Зародження міської культури.
Зміни, що відбулися в соціально-економічному і політичному житті Європи XI-XII ст., позначились і на культурному процесі. Його найважливішим аспектом було зародження міської культури.
Мірою розвитку міст, зростання їхньої суспільної ролі міські громади потребували дедалі більше письменних людей, здатних вести різноманітні справи міського самоврядування. Це зумовлювало появу шкіл, не підпорядкованих церкві. Перші такі школи відкрилися в Парижі, Болоньї, Оксфорді; викладали в них найвизначніші мислителі тих часів, які нерідко наражалися на невдоволення церкви. Саме таким викладачем був видатний філософ XII ст. Петро Абеляр (1079-1142), який двічі засуджувався церковними соборами. Він утверджував пріоритет розуму над релігійними догмами і церковними авторитетами, підносив світські знання, античну філософію.Протилежний напрямок представляв Бернард Клервоський (1091-1153). Він вважав, що людині доступні три ступені пізнання. Найнижчий ступінь – чуттєвий, далі – розумовий; найдосконалішим є пізнання через роздумування, коли людині у стані релігійного екстазу відкриваються таємниці буття, недоступні для пізнання в інший спосіб. Філософія, культивована у середньовічних школах, дістала назву схоластичної, тобто шкільної. Крім цього широкого трактування поняття «схоластика» мало й вужче значення. Воно прикладалося до тих філософів, які шукали обгрунтування віри на шляху розумового пізнання. Одним з чільних представників схоластики був Ансельм Кентерберійський (1033-1109), автор логічного доказу існування Бога. Свої обгрунтування схоласти шукали насамперед у «Святому Письмі», а у філософській аргументації спиралися на Арістотеля, твори якого з логіки становили основу університетського навчання.
Церква, що була не в силі зупинити поширення світських знань, поставила собі завданням очолити освіту, і насамперед університетську, яка почала зароджуватись в Європі у XII ст.
У середині XIII ст. спеціальною буллою папи Олександра IV було забезпечено привілейоване становище богословів із «жебрачих орденів» у Паризькому університеті. Одним з яскравих представників середньовічної філософської думки був домініканець Фома Аквінський (1225-1274). Розмежовуючи знания і віру, а також визнаючи за останньою вищість, він разом з тим вважав, що не існує суперечності між істиною проголошеною і пізнаною на шляху розумовому. Вищість віри він вбачав в тому, що пізнання істин проголошених обмежувалось можливістю людського розуму. Фома Аквінський, на відміну від своїх попередників, не осуджував світської держави у противагу царству Божому. Останнє, на його думку, було просто більш досконале, ніж світська держава. Слід мати на увазі, що Фома Аквінський як філософ формувався під сильним впливом багатовікової науково-богословської християнської спадщини Сходу, зокрема таких видатних діячів східної церкви, як Климентій з Олександрії, Оріген, святий Василій, святий Кирило та Іоан Дамаскін (автор твору «Джерело знання»). Погляд останнього на логіку і філософію як на важливий інструмент богослов’я ліг в основу релігійно-філософської концепції томізму. Фома Аквінський і схоластика користувалися великим авторитетом серед православних богословів і церковних письменників. У XIV ст. під впливом Фоми Аквінського у греко-візантійській богословській літературі сформувалась окрема томістично-схоластична школа, діячі якої перекладали твори визначного домініканця на грецьку мову, писали свої твори у дусі схоластичного методу й активно відстоювали його погляди та авторитет проти опонентів.У пізніші часи високий авторитет Фоми Аквінського був незаперечним у стінах Киево-Могилянської академії. Її засновник митрополит Петро Могила вивчав творчість Фоми в західних університетах і мав його книгу про святі тайни у власній бібліотеці.
Одним з найбільш відомих його критиків став францисканець Роджер Бекон (1214-1294), який викладав в Оксфорді і Парижі. Центральним мотивом його філософської програми була ідея практичного значення усяких знань, почерпнутих з наукових досліджень природи.
На його думку, знання повинні служити поліпшенню умов життя людини, а шляхом до їх набуття мав стати розвиток наук експериментальних і математичних. Вершиною наук визнавалася теологія, яка повинна сконцентруватися на завданнях практичних і прагматичних – на тлумаченні слова Божого і навчанні людей.Найвищим здобутком літературної творчості середньовіччя був рицарський епос, споріднений з давніми народними сказаннями про воєнні діяння. Однією з найбільш популярних рицарських поезій є «Пiсня про Роланда». Народний переказ подій VIII ст., пов’язаних з боротьбою Карла Великого проти арабів, після обробки поетом-рицарем трансформується в картину життя феодального суспільства XI-XII ст. Головний герой – граф Роланд – постає перед читачем як ідеальний тип рицаря, до кінця відданого своєму сеньйорові, наділеного усіма чеснотами свого стану згідно з уявленнями тогочасного суспільства. У XII ст. з’являеться твір німецького рицарського епосу – «Пісня про Нібелунгів», в основу якого лягли події з історії бургундів з часів їх перебування над Рейном у V ст. У цей же період поширюються рицарські романи у віршах про легендарного короля Артура та його рицарів «круглого столу», романи про Тристана та Ізольду тощо.
Незалежно від рицарського епосу, який користувався повсюдним визнанням, розвивалася лірична поезія. На противагу епосу, вона мала елітарний характер. Чільне місце в ній посідала творчість провансальських трубадурів (від trоbаr – творити), які оспівували ідеальну рицарську любов до «дам серця». В північних регіонах Франції їх називали труверами. Трубадури-трувери, як правило, були представниками найвищих феодально-аристократичних верств. Досить згадати поезії Річарда Левине Серце, написані королем під час ув’язнення німецьким імператором Генріхом VI. Проте серед трубадурів були також вихідці з дрібного рицарства і навіть з середовища городян. Саме цим поетам належали найбільш близькі до народної творчості ліричні поезії.
Під впливом провансальської лірики, поширеної в період хрестових походів, у Німеччині також виникла рицарська лірична поезія – міннезанг.
Ії творці – міннезінгери, подібно до трубадурів, самі виконували свої твори, що переходили від замку до замку.3 розвитком міської середньовічної культури тісно пов’язана поезія так званих вагантів (від латинського vagari – волоцюга), які репрезентували опозицію сильним світу і прославляли безжурне студентське життя. 3-під пера цих мандрівних студентських поетів також вийшла рясна світська лірика латинською мовою, що черпала мотиви з античної любовної поезії. Вагантів називали також голіардами – за іменем Голіафа, який, згідно з біблійськими легендами, виявив диявольську гордість і непримиренність, й вважався «патроном» бунтів – ливих студентських поетів. Предметом гострої критики голіардів були римська курія, продажність та зажерливість єпископів, лицемірство та неуцтво священнослужителів і ченців.
Зміни, що відбувались у господарському житті країн Західної Європи, також позначились на архітектурі та образотворчому мистецтві. Зростання економіки сприяло інтенсивному будівництву насамперед феодальних замків і церковних соборів. Під впливом римських традицій і арабського мистецтва сусідньої Iспанії у Південній Франції на зламі Х-XI ст. утворився новий стиль, який дістав в колах мистецтвознавців XIX ст. назву романського. За своїм планом церковні будівлі нового стилю відтворювали хрестоподібний тип римської базиліки з її поздовжним і поперечним нефами, абсидами у східному кінці поздовжнього нефу і порталом у західному кінці. Особливості романської архітектури зумовлені застосуванням склепінчатих перекрить, що замінили колишні плоскі. Зводилися простіші напівциркульні, а також хрестові склепіння, відомі ще римлянам. Застосування тесаного каменю як будівельного матеріалу для всіх частин будівлі викликало необхідність збілыпення товщини мурів для врівноваження тиску і до мінімуму обмежило кількість віконних і дверних отворів. Звідси характерні для будівель того часу похмурі інтер’єри, масивність і монументальна могутність зовнішнього вигляду.
Як елементи декоративні в романському мистецтві переважали мотиви геометричних витків або стилізованої рослинності.
Не цуралося воно й скульптури, якій були притаманні умовність зображень людських фігур і намагання відтворити те, що бачили скульптори у відомому їм мистецтві мініатюри. Iнтер’єри сакральних будівель дуже часто прикрашалися плоскісним настінним живописом, позбавленим тримірності фігур і перспективи. Кольоровість інтер’єрів посилювали різнобарвні вітражі, які саме в цей час почали эастосовуватись у церковному мистецтві. Романське мистецтво поширилось у всіх країнах, об’єднаних християнсько-латинською цивілізацією. Воно засвідчило народження нової культури в результаті тривалої еволюції феодалізму в Західній Європі. Ця доба супроводжувалась руйнацією родових відносин, феодальними війнами і хрестовими походами, що породжувало почуття дисгармонійності життя, несумісності краси і дійсності. I у проповідях церкви, й у свідомості народу жила ідея гріховності світу, сповненого зла, спокус, підвладного дії страшних таємничих сил. Саме на цьому грунті в романському мистецтві Західної Європи виник етичний та естетичний ідеал, протилежний античному мистецтву з його приматом духовного над тілесним, вираженим через контраст духовної експансії і зовнішньої потворності образів, що відтворювали зашкарублий матеріальний світ.У містах у XII-XIII ст. народилися нові форми архітектури й образотворчого мистецтва, що репрезентували наступний після романського стиль мистецтва середньовіччя. Він дістав умовну назву готичного, оскільки був синонімом варварства в уявленні істориків Відродження. Вони вперше застосували цей термін щодо середньовічного мистецтва в цілому, не бачачи в ньому нічого цінного.
Готика була передусім мистецтвом квітучих торговельних і ремісничих міст-комун; його народження викликане новими умовами суспільного життя Європи – піднесенням виробничих сил, грандіозними селянськими виступами, перемогами на початку XIII ст. комунальних революцій. У багатьох країнах зміцнилася королівська влада, яка, спираючись на союз з містами, піднеслась над силами феодальної роздробленості.
Релігія залишалась пануючою формою світовідчуття і церква ще була визначальним фактором у розвитку духовної культури. Проте реальний світ вже не відкидався так категорично, його розглядали як досконале творіння Бога. Трагічна безвихідь у сприйнятті світу замінювалась на більш світле і радісне сприйняття його краси, пом’якшувалися суворі звичаї. В мистецтві зароджувалось прагнення відтворити духовні сили і здібності людини.Архітектурне обличчя західноєвропейських вільних міст надовго визначилося готичними спорудами – соборами, ратушами, біржами, критими ринками, лікарнями, житловими будинками, зосередженими навколо майдану, до якого збігалися тісні покривлені вулички кожум’як, гончарів, ткачів, теслярів. Будівництво здійснювалося тепер не лише церквою, монастирями чи окремими феодалами, але й городянами, громадами, організованими в цехи професіоналами-ремісниками, архітекторами, малярами тощо. Грандіозні готичні собери сильно відрізнялися від монастирських церков романського стилю. Вони були місткими, високими, інтенсивно декорованими і вражали динамічністю, легкістю і живописністю форм. Стрункий силует собору з гострими шпилями і баштами визначав характер міського пейзажу, який доповнювався спрямованими вгору двосхилими гостроконечними дахами житлових споруд. Замкнене кільцем фортечних стін, місто розвивалося вгору.
Властива готичній архітектурі спрямованість угору була породжена ідеалістичним «прагненням душі до неба», новим імпульсом пробудження розуму і почуттів, пристрасним пориванням до прекрасного. Разом з тим, вона пояснювалась раціональними міркуваннями, тіснотою міської забудови. Головна риса готичного собору – стійка каркасна система, в якій конструктивну роль відіграють хрестово-реберні стрілчасті склепіння, прорізані мережею виступаючих ребернервюрів, внутрішні (колони, стовпи) і зовнішні (контрфорси) опори. Головний неф поділявся на ряд прямокутних у плані відрізків, кожний з яких перекривався схрещеними стрілчастими арками. Форма стрілчастої арки зменшувала розпор склепіння, що скріплювало основний несучий кістяк будівлі і полегшувало перекриття. Готичні храми стали менш масивними, в їхніх стінах з’явилися величезні вікна, прикрашені вітражами. Ще більшої динамічності додали їм численні скульптури, кам’яна різьба й орнаменти з рослинними мотивами. Початок готиці було покладено у XII ст., свого найбільшого розвитку вона досягла у XIII-XIV ст., згасання стилю припадає на XIV-XV ст. – період так званої «полум’яніючої готики». У багатьох країнах готичне мистецтво у XV-XVI ст. співіснувало з мистецтвом Ренесансу.