Терміни «Русь» і «Україна».
Проблема походження термiна Русь є одним iз спiрних питань iсторичної науки. Зокрема, так звана «норманська» (варязька) теорiя грунтується на припущеннi, що фiнни називали Руссю одне з племен норманiв-шведiв (варягiв), якi наприкiнцi IX ст.
заснували Давньоруську державу. Однак є чимало пiдстав для її заперечення. У джерелах VIII-IХ ст. часто вживається термiн Русь для означення пiвденних племен схiдного слов’янства (полян, сiверян). М. Грушевський, зокрема, зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, нiколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа земля. Жодне схiдне джерело не ототожнювало Русь зi скандинавами, так само як i вiзантiйськi автори вiдрiзняють Русь вiд варягiв, яких Вiзантiя добре знала.Чимало дослiдникiв подiляють думку про кельтське походження термiна Русь. Прихильники цiєї концепцiї виходять з того, що одне з кельтських (галльських) племен у Провансi мало iм’я rutheni (русини). Пiсля пiдкорення Галлiї Юлiєм Цезарем русини мiгрували на Дунай, де частина їх осiла, а iнша – рушила далi на схiд, досягла землi полян i стала союзником слов’ян у боротьбi з готами (IV ст.). З цього часу назва «русини» виступає також у короткiй формi «руси». Перша згадка у письмових джерелах про русiв на Надднiпрянщинi (росомонiв) належить готському iсторику Iордану i вiдноситься до IV ст. Про народ рос, який живе мiж Днiпром i Доном, згадує сирiйський iсторик Захарiя-Ритор, або Псевдо-Захарiя (VI ст.).
Привертає увагу вирiшення проблеми походження Русi вiдомим українським iсториком Є. Прiцаком. Вчений вважає русiв «полiетнiчною, багатомовною, безтериторiальною спiльнiстю морських кочовикiв», якi впродовж ІХ – на початку XI ст. «володiли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територiями». Тому Русь у цей перiод «представляла собою iноземну правлячу верхiвку з примiтивною соцiально-полiтичною органiзацiєю, складену iз морських i рiчкових кочовикiв, котрi перiодично збирали данину (полюддя) для своїх князiв, однак не були пов’язанi нi з якою конкретною територiєю».
I лише князь Ярослав почав перетворювати Русь у територiальну спiльнiсть шляхом осадження княжої мандрiвної дружини на київськiй, чернiгiвськiй i переяславськiй землях.Проте, якими б не були концепцiї походження Русi, цей термiн вживався в арабських, вiзантiйських, латинських джерелах i, нарештi, у найдавнiших лiтописах саме для визначення схiднослов’янської держави, що складалася на територiї Середнього Поднiпров’я у VI-IХ ст., а також як етнiчна назва її населення.
Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються лiтописцем спочатку для порiвняно невеликого регiону Середньої Надднiпрянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину i Чернiгiвщину. Згодом iз розширенням Давньоруської держави i входженням до її складу всiх схiднослов’янських племен термiн «Руська земля» поширився на всю територiю їх розселення вiд Чорного моря до Бiлого, вiд витокiв Днiстра i Захiдного Бугу на заходi до верхiв’їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сходi. Разом з тим, зберiгалося поняття про Руську землю у вузькому значеннi – як про регiон Київщини i Поросся.
Упродовж XII – на початку XIII ст. етнiчна назва Русь, яка досi стосувалася полян та чернiгiвських i переяславських сiверян, поширюється на захiд вiд Днiпра – на Подiлля, Волинь i найпiзнiше – на Галичину. Причому Руссю в цей перiод джерела не називають землi Новгорода Великого, Ростовську i Муромську землi, а також Суздальщину з її новим полiтичним центром – Володимиром на Клязьмi. Галицький лiтописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумiв об’єднати бiльшiсть українських земель, титулатуру «самодержця всеї Русi». Поняття «Русь», таким чином, на кiнець XII – початок XIII ст. iдентифiкується з нинiшньою Україною, для населення якої воно стало нацiональною назвою.
Занепадом державностi на українських землях скористалися володимиросуздальськi, а згодом й московськi князi, якi висловлюють свої претензiї на культурну спадщину всiєї старої Русi, її iсторiю, традицiї, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340-1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не було нiяких реальних пiдстав.
Це усвiдомлювали в Захiднiй Європi, де стосовно Московської держави аж до кiнця XVII – початку XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московiя» (а до її населення – «московити») i лише пiзнiше – «Росiя». Аналогiчна термiнологiя застосовується також багатьма мандрiвниками, якi у XVI – XVII ст. вiдвiдували Московську державу (Сигiзмунд Герберштейн, Адам Олеарiй та iншi). У той же час щодо України застосовувалась її стара назва «Русь» (Russia, або Rutheniа).На однiй з найдавнiших мап України, складенiй у Римi в 1508 р., українськi землi, в тому числi й Галичина, позначенi як Русь. Ця назва залишається нацiональною назвою українського народу. Низка визначних українських письменникiв i вчених XVI ст., що походили переважно з Галичини, для пiдкреслення своєї нацiональної належностi перед широкою європейською аудиторiєю пiдписували свої твори подвiйним прiзвищем: Орiховський-Русин (Огiсhоvius-Ruthenus або Огiсhоvius-Roxolanus), Туробiнський-Русин (Тurobinius-Ruthenus), Тичинський-Русин (Тiсzуniеnsis-Ruthenus), Павло Русин (Раulus Ruthenus), Григорiй ЧуйРусин (Grеgоrius Vigilаntius Samboritanus Ruthenus). Станiслав Орiховський з гордiстю пише про своє нацiональне походження: «Я русин i цим пишаюся i охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свiй рiд i руську кров, про мiсце, де народився й вирiс».
Поряд з латинським варiантом назви Русi – «Rutheniа» у Захiднiй Європi для позначення Київської Русi та України у X-XVI ст. вживався також етнонiм «Росiя» – «Russiа». Термiн Росiя (країна росiв) має грецьке походження i утворився згiдно з правилами грецької граматики вiд iменi «Рос», рiзновиду термiна «Русь». Таким чином, «Росiя», «росiйський» є грецькою вимовою давнiх мiсцевих термiнiв «Русь», «руський». В Українi ця модифiкацiя давнього етнонiма «Русь» широко застосовувалась у XV-XVII ст. пiд час поширення грецької книжностi. Так, у передмовi до Часослова, надрукованого в Києво-Печерськiй лаврi у 1617 р., вiдомий український культурний дiяч iєродиякон Захарiя Копистенський зазначає: «Се правовhрний христiанине й всякъ благовhрный читателю, от нарочитих мhст в Россiи Кiйовскихъ лавры Печерскiа...» У записi Гальшки Гулевичiвни Лозки, української шляхтянки, одного з фундаторiв Київського Богоявленського братства, говориться, що вона засновує його «правовhрным и благочестивым христианом народу россiйского», який проживає в повiтах воєводств Київського, Волинського i Брацлавського.
Київський митрополит Iов Борецький iменує себе архiєпископом Київським i Галицьким «и всея Росiи, всhм посполито Россiйского рода, так в короне Полской, яко и у великом князествh Литовском».Разом iз тим, з XV ст. термiн «Росiя» зустрiчається i в пам’ятках великоросiйського походження поряд iз термiном «Русь». Таким чином, «Русь», «Рос», «Росiя», «Россiя» у XV-XVII ст. вживалися в лiтературi i в офiцiйнiй документацiї як в Українi i Бiлорусiї, так i в Московськiй державi.
Слiд зазначити, що використання давньоруської термiнологiї в кожнiй зi схiд-нослов’янських країн не заважало формуванню нацiональної свiдомостi трьох народiв, якi чiтко вiдчували свою окремiсть. Так, автор Густинського лiтопису пiсля появи звiсток про Москву (приблизно з середини XII ст.) Володимиро-Суздальську землю називає Московiєю, Московським князiвством, Московською землею, а її князiв – князями московськими.
Починаючи з оповiдання про захоплення Києва вiйськами Андрiя Боголюбського (у лiтописця вiн – великий князь московський) дедалi чiткiше розрiзняються Русь (землi України) i Московська земля, або Москва, якою вiн називає ВолодимироСуздальське князiвство. Така дефiнiцiя назв «Русь» i «Москва» була характерною для українського освiченого суспiльства XV-XVII ст., що, як i вся Захiдна Європа, Руссю називало українськi землi, а для тодiшньої Росiйської держави застосовували термiни «Москва», «Московiя». З iншого боку, в тогочаснiй Росiї Україна фiгурувала пiд назвою Мала Русь, Мала Росiя, Черкасiя. Остання назва закрiпилася з огляду на важливу роль в життi України козацтва, традицiйним центром якого були Черкаси i прилеглi до нього райони.
Вперше термiн «Мала Русь», як i «Велика Русь», з’являється на початку XIV ст. в актах Константинопольського патрiархату у зв’язку з подiлом старої Київської митрополiї i вiдокремленням вiд неї Галицької, яка дiстала назву «Малої Русi», або в грецькiй формi – «Малої Росiї». Тим вона мала вiдрiзнятися вiд митрополiї «всеї Росiї», традицiйно зв’язаної з Києвом.
Термiн «Мала Русь» у цi ж часи став вживатися щодо областей, якi входили до складу нової митрополiї, також як територiальне i державно-полiтичне визначення. У XIV ст. цю назву застосовує до Галицько-Волинської держави i князь Юрiй-Болеслав II: у грамотi 1335 р. вiн титулує себе dux tocius Russie Mynorys, тобто «князь Малої Русi». Проте впродовж XIV i XV ст., пiсля скасування митрополiї Малої Росiї i з цiлої низки iнших причин, термiн «Мала Росiя» не закрiпився i вийшов з ужитку. Київськi митрополити титулували себе митрополитами «київськими i всеї Русi».Знову цей термiн виникає, коли київським митрополитам довелося розпочати вiдносини з московським урядом та московським патрiархом. Титулуючи себе на батькiвщинi «митрополитами київськими, галицькими i всiєї Русi», вони вважали це незручним робити у листах до царя або патрiарха, оскiльки останнi також писали титул «всiєї Русi». Отже, київськi митрополити починають називати себе митрополитами «Малої Росiї». Паралельно з цим київськi книжники застосовують термiн «Велика Росiя», «Великоросiя» для православних Московського патрiархату. Пiсля входження України до складу Росiйської держави термiн «Мала Русь» або «Малоросiя» почав застосовуватися в офiцiйному дiловодствi – спочатку щодо Гетьманщини, а з приєднанням Правобережної України щодо бiльшої частини українських земель.
Прагнення московських царiв видати себе за прямих спадкоємцiв Київської Русi, яке посилилося пiсля 1654 р., спонукало їх утвердити Московську державу перед Європою у державнiй термiнологiї, що iдентифiкувало б її з усiєю давньою Руссю. Цього особливо наполегливо домагалася росiйська дипломатiя в роки царювання Петра I, яка активно утверджувала у вжитку на Заходi новий термiн «Росiя», «росiяни» замiсть звичайного досi для європейських країн «Московiя», «московитяни». Так, з наказу Петра I Меншиков надiслав циркуляр росiйському послу в Голландiї: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, і того ради извольте у себя сие перестеречь, чтобы печатали российским, о чем і к прочим ко всем дворам писано».
Власне впродовж XVIII ст., у добу пiднесення Росiйської iмперiї, остаточно утвердилась її iдентифiкацiя з полiтичною i культурною спадщиною Київської Русi. В пiдвалини iмперської iдеологiї було покладено формулу «єдиної неподiльної Росiї», яка на довгi роки стала засобом вiдлучення українцiв i бiлорусiв вiд створеної ними величної будови давньоруської державностi i культури, засобом їх нещадної русифiкацiї.
Назва Україна (Оукраина) вперше зустрiчається у Київському лiтописi, де пiд 1187 р. у зв’язку зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича зазначається, що за ним «Оукраина много постона». У даному випадку цей термiн у значеннi «край», «земля» стосувався Середньої Надднiпрянщини. У пiзнiших лiтописних звiстках зустрiчаємо в тому ж значеннi згадки про Україну Галицьку, Волинську та iншi.
Змiст українського слова «Україна» не можна ототожнювати з його росiйським вiдповiдником «украина», який у росiйськiй мовi означає окраїну. Саме такий змiст вкладали у назву української землi, України росiйськi та польськi асимiлятори, доводячи, що Україна є нiчим iншим, як окраїною росiйської чи польської держави. Однак в українськiй мовi «окраїна» i «україна» – зовсiм рiзнi поняття, що походять вiд рiзних слiв неоднакового змiсту. Український вчений С. Шелухiн цiлком справедливо зазначає, що слово «україна» є поняттям «про шматок землi, який одрiзано (вкраяно, украяно) з цiлого i який пiсля цього сам стає окремим цiлим i має самостiйне значення, сам уявляє собою свiт («Великий свiт Україна, та нiгде прожити...»), окрему землю, територiю, з своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття вiдноситься тiльки до землi».
В українськiй народнiй творчостi часто вживаний термiн «Україна» застосовується саме у розумiннi земля, край, область володiння у певних межах, а не як окраїна якоїсь землi. Так, у «Пiснi про Орла i Сокола», останнiй каже: «Дарую тобi, Орле, всi областi мої, а сам я полину на чужу вкраїну». В iншому варiантi продовжується: «В чужу вкраїноньку, в чужу сторононьку». Або: «А старий сокiл з чужої україни прибуває, сизокрилого орла на своїй українi стрiчає». У цьому контекстi термiн «україна», «вкраїна» – це, безперечно, сторона, край, земля. I якщо трактувати їх як «окраїна», то вийде явний абсурд.
Поступово термiн «україна», «країна», «вкраїна» персонiфiкується i вживається як власна назва всiєї територiї, де проживав український етнос. Таким чином Україна стає народною назвою окремої землi з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицiєю українцi продовжували називати себе народом «руським», а росiян – «московитами».
Особливо часто термiн «Україна» вживається у народнiй творчостi, зокрема, в думах та iсторичних пiснях XVI-XVII ст., що свiдчить про його народне корiння, а також, можливо, про бiльш давнє походження, нiж термiн «Русь». Активно утверджується назва «Україна» в добу пiднесення нацiонально-визвольного руху українського народу у XVII ст.:
«Ой, Богдане, батьку Хмелю,
Славний наш гетьмане,
Встала наша Україна
На вражого пана...»
Iз широким виходом на арену суспiльно-полiтичного життя нових соцiальне активних сил, насамперед козацтва, мiщанства, дрiбної шляхти й духовенства, залученням до нацiонально-визвольної боротьби селянства, нацiонально-державна термiнологiя старої князiвсько-дружинної елiти України вiдходить на заднiй план. У новостворенiй козацькiй державi близький народним масам термiн «Україна» дедалi частiше вживається в офiцiйних документах. Так, його можна зустрiти в унiверсалах Богдана Хмельницького, офiцiйному листуваннi Пилипа Орлика, iнших гетьманiв. Цей термiн широко вживається в українських та польських лiтературних творах XVI-XVII ст. Наприклад, у вiршах Саковича «На погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» запорозьке козацтво виступає як захисник усiєї своєї батькiвщини України:
«Україна тим войском в цале зоставает,
А где запорожцев нhт, татарин нападает...»
Назва «Україна» поширюється також в Європi. Починаючи з другої половини XVI ст. на багатьох європейських географiчних мапах поряд зi старою назвою «Русь» зустрiчаємо нову назву «Україна». Зокрема, на мапi французького купця Мотiеля, що нею вiн користувався пiд час подорожi до Туреччини у 1580-1582 рр., вся територiя України позначена словом «Ukraine». Поширенню цього термiна в Захiднiй Європi сприяв виданий 1650 р. у мiстi Руанi «Опис України» де Боплана. На головнiй мапi цього видання чiтко позначено Україну, яка включає Чернiгiвщину, Полтавщину, Київщину, Подiлля, Покуття, Волинь, Галичину зi Львовом, а також значну частину сучасних Херсонщини, Одещини i Днiпропетровщини. Росiю зображено землею, сумiжною з Україною, i названо «Великим Князiвством Московським». Термiн «Україна» поступово витiсняє зi вжитку такi назви нашої батькiвщини, як «Сарматiя», «Козакоросiя», «Черкасiя» та iншi. Утвердження народної назви «Україна» як нацiональної свiдчило про консолiдацiю всiх сил українського народу, пiднесення його нацiональної свiдомостi.
Слiд, проте, зауважити, що термiни «Русь», «руський» ще певний час застосовували поряд з «Україна», «український». Етнонiми «руський», «русин» збереглися найдовше (аж до кiнця XIX ст., а подекуди i пiзнiше) саме в тих регiонах України, що не входили до складу Росiї й не мали потреби захищати вiд неї свою окремiсть (Галичина, Закарпаття). I лише у XIX ст. завдяки патрiотичним зусиллям українських громадських та культурних дiячiв i письменникiв назва «Україна» та похiднi вiд неї – «українець», «український» – стають загальновживаними. Отже, iсторично так склалося, що наша батькiвщина протягом тривалого часу мала двi головнi назви – Русь i Україна. Перша з них тепер уже стала iсторичною, а друга – остаточно утвердилась як нацiональне найменування.
Не вiдразу виникали й утверджувалися нацiональнi назви i в iнших європейських народiв. Сучаснi французи, наприклад, здебiльшого є нащадками галлiв, що з античних часiв жили на територiї Францiї. А змiна назви мiсцевого етносу пов’язана iз вторгненням германського племенi франкiв, якi дали свою назву новiй елiтi, а згодом i всьому галльському, етносу. Земля ж франкiв – Франконiя – i сьогоднi зберiгається в сучаснiй ФРН як одна зi складових її територiї. Iншi германськi племена (англи, сакси), мiгрувавши на Британськi острови i змiшавшись з мiсцевим кельтським етносом, дали свою етнiчну назву бiльшостi автохтонного населення. У XIII ст. нiмецькi рицарi завоювали Прусiю й винищили її етнос, а його iм’я було використано як назва однiєї з нiмецьких держав. У середнi вiки нiмцi перебрали для своєї держави назву колишньої найбiльшої iмперiї античного свiту. Так постала «Священна Римська iмперiя германської нацiї». Колишньою назвою Римської iмперiї – Романiя – послуговується зараз її далека околиця. Самi ж римляни пiсля падiння своєї великої держави користувалися iменем латинян, а згодом – iталiйцiв.