Дослідження пореформеного поміщицтва: досягнення й перспективи

В історіографії історії поміщицького господарства чітко вирізняються три етапи: І – дореволюційний, ІІ – радянський (1920-ті – 1980-ті роки), ІІІ – сучасний (1990-ті – 2003 роки).

На межі ХІХ-ХХ ст. вже можна було підбивати певні підсумки здійснення реформи 1861 р. Тому в цей час з’явилася численна література з аграрної проблеми. Коло авторів було надзвичайно широким: від землевласників-практиків до професійних агрономів, економістів тощо. Не менш обширною була й ідеологічна палітра: від консерваторів до радикалів. Привертає увагу й жанрове розмаїття: особисті враження, практичний досвід, аналіз статистичних обстежень, законодавства, інше. Ці роботи друкувалися в часописах, збірках статей, виходили окремими книгами. Усе це породжує бажання розібратись у різноманітних поглядах на одну проблему, оцінити реалістичність окремих прожектів з огляду на наш історичний досвід.

Консервативний напрямок репрезентували, як правило, автори дворянського походження. Стурбованість представників дворянської історіографії викликала мобілізація, тобто купівля-продаж, поміщицької землі, наслідком якої було “оскудение” – перехід дворянської землі до представників інших станів. Критичне становище поміщицького землеволодіння передбачалося подолати різними шляхами: призупиненням відчуження маєтків родових дворян на користь представників інших станів; передачею в адміністративне керівництво дворянськими маєтками в залежності від їхнього стану до налагодження стану справ. Ті ж, хто розумів неминучість товарно-капіталістичної еволюції сільського господарства, бачили вихід у переході до інтенсивного машинного господарства.

О.Паршин простежив еволюцію дворянства у пореформені роки.

Тривогу з приводу масових продажів заставлених у банках дворянських маєтків висловив О.І.Єлишев. Особливо він був занепокоєний втратою маєтків для дворянського стану та злиття його зі “строкатими лавами різночинства”. Наслідки реформи 1861 р. він вважав розплатою “за нашу політичну легковажність шістдесятих років, це тяжке похмілля після бурхливих і безтурботних гульбощів реформеної епохи”. Автор майже ідеалізував дворянський стан: “Саме дворянство, яке великодушно допомагало уряду розв’язати вузол кріпацьких відносин…, завжди йшло на чолі будь-яких реформ і захищало їх крайній напрямок…” [13].

Дворянин О.Антонович так визначив причини занепаду дворянського землеволодіння: нераціональне використання викупних платежів через відсутність досвіду організації підприємницького господарства; зростання ризику сільськогосподарської діяльності, наслідком чого стала масова втрата маєтків; низькі ціни на робочі руки через екстенсивність господарств, що зумовило недобросовісне ставлення селян до своїх обов’язків; падіння цін на хліб на світовому ринку. Вихід з такого драматичного становища Антонович бачив у зміцненні селянської общини та посиленні контролю за нею з боку дворян [14]. В цілому правильно назвавши фактори занепаду дворянського землеволодіння, автор звів усе до додаткового зміцнення общини, що на той час уже не відповідало потребам часу. Доцільніше було говорити про її руйнування та розширення приватної ініціативи. Цілу програму дій запропонували землевласники Пирятинського повіту Ф.Вороной і А.Кисель. Вони були переконані в тому, що ліквідація великого землеволодіння неминуче зумовила б регрес землеробства, збільшення податків, появу надлишкових робочих рук. Щодо оздоровлення землеволодіння вони пропонували припинити роздачу земель чиновникам за державну службу; визначити межі вищого розміру маєтку; спонукати землевласників до організації господарства за власний рахунок; продавати дрібним землевласникам маєтки, які велися не власним коштом власника [15].

І.Ф.Павловський, також стурбований погіршенням економічного становища дворян у пореформений період, написав нарис історії дворянства Полтавської губернії. Він показав, як представники цього стану виборювали в уряду різноманітні пільги з метою покращення економічних позицій. Прагнучи підкреслити особливе суспільне значення дворянства, І.Павловський створив велику підбірку коротких нарисів про найвизначніших громадських діячів, науковців, музикантів, письменників, доброчинців з дворян [16].

Консерватизм мислення, доведений до абсурду, часом доходив до звичайної наївності. Так, М.М.Зворикін вважав, що майбутнє світової економіки – за сільським господарством. Необхідно було готуватися до того моменту, коли промисловість у західноєвропейських державах занепаде, а земля вже буде занедбана. У цей час Росія зможе вийти на європейський ринок зі своєю сільськогосподарською продукцією [17].

Отже, незважаючи на розмаїття поглядів дворянських авторів, їх об’єднує прагнення будь-якою ціною підтримати й зберегти приватне землеволодіння дворян.

Позиції, протилежні адептам дворян-поміщиків, обіймали представники радикального крила дореволюційної історіографії. Такими, в першу чергу, були прибічники марксистської ідеології. Зокрема лідером меншовицького напрямку виступав П.Маслов, який намагався довести відсутність абсолютної ренти, що являла надлишок вартості сільськогосподарських товарів над суспільною ціною виробництва. На його погляд, і великий, і дрібний землевласник - підприємці. Причому, підприємець-землевласник з дворян отримував і земельну, і підприємницьку ренту. Цей автор репрезентував “критичний марксизм”. Він звернув увагу на зв’язок розподілу землеволодіння з еволюцією сільськогосподарського виробництва [18].

Опонентом Маслова виступив В.Ленін. Він був проти перебільшення меншовиками ступеня розвитку капіталістичних відносин у великих дворянських латифундіях. Шукаючи обґрунтування аграрній програмі більшовиків, у працях “До питання про аграрну політику (загальну) сучасного уряду”, “Капіталізм у сільському господарстві”, “Суть аграрного питання в Росії” та інших він приділяв значну увагу вивченню становища поміщиків Росії. В центрі уваги перебувало питання про їхню чисельність, розмір землеволодінь, співвідношення відробіткової та капіталістичної систем господарювання в різних регіонах країни. Велику увагу він приділив вивченню Півдня Росії як району з яскраво вираженими рисами сільськогосподарського капіталізму. За словами Леніна, “боротьба селянських і поміщицьких інтересів, яка проходить червоною ниттю через всю пореформену історію Росії і становить економічну основу революції, є боротьба за той чи інший тип буржуазної аграрної еволюції”.

Але ці дослідження мали чітко виражений кон’юнктурний характер. До уваги бралися лише факти, які свідчили про надмірне багатство поміщиків, жорстоку експлуатацію селян – тобто те, чим можна було привернути селянство на бік більшовиків. Практично повністю замовчувались такі аспекти, як організація виробництва, торгівлі тощо. В.Леніна не задовольняли темпи цього процесу. Він відзначав, що суть революційних подій 1905-1907 рр. полягала у знищенні кріпосницьких латифундій, яке вело до створення сприятливих умов для “вільного і заможного землевласницького селянства, здатного не животіти, не маятись на землі, а розвивати продуктивні сили, рухати вперед сільськогосподарську культуру”. В.Ленін розставив акценти в аграрному питанні таким чином: “…суть аграрного питання і аграрної кризи полягає не в тому, щоб усунути перешкоди підняттю агрокультури, а в тому, яким чином усунути перешкоди, якому класу і якими методами провести це усунення” [21]. У його працях звучить неприхований заклик до насильницьких дій: “Чим більше відстала в своєму кріпацтві дореволюційна Русь від промислової, торговельної, капіталістичної, тим крутішою повинна бути неминуча ломка старого, кріпосницького і поміщицького, і надільного землеволодіння.

З програмою радикальних перетворень виступив представник есерівського напрямку О.В.Пешехонов, який критикував уявлення про співіснування поміщицьких і селянських господарств як запоруку сільськогосподарського прогресу. На його думку, вузол протиріч “може розрубати тільки рішуча мобілізація землі у той чи інший бік, – у бік підприємців чи трудящих” [23]. Він вказав на три форми розширення селянського землекористування за рахунок земель поміщицьких: 1) купівля селянами землі по вільній ціні за сприяння Селянського банку; 2) обов’язковий викуп приватновласницької землі за “совісливою оцінкою”; 3) націоналізація землі, тобто перетворення землі у власність держави з наданням її в користування всіх трудящих” [24]. Пешехонов висунув гасло –

“звільнивши землю, ми звільнимо й особистість”. Далі він розвиває думку стосовно того, що для такого звільнення існує лише один шлях – перехід усієї землі у власність усього народу, що надасть можливість йому вільно розміститися на ній. Разом з тим це позбавило б народ експлуатації [25]. Зараз уже очевидно, що звільнення особистості можливе тільки на основі приватної власності. Інша справа, що саме цього були позбавлені селяни, замкнені у селянській общині.

Найчисленнішу групу авторів, яка за тональністю стояла між консерваторами й радикалами, становили прибічники ліберального світогляду. Показово, що більшість їх були дослідниками. Один з них – Микола Петрович Огановський (1874-1938), походив з родини військових, економіст, працював у земствах, професор кількох університетів. Розстріляний у 1938 р. Брав участь у роботі комісії Тимчасового уряду по перерозподілу земельного фонду, яка розробила принципи й порядок ліквідації поміщицького землеволодіння. Аналізуючи процес руху земельної власності в Росії, М.П.Огановський дійшов висновку, що мобілізація землі на ринку здійснювалася шляхом переходу від дворян до купців, від них до заможних селян, а від останніх до дрібного селянства [26]. Причину саме такого руху автор вбачав у тому, що велике дворянське землеволодіння через слабкі запаси праці й капіталу було не в змозі конкурувати з дрібним землеволодінням, де “продуктивність землі й продуктивність землеробської праці перебуває в становищі стійкої рівноваги” [27].

Наукові інтереси В.В.Святловського стосувалися руху земельної власності дворян [28]. Ключовим моментом його концепції було ототожнення землі із звичайним товаром. Він з’ясував хід мобілізації земельної власності, показавши, що до Столипінської реформи вона відбувалася в основному серед дворян, а з її початком у цей процес включилося й селянство. Відзначив тенденцію до дроблення земельних ділянок при продажу поміщицьких володінь. Площа таких ділянок зменшувалась, а їхня ціна зростала. Святловський зазначив, що дворянство як клас розшарувалося на середніх та дрібних, які обезземелилися, і на великих, котрі, навпаки, збільшили розмір своїх володінь. Оскільки Святловський був одним з редакторів видання “Материалы по статистике движения землевладения в России”, він дав його джерелознавчий аналіз, який не втратив свого значення і до сьогодення. До поміщицького господарства в ролі визначального фактора аграрного розвитку він ставився досить скептично: “… як би високо не тримало останнім часом свій прапор російське велике землеволодіння – його успіхи ефемерні, і не йому належить майбутнє”, – пише В.Святловський [29].

Звертають на себе увагу праці П.І.Лященка. Вивчення “Материалов по статистике движения землевладения в России” підвело його до думки про те, що поміщицьке землеволодіння, як і селянське, було піддане внутрішньостановій мобілізації. Дворянство виступало не тільки найбільшим продавцем своєї землі, але й “найбільшим покупцем на земельному ринку в якості великого торговця, у той час як інші стани – меншими покупцями”. Отже, занепад торкнувся далеко не всієї маси дворянства. Це означає, що частка дворянської земельної власності, проданої іншим дворянам, була значною. Винятковим продавцем виступали лише економічно слабкі групи. Лященко звернув увагу на привілейований характер дворянського землеволодіння, що виявилося в урядовій підтримці. Революційні події 1905-1906 рр. дали поштовх до масового викидання дворянської землі на ринок. Лященко відзначив особливо активний продаж поміщицьких земель на Півдні, що, на його думку, було зумовлено високим попитом на землю, а з іншого – великими труднощами виробничого характеру: високою заробітною платою, слабким припливом робітників тощо. Він також звернув увагу на те, що експлуатація вже не могла приносити колишніх прибутків, тому посилення її вважав недоцільним.

У роботі “Очерки аграрной эволюции в России” Лященко показав обмежений характер дрібного господарства. На його думку, велике капіталістичне господарство повинно займатися не виробництвом зерна, оскільки воно буде побиватися дешевим селянським хлібом, а намагатись індустріалізувати виробництво, тобто прагнути до подальшої переробки сільськогосподарської продукції. “Промислова заводсько-технічна система господарювання є для великого капіталістичного господарства не тільки метою прагнення, але й економічно необхідним висновком”, – відзначає автор [30]. Іншими словами, чим підприємницьке господарство більше, тим стрімкіше набуватиме індустріального характеру. Прибуток у такому господарстві повинен отримуватися не стільки від землеробства, скільки від переробки землеробських культур.

Отже, В.Святловський та П.Лященко довели необґрунтованість гіпертрофованого уявлення дворян про “оскудение”, показали, що внаслідок ринкового перерозподілу земельної власності відбувався процес диференціації станів.

Олександр Аркадійович Кауфман (1864-1919) – випускник Петербурзького університету, професор політекономії й статистики, один з ідеологів партії кадетів з аграрного питання, типовий ліберал. Визнаючи наявність кризових явищ в аграрному секторі, намагався знайти найменш болісний шлях їх подолання. Розв’язання аграрного питання він бачив у подоланні селянського малоземелля. Одним із шляхів цього визначав відчуження частини поміщицьких земель за справедливу винагороду. Кауфман відзначив позитивні риси поміщицького господарства [31]. По-перше, це один з шляхів проникнення передових методів господарювання у селянське господарство. По-друге, тут спостерігалася вища врожайність. Але його не можна звинуватити в захопленні поміщицьким господарством. Він зауважує: “Приватне господарство лише тоді буде відігравати прогресивну роль, якщо воно є носієм тих знань, які не доступні дрібному, селянському. Одне з них – управління маєтком” [32]. Кауфман дав детальну характеристику орендних відносин. Він відзначив, що на орендованих землях, як правило, велося інтенсивне господарство. Виняток становила дрібна селянська оренда, яка була не тільки несправедливою, а й не мала жодного виправдання з точки зору агротехніки чи продуктивності землі. За його точним зауваженням, “наше велике землеволодіння… зробило все, щоб примусити забути про позитивне значення приватного господарства” [33]. Серед негативних рис його він відзначає, зокрема, “реакційну роль у пореформені роки” та поширення кабальних елементів (“голодна” оренда та застосування надзвичайно дешевої робочої сили).

Ю.Богушевич виступив з критикою авторів, які при визначенні наслідків реформи 1861 р. зациклювалися на селянському малоземеллі. Він звернув увагу на те, що реформа й не передбачала наділення землею в достатній кількості абсолютно всіх селян. На його думку, земельна ділянка покликана була гарантувати особисту свободу. Маєтки, що перейшли б до селян, очікувало б виснаження ґрунту [34]. З практичними рекомендаціями щодо перебудови поміщицького господарства виступив О.Бєлокрисов [35].

Потужний імпульс обговоренню проблем поміщицького землеволодіння дали заходи Тимчасового уряду щодо підготовки аграрних реформ. Хоча проекти перетворень в аграрному секторі не є предметом даного дослідження, знайомство з ними дозволяє визначити оцінку становища поміщицького господарства, дану сучасниками. Влітку 1917 р. на засіданні комісії по розподілу земельного фонду^[1] виступив О.Кауфман. Він виділив два типи поміщицьких господарств. До першого відніс ті, для яких характерна роздача землі у дрібну селянську оренду, за якої земля оброблялася селянським реманентом і нерідко виступала у формі звичайних відробітків. Таке господарство “з виробничої точки зору … уявляється настільки ж рішуче шкідливим, як воно рішуче суперечить ідеям соціальної справедливості. Важливо й те, що і фактично цей кількісно переважаючий тип помісного землеволодіння, безсумнівно, відмирає” [36]. Другий тип становили “маєтки, де господарство має тією чи іншою мірою передовий характер, іде попереду селянських господарств”. Вони виконували “спеціальні господарські функції”, тобто в них сільське господарство було пов’язане з технічним виробництвом. Тому Кауфман пропонував маєтки першого типу розподілити між трудовими землеробами. Друга група не повинна була надходити у фонд земель, які підлягали розподілу. Кауфман виступав категорично проти швидкої передачі більш-менш впорядкованих господарств селянам, оскільки справедливо вважав, що не варто “розраховувати, щоб інтенсивність селянського господарства зразу настільки різко піднялась, аби зрівнятися з трудомісткістю таких інтенсивних капіталістичних господарств” [37]. Наслідками руйнування поміщицьких маєтків могла стати втрата додаткового заробітку масою селянських господарств. За власником могла зберігатися садиба, якщо вона не являла собою загальнодержавної цінності.

Економіст Олександр Миколайович Челінцев займав протилежну позицію відносно поглядів О.Кауфмана. Зокрема він заперечив сам факт позитивного впливу поміщицьких господарств на селянське. Аргументував це тим, що, по-перше, продуктивність поміщицького господарства залежала значною мірою від селянського малоземелля. По-друге, значення досвіду застосування техніки залишалося мізерне через те, що у селян було значно менше можливостей її використовувати. По-третє, селянам потрібна інша худоба, ніж та, що пропонувалась на плем’я поміщицькими маєтками. Челінцев був переконаний у тому, що на основі поміщицьких господарств у майбутньому необхідно було б створювати кооперативи [38].

О.Кауфмана підтримали Б.Бруцкус, Я.Пилецький, С.Маслов. На користь О.Челінцева висловилися М.Ракитников, М.Огановський. Попри те, що далі обговорення справа не пішла. Результати роботи цієї комісії досить яскраво ілюструють лінію протистояння в аграрному питанні, в тому числі й відносно поміщицького господарства. Особливо привертає увагу позиція Б.Бруцкуса, який справедливо відзначив, що цілі поміщицьких і селянських господарств відмінні. Перше мало на меті отримання якомога більшого прибутку. Водночас власники маєтків намагались економити робочу силу. Він попереджав, що після дроблення великих господарств промисловість могла втратити частину робочих рук. Тому капіталістичні поміщицькі господарства, на його думку, необхідно було розподіляти поступово, не руйнуючи їхній потенціал. Я.Пилецький сформулював мету майбутньої реформи: ліквідувати залишки кріпацтва; наділити селян більшою земельною площею порівняно з 1861 р.; поступово ліквідувати велике землеволодіння. Володіння, які визнавалися особливо цінними для народного господарства, не повинні були підлягати передачі. Передбачалося залишити землевласникам ділянки розміром не вище середньої трудової норми та садибу з будівлями. Більшістю авторів дворянське землеволодіння визнавалося невід’ємною складовою пореформеної Росії.

Отже, в дореволюційному суспільстві визріла думка про необхідність усунення великого поміщицького господарства. Вирішення цього питання диктувало саме життя. Консерватори всі лиха Росії вбачали у підриві позицій дворянства й дворянського землеволодіння і закликали до зміцнення цього стану. Найнебезпечніші погляди належали прибічникам радикальних методів розв’язання аграрного питання. Драма полягає в тому, що ці ідеї впали у підготовлений ґрунт. Наслідки насильницького втручання у природний поступ сільського господарства не викоренені досі. Ліберальний погляд на аграрну проблему пропонував найбільш безболісний спосіб розв’язання назрілих протиріч. Отже, різниця поглядів була відчутною, що пояснюється суттєвими відмінностями сприйняття суспільно-політичної ситуації в країні.

На наступному етапі, після революції 1917-1920 рр., вивчення поміщиків і їхнього господарства набуло інших характеристик. Провідною рисою радянської історичної науки стала тенденційність, що проявлялося і у виборі тематики досліджень, і в окресленні кола літератури, і в доступності джерел, і у висновках. Внаслідок копіткої культивації з науки викреслювалися цілі пласти інформації, цілі дослідницькі напрямки. Досить показовою в цьому відношенні є доля історії поміщицьких господарств України. Їх нищили настільки ретельно, що зник сам образ поміщика. Практично повністю втратився науковий інтерес до поміщиків, посилився ідеологічний нахил у бік негативізації всього, що стосувалося цього стану.

У 20-ті роки продовжив дослідницьку діяльність О.М.Челінцев – професор Тімірязєвської сільськогосподарської академії та науково-дослідного інституту сільськогосподарської економії й політики (репресований у справі так званої “Трудової селянської партії”, посмертно реабілітований) [39]. Як і до революції, він оцінював поміщицьке господарство Росії напередодні 1917 р. як низькоінтенсивне. Такого висновку він дійшов, порівнюючи поміщицькі економії з міцними господарствами колоністів, тоді як більша частина селянських ледве животіла. Автор правильно вказував на високий рівень експлуатації сільськогосподарських робітників, що, на його думку, було запорукою існування поміщицьких маєтків. Говорячи про можливі перспективи останніх, він відзначав, що зростання цін на сільськогосподарську продукцію, здешевлення робочої сили сприяло б його інтенсифікації. Проте, до об’єктивних причин, як то незавершена внутрішня перебудова та загальна аграрна криза, додалися суб’єктивні фактори, зумовлені утвердженням радянської влади, що й призвело до ліквідації поміщиків та їхніх господарств.

Серед інших робіт, які вийшли в перші роки радянської влади, слід відзначити праці М.Яворського, О.Погребняка, І.Чернишева [40]. В них показано, що в умовах розвитку капіталістичних відносин дворянське землеволодіння занепадало. Однією з причин виступала сільськогосподарська криза, зумовлена появою на європейському ринку дешевого хліба з-за океану. Створення Дворянського банку лише погіршило становище дворян-землевласників, посиливши їхню заборгованість. Складне економічне становище призводило або до продажу, або до запровадження напівфеодальних методів господарювання. Інша ж частина активно інтенсифікувала своє господарство. Після революції 1905 р. з’явилися додаткові обставини для розпродажу поміщицької землі – селянські погроми. Це зумовило зниження орендних платежів та деяке зростання цін на робочі руки. Внаслідок вказаних причин на початку ХХ ст. скоротилась площа дворянського землеволодіння. Таким чином, автори аналізують поміщицьке господарство в загальному контексті аграрного питання початку ХХ ст.

В цілому ж проблема поміщицького господарства періоду капіталізму зникла зі сторінок історичної літератури. Не зважаючи на очевидний науковий інтерес, дослідники обходили її своєю увагою. Під пресом ідеологічних стереотипів тривалий час вважалося недоцільним вивчати шар суспільства, знищений в результаті здійснення аграрної політики більшовицької диктатури. Об’єктивний аналіз функціонування поміщицького господарства був небезпечним для існуючої колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві. Неможливо було відійти і від так званого класового підходу. Оцінка радянськими науковцями місця поміщицтва в аграрному секторі значною мірою випливала з праць В.І.Леніна.

Відновлення уваги до проблеми припадає на кінець 1950-х – початок 1960-х років. Поштовхом стали аграрні симпозіуми, перший з яких проведено в 1958 р. Тема поміщицького господарства присутня у працях, присвячених проблемам російського села на початку ХХ ст. [41]. В них простежений процес розкладання феодальних форм землеволодіння та показані загальні закономірності розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві: зростання концентрації виробництва, підвищення рівня товарності, застосування агротехнічних досягнень, запровадження техніки тощо. Автори вказують на кризовий стан поміщицьких маєтків. В залежності від профілю робіт виділялися різні аспекти функціонування останніх.

М.М.Дружинін звернувся до передісторії реформи 1861 р., зазначивши, що вже від звільнення селян очікувався поштовх аграрному розвитку. Проте реальність виявилась дещо іншою – поміщики зіткнулися з низкою складних проблем: нестачею оборотних капіталів; зниженням вартості цінних паперів внаслідок надмірно великої пропозиції; відсутністю агрономічних знань у землевласників; низьким рівнем кваліфікації сільськогосподарських робітників; непристосованістю до ринкової економіки; споживацьким способом життя багатьох поміщиків. Автор характеризує особливості окремих регіонів Росії. Щодо українських губерній, особливо південноукраїнських, надзвичайної гостроти набула проблема забезпечення робочою силою (це спричинено багатоземеллям, більшою забезпеченістю селян землею). Господарство тут могло існувати лише за умови масового припливу сільськогосподарських робітників з північних губерній. Дослідник відзначив успіхи підприємницької діяльності поміщиків, водночас підкреслюючи, що то був примітивний капіталізм періоду початкового нагромадження та жадоби до грошових прибутків. Значення цих праць полягає в накопиченні фактичного матеріалу з проблеми, введенні в обіг нових документів, у розробці принципів оцінки поміщиків та їхніх господарств.

Узагальнююча праця С.М.Дубровського присвячена сільському господарству Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Як одна із складових аграрного сектора розглядається і поміщицьке господарство. Автор відзначив перерозподіл земельної власності в напрямку від дворян до різночинного соціального елемента. Наприклад, ним підраховано, що до 1914 р. внаслідок купівлі селянство України збільшило своє землеволодіння більш як на 2 млн дес. Майже на стільки ж скоротилося землеволодіння дворян [42]. Він зупинився на проблемі співвідношення поміщицького землеволодіння та землекористування. Досить поширеною формою землекористування була здача в оренду, різна за формами: від кабально-кріпацької до підприємницької. Показано, що ознакою капіталістичної еволюції є травосіяння в умовах нерозвиненості в країні хімічної промисловості та наявність у господарствах робочої худоби, оскільки за напівкріпосницьких методів використовуються селянські худоба й реманент. Дубровський, як і інші автори, становище аграрного сектора аналізував у контексті проблеми передумов революцій у Росії. Зокрема, він відзначив: “Збереження напівкріпосницьких відробіткових господарств становить основну передумову першого демократичного етапу революції, розвиток капіталістичного поміщицького господарства за перемоги пролетарської соціалістичної революції відіграв свою роль в організації великого соціалістичного сільського господарства” [43]. Автор правий у тому відношенні, що на базі поміщицьких маєтків створювалися радгоспи. Але, як показує досвід інших держав, без радикального втручання доля поміщицьких господарств могла б бути іншою. З часом на їх основі могло б сформуватися високорозвинене багатогалузеве господарство капіталістичного типу. Поряд з характеристикою становища поміщицького господарства під час Першої світової війни, показом об’єктивних труднощів (дефіциту робочої сили, робочої худоби, реманенту) у праці відзначається, що багато господарств в умовах сприятливої ринкової кон’юнктури зберегли посіви. В монографії Дубровського наведений багатий статистичний матеріал, розміщений у таблицях, складених на основі аналізу перепису 1916 р.

У радянській історіографії виділяється ще один аспект проблеми – місце дворянства в суспільній організації самодержавної Росії. В.С.Дякін, А.П.Корелін, Ю.Б.Соловйов та інші дослідники показали політику держави відносно цього стану суспільства, звернули увагу на його економічні позиції [44]. Хоча багато з дворян у пореформений час уже не були поміщиками, все ж вони ще мали міцні позиції серед поміщицтва, а отже, й праці названих авторів стосуються нашої теми.

Однією з перших у повоєнні роки до дослідження соціально-економічної історії поміщиків звернулася Л.П.Минарик [45]. До сфери її наукових інтересів входили перш за все господарства найбільших поміщиків Росії на межі ХІХ –ХХ ст. Центральна проблема, яка вирішувалась нею, – співвідношення капіталістичної та відробіткової систем ведення господарства. Її розв’язання надавало можливість оцінити рівень розвитку капіталізму в поміщицьких господарствах і в цілому в сільському господарстві. Взагалі це – одне з головних питань історіографії радянського періоду, оскільки відповідь на нього давала підстави для політичних висновків. Л.Минарик дійшла висновку, що в більшості маєтків переважала змішана система з елементами відробіткової та капіталістичної, але визначальними були відробітки, особливо в центральних російських губерніях. Інша проблема, що розглядалася Л.П.Минарик, – походження земельних володінь найбільших поміщиків. Нею, зокрема, встановлено, що на початок ХХ ст. великі поміщицькі маєтки належали в основному нащадкам стародавніх дворянських родин. Великі поміщицькі господарства були сформовані переважно протягом ХV – першої половини ХІХ ст. Основними шляхами одержання земель було пожалування за службу, встановлення родинних зв’язків, купівля землі. Автор дослідила найбільші латифундії (понад 50 тис. дес.) і підрахувала, що частина ріллі, яка оброблялася коштом власника, на 59 % була забезпечена реманентом поміщиків, тобто переважали капіталістичні методи господарювання. На землі, зданій в оренду (62 % ріллі), домінувала відробіткова система.

Окремим рядком слід відзначити праці А.М.Анфімова, які стали подією у вивченні цієї проблеми, оскільки він вперше спробував проаналізувати її комплексно [46]. В центрі уваги перебувала проблема співвідношення відробіткової та капіталістичної систем. Автором розглянуто широке коло питань: соціальна природа поміщицького землеволодіння, матеріально-виробнича база поміщицького господарства, землеволодіння, землекористування та система організації поміщицького господарства, торговельно-промислова діяльність, кредит тощо. А.М.Анфімов виділив цілий ряд регіонів, де домінуючою була капіталістична система: Прибалтика, Правобережна та Південна Україна, Південна Росія. Кожен з них мав свою історію, перебував на певному рівні розвитку. В результаті і поміщицьке господарство мало регіональні особливості, але в працях Анфімова це не дістало належного відображення.

Вивчивши великий фактичний матеріал, А.М.Анфімов дійшов висновку про переважання відробіткової системи господарювання аж до 1917 р., що перетворювало поміщицькі господарства на напівкріпосницькі. Його він досяг на основі дослідження великих господарств поміщиків (понад 500 дес.). Що стосується ширшого кола маєтків, провести такі узагальнені підрахунки не було можливості, але він навів масу прикладів і думок дослідників, включаючи й самих поміщиків, що кабально-відробіткова система у центральних губерніях Європейської Росії була переважаючою. Висновок А.Анфімова обережний: “…ми виходимо з припущень, що поміщицьке господарство після кризи 80-90-х років, можливо, відновило попередні позиції й пішло далі. Можна очікувати, що розробка масового матеріалу підтвердить переважання капіталістичних форм ведення власного поміщицького господарства. Але з цієї умови не усувається той факт, що розміри капіталістичного господарства порівняно з відробітковим плюс кабально-орендним був незначним” [47]. Висновок про панування напівкріпосницьких відносин, здійснений на основі аналізу поміщицьких господарств (з 28 тис. цих господарств 10 тис. уже були придбані особами інших станів, в основному селянами і не належали дворянам-поміщикам), Анфімов поширив на весь аграрний лад.

На початку 1970-х років відділ науки ЦК КПРС піддав критиці роботи ряду істориків, у тому числі й А.М.Анфімова за його “захоплення поміщиками”. До нього застосували адміністративно-репресивні заходи: зняли з посади завідуючого сектором та з поста голови комісії з історії селянства. Після цього він розпочав роботу над монографією про селянське господарство. Її він розділив на дві: “Крестьянское хозяйство Европейской России. 1881-1904” та “Экономическое положение и классовая борьба крестьян Европейской России. 1881-1904”. У вступі до першої він визнав помилковість своєї тези про повсюдне поширення напівкріпосницьких відносин у російському селі і зазначив, що “панування капіталістичного укладу, який пронизував усі пори економічного життя села… цілком доводиться усім матеріалом, поданим у пропонованій читачеві роботі”. Можливо, таке зауваження Анфімов зробив для порятунку цих книг і з метою власної реабілітації.

Паралельно з А.Анфімовим тему поміщицького господарства розробляли В.І.Пронін, М.М.Островський, О.І.Мамалига [48]. На основі вивчення губернаторських звітів, матеріалів діяльності урядових комісій, земельних переписів, банківської документації, земських обстежень та інших джерел автори дійшли висновку, що питома вага поміщицького господарства в сільськогосподарському виробництві падала. Зростання заборгованості поміщицького землеволодіння зумовлювало перехід землі до недворянських станів. Врожаї зернових зростали, але, на думку авторів, це зумовлювалося винятково розширенням посівних площ. Серед основних прибуткових статей автор називає продаж землі й лісу, здачу в оренду сільськогосподарських угідь, банківські позики. Автори названих дисертаційних досліджень дійшли традиційного для радянських істориків висновку про застій, паразитизм як основні характеристики поміщицького господарства.

Значний внесок у вивчення поміщицького господарства передреволюційної Росії зробив академік Іван Дмитрович Ковальченко. Монографія “Социально-экономический строй помещичьего хозяйства Европейской России в эпоху капитализма”, написана ним разом з учнями Б.М.Литваковим і Н.Б.Селунською, стала своєрідним підсумком розробки проблеми протягом понад двадцяти років [49]. Праця увібрала досягнення радянської історичної науки в цьому напрямку, а також дала паростки нових поглядів на проблему. Свою мету автори визначили як пошук методів комплексної розробки джерел, які характеризують поміщицьке господарство у всій його сукупності. Критичному розбору піддані всі основні види масових джерел. На думку авторів, переоцінки вимагають такі масиви інформації про поміщицьке господарство, як публікації земсько-статистичних обстежень, підсумків земельного та сільськогосподарського переписів 1916 та 1917 рр., звіти земельних банків, що вони й здійснили у своїй праці. Автори запровадили в науковий обіг матеріали деяких вотчинних архівів, а також фонду Дворянського банку та неопубліковані дані земської статистики. І.Ковальченко, Б.Литваков, Н.Селунська переконливо показали, що скасування кріпацтва у 1861 р. стало закономірним результатом фундаментальних перетворень, які відбувалися в аграрному секторі з другої половини ХVІІІ ст. Ці зміни позначалися як “криза феодально-кріпосницької системи” й полягали в пошуку землевласниками додаткових джерел прибутку для підтримки власного господарства, а державою – ефективніших способів розвитку сільського господарства порівняно з феодальним. І.Д.Ковальченко проводив думку про нездатність поміщицького господарства ні за його вагою в сільськогосподарському виробництві, ні за роллю у виробничо-технічному прогресі стояти на чолі буржуазної аграрної еволюції і визначати загальний хід розвитку села. У статті “Соотношение крестьянского и помещичьего хозяйства в земледельческом производстве капиталистической России” він показав, що весь поміщицький сектор не перевищував 13,5 % сільськогосподарського виробництва [50]. З цього виходило, що робити висновок про характер аграрного ладу тільки на основі дослідження поміщицьких господарств не можна.

Ковальченко і його колеги відзначали поглиблення капіталістичних тенденцій, зокрема розшарування селянства, розвиток орендних та іпотечних відносин, активізація банківських операцій. Водночас дореформені елементи залишалися доволі відчутними, а тому й гальмували процес модернізації. Ковальченко до їхнього роду відносив широкомасштабність великого феодального землеволодіння і збереження відробіткових форм залежності селян. Такий погляд здається обмеженим, оскільки дослідник не помічав, що розшарування відбувалося і в поміщицькому середовищі, не приверталась увага до гальмуючого впливу общинної організації сільського життя на темпи модернізації аграрного сектора. Іван Дмитрович у традиційному дусі говорив про “утриманські” настрої поміщиків, які не викликали у селян нічого, крім ненависті. Тим самим він дивився на поміщицтво як на монолітну масу, що не відповідало реаліям мінливого часу межі ХІХ-ХХ ст. Ковальченко підкреслював, що в аграрному секторі капіталістична модернізація не припинялась, “просуваючи Росію до соціалістичної трансформації”. Друга частина цього твердження також відповідала ідейним настановам керівної партії.

Водночас І.Д.Ковальченко разом із своїми учнями висловив цілий ряд нових поглядів на поміщицьке господарство. Всупереч поширеній у радянській літературі думці автори монографії “Социально-экономический строй помещичьего хозяйства Европейской России в эпоху капитализма” дійшли висновку, що “у внутрішньому ладі поміщицького господарства Європейської Росії повсюди панівне становище займала капіталістична організація виробництва”, причому “буржуазний розвиток цього господарства досяг порівняно високого рівня, особливо в районах Нечорноземної та Південної степової зон”. Разом з тим вони констатували “органічне переплетення у внутрішньому ладі поміщицького господарства капіталістичних і напівфеодальних відносин”, яке визначало “соціальний дуалізм” поміщиків [51]. У радянській історіографії була поширена думка, що перетворення 1906-1913 рр. спрямовувалися на збереження стабільних позицій дворянства. Ковальченко і його послідовники розглядали їх як спробу уряду підвищити ефективність сільського господарства Росії. На думку Ковальченка, витоки соціальних труднощів у Росії полягали не в малоземеллі, а в скороченні внутрішнього споживання сільськогосподарської продукції [52].

Вказані вище роботи стосуються поміщицького господарства Європейської Росії в цілому. Існують також дослідження відносно окремих її регіонів: Білорусі, Прибалтики, Поволжя і т.д. Вивчались і поміщицькі господарства України. Серед авторів, роботи яких присвячені цій проблемі, Л.М.Іванов, С.Д.Плахотнюк, Р.С.Попова. У статтях Л.М.Іванова центральним є питання про перевагу відробіткової або капіталістичної системи в поміщицьких господарствах різних регіонів України [53]. Він показав, що відробітки панували тільки в Чернігівській губернії. На Півдні України переважала капіталістична система господарювання. В інших працях українських дослідників висвітлюються окремі аспекти проблеми: чисельність поміщиків, дворянське землеволодіння, поміщицьке підприємництво тощо [54].

Р.С.Попова зупинилася на проблемі забезпеченості поміщицьких маєтків робочими руками. Вона відзначила, що прогрес поміщицького господарства зумовлювався міцнішою матеріально-технічною базою. Крім того, в них застосовувались досконаліші агротехнічні прийоми, кращими були умови утримання домашньої худоби. Автор звернула увагу на зв’язок поміщицьких економій з селянськими господарствами, показавши, що багато поміщицьких маєтків продавали селянам насіннєвий матеріал, селяни мали змогу переймати досвід застосування машин та способів обробітку ґрунту. Розвиток поміщицьких винокурень та цукроварень стимулював розширення посівів технічних культур на селянських полях, а також розширював застосування робочої сили, або, висловлюючись сучасною термінологією, створював додаткові робочі місця на селі. Але всі ці позитивні тенденції гасилися реакційними формами організації господарства.

Є.І.Солоп простежив тенденції дворянського землеволодіння до його скорочення. Серед причин цього явища названі як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. До перших віднесено істотну заборгованість кредитним установам; відсутність вільних капіталів; дефіцит робочої сили, особливо на Півдні; аграрна криза 80-90-х років ХІХ ст.; внутрішньосільська конкуренція. Серед суб’єктивних факторів автор називає організаційну та психологічну непідготовленість землевласників до господарювання за нових умов, споживацький характер існування багатьох поміщиків; розглядає аграрне питання Криму, який був дещо відмінним від решти території Південної України з огляду на природні умови. Тутешні поміщики володіли великими отарами тонкорунних овець. Великі поміщицькі економії широко застосовували працю батраків та сільськогосподарську техніку. Автор відзначив причини швидкого розвитку капіталістичних відносин на півострові: непоширення кріпацтва; попередній досвід залучення найманих робітників; наявність великої кількості вільних земель; вигідне географічне розташування, яке сприяло вивезенню сільськогосподарської продукції. Перебування основної частини кримської землі в приватних руках зумовило особливу напруженість в аграрному секторі Криму. В статті Ф.П.Кунцевич показаний перерозподіл землі між різними становими групами, причини скорочення дворянського землеволодіння.

У деяких працях дослідження історії поміщицького господарства служить відправною точкою для висвітлення інших проблем. Такою є монографія І.О.Гуржія “Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст.”, в якій на широкому колі архівних і друкованих документальних матеріалів висвітлюється розширення економічної діяльності України в 60-90-ті роки ХІХ ст. Автор відзначив, що зростанню експорту сільськогосподарських продуктів з України сприяли зміни, які відбулися в сільському господарстві після скасування в 1861 р. кріпацтва, та швидке будування залізниць, які сполучали землеробські регіони з морськими портами та сухопутними митницями. Падіння цін на хліб негативно вплинуло на стан поміщицького господарства. Втрачаючи прибутки, поміщики настійно намагалися вийти зі скрутного становища, зокрема шляхом зниження мита на імпортні промислові товари з тим, щоб іноземні держави відповідно зменшили мито на російські сільськогосподарські товари [55].

Вивчаючи сільськогосподарський пролетаріат Півдня України, О.І.Лугова здійснила спробу комплексно проаналізувати функціонування поміщицького маєтку в регіоні наприкінці ХІХ ст. [56]. Нею висвітлені характерні риси формування поміщицького землеволодіння, розглянуто сільськогосподарське виробництво, матеріально-технічне забезпечення господарств, запровадження в них найманої робочої сили і т.д. У радянській історичній літературі це одна з найвдаліших спроб обрису характерних рис розвитку поміщицьких маєтків. Подібні праці належать Р.Д.Ляху, Б.А.Трьохбратову [57].

Ф.Г.Турченко зосередив свою увагу на таких питаннях, як визначення терміна “поміщик”, кількісний склад цієї верстви населення, її економічні позиції [58]. Він показав, що поміщики, будучи найменш чисельною соціальною групою, напередодні 1917 р. відігравали важливу роль як в економічному, так і в політичному житті Росії. При цьому відзначив незавершеність капіталістичної еволюції цих господарств. Ця обставина зумовила кризовий стан частини поміщицьких маєтків. Держава, в свою чергу, всіляко підтримувала поміщиків, надаючи пільги при організації будь-якої справи, кредити, позики тощо. Ф.Г.Турченко разом з І.К.Рибалкою розробили методику обчислення кількості поміщиків та членів їх сімей і показали, що таких у передреволюційні роки налічувалося в Україні 274,9 тис. чол. [59]. У згаданих працях аналіз поміщицького господарства має допоміжний характер, оскільки вони присвячені висвітленню інших проблем.

Ще одним напрямком вивчення поміщицького господарства став аналіз інформативних можливостей та ступеня їх достовірності відповідних документів. А.М.Анфімов проаналізував ніким до нього не вивчений документ, якому дав умовну назву “Свод по России”. Він являє собою первісні матеріали сільськогосподарського перепису 1916 р. [60]. Л.П.Минарик розкрила інформативні можливості та принципи роботи з “Статистикой землевладения 1905 г.”, після чого цей документ був включений у науковий обіг [61]. Джерелознавча робота була продовжена в 1970-ті роки. Н.В.Єлисеєва, М.М.Островський, В.І.Пронін, Н.А.Проскурякова, Н.Б.Селунська та інші проаналізували матеріали земської статистики, Дворянського банку, статистику довгострокового кредиту, сільськогосподарські переписи 1905, 1916 та 1917 років [62]. Якщо в попередній період перед науковцями відкривалися нові документи з проблеми, то тепер вирішувалося завдання вдосконалення методики їхньої обробки.

Групою московських вчених на чолі з І.Д.Ковальченком започаткований новий джерелознавчий напрямок – вивчення можливостей застосування математичних методів в історичних дослідженнях. Особливо актуально це було для обробки масових однотипних даних, до яких відносяться, наприклад, матеріали сільськогосподарських переписів, земська статистика, оціночні описи дворянських маєтків тощо. За звичайної методики для виходу на певний рівень узагальнень дослідник повинен був вручну здійснити обтяжливі обчислення. По-перше, це витрата часу. По-друге, уривчастість, неповнота документальних матеріалів обмежує дослідження. Вчені розробляли методику, яка б дозволила обійти “білі плями” документів. Вона, зокрема, передбачає застосування при обчисленнях ЕОМ. На основі кореляційного аналізу статистики була здійснена спроба побудувати модель поміщицького господарства Європейської Росії початку ХХ ст. Такий підхід дозволяє встановити не тільки економічні взаємозв’язки в господарстві, а й соціальні. Подібна методика заслуговує на увагу, оскільки таким чином за обмежених можливостей відтворення минулого дослідники власноручно розширюють рамки документа. На цій основі виконане колективне дослідження “Социально-экономический строй помещичьего хозяйства Европейской России в эпоху капитализма” [63]. Перше, що впадає в очі, - майже вдвічі менший обсяг порівняно з монографією тієї ж тематики А.Анфімова, написаною на тринадцять років раніше. Головне ж полягає в тому, що авторам значною мірою вдалось подолати емпіризм у дослідженні, встановивши зв’язки між економічними й соціальними категоріями.

Таким чином, у радянській науковій літературі історія поміщицького господарства пореформеної України посіла певне місце. Протягом 1950-1980-х років його дослідження зібраний великий фактичний матеріал, що дозволило з’ясувати характер сільськогосподарського виробництва в маєтках. Не заперечуючи досягнень радянських істориків у цьому напрямку, слід відзначити, що їхня робота мала дещо однобокий характер. Перебуваючи в полоні ленінської концепції, в центр уваги вони поставили питання про співвідношення відробіткової та капіталістичної систем господарювання. Для радянської історіографії предметом дослідження були не поміщики, не їхня життєдіяльність, не поміщицьке господарство як цілісний організм, а соціальні суперечності, складання революційної ситуації – навіть якщо в назву наукових праць виносилося слово “поміщик”. Для цієї історіографії поміщик, його господарство, спосіб життя, психологія не були самоцінними, а отже, залишалися певною мірою незрозумілими. Звідси така риса радянської історіографії, як неповнота в осягненні суті поміщицького стану. Вона проігнорувала цілий ряд важливих аспектів: поміщицькі господарства в податковій системі, прибутковість, їхній зв’язок з селянськими господарствами, благодійництво та меценатство тощо.

Загрозою для історичної науки цього періоду була не стільки цензура, як самоцензура дослідників, у тому числі й українських. У дослідженнях, що стосувалися поміщиків України на межі XIX-ХХ ст., навіть не згадувалися національні відмінності [64]. Тривала ідеологічна селекція наукових поглядів істориків призвела до того, що дослідники вивчали недиференційоване поміщицтво, не підкреслюючи культурні відмінності українців, росіян, поляків, німців, які були сусідами на цих землях. Отже, праці, що належать до радянського історіографічного масиву, становлять цінність лише в тому відношенні, що з користю можна використовувати окремі фрагменти чи локальні логічні конструкції, які характеризують ті чи інші сторони буття поміщиків, – але не концепцію в цілому.

Позитивні суспільно-політичні зміни в Україні в 90-ті роки минулого століття відкрили нові горизонти для вивчення історії поміщицтва. Проте сучасні українські науковці приділяють увагу проблемі лише в контексті загальної характеристики аграрного сектору, хоча і в такому вимірі вдається подолати застарілі погляди. Зокрема вони наголошують на соціальній еволюції поміщиків – переважна більшість їх, розпродавши землі, перебиралася на постійне місце проживання до міст, поповнюючи лави чиновництва та інтелігенції [65]. Я.Грицак підкреслює, що пореформені десятиліття характеризувалися передусім занепадом дворянського землеволодіння, яке не зуміло перейти на рейки капіталістичного ринку. Виняток становили правобережні маєтки, які пристосувалися до ринкового виробництва ще до скасування кріпацтва, а земельний голод місцевих селян дозволяв їм користуватися дешевою робочою силою.

У виданні “Україна і світ: історія господарства” автори відзначають погіршення фінансового стану поміщицьких маєтків, оскільки через брак коштів держава виплачувала викупні платежі поступово, до того ж зростала заборгованість поміщицьких маєтків. Звертається увага на соціальну переорієнтацію поміщиків від землевласників на представників “вільних” професій. Водночас дещо незрозумілим здається зауваження про те, що “товарність сільського господарства Східної України була низькою в основному за рахунок поміщицьких і заможних селянських господарств” [66]. Адже саме ці господарства залишалися основними виробниками й продавцями зерна. Викликає сумніви твердження, що “… у Східній Україні розпочався процес поступового зменшення землекористування”. Якщо мається на увазі землекористування поміщиків-дворян, то твердження справедливе, якщо так званих “нових” поміщиків, воно не відповідає дійсності.

Наступне питання, більшою чи меншою мірою висвітлене в узагальнюючих працях, стосується специфіки польського поміщицького землеволодіння. У виданні “Україна і світ: історія господарства” наголошується на політиці російського уряду щодо нього. Зазначено, що поляки продовжували домінувати на Правобережжі, хоча кількість польських поміщиків, особливо дрібномаєткових, зменшилася. Це спричинили заслання до Сибіру учасників Польського повстання та продаж маєтків і переїзд до міста [67]. Я.Грицак, справедливо зауважив, що пореформені десятиліття відзначалися занепадом польського елемента, чому сприяла політика російського уряду. Її складовою стала заборона придбання нових земель і обмеження права успадкування для осіб польського походження на Правобережжі. В 60-70-ті роки ХІХ ст. на Волинь почали приїздити німецькі й чеські колоністи, які викуповували або орендували землю у місцевих польських поміщиків. Як наслідок, у 1896 р. польські поміщики втратили свою перевагу на Правобережжі. До 1914 р. їм вдалося утримати менше 50 % своїх земель. Але їхні економічні інтереси залишалися досить сильними [68].

Дослідники аналізують вплив реформ на соціальну структуру. Цукрова промисловість залишалася заняттям правобережних поміщиків Бобринських, Браницьких, Потоцьких, але поступово вона переходила в руки представників буржуазії – Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Бродських, Рутченків та інших [69]. Автори наголошують на тому, що “ця частина буржуазії була найчутливішою до національних і соціальних проблем українського суспільства й жваво відгукувалась на них грошовими пожертвуваннями та іншою благодійністю” [70]. Проте Я.Грицак звернув увагу і на ту обставину, що наприкінці ХІХ ст. менше чверті спадкового українського дворянства визнавала українську мову рідною. В національному ж русі взяло участь лише декілька діячів, передовсім у ролі меценатів [71]. Автор називає імена меценатів (Чикаленка й Симиренка), які фінансували українські видання та надавали матеріальну допомогу українським інституціям [72]. Переважна більшість поміщицьких володінь на Україні належала польським або російським землевласникам.

В.Борисенко, приділивши достатню увагу перетворенням у сільському господарстві і торкнувшись конфліктів між селянами й поміщиками, зазначив, що після скасування кріпацтва виступи селянства відзначалися більшою цивілізованістю і зменшенням посягань на життя й майно [73].

Ще радянські дослідники розгорнули дискусію про причини аграрної кризи наприкінці ХІХ ст. Серед основних причин називалось надходження у великих обсягах на ринок дешевого хліба з Америки, Австралії. Я.Грицак звернув увагу на ту обставину, що “конфігурація залізниць визначалася не економічними, а воєнно-стратегічними потребами". В результаті вона витіснялася США, Канадою, Аргентиною та іншими країнами, “залізнична мережа яких забезпечувала ефективніше й дешевше доставляння збіжжя до морських портів” [74]. Це може бути поясненням, чому “український” хліб був переможений “заокеанським”. Головною причиною виникнення кризи в сільському господарстві автори роботи “Аграрна історія України” П.П.Панченко та В.А.Шмарчук вважають надвиробництво сільськогосподарської продукції [75].

З’ясуванню суті аграрного питання в Україні на межі ХІХ-ХХ ст. присвячена невелика за обсягом, але цінна за змістом робота С.В.Сусорова [76]. Він заперечує поширену в радянській та і в сучасній історіографії думку про малоземелля як основний зміст аграрної кризи в зазначений період. Застосовуючи порівняльний метод, дослідник показав, що основну проблему як для селянського, так і для поміщицького господарства становили застарілі методи господарювання, низька продуктивність, домінування екстенсивних форм господарювання, низький рівень товарності, повільний процес індустріалізації. Не остання провина в цьому покладалася на уряд, який не спромігся ефективно реформувати соціально-економічні відносини.

Фрагменти, пов’язані з поміщицьким господарством, містяться в роботі П.П.Панченка та В.А.Шмарчук. Автори відзначають позитивний вплив на нього реформи 1861 р. і торкаються проблеми, яка визначила характер радянської літератури з проблеми – співвідношення капіталістичної та відробіткової систем господарювання й шляхів розвитку капіталізму. Вони стверджують наявність двох тенденцій у капіталістичному розвитку: еволюційної й революційної, жодна з яких не перемогла. Шлях реформування сільського господарства визначають як специфічний російський, який характеризується багатоукладністю. Автори звертають увагу читача на швидке пристосування поміщицьких господарств до нових умов шляхом використання сільськогосподарської техніки, застосування раціональних сівозмін [77]. Виняток становили лівобережні поміщики. Автори “Історії України” під ред. В.Смолія говорять про наявність двох шляхів у розвитку капіталізму в сільському господарстві, з легкої руки В.Леніна названих прусським та американським. Перебудовані на капіталістичний лад поміщицькі латифундії, яких найбільше було на Правобережжі, поряд з селянськими фермерськими господарствами, яких найбільше було на Півдні, виробляли продукцію, що вивозилася за кордон [78].

Постать П.Столипіна і реформа, яку він започаткував, також стали об’єктом уваги українських істориків. Дослідники неоднозначно оцінюють наслідки перетворень для поміщиків. Так, в цілому позитивно оцінюючи підсумки Столипінської реформи, автори “Історії України” відзначають її обмеженість та відсутність впливу на поміщицькі господарства [79]. Очевидно, це не так, оскільки розширення господарської ініціативи селян внаслідок підриву общини активізувало виробництво. Селянське господарство конкурувало з поміщицьким, особливо з малопотужним, і сприяло підриву позицій останнього. На противагу їм П.Панченко й В.Шмарчук, характеризуючи столипінську реформу, звернули увагу на те, що в ході її проведення руйнації зазнавало й поміщицьке землеволодіння [80]. Саме цим вони пояснюють негативне ставлення імператорського двору до реформатора. На думку авторів велике приватне господарство поряд з іншими укладами повинно було скласти основу розвитку сільського господарства по-столипінськи.

Сучасними оцінками привертає увагу праця В.Пашука “Заробітчани Правобережної України (друга половина ХІХ ст.)” [81]. Він показав, що заробітчанство виступало характерною особливістю соціальної структури перехідної епохи до капіталістичного способу виробництва. Автор звернув увагу на позитивний вплив цього явища на російське село і негативний - на українське. Серед проявів останнього, зокрема, стагнація економіки, зумовлена уповільненням темпів модернізації сільськогосподарського виробництва через наплив маси. У роботі детально охарактеризовані умови життя й праці заробітчан. Автор відзначив нерозробленість та недосконалість законодавства відносно заробітчан і взагалі відносно найманих робітників. Показане й зародження елементів соціального страхування в поміщицьких маєтках, але автор обмежив масштаби цього явища кількома прикладами в той час, як вивчення вотчинної документації показує поширеність його.

Об’єктом спеціального дослідження економічна діяльність поміщиків стала у кількох дисертаціях. Зокрема Л.М.Горенко на прикладі Кам’янського маєтку Давидових (Чигиринського повіту Київської губернії) простежила історію формування та капіталістичну еволюцію великого поміщицького господарства [82]. Автор детально розглянула організацію маєтку, показала способи управління господарством, простежила розширення маєтку Давидових та процес концентрації землі в руках великих землевласників. Досліджені напрямки виробничої діяльності господарства, розглянуті основні шляхи реалізації продукції, проаналізовані прибуткові й видаткові статті. Вивчення історії маєтку показало, що він періодично перебував на межі банкрутства. Тому отриманий від виробництва прибуток спрямовувався на невиробничі потреби, головним чином, на виплату боргів. Характерною рисою розвитку поміщицьких господарств була їхня переорієнтація з аграрного на промислово-аграрне. Автор продемонструвала наукову компетентність. У даній роботі поміщицьке господарство стало повновартісним предметом дослідження. На нього дослідник дивиться не зовні (очима селянина чи революції), а зсередини.

Автор названої вище дисертації разом з черкаським дослідником Ю.Присяжнюком здійснили спробу з’ясувати особливості менталітету поміщиків у пореформені роки [83]. Фактично це перша в українській історіографії спроба пояснити причини повільної буржуазної еволюції села з консервативністю психології. Це надзвичайно цікавий аспект і з погляду перспектив перетворень у сучасному українському селі. Автори роблять висновок про неготовність поміщиків до “розуміння ринкової сутності нової епохи”, справедливо пов’язуючи консерватизм сільського жителя з високою родючістю тутешніх ґрунтів [84]. Такий підхід повертає подіям їхній природний драматизм, дозволяє подивитися на поміщиків не як на купку безжальних експлуататорів, а як на живих людей, котрі мали право на помилки. Консерватизм мислення зумовив повільні темпи перебудови поміщицьких господарств України в перші пореформені десятиліття. Але слід звернути увагу на недоцільність характеристики як консервативного мислення абсолютно всіх поміщиків. З цього ряду випадають великі поміщики-підприємці Правобережжя, Півдня. Не можемо погодитися з твердженням Л.Горенко та Ю.Присяжнюка, що поміщицьке господарство не мало прогресивного впливу на селянське через консерватизм першого. За такими показниками, як застосування сільськогосподарської техніки, впровадження агрономічних досягнень, рівень врожайності, поміщицьке господарство випереджало селянське. Окрім цього, в документах чимало свідчень того, що розвинені поміщицькі маєтки справляли позитивний вплив на селянське господарство, наприклад, через продаж посадкового матеріалу, шляхом поширення досвіду застосування раціональних сівозмін тощо. Звичайно, не варто і перебільшувати такий вплив.

Останніми роками з’явилося кілька праць науково-популярного характеру, присвячених українським меценатам, серед яких було чимало поміщиків [85]. Висвітлена доброчинна діяльність поміщиків Бобринських, Галаганів, Демидових-Сан-Донато, Бродських, Терещенків, Ханенків, Симиренків, Чикаленків. Авторами у науковий обіг запроваджено чимало нових документів. Акцентуючи увагу на меценатській діяльності, дослідники подають біографічні відомості, характеризують виробничу діяльність поміщиків. Тексти оздоблені цікавими фотографіями, багато з котрих надруковані вперше. Ці праці закладають основи нової традиції в оцінці поміщиків, які показані не як експлуататори, а громадяни своєї країни, які маючи матеріальні можливості, спрямовували їх частково на благо суспільства. До цієї групи слід також віднести дисертації О.В.Ткаченко “Підприємницька та меценатська діяльність родини Терещенків на Україні (1861-1917 рр.)” та О.М.Донік “Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Терещенків в Україні” [86]. Їхні автори ретельно підійшли до вивчення діяльності цієї поміщицької родини. Показавши життя поміщиків з різних боків, вони акцентували увагу на доброчинності. У працях такого роду проступають риси окремих особистостей.

Отже, в сучасній історіографії історії поміщицтва можна виділити дві тенденції. Одна продовжує сюжети, започатковані радянською історіографією, по інерції дивлячись на них як на основне гальмо соціально-економічного розвитку країни, розглядаючи процеси, що відбувалися навколо і з поміщицькими господарствами, як переддень революції. У поглядах інших починають проглядатися контури нової концепції історії поміщицтва, в основу якої ставляться люди, представники поміщицького стану, з їхніми турботами, переживаннями, прорахунками і досягненнями. Порівняно з радянською історіографією це певний прогрес, оскільки здійснюється спроба розірвати коло підходу до поміщиків винятково як до реакційної сили, що значно збіднювало можливості дослідження даної проблеми.

В цілому ж на сьогоднішній день історія поміщицького господарства стала предметом спеціальної уваги невеликого кола дослідників. У той час як цей напрямок має можливості щодо з’ясування провідних процесів, які відбувалися в українському суспільстві на межі ХІХ – ХХ ст., так і для визначення напрямків розвитку його на межі ХХ – ХХІ ст.

В окрему групу слід виділити зарубіжну літературу з проблеми. До недавнього часу вітчизняні дослідники залишалися відірваними від світової історичної науки, що не сприяло науковому пошуку. Єдино можливий зв’язок із зовнішнім світом лежав через так звану “критику буржуазних фальсифікацій”, яка насправді була ні чим іншим як перекрученням історичної правди. Сьогодні ми маємо нагоду й можливість познайомитися з поглядами зарубіжних колег на становище поміщицтва в Україні.

Подібну спробу здійснили дослідники, серед яких О.П.Реєнт, Н.Б.Селунська, Г.Н.Ланской, В.Л.Степанов та інші [87]. Окремо варто згадати працю білоруського автора О.О.Никонова, яка має постановочний характер, оскільки в ній дається оцінка політики й науки в аграрній сфері протягом ХVІІІ – ХХ ст. Відносно пореформених десятиліть автор показав строкатість поглядів на зміст та шляхи розв’язання аграрного питання представників різних станів, груп, об’єднань тощо [88]. Узагальнення щодо напрямків висвітлення соціально-економічного становища поміщицтва України на межі ХІХ – ХХ ст. відсутні, тому нагальною є характеристика провідних ідей зарубіжних досліджень, що торкаються проблеми становища поміщицького господарства в цей період, визначення спільного й відмінного у поглядах з вітчизняними науковцями.

Історія поміщицтва знайшла відображення і в працях представників української діаспори. В.Верига зосереджує увагу на участі українського дворянства в національному русі. Автор наголошує на тому, що поміщицтво в українських губерніях було “здебільшого російське (а на Правобережжі – польське), яке було не тільки ворожим українському селянству, але ще більше українському національному відродженню”. Водночас він наводить приклади поміщиків – свідомих українців – В.Тарновського, Г.Галагана, В.Липинського. Відзначивши їхню громадську активність, зазначив, що з початком революції 1917 р. значна частина чернігівського дворянства виступила на стороні нової української влади [89]. Н.Д.Полонська-Василенко привернула погляд до національного складу поміщицтва України. Вона показала, що в діяльності земств основну роль відіграли землевласники-дворяни середньої руки. Крім того, великі землевласники робили великий фінансовий внесок у діяльність земств [90].

У 90-ті роки минулого століття російські науковці продовжили вивчення поміщицтва вже з нових позицій, прагнучи розв’язати дискусійні проблеми, які визрівали протягом кількох останніх десятиліть. Провідне місце серед них посідало питання про рівень розвитку капіталізму в сільському господарстві. Опонентами один одному виступали А.М.Анфімов та І.Д.Ковальченко. А.М.Анфімов у циклі статей “Неоконченные споры” спрямував критику на монографії за участю І.Д.Ковальченка [91]. При цьому автор порушив дві проблеми: про питому вагу пережитків кріпацтва в аграрному ладі та про ступінь розвитку капіталістичних відносин. Він повернувся до тези про панування відробітків у поміщицьких господарствах, незважаючи на те, що їх скорочення він довів у попередніх монографіях на матеріалах сільськогосподарського перепису 1917 р., визнавши зростання грошової оренди та її абсолютне переважання над відробітками [92].

І.Д.Ковальченко звернув увагу на те, що гніт відробітків не був надто тяжким для селян, як це зображувалося в радянській літературі. Натомість прес платежів за викуп надільних земель і особливо купівлю та оренду поміщицьких земель був дуже важким. Привілейованість поміщицького землеволодіння обмежувала ринок землі і зумовлювала перевищення орендних цін над продажними цінами на землю. Ковальченко відзначав, що на початку ХХ ст. буржуазні відносини домінували і в поміщицькому, і в селянському господарствах. Сам собі суперечив Іван Дмитрович у твердженні, що столипінська реформа зазнала поразки, адже ці заходи саме й сприяли буржуазіації і селянського, і поміщицького господарства [93].

У пострадянський період продовжили вивчення російського дворянства Ю.Б.Соловйов та А.П.Корелін. Зокрема Ю.Соловйов порушив проблему протистояння двох ліній в російському уряді: проселянської та продворянської. Першу, на його погляд, репрезентував С.Ю.Вітте, який вважав головним урядовим питанням селянське. Його супротивники, зокрема учасники Особливої наради у справах дворянства, на перший план висували дворянське питання. Ю.Соловйов вважає, що наприкінці ХІХ ст. прогресивні сили російського уряду зазнали поразки, і прірва між селянами й дворянами залишалася глибокою [94].

А.П.Корелін привернув увагу до однієї з найпомітніших політичних організацій дореволюційної Росії – з’їзду уповноважених губернських дворянських товариств (Об’єднаного дворянства). Він показав, у якій непростій обстановці обговорювалося аграрне питання в Росії. Членами цієї організації (а біля її керма стояли великі землевласники) пропонувалося розв’язати проблему шляхом зміцнення права приватної власності на селянські землі, переселенням частини селян на вільні землі, підвищенням загальної землеробської культури, поступовим зрівнянням селян з іншими станами у правах і обов’язках. При цьому висловлювались проти порушення права приватної власності, оскільки це “похитне одну з найміцніших підвалин державного життя… і згубно відіб’ється на всьому народному добробуті і правильному розвитку країни” [95].

В.С.Дякін, охарактеризувавши напрямки економічного розвитку, які безпосередньо впливали на становище поміщицького господарства, визначив інші пласти протистояння: на підтримку промисловості й сільського господарства. На його справедливе зауваження, промисловий розвиток Росії відбувався за рахунок коштів, які вилучалися з сільського господарства за допомогою оподаткування. Світова аграрна криза 70-80-х років ХІХ ст. ще більше знизила прибутковість екстенсивного російського сільськогосподарського виробництва. Прискорення темпів приросту промисловості в 90-ті роки ХІХ ст. було хворобливим для землеробства. За таких умов поміщицтво вимагало від уряду уповільнити створення великої промисловості, виступало за державну підтримку сільського господарства. На порядку денному періодично поставало питання про сільськогосподарський кредит для поміщицького землеволодіння, який розглядався як захід по запобіганню мобілізації поміщицьких земель. В.Дякін наголосив на протистоянні між буржуазією й помісним дворянством [96].

Одне з найскладніших питань – питання про вплив земельного кредиту на поміщицьке землеволодіння і господарство, оскільки кредит мав вільний, нецільовий характер. Н.А.Проскурякова, проаналізувавши показники, які характеризують стан поміщицького господарства на початку ХХ ст. і заставу приватновласницьких земель в іпотечних кредитних установах, показала, що до застави маєтків більше зверталися ті з поміщиків, хто сам вів господарство на основі найму [97]. Цей висновок має принципове значення, оскільки заперечує застарілий стереотип відносно поміщицьких господарств та іпотеки, згідно з яким остання була формою “рятування” відсталих поміщицьких господарств, які використовували одержані під заставу земель позики непродуктивно. Основне – свідчення про виробничий характер використання позик. “Високий рівень репрезентативності даних змушує відмовитись від погляду на іпотеку як основне джерело коштів для задоволення споживчих потреб російських поміщиків в умовах перманентної пореформеної кризи поміщицького господарства”, – зазначає Наталя Ардальонівна [98]. Отже, російська дослідниця піднялася до розуміння, що саме кредит і був складовою змісту життя, історією.

Всебічну характеристику дворянського землеволодіння дав В.М.Літуєв. Його заслугою є висвітлення теоретичних питань вивчення земельної власності. Автор порушив фінансові аспекти управління земельною власністю й російським земельним ринком. Він показав, що через сферу поземельних відносин дворяни мали великі можливості для впливу на селянське господарство, дворянське землеволодіння й ринок дворянських земель у середньочорноземному та степовому регіонах, досвід розвитку земельного ринку [99]. Літуєв дійшов висновку про те, що монополія на землю окремого стану може бути оцінена як винятково антиринковий захід. Причому, удар завдавався насамперед по сільському господарству, з якого вилучалися величезні кошти.

Борис Андрійович Миронов оприлюднив роботу “Социальная история России периода империи (XIX – начало XX в.). Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства”, присвячену різним аспектам становлення цивільного суспільства в Росії. В передмові до книги він зізнається: “Хотілося нарешті провести самостійне дослідження так, як робили наші закордонні колеги: не побоюючись ні рецензентів, ні редакторів, ні цензури, ні, що не менш важливо, самоцензури”. І йому це вдалося. Дане дослідження соціальної історії Росії ґрунтується на масових статистичних джерелах, у ньому застосовані дисциплінарні можливості аналізу, широко використані роботи сучасних істориків. Автором висвітлюються проблеми: географічне середовище і колонізація, територіальна експансія і національне питання, демографічні питання, соціальна структура і соціальна мобільність населення, еволюція сільської і міської громад, менталітет різних станів, еволюція державності, взаємодія суспільства і держави, розвиток правової сфери та ін. Б.Миронов простежив еволюцію помісного дворянства внаслідок скасування кріпацтва, показавши розшарування поміщиків-дворян. При цьому він наголосив на тому, що найбільшу стійкість виявляли великі та середні поміщицькі господарства, але й вони розорялися. На відміну від дослідників з далекого зарубіжжя скасування кріпацтва він пояснював внутрішніми потребами держави. Автор запропонував оригінальне судження про те, що реформи 1861 р. ознаменувала звільнення в широкому розумінні, а не тільки селян. Він дав загальну характеристику діяльності дворянських опік, відзначивши розширення їхньої діяльності. Окрім соціально-економічних аспектів, Б.Миронов приділив увагу і суспільно-політичній еволюції дворянства. Практично вперше привернув увагу до стосунків між представниками дворянського стану, які принципово відрізнялися від міжселянських відносин [100].

“Генеалогічний бум”, що розпочався в Росії на початку 1990-х, проявився не тільки у створенні наукових та аматорських товариств, але й підштовхнув до появи низки відповідних видань. Нині одним з найпотужніших центрів генеалогічних досліджень є Санкт-Петербург, де створено видавничу студію, яка спеціалізується виключно на публікаціях літератури генеалого-біографічного спрямування. Однією з найпопулярніших є серія “Дворянский календарь”. Видання становить безсумнівний інтерес для дослідників, оскільки, серед іншого, містить поколінні розписи дворянських родів, у тому числі й українського походження, або родів, тісно пов'язаних з Україною – Шидловських, Гагаріних, інших [101]. У літературі отримала висвітлення доброчинність у дореволюційній Росії, зокрема з боку поміщиків [102].

Серед дослідників з далекого зарубіжжя до зазначеної проблеми найчастіше звертаються американські, англійські та німецькі історики. Показово, що вони розглядали її переважно в межах Російської імперії, практично не приділяючи уваги окремим регіонам.

У середовищі зарубіжних дослідників набула поширення теорія “модернізації” аграрного ладу Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Основне питання полягає в тому, чи були перетворення в аграрному секторі закономірними. Прибічники цієї теорії пов’язували скасування кріпацтва перш за все з наслідками протистояння Росії та Англії, Франції, Австрії в балканському, чорноморському й середземноморському регіонах. Саме для його подолання й була проведена реформа 1861 р. Отже, вони вважають, що в Росії не було внутрішніх передумов для модернізації, тому реформа з самого початку була приречена на невдачу. Вивчаючи дворянство пореформеної доби, англійські й американські дослідники відзначають його небажання адаптуватися до нових умов і змінити власне становище. На їхню думку, російський уряд частково компенсував завданий реформою удар, зміцнивши селянську громаду. Через це модернізація аграрного ладу була для дворянства такою, що щадить, і дозволяла йому утримувати ситуацію в селі [103].

Німецький дослідник Д.Байрау вважає, що російський поміщик не відповідав типу сільського підприємця. Він називає однією “з найдивніших радянських гіпотез” уявлення про поміщицькі й селянські господарства як незалежні господарські одиниці. Свідченням міцності зв’язків між селянськими й поміщицькими господарствами – їхнє тривале збереження після реформи [104]. Його співвітчизники Х.Шерер, П.Шайберт та інші заперечують радянську модель передумов скасування кріпацтва, наголошуючи на намаганні російського уряду підкріпити зовнішню могутність внутрішніми реформами [105]. Вони вважають, що в Росії були відсутні класичні передумови для модернізації. Скасування кріпацтва було викликане зовнішнім фактором у вигляді світового капіталістичного розвитку. Здається, в цьому моменті далася взнаки вже знайома західноєвропейська зверхність, яка проявилася в абсолютизації зовнішнього, тобто європейського, впливу на внутрішній розвиток Росії. Водночас справедливим є твердження німецьких дослідників про незавершеність реформи 1861 р., що й зумовило безліч проблем як у селянському, так і в поміщицькому господарствах.

Ще один прибічник цієї концепції – професор Хіросімського університету С.Хінада в роботі “Дослідження з аграрної історії Росії. До питання про відробітковий лад напередодні революції 1905 р.” зазначив, що тенденція до модернізації сільського господарства не була визначальною. Навпаки, дедалі більший відбиток на соціальні відносини в селі накладала відробіткова система. Селянський рух під час першої російської революції спрямовувався проти відробіткової системи. Він не погоджується з традиційною для радянської історіографії точкою зору відносно того, що головна вимога селян у той період торкалася землі. На його справедливе переконання, центральними для селян питаннями були підвищення оплати праці та зменшення орендних тарифів. Адже низька заробітна плата була однією з умов розвитку капіталістичного виробництва у відсталій країні [106]. Великі руйнування для селянської системи колективної безпеки несе епоха капіталізму з його комерціалізацією. В результаті посилюється суспільна напруженість, зростає ймовірність селянських виступів. Вихід на ринок збільшував ризик для дрібних землевласників і орендарів, а крім того, розширював шар найманих сільськогосподарських працівників, чиє життя повною мірою визначалося ситуацією на ринку. Несприятлива ситуація на ринку вражала насамперед земельну аристократію, й у своєму прагненні вижити вона намагалася перекласти цю вагу на плечі селян, які виступали й орендарями, і працівниками поміщицьких маєтків. Отже, на нижні шари аграрної структури посилювався тиск як з боку ринку, так і з боку великих землевласників. Подібні роздуми японського історика змушують по-іншому подивитися на взаємини селянина й поміщика.

Хоча праця англійського дослідника Джеймса Скотта “Моральна економіка селянства. Повстання і виживання в Південно-Східній Азії” присвячена антиподу поміщика – селянину, її автор у вступній частині висловив цілий ряд цікавих думок, зокрема стосовно його відносин з поміщиком [107]. Автор запровадив термін “моральна економіка”, який не має нічого спільного з самою моральністю, а виступає виразом психологічних основ селянського господарства. На його погляд, економічні орієнтації селян визначаються насамперед їхніми уявленнями про небезпеку виявитися за нижньою межею споживання. Там, де вони бачать гарантії від ризику, вони охоче йдуть на інновації. Виходячи з таких міркувань, селяни глибоко переконані, що держава й поміщики, які вилучають частину їхньої продукції, не повинні робити це так, щоб виникала загроза самому існуванню селянських родин. Імущі класи не повинні вилучати в селянина те, що життєво необхідно його родині. Тобто ця вимога припускає моральні зобов’язання поміщиків і держави стосовно бідного селянина під час голоду. В орендних відносинах, крім умов договору, від патрона очікується й інша підтримка на випадок лиха. Це – могутній стабілізатор соціальних відносин у селі. “Єдиним виправданням економічної нерівності є добропорядність багатих, використання багатства в загальних інтересах; імущі повинні виправдувати своє становище, виконуючи свій обов’язок” [108]. Дж.Скотт не погоджується з тим, що розуміння експлуатації прямо зв’язане з рівнем життя. Він зазначає, що на практиці часто буває, коли в ситуаціях, близьких до голоду, поміщики знижують свою частку у врожаї і навіть при необхідності допомагають зерном голодуючим. Виходить, що зниження рівня життя супроводжується не загостренням, а поліпшенням відносин з орендодавцем. Неважко уявити і зворотну ситуацію, коли добробут селянина поліпшується, а відносини з поміщиком при цьому загострюються. Тому фактор рівня життя сам по собі явно недостатній для того, щоб вибудовувати на ньому теорію експлуатації. Виходить, необхідно також розглянути природу взаємодії між поміщиком і орендарем. “Таким чином, будь-який аналіз експлуатації, що претендує на життєвість, повинен включати принаймні три елементи. Він повинен уважно підходити до змісту відносин обміну в суспільних взаємозв'язках; дошукуватися до того, які нестатки і потреби учасники цих відносин думають реалізувати; керуватися реально існуючими в даному суспільстві уявленнями про „справедливу ціну””, – пише Дж.Скотт [109]. Концепція “моральної економіки” представлена також у праці американської дослідниці Еліз Кімерлін Віртшафтер [110].

У колективній монографії американських дослідників “Історія імперіалістичної Росії” дана загальна характеристика ситуації в аграрному секторі. Зокрема автори відзначають, що до революції 1905 р. монархія була позбавлена підтримки більшої частини дворянства, що зумовлювалося неспроможністю уряду подолати аграрну кризу. На їхню думку, одним з найяскравіших її проявів був фінансовий тиск на виробників зерна у середині 1880-х – середині 1890-х років, коли внаслідок помітного збільшення вартості худоби і одночасного зниження вартості зернових утворилися “ножиці” витрат. До цього додалася не менш гостра проблема забезпечення поміщицьких господарств робочими руками. У 1893 р. їх катастрофічно не вистачало в умовах величезного врожаю. Цей рік був названий роком “робочої кризи”. Неспроможність російського уряду впливати на ціни зернових культур на Лондонській біржі викликала невдоволення російських землевласників, оскільки це обмежувало їх у міжнародній торгівлі. Іншою причиною масового невдоволення поміщиків була нерозв’язаність селянського питання. Автори відзначають два періоди особливої напруженості у відносинах між поміщиком і робітником у другій половині ХІХ ст. Перший тривав з 1861 по 1863 р., другий – з 1878 по 1884 р. Отже, на думку американських авторів, автократичний абсолютизм не зумів запобігти аграрній кризі і вже не міг гарантувати безпеку великим землевласникам. Нерозв’язаність аграрного питання підштовхнула Миколу ІІ до прийняття конституції, але здійснено це було запізно [111].

Книга американського дослідника Янні Котсоніса присвячена кооперативному руху на селі [112]. Автор показує, що російські чиновники і дворянство взяли гору в земствах, щоб тримати селян Росії під контролем. У їхніх очах запропоновані ними проекти були прогресивні і мали допомогти селянам розвивати своє сільське господарство. Але проблема полягала в тому, що російська бюрократія вважала селян нездатними до розв’язання власних проблем. Селян по суті замкнули в юридичну шкаралупу, що зумовлювало застій у сільському господарстві шляхом консервування непродуктивних методів господарювання. Ще один американський автор Еліз Кімерлін Віртшафтер, досліджуючи соціальну структуру російського суспільства, показала, що землевласники поряд з бюрократією, військовими і духівництвом допомагали державі підтримувати соціальний порядок і зміцнювати центральну владу [113].

Отже, не зважаючи на широке використання праць провідних радянських дослідників – І.Ковальченка, Б.Соловйова та інших – американські дослідники розставили дещо інші акценти на відміну від радянських колег. Вони показали проблематичність існування великого землеволодіння і незадоволення поміщиків політикою російського уряду, в той час як радянські історики акцент переносили в площину незадоволення селян наявністю поміщиків.

Усі згадані вище праці зосереджують увагу на вивченні аграрного ладу Російської імперії. Щодо ситуації в українському селі, то до неї звертались, але фрагментарно. Приємним винятком є французький історик Даніель Бовуа – доктор історії, професор Паризького університету, директор Центру історії слов’ян при Паризькому університеті, голова Французької асоціації для розвитку українознавчих інститутів, почесний доктор Вроцлавського університету, член-кореспондент Польської академії наук – очолює україністику у Франції. Д.Бовуа відомий у першу чергу трьома великими монографіями, в яких дослідив минуле Правобережної України XIX – початку ХХ ст. Цей цикл робіт сам автор назвав “малою українською трилогією”, своєрідною історичною відповіддю на романізовану і далеку від правди міфічну трилогію Генріха Сенкевича. Завершальна монографія трилогії – книга “Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах” торкається і пореформеного поміщицтва [114]. У вступі автор зазначив, що обмежує коло розглянутих питань проблемами капіталу й землеволодіння. Автор на основі документів з українських та польських архівосховищ через призму національних відносин показав становище села Правобережної України. У монографії дослідник показав, як відбувався перерозподіл земельної власності на користь росіян. Земля – основа польської могутності на українських теренах – була основною причиною російсько-польського антагонізму в другій половині XIX ст. На широкому статистичному матеріалі Д.Бовуа змалював картину протистояння польського й російського землеволодіння. Показав шалений тиск російського уряду на польських поміщиків і не менший опір останніх. Він наголосив на тому, що поляки відзначалися фанатичною прив’язаністю до землі, що й зумовило низьку результативність заходів царської адміністрації по обмеженню польського й насадженню російського землеволодіння. Початковий етап боротьби за неї припав на перші роки після повстання 1863 р. [115]. Планомірний наступ тривав у наступні роки. На підставі численних статистичних даних дослідник переконує читача, що росіяни не здобули у “битві за землю” відчутної перемоги. У трьох правобережних губерніях наприкінці XIX ст. вони володіли трохи більш як половиною загальної площі приватних земель, а на Поділлі навіть збереглася невелика перевага поляків [116]. Ситуація не змінилася до початку Першої світової війни.

Ця книга порушує чимало проблем, яким дотепер не приділялося належної уваги. Аналізуючи соціальні й етнічні відносини, Д.Бовуа показує, наскільки громадське життя на Україні було складним і заплутаним, ніж просто протистояння експлуатованих мас і їхніх гнобителів. Зарубіжний колега відзначив, що “варто переглянути всю тематику соціальної історії; переломити мовчання, нав’язане нам політикою, і намагатися виявити із сімдесятирічних шаблонів цілий ряд історичних фактів, які змогли б пояснити різні аспекти сучасного життя”. Д.Бовуа не піддає сумніву, що структура селянської й поміщицької власності на Правобережній Україні, як і вікові традиції, різко відрізнялися від російських.

Д.Бовуа показав, що внаслідок реформи 1861 p. наприкінці минулого століття 7-8 тис. поляків і росіян належала площа, удвічі більша, ніж п’яти мільйонам українців [117]. “Голод на землю” спричинив численні селянські виступи, що стали предтечею майбутньої революції. В останньому розділі автор розглянув нові шляхи збагачення польських землевласників України в умовах соціально-економічних змін, зокрема промислової гарячки кінця ХІХ ст. Отже, французькому історикові вдалося по-новому визначити характер стосунків між українцями, поляками й росіянами в аграрній сфері.

Огляд зарубіжної історіографії свідчить про наявність інтересу до історії поміщицтва пореформеної доби. Як російськими науковцями, так і дослідниками з далекого зарубіжжя ця проблема розглядалася в межах Російської імперії в цілому, регіональні ж аспекти практично не визначалися. Оцінки дослідників з далекого зарубіжжя відрізняються від поглядів радянських істориків. Сучасні російські вчені творчо підходять до радянської спадщини. Найперше, що їх відрізняє від попередників, - нова методологія, яка характеризується звільненням від застарілих стереотипів. Зокрема це стосується перенесення центру ваги з окреслення передумов жовтневої (1917 р.) революції, складовою яких була наче б то й криза поміщицького господарства, на шляхи перебудови поміщицької економіки в напрямку, який диктувався зростаючим капіталізмом. Висунуті зарубіжними дослідниками концепції збагачують уявлення про місце поміщицького землеволодіння в аграрному секторі передреволюційних десятиліть.

В цілому історіографічний огляд засвідчує недостатню вивченість соціально-економічного становища поміщицтва пореформеної доби. Більша частина літератури з проблеми має політичне забарвлення: дореволюційні автори оцінювали перспективи існування поміщицького землеволодіння згідно з власними суспільно-політичними установками, радянські історики перебували під винятковим впливом ленінської методології. В сучасному дослідженні можна спиратися тільки на окремі сюжети з цих праць та й то лише після пильної критики, відсіювання ідеологічних штампів та історичних натяжок. Окремі блискучі спостереження, які містяться в цій літературі, з відомих причин не могли бути розгорнуті у цілісні концепції. Це належить зробити зараз. На цьому шляху стоять як сучасні російські, так і українські дослідники.

Отже, незважаючи на чималу кількість праць, присвячених зазначеній темі, перед сучасними дослідниками стоїть чимало відкритих питань.

1.3.