсторонньої, статочної і оглядпсї»[227].
Натомість вся польська преса сприйняла «Крашанку» спочатку позитивно. Найбільше про неї писали газети польських демократів, особливо «Дзєннік Польський». Ta й цс не дивно, бо його редактор Михайло Савицький особисто контактував з П.Кулішем. Щоправда, з часом ентузіазму ставало все менше й менше. Перша стаття «Гасло згоди», у якій «Крашанка» сприймалась без застережень, з’явилась 15 квітня[228]. Але вже наступного дня в новій замітці про П.Куліша висловлювався сумнів, чи готові русини до угоди[229]. 21 квітня «Дзєннік» запропонував варіанти поступок, на які б погодились поляки: 1) підтримка української мови, щоб иам «нс довелося полоскати ноги в кацапському багні»; 2) створення кафедри української мови в краківському університеті; 3) заснування окремого органу при крайовій шкільній раді, «що слідкував би за чистотою мови»; 4) державні установи не повинні приймати документів, писаних по-російськи[230]. 26-27 квітня «Дзєннік» надрукував переклад післямови П.Куліша до другого видання «Крашанки»[231]. Однак, вже 30 квітня в ньому з'явився лист, підписаний «gente Ruthenus natione Polonus», з критикою її змісту. Його автор слушно стверджує, що до угоди слід прямувати не «через вияснення і спростування помилкових традицій з далекого і навічно забутого минулого», а через сучасність, яку П.Куліш характеризує туманно, незрозуміло і навіть необгрунтовано. Автор цього листа вже не погоджується з деякими закидами і закликами «Крашанки» до поляків[232]. Після цього «Дзєннік Польський» надрукував щєлист П.Куліша до шляхтича Созанського (в звичайному для нього месіянсько-екзальтованому стилі) та невелике повідомлення про тс, що П.Куліш має намір видавати газету «Хутір» і прийняти австрійське підданство[233].
Ще далі у захопленні «Крашанкою» пішла краківська «Реформа». Ця газета надрукувала повний переклад «Крашанки»[234]. B одній з її передовиць говорилося: «Саме становище Польщі і Pyci нав’язує їм лицарське братерство ... з одного боку германізм - деспотичний і всепоглинаючий панславізм (Wszechrosja) з іншого : як їм оборонятись, на що опертись, як піднятись над теперішньою недолею ... Така є підстава для згоди - найміцніша підстава, бо випливає не тільки з історичної традиції унії, але й безсумнівного спільного інтересу, того найпотужнішого чинника всякого союзу і всякої згоди»[235].
Найпослідовніше відстоювали ідею згоди дві невеличкі газетки польських демократів «Штандар Польський» і «Стражніца Польська». Редактором обох був Ян Нспомуцсн Ґнєвош. Одну із статтсй «Штандара Польского» навіть передрукувало «Діло»[236]. Протягом усього 1882p. ці газетки пропагували необхідність польсько-української угоди. Автором публікацій на цю тему був Тсофіл Шумський[237].
Стриманішою на емоції була «Ґазета Народова»[238] I зовсім холодно, хоча і з зацікавленням, поставився до «Крашанки» краківський «Час» - иайвпливовіша в Галичині газета польських консерваторів[239].
Спочатку все для П.Куліша складалося настільки добре, що він навіть подбав про звільнення з російського підданства[240]. У травні він виїхав до Відня, де зупинився у свого знайомого Івана Пулюя, відвідує «патріарха» польської демократії Францішка Смольку та міністра для Галичини Флоріяна Зємялковського. Проте ці зустрічі виявилися безрезультатними - сторони не знайшли спільної мови[241]. Як стверджував П.Куліш, хтось із «князів-полякорусинів» мав прохати авдієнції в цісаря з наміром представити українську справу йому особисто[242]. Невідомо, однак, чи ця зустріч відбулася. Так виглядає галицька ініціатива П.Куліша до порозуміння з поляками в світлі опублікованих матеріалів.
Однак деякі подані вище деталі і трактування подій попередніми дослідниками викликають сумніви. По-пєршє, не мають підстав твердження про участь у контактах з П.Кулішем князів А.Сапіги, Романа та Юрія Чарторийських. Ці відомості походять з праці Йосипа Мончаловського, який користувався при її написанні рукописом близького П.Кулішсві І.Лсвицького. Й.Мончаловський все ж уточнив, що П.Куліш контактував з ними за посередництвом Л.Кубалі. Крім цього, в рукописі І.Лсвицького були також вказівки на участь у контактах з П.Кулішем князя
Романа Пузини[243]. Василь Щурат піддав сумніву останню кандидатуру. Інші, на його думку, досить вірогідні[244]. Проте ще автор ґрунтовної біографії А.Сапіги Степан Кєнєвич звернув увагу на тс, що згадки про П.Куліша в кореспонденції А.Сапіги відсутні[245]. П.Куліш стверджував, що А.Сапіга лише відвідав його домівку, але його не застав і залишив (або прислав) свою візитку[246]. Крім цього, зберігся лист кн. Романа Чарторийського до Юліяна Романчука від 5 лютого 1884p., із твердженням, що він, Роман, жодного відношення до діяльності П.Куліша в Галичині не мав і взагалі з ним нє знайомий[247].
Імовірнішою видається всрсія автора спогадів про П.Куліша М.Лободовського. П.Куліш розповідав йому, що Л.Кубаля (у його версії - протестант «К-лі»), з яким він познайомився в одній із кав’ярень, заявив йому, що якійсь багаті пани готові дати 2 млн. гульденів на видавничі справи при умові прийняття ним австрійського підданства. П.Куліш погодився, назвавши суму 1,5 млн., яку пропонував тратити нс тільки на видання, а й на українську жіночу Гімназію й інтернат[248]. Очевидно, Л.Кубаля мав на увазі саме А.Сапігу, Романа й Юрія Чарторийських - магнатів, демократів і українофілів. Проте навряд чи Л.Кубаля мав повноваження робити такі заяви. Скоріше всього, він лише збирався звернутися до «князів»·, проте так і не зробив цього. Вказівку М.Лободовського на «мільйони» не слід сприймати серйозно - будь-що-будь названі ним грошові суми неймовірно великі.
П.Куліш стверджував, що реалізувати заддум угоди йому завадила папська булла про реформу василіян єзуїтами і припинення листування з Й.Крашевським[249]. Без сумніву, перша подія повинна була 6 його дуже вразити: винуватцями польсько- української неприязні він передусім вважав єзуїтів. Однак про реформу стало відомо в середині травня[250], а щє 24 травня він писав А.Юркевичу, що «нс сумнівається щодо концесій»[251]. У листі, писаному близько 20 червня, він просить його подбати про повернення якогось важливого документа, який він вручив для друку Казимирові Оказу, редактору «Видавніцтва дзєлек людових». За припущеннями І.Левицького, йшлося про «Літературний універсал», який повинен був попередити вихід у світ «Хутора»[252]. Отже, можна припустити, що контакти обірвалися між 24-м травнем і 20-ми числами червня 1882p.
Скоріше всього, саме в цей час відбулася зустріч П.Куліша з Ф.Смолькою і Ф.Зємялковським. I, звичайно, нс можна ігнорувати злощасного співпадіння його ініціативи з реформою василіян. Так чи інакше, але остання подія негативно вплинула на характер польсько-українських стосунків, давши привід до нової серії взаємних звинувачень у шовінізмі і нетолерантності. Захопившись цією полемікою, про П.Куліша швидко забули, та й він сам вже нє мав бажання діяти на користь угоди. Того ж року він видав брошуру «Насильство єзуїтів над василіянами,»[253], яка одразу була конфіскована[254]. Ця брошура була частиною значно більшої за обсягом праці «Воскрссіння Рутського і Кунцсвича в Галичині». Ії рукопис українською мовою П.Куліш віддав до друкарні в Липську. Проте власник друкарні, довідавшись про заборону австрійською цензурою частини ії німецькомовного перекладу, у послугах йому відмовив[255].
Додому П.Куліш повернувся 8 квітня 1883p., і зайнявся справою повернення російського підданства[256]. B Галичині Я.Ґнєвош пробував ще збирати підписи під відозвою проти реформи василіян[257], однак сумнівно, чи він міг зібрати їх багато.
Отже, спроба П.Куліша порозумітися з поляками зазнала невдачі. Обраний ним шлях до угоди показав, що не варто задля надії на порозуміння звертатися до колишніх непорозумінь. Крім того, його ініціатор нс виявися вправним політиком: висуваючи привабливі й актуальні гасла, він нс вмів їх реалізовувати. Як писав Дмитро Дорошенко, акція П.Куліша зазнала невдачі тому, що «польсько-українське порозуміння в Галичині виходило зовсім нє з якихось книжних, абстрактних причин, а з реальних відносин соціально-економічного й політичного характеру, й цього не розумів та не бачив Куліш, що на все дивився крізь призму стародавніх історичних відносин, вичитуючи про них із книжок та архівів»*[258]. Сама акція П.Куліша, як і реакція на неї польських політиків з демократичного табору, більше нагадує емоційний вибух, ніж серйозну спробу порозуміння двох політичних сил. Більше того, вимоги П.Куліша до поляків практично нс відбивали дійсні потреби галицьких українців.
Незважаючи на невдачу, виявилося, що ініціатива П.Куліша до угоди з поляками мала певне значення. По-перше, участь у польсько-українських угодових контактах у Галичині наддніп- рянця була показником появи на Україні нових політичних тенденцій. По-друге, йогодіяльністьу 1882p., причомудіяльність відкрита, виявилася «генеральною репетицією» для ряду наступних польсько-українських угодових акцій, що допровадили в 1890p. до порозуміння.
4.