Великокняжа влада і станово-представницькі установи Литовсько-Руської держави.
Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, які у своєму розвитку від станових монархій прямували до утвердження абсолютизму і погли-нання майже самостійних у минулому герцогств і графств.
Від самого початку формування Литовсько-Руської держави великий князь зв’язував свою владу численними хартіями, що видавались як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам гарантувались особиста та майнова свобода і недоторканість, численні вольності і звільнення від виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права. Силою цих хартій великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався у своїх прерогативах панами-радою, що згідно з привілеями 1492 і 1506 рр. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення на уряди. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування – обрання, проте виключно з дому великого князя. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.Князівська влада впродовж існування Литовської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів і до формального обмеження великокняжої влади панами-радою – гуртком найбільших магнатів, які в цьому органі зосередили значну частину державного урядування. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно зі сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олександра (1492) і Сигізмунда I (1506) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділяла з великим князем його владу у найважливіших державних справах.
Усі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі і згоди. Проте всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загального сейму.Подолання роздробленості у Великому князівстві Литовському увінчалося остаточним сформуванням загальнодержавного представницького інституту – литовсько-руського сейму як зібрання представників усіх областей держави. Він склався шляхом еволюції різних національних інституцій як корінної Литви, так і українсько-білоруських князівств. Такими були, зокрема, і з’їзди князів та представників боярства (вони називались у літописах також «снемами» або «сейма-ми») в Західній Русі і власне литовські сейми. До 1492 р. належить перше безсумнівне свідоцтво про скликання литовсько-руського сейму як загальнодержавного органу. Він відбувся після смерті великого князя Казимира Ягайловича і мав на меті обрання йому наступника. Таким чином, Україна як складова частина Великого князівства Литовського, увійшла в епоху станових монархій і станово-представницьких установ; ця епоха охоплює в західноєвропейській історії XIV і ХV сторіччя.
Головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов’язана з активізацією наступальних дій Москви і Кримського ханства проти Литовської держави. Саме вона змусила державу зосередити всі сили на завданнях оборони. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що сформувався остаточно у XVI ст.: до нього увійшли особи, причетні до захисту держави.
Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь литовський. Далі йшли урядовці і представники вищого духовенства: католицькі і православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці і намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також і як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей – залежно від величини маєтку – і сплачували воєнні податки.
Слід зауважити, що більшість посадових осіб були вихідцями з Литви та Жмуді. Кількість сеймових урядників з українсько-біло-руських областей скорочувалась ще й тому, що вони через напружену воєнну обстановку на кордонах держави мусили залишатися на місцях. Найчисленнішу групу на литовсько-руських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Усі вони у випадку небезпеки могли із зброєю в руках виступити на захист держави. Водночас слід зауважити, що якогось однозначного порядку чи правил представництва в цьому органі до сеймової реформи 1565 р. не існувало. Лише в трьох повітах – Більському, Дорогицькому і Мельницькому – існував чіткий і постійний модус представництва: від кожного повіту місцевою шляхтою обиралося по два депутати. Непредставленими на сеймі були міщани та волосні селяни. Разом з тим, представники цих станів могли виступати на сеймах і звертатися поза сеймами до великого князя з клопотаннями і скаргами щодо місцевих і станових потреб та відносин.Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, повинностей замкових, шляхових, підводних тощо, державних позик, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності. У своїх взаємовідносинах великий князь і стани сейму були двома рівносильними сторонами, які потребували одна одну і, як правило, шляхом взаємних поступок доходили згоди. В державі не було створено правового механізму, який визначав би прерогативу сторін. Проте фактичним регулятором була часта воєнна небезпека, що змушувала їх відшукувати компроміси у конфліктах.
У складі сейму пани-ради являли собою коло осіб, що багато в чому відрізня-лися від решти сеймових чинів. Радні пани – здебільшого литовці-католики – мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розміщені по всій території князівства, що зумовлювало їх майновий зв’язок з різними місцевостями; вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени великокняжої ради, обласні управителі; їх відрізняли економічна могутність і привілейоване становище у державі, особливо в галузі судової справи.
Усе це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала всі питання під кутом специфічних корпоративних інтересів. В результаті сейм поділився на дві палати: «лавицю», або «коло» панів радних, і «коло» рицарства-шляхти.Така форма станового представництва мала істотні відмінності від західноєвропейських станових інститутів. Англійський парламент у першій половині XIV ст. отримав таку організацію, яку зберігав впродовж шести століть – до нового часу, а на середину XV ст. міцно утвердилась і його компетенція. Саме англійський парламент з усіх європейських установ такого типу найбільше відповідав поняттю станово-представницького інституту, оскільки в ньому були представлені три стани, що складали англійську націю: духовенство, барони й громади. Корінна відмінність англійських вищих верств від континентальних полягала в тому, що вони не перетворилися на замкнуті стани з особливими привілеями, що їх ізолювали від нижчих верств. Палата лордів була простим продовженням королівської великої ради, яка складалася з прелатів і великих баронів. Ця структура цілком відповідала «колу» панів радних литовського сейму, польському сенату та іншим подібним установам Європи.
Найбільш самобутнім органом англійського парламенту була палата громад, в якій злилися дрібне баронство з рицарством і городянством. Англійське рицарство не було замкнутим станом. До його складу вливалися вільні власники, городяни, що набували рицарських маєтків; поступово рицарство перетворилося на відкритий для всіх помісний клас – джентрі. До джентрі приєднався також прошарок фрігольдерів, тобто дрібних вільних власників нерицарських маєтків (як результат закону про ценз у 40 шилінгів). До нижньої палати входили 74 рицарі від 37 графств – по 2 від кожного – і 226 городян від міст Англії.
У верхній палаті звання пера (тобто члена палати лордів) поступово стало незалежним від феодального землеволодіння, оскільки королівська влада мала право запрошувати до неї кого їй було потрібно. Таким чином, англійська аристократія істотно втрачала свій феодальний характер.
В англійському парламенті поєднались принципи утвердження державної єдності і місцевого самоврядування, елементи феодальні і громадянські, земські і міські.Нижня палата литовського сейму, як ми бачили, сформувалася одностановою і конгресовою, що найбільше відрізняло її від англійської палати громад. Усе прибрала до своїх рук магнатерія і шляхта, виключивши з сейму городян та інші стани. З іншого боку центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, що часто діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі після її об’єднання з Польщею значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві і паралізував спроби королів зосередити у своїх руках загальнодержавну владу.
Лише Англії вдалося знайти середину між принципом крайньої централізації, що з часом утвердився у Франції, і принципом крайньої децентралізації – на зразок Литовсько-Польської держави. Англійський парламентаризм зумів піднятись як над одностановістю, що знайшла своє втілення у монопольному шляхетсько-магнатському представництві, так і над чисто механічним поєднанням на кшталт французьких генеральних штатів трьох станів, які постійно сперечалися за свої станові привілеї. Завдяки цьому Англія змогла уникнути і французького королівського деспотизму, що піднявся над становою розрізненістю генеральних штатів, і шляхетської анархії, яка негативно впливала на розвиток Польської держави.
Слід мати на увазі, що, об’єднавши цілу низку державних організмів, великий князь литовський взяв у свої руки тільки найважливіші урядові справи, поділяючи управління не лише з литовськими можновладцями, але й з місцевими земськими князями й боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для судочинства й у справах місцевого законодавства.
Україна, таким чином, ставала складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові й особисті права станів (зрозуміло, насамперед феодалів).
Цілком на протилежних засадах складалася Московська централізована держава, яка придушувала усі прояви самобутнього розвитку захоплених земель. Усі стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися «государевыми холопами». «Аз холоп твой» – стало звичайною формою звертання феодала до свого сюзерена в Московській державі. Тут панувало безправ’я усіх верств і необмежена влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.