Українська магнатерія і шляхта.
Планам Бони зміцнити королівсько-великокняжу владу протидіє магнатерія. Тенденції до зміцнення влади монарха, що намітились за часів князювання Вітовта і Сигізмунда Кейстутовича, не знайшли продовження внаслідок сильного опору феодальної аристократії.
Більш того, у 1492 р. їй вдалося вирвати в Олександра Казимировича «Віленський привілей», що мало наслідком піднесення політичної ролі земельної аристократії та обмеження прерогатив великокняжої влади.У XV-XVI ст. швидко збільшується кількість великих феодальних володінь на українських землях Великого князівства Литовського. Якщо наприкінці ХIV ст. були відомі лише кілька десятків магнатських родин, то в першій половині XVI ст. їх налічувалося вже понад сто. Про масштаби земельних володінь магнатів свідчить, зокрема, кількість військових, що їх магнати мусили виставляти на вимогу великого князя. Так, на початку XVI ст. князь Острозький споряджав 426 озброєних вершників, інший великий магнат – князь Слуцький – 433 чоловіки. Якщо взяти до уваги, що 100 вершників виставлялося приблизно від 25 000 моргів (морг – близько 2/3 десятини) підвладних земель, то стане зрозумілим, яких масштабів досягло магнатське землеволодіння вже в цей період. Такими магнатами були нащадки українських удільних князів, які втратили політичну владу, але зберегли значні земельні володіння. Найбільше їх було на Волині, де зосередились магнатські родові гнізда. Так, князі Острозькі вважали себе нащадками туровських князів, Четвертинські – князя Святополка Ізяславича, Збаразькі та Вишневецькі – князя Федора Несвизького, Чарторийські, Сангушки, Корецькі і Слуцькі —Гедиміновичів.
Найбільш впливовою особою між ними був князь Костянтин Іванович Острозький, активний прибічник планів королівського подружжя. Він після деяких вагань погодився на обрання Сигізмунда I великим князем литовським, за що згодом отримав численні привілеї та винагороди.
Острозький був серед представників вищої аристократії, що вітали молоду королеву Бону під час її в’їзду до Польщі (Моравіци) і супроводили її до Кракова. Склавши з нагоди шлюбу і коронації багаті дарунки Боні, український вельможа зумів заручитися її підтримкою у боротьбі за політичний вплив у державі. Його роль ще більше зросла, коли втратив свої позиції політичний супротивник князя – литовський магнат Гаштольд, який певний час мав добрі стосунки з польською королевою. Поступово Острозький зосередив у своїх руках посади старости брацлавського і вінницького, а також воєводи трокського, каштеляна віленського і великого гетьмана литовського, незважаючи на протести католиків-литовців, що вбачали у цьому порушення Городельського акту 1413 р. Роздратування литовців – членів панів-ради викликала та обставина, що Сигізмунд визнав за українським князем першість серед сенаторів. Проте для обіймання цих високих державних посад у князя Острозького були досить вагомі підстави. Острозький був визначним полководцем свого часу, учасником 33 баталій, в яких лише двічі зазнав невдачі. 8 вересня 1514 р. Костянтин Острозький розгромив під Оршею російську армію; в руки переможців потрапили вся артилерія й головнокомандувач Челядін. По цій битві виникла певна рівновага сил у тривалій війні Литви з Московською державою (1512–1522), надзвичайно виснажливій для обох сторін. Московські війська не наважувались вести польові бої з вишколеними на західноєвропейський взірець українсько-литовськими частинами, а останні не мали достатніх сил для систематичної облоги фортець і укріплених міст, де зосереджувались російські війська.Цікаво, що англієць Джон Поулмон, автор виданої в Лондоні книги «Всі найвідоміші баталії нашого віку» (1578), з усіх воєнних подій XVI ст., що на них так багата історія Великого князівства Литовського, включив лише битву під Оршею – яскравий епізод литовсько-московської війни, в якій командувач литовським військом князь Острозький виявив великий хист полководця. Король Сигізмунд I двічі влаштовував йому величні тріумфи у Києві і Вільно, чого не удостоювався жоден з воєнних діячів Литовсько-Руської держави тих часів.
Поряд з цим надзвичайно важливе значення для українського суспільства мала національно-культурна діяльність Острозького. Він виділяв значні кошти на будівництво численних православних храмів, дбав про розвиток освіти. Не відмовляючись від давніх національних традицій, Острозький сприяв європеїзації української культури. Осереддям втілення нових європейських мистецьких і духовних впливів став Острог – резиденція князів Острозьких. У 20-ті роки XVI ст. Острозький відновлює у місті Богоявленську церкву, що поєднала в собі традиційні староукраїнські елементи доби Київської Русі з готичними і ренесансовими стильовими ознаками. Такі самі художні особливості були властиві оборонному ансамблю Острога. Намагання князя-мецената надати своїй резиденції вигляду ренесансного міста було свідченням його широких культурних контактів на європейському просторі, виявом гуманістичних тенденцій у духовному житті України того часу.
Ім’я князів Острозьких – «некоронованих королів Русі» – було добре відоме в Європі. Про це свідчить, зокрема, праця англійського автора Вільяма Брюса «Зв’язки Польської держави» (1598). Подаючи загальний опис Волині, він називає її мешканців найбільш хоробрими і войовничими з усіх русинів. Англієць підкреслює могутнє становище «княжат Острозьких» і особливо Костянтина Острозького – «великого солдата, дуже заслуженого для корони, а також інших його предків, відомих з пам’ятних перемог над Москвою і татарами...»
Поряд з Острозькими наприкінці XV – у першій половині XVI ст. високі державні посади – незважаючи на неодноразові підтвердження дискримінаційного щодо православних пункту Городельського привілею – обіймали й інші православні магнати. Серед них – І.Ходкевич та О.Юр’євич – воєводи вітебські, князі Д.Путятич, І.Глинський, О.Гольшанський, Ю.Ходкевич, А.Немирович, Г.Ходкевич – воєводи київські, І.Сапега – воєвода підляський, І.Горностай – воєвода трокський та інші.
Сигізмунд I, а згодом і його син, перебуваючи під впливом гуманістичних ідей, у вирішенні державних справ не зважали на Городельський привілей, хоча неодноразово підтверджували його.
На практиці обидва монархи здійснювали політику віротерпимості і не піддавалися впливу польської католицької ієрархії. Нарешті, 1563 р. на Віленському сеймі Сигізмунд-Август проголосив привілей, який і де-юре скасував усі обмеження щодо православних; встановлювалися рівні права для всіх християн – католиків, православних і протестантів. Велике князівство Литовське було першою державою в Європі, де принцип віротерпимості став нормою практики і закріпився юридично.У складному переплетінні взаємин великокняжої влади і феодальної аристократії українська середня і дрібна феодальна служила верства прагнула позбутися залежності від магнатерії і, здавалося б, мала підтримати великокняжу владу і тенденцію до утвердження самостійності Великого князівства Литовського. Проте у намаганнях здобути якомога більше привілеїв, розширити особисті і майнові права українська шляхта пішла шляхом утвердження власного політичного впливу, розвитку «шляхетської демократії» за рахунок послаблення великокняжої влади. Значного досвіду в цій справі набула польська шляхта, яка за підтримку Ягелонів у їхній боротьбі зі старою феодальною аристократією вимагала в них дедалі нових привілеїв. Королю Казимирові Ягайловичу вдалося зламати давню олігархію, але це коштувало йому великих поступок на користь шляхти. Так звані «Нешавські статути» (1454) забороняли королю накладати нові податки і примушувати шляхту до воєнних походів без її згоди, висловленої на земських з’їздах чи сеймиках. Нарешті, Радомський сейм 1505 р. ухвалив, що «нічого нового не може бути в майбутньому постановлене королем і його наступниками без спільної згоди дорадців та послів земських». Дорадцями були сенатори, а послами земськими – шляхетське представництво сейму. Цей закон дістав назву ”nihil novi” (нічого нового) і започаткував період шляхетської демократії в Польщі. До 1505 р. в сеймі ще засідали представники міст, але від початку XVI ст. в ньому були представлені лише міста Вільно і Краків, але без права голосу.
На довготривалому шляху боротьби української шляхти за розширення своїх станових прав і піднесення політичного впливу в державі важливою подією було прийняття Першого литовського статуту (1529).
Він юридичне закріпив низку особистих і майнових прав середньої шляхти у Великому князівстві Литовському, проте залишив магнатам кілька переваг, що давали їм змогу зберігати вирішальний впливу державному управлінні і військовій сфері (залишилося право виступати під час воєнних дій з власними військовими підрозділами), зосередити у своїх руках найбільші земельні володіння. Отже, поділ феодального стану на нерівноправні, замкнуті групи ще не було подолано. Слід зауважити, що Статут був значно вагомішим документом, ніж будь-які вузькостанові акти. Він являв собою підсумок тривалого процесу законотворчості, що втілився у кодексі законів, де було вміщено конституційні положення державного устрою, а також зводи цивільного і карного права. В цьому кодексі органічно поєдналися положення давньої «Руської Правди», звичаєвого українського і білоруського права, привілеїв великого князя, його жалуваних грамот, польських та німецьких судебників, зокрема, широко відомого в Європі «Саксонського Зерцала» (XIV ст.); усі ці юридичні документи унормовували тодішні уявлення про справедливість у відносинах між людьми.На правовому змісті Литовського статуту позначилися ренесансні політико-правові ідеї щодо рівної відповідальності перед законом – і підданих, і носіїв влади, в тому числі уряду; введення інституту присяги для всіх офіційних осіб у державі й великого князя зокрема; законодавчої регламентації охорони інтересів приватної особи; принципу персональної відповідальності перед законом тощо. У роботі над дальшим вдосконаленням змісту Литовського статуту брали участь видатні тогочасні вчені-юристи як зарубіжні (зокрема, засновник першої у Вільно юридичної школи, виходець з Іспанії Петро Раізій, італієць Августин Ротундус), так і місцеві правники – князь Павло Друцький-Соколинський з Полоцька, Кірдей Кричевський з Берестейщини та інші.
Після видання Першого литовського статуту боротьба середньої і дрібної шляхти за розширення своїх прав і політичного впливу в державі зростала. В цих умовах головним змістом політики королеви в Литві було долання всевладдя магнатів, і тут вона сподівалася на підтримку середньої і дрібної шляхти.
Остання ж прагнула з допомогою королеви досягнути прав польської шляхти в коронних землях. Вже на Віленському сеймі представники українсько-білоруського боярства просили про запровадження в Литві судочинства на польський зразок. У 1536 р. Бона висунула проект введення повітових шляхетських судів на кшталт польських, замість воєводського суду. Проте цей задум не був реалізований через запеклу опозицію магнатів.Отже, політика Бони в Литві вже від самого початку суперечила становим інтересам місцевої магнатерії і, зрештою, їхнім сепаратистським устремлінням. Мірою проведення королевою своєї економічної політики у землях Великого князівства Литовського ці суперечності посилювалися. У своїх династичних розрахунках Бона прагне створити обширний маєток королівської родини. Цей маєток мав слугувати фундаментом для зміцнення могутності монарха і розширення його політичних та економічних можливостей. Бона бачила можливості грошей як політичного інструменту у себе на батьківщині, де купці й банкіри посідали міцні позиції в суспільному житті, і вважала здорові фінанси умовою існування міцного державного організму. Жалюгідний стан державної скарбниці зміцнював її у намірах енергійно вести господарську діяльність.
Вже у 1519 р. вона отримала від чоловіка Пінське і Кобринське князівства, після чого систематично скуповувала земські посілості. За короткий час вона зосередила у своїх руках численні маєтності, зокрема на Волині, де їй належали осередки двох важливих староста – Кременець і Ковель. Бона безжалісно розправилася під приводом «образи королівського маєстату» з Анною Мазовецькою – однією з останніх представників мазовецьких Пястів. Королівський вирок 1537 р. позбавив Анну волостей, а її чоловіка – староств львівського і самборського, а також міста Рова на Поділлі. Ці королівщини було віддано Боні, яка перейменувала Ров на Бар – згідно з назвою італійського міста Барі, де народилася королева. Численні королівщини були нею скуплені і на землях корони. Причому, найбільше Бона викупила земель, що були заставлені короною магнатам.
Королева виявилась енергійною господинею і адміністратором придбаних володінь. Вона докладала чимало зусиль до розвитку міст як осередків торгівлі й ремесел. Як італійка Бона усвідомлювала, що не може бути багатою держава, де міста убогі й нечисленні. Вона видала чимало ярмаркових і торгових привілеїв містам і містечкам, звільняла міщан від численних податків. Багато було зроблено королевою для розбудови фортифікаційних споруд, зокрема на Україні, де нею були реставровані замки у Барі і Кременці.
Ця політика Бони наразилася на опір литовських можновладців, які вбачали загрозу своїм економічним і, зрештою, політичним інтересам у надто енергійному і незалежному поводженні королеви. Суперечності між ними призвели до того, що Бона опинилася у лавах прибічників тісної польсько-литовської унії. Вона виступила проти передачі влади в Литві своєму синові Сигізмунду-Августу, який потрапив під вплив автономістів братів Радзивілів (вони видали за нього свою сестру Барбару).
6 жовтня 1544 р. Сигізмунд I Старий підписав акт передачі влади у Великому князівстві Литовському своєму синові, залишивши за собою лише номінальний титул «Supremus Dux». Таким чином, литовсько-українсько-білоруським магнатам вдалося отримати перемогу над прибічниками тісної унії і відстояти державну незалежність і політичну самостійність Великого князівства Литовського, яке мало тепер окремого від Польщі монарха.
Отже, той спосіб, у який Бона прагнула реалізувати свої плани щодо зміцнення авторитету трону, призвів її до конфлікту з державницькими силами Великого князівства Литовського. Цей факт переконливо свідчив про те, що в Європі ставав пріоритетним самостійний розвиток народів в межах національних держав. Трохи більше ніж через десять років суперник Ягелонів у Центральній Європі Карл V Габсбург – також ще за свого життя – був змушений передати своєму синові правління спочатку в Нідерландах, а згодом і в італійських та іспанських володіннях величезної імперії Габсбургів. Ерцгерцогство Австрія та інші спадкові володіння Карла в Німеччині були передані імператором своєму братові Фердінанду. Імператорська влада виявилася нездатною протистояти могутнім проявам ідеї національної і релігійної свободи, з якими народи Європи входили у новий час.
Ось чому зречення і Карла V, і Сигізмунда I Старого – за всієї своєрідності кожного з цих актів, що відбулися у різних кінцях Європи – мали між собою чимало спільного. З відлученням Іспанії від Священної Римської імперії іспанський абсолютизм набуває виразних національних рис. Якщо Карл V лише наїздами з’являвся в Іспанії, не маючи навіть певної резиденції (він жив навперемін у Толедо, Вальядоліді, Сант-Яго, Сарагосі), то Філіп II вже не залишав Іспанії, де він народився і виріс. Мадрид – центр Кастилії – стає постійною резиденцією двору й уряду, тобто столицею Іспанії, і кортесам вже не було потреби домагатися присутності монарха в країні. Так само могли себе почувати стани Великого князівства Литовського після передачі влади Сигізмундові-Августу II. Проте новому литовському володарю силою низки зовнішньополітичних і внутрішніх причин не вдалося утвердити незалежність Литви, яка зрештою була інкорпорована Польщею.
Держава іспанських Габсбургів теж була імперією, що об’єднувала під своєю рукою кілька європейських народів. У 1566 р. розпочалася боротьба Нідерландів проти іспанського королівського деспотизму і засилля католицької реакції. Вона тривала вісімдесят років і призвела до політичного, воєнного і економічного занепаду Іспанії, проголошення незалежності голландських провін-цій. Водночас з утвердженням ідеалів національної незалежності і свободи особис-тості Нідерландська революція дала поштовх дальшому розвиткові буржуазних відносин на заході Європи.
Істотні корективи до процесу зміцнення литовсько-української державності, який намітився в першій половині XVI ст., внесла Лівонська війна. Вона зумовила дальші поступки шляхті з боку великокняжої влади, що спиралася на мілітарну силу цього стану. У 1559 р. шляхта була звільнена від мита за продаж збіжжя, худоби та деяких інших товарів. У 1563 р., як вже згадувалося, було скасовано всі обмеження, що стосувалися православних феодалів і діяли від часів прийняття «Городельського привілею». 1564 рік приніс для литовсько-руської шляхти введення єдиних для неї і магнатерії виборних земських судів. У 1565 р. було створено систему місцевих повітових сеймиків і загального (вального) сейму, що давала змогу шляхті брати участь як у місцевому, так і загальнодержавному політичному та адміністративному житті. Нарешті, Другий литовський статут (1566) зафіксував станові, майнові, особисті і політичні права, що були виборені шляхтою Литовсько-Руської держави протягом тривалої боротьби з магнатерією і забезпечили їй виключне становище серед інших верств населення. В результаті в українському суспільстві, як і в Литовській державі в цілому, завершився тривалий процес об’єднання великих, середніх і дрібних феодалів у єдиний особливий привілейований стан, привілеї якого отримували відповідне юридичне оформлення. Цей процес був властивий усім країнам Західної Європи. Проте в кожній з них він мав певну специфіку і визначав повноту станових прав дворянства-шляхти залежно від особливостей соціально-економічного розвитку країни. Скажімо, у Франції і одним з привілеїв дворянства було звільнення його від сплати податків; воно мало жити на ренту, служити в армії або при дворі. Дворянство не повинне було займатися «недостойними» заняттями – фізичною працею, ремеслом, торгівлею. В той же час в Англії, де не було такого відособлення вищих верств від «третього стану», цих обмежень у виборі занять дворянство не знало.
По-різному виявляли себе різні прошарки дворянства в процесі державної централізації. Найвища феодальна аристократія, як правило, відстоювала політичні традиції феодальної доби, тоді як середні і дрібні феодали здебільшого були опорою королівської влади і політики централізації держави.
Специфіка ситуації в Україні полягала в тому, що українська шляхта не надала необхідної підтримки прибічникам незалежності Литовсько-Руської держави в найбільш критичний момент її існування. У боротьбі за здобуття і закріплення своїх станових прав і привілеїв вона опинилася фактично в одному таборі з польською шляхтою, яка активно домагалася інкорпорації Великого князівства Литовського з його українськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм – «шляхетську республіку» Річ Посполиту з обмеженою виборною королівською владою.
В середовищі української шляхти під впливом гуманістичних поглядів на суспільство формується цілком світське уявлення про державну владу, що заперечує її божественне походження. Окремі шляхетські інтелектуали намагаються утвердити у тогочасному суспільстві ідеї природного права, індивідуальної свободи, справедливості і спільного блага. Обгрунтовуються ідеї освіченої монархії, обмеженої правовими нормами, дотримання яких гарантує людині справжню свободу, піднесену над деспотизмом правителів.
Для української шляхетської еліти, що проймалася ренесансними суспільними ідеями, особливо привабливим ставав мудрий і освічений володар на троні, який мав би здійснювати своє високе суспільне призначення на засадах справедливості. Таку функцію, на її думку, міг виконувати обраний на польський королівський престол і велике княжіння литовське представник династії Ягелонів.
Найбільш виразно цим настроям української шляхти відповідала яскрава постать визначного суспільного і культурного діяча доби Відродження Станіслава Оріховського (1513–1566). Він народився в селі Оріхівці Перемишлянського округу Руського воєводства в сім’ї покатоличеного українського шляхтича, одруженого з дочкою православного священика. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах. Серед його вчителів були відомий німецький гуманіст Меланхтон, професор риторики й оратор в університетах Болоньї, Падуї і Риму Р. Амадей та інші. Мартин Лютер на час навчання навіть оселив здібного українського юнака у власному будинку. Оріховський спілкувався з найвизначнішими гуманістами, діячами науки і культури Західної Європи. Серед його друзів – Л. Кранах-старший, А. Дюрер і У. фон Гуттен, визначні італійські філософи А. Пассера і Г. Контаріні, кардинал Ф. Коммендоні і О. Фарнезе. Оріховського недаремно називали «українським (рутенським) Демосфеном», «сучасним Цицероном». Йому були притаманні таланти оратора, публіциста, філософа та історика. Блискуча «Промова на похоронах Сигізмунда I» була включена відомим видавцем Павлом Мануцієм до антології «Промови славетних мужів», виданої у Венеції (1550) і неодноразово перевиданої в Парижі, Венеції, Кельні. Питання про сутність держави, форми державного управління, походження влади та її ідеальне втілення знайшли висвітлення у його творах «Напучення польському королеві Сигізмунду-Августу», «Життя і смерть Яна Тарновського», «Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави» та інших.
Оріховський виразно виявляє національне самоусвідомлення, завжди підкреслюючи свою «руську» (українську) належність, окремість Русі (України) – своєї батьківщини. Разом з тим, Ягелони для нього є цілком природними володарями його краю. «Ти король Сарматії (України – авт.) з діда-прадіда»,— зауважує Оріховський, звертаючись до короля Сигізмунда-Августа.
І в цьому не було чогось незвичайного чи суперечливого для світоглядних позицій феодальної еліти багатьох країн Центральної і Західної Європи. Так, нідерландська шляхта тривалий час була цілком лояльною до іспанських Габсбургів, так само як і значна частина чеської – до її австрійської гілки, прусська – до Ягелонів і так далі.
Проте від династів вимагалося забезпечення певних станових інтересів, традиційного укладу, місцевого самоврядування тощо. Монарх мав обов’язково діяти в межах закону і забезпечувати його верховенство у всіх частинах держави. «Ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда, – зауважує Оріховський у своєму «Напученні», – і наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля... Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля». Оріховський вимагає від короля, щоб він тривалий час перебував в Україні, яка постійно зазнавала руйнівних татарських наскоків. «Наша воля (хай їй здоровиться!) потребує для свого захисту лицаря, а не титулу,— писав він.— Будь мужем сильним, твердим, сарматом непереможним і, полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям, їдь до гімназії справжньої доблесті – у Русь... Все це наблизить тебе до підлеглих і зробить їхнім улюбленцем». Оріховський уславлює польського полководця – коронного гетьмана Яна Тарновського, для котрого Польська держава часів Сигізмунда I є «зібранням громадян, поєднаних правом», у якому кожний шляхтич є рівний «свободою, правом, гербом, королем і, нарешті, життям».
Доба Сигізмунда I і його сина була оптимальним втіленням ідеї міжконфесійної і міжнаціональної рівноваги у Речі Посполитій. Один із шляхетських діячів – Ян Щасний-Гербут – через кілька десятиріч після Оріховського зауважує: «А той святий король Сигізмунд перші руські церкви так само будував і багатив, як і католицькі костьоли. Той монастир Святого Спаса, що був закладений і початий останнім руським князем Львом, наказав докінчити, а ченцям маєтності надав». Здавалося, що національно-релігійна толеранція в новій державі і здобуття українською шляхтою усієї повноти станових прав забезпечать їй рівноправне становище. Проте, як показав дальший перебіг подій, цього не сталося на практиці, незважаючи на формальну юридичну рівність з польською шляхтою. Українська шляхта була змушена знову звернутися до традицій власної національної державності.
Через кілька десятків років (наприкінці XVI ст.) спалахують селянсько-козацькі повстання, що стали складовою частиною національно-визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. Ця боротьба привела зрештою до відновлення української державності і захитала основи феодально-католицької реакції в центрі і на сході Європи. На першому етапі протистояння українська шляхта, подібно до нідерландського дворянства, обмежувалася легальною опозицією, залишаючись в цілому лояльною до польської державної системи. Проте вже з початком Хмельниччини значна кількість шляхти приєдналася до повстання, надаючи йому конструктивно-державницького характеру, ніби спокутуючи свою провину за десятки років служіння чужій державі. Дедалі більшими загонами вливаючись у загальнонаціональний виступ, українська шляхта ставала складовою частиною еліти нової козацької держави, поступово втрачаючи свої станові корпоративні ознаки і зливаючись з козацькою верхівкою. На короткий час в Україні стала можливою діяльність вільних продуцентів, які почали з’являтися в умовах ліквідації феодального примусу і національного гноблення. Ці наслідки «козацької революції» поставили Україну в один ряд з іншими осередками антикріпосницького руху і національно-визвольної боротьби в Європі.