Соціальна структура Київської держави у ІХ-Х ст. Проблема васалітету.

Розвиток Давньоруської держави у IХ-Х ст. супроводжувався феодалiзацiєю суспiльних та економiчних вiдносин. Бiльшiсть населення Русi становили селяни-общинники, що називалися смердами.

Селянськi сiм’ї разом зi своїми земельними володiннями об’єднувались у сiльськi територiальнi общини, що називалися «верв», «мир», «людiє». В общинi мiж окремими родинами були розподiленi лише орнi землi, тодi як випаси, луки, лiси, водойми залишались у спiльному користуваннi. Община розподiляла також державнi повинностi, податки, споряджала воїнiв на вимогу князя, будувала фортецi, мости тощо. Разом з тим, общини нерiдко виступали проти сваволi феодалiв.

Головною формою феодальної експлуатацiї селянства була натуральна або продуктова рента. Питома вага вiдробiткової ренти, тобто працi безпосередньо у господарствi феодала-вотчинника (на його полi, чи бiля худоби), була незначною. Головний тягар цих робiт лягав на залежних смердiв, закупiв, рядовичiв, холопiв (рабiв), якi були найбiльш експлуатованою частиною сiльського населення. Збiднiлий смерд, прагнучи покращити своє становище, укладав з феодалом договiр – «ряд» i мусив працювати в його господарствi: звiдси – рядовичi. Їх рiзновидом були «закупи», тобто смерди, що змушенi були брати у феодала позику – «купу» i вiдробляти борг у його господарствi. Закуп перебував пiд безпосередньою юрисдикцiєю феодала, який мiг зробити його залежним назавжди, тобто перетворити на крiпака. Так поступово запроваджувалося крiпацтво. Роль холопiв (рабiв) у господарствi феодала була незначною.

З розвитком ремесла i торгiвлi зростали iснуючi мiста i будувалися новi. Не випадково iноземцi дали Русi назву «Гардарик» – тобто «країна мiст». Особливе враження справляв на iноземцiв Київ. За свiдченням нiмецького хронiста Тiтмара Мерзебурзького, у Києвi було 400 церков i 8 ринкiв; не без пiдстав його вважали суперником Константинополя. Тут мешкали купцi з багатьох країн свiту. Захiдноєвропейськi купецькi колонiї навiть мали кiлька своїх храмiв: вiдомий, зокрема, костел Святої Марiї з домiнiканським монастирем. У XI ст. лiтописи згадують понад 80 руських мiст, у XII – 119. В цiлому ж до татарської навали лiтописи зафiксували на Русi 238 мiст.

Пануючою верствою у давнiй Київськiй державi був клас феодалiв, першими мiж ними – князi. В русько-вiзантiйських договорах Х ст. київськi князi роду Рюриковичiв видiляються iз загальної маси «всякого княжья» i називаються великими. Договiр з греками 944 р. укладався посланцями «от Игоря великого князя руського й всякая княжья от всех людей руських земель». В головних центрах земель i племiнних територiй сидiли князi мiсцевих династiй або посадженi князем представники його роду – так званi «свiтлi» князi.

У нових умовах князi, якi досi виконували переважно функцiї воєнних вождiв та дипломатичнi, починають перебирати новi прерогативи – релiгiйнi (до прийняття християнства), судовi, адмiнiстративнi, – що свiдчить про зародження публiчної влади. Пiдкорення племiнних княжiнь значно пiдсилюють владу київського князя. На середину Х ст. серед мiсцевих князiв вже немає «великих» i «свiтлих». Титул великого князя зберiгся лише за київським князем, якому пiдпорядковувалися просто «князi». Подвiйним стає становище князiв «Рюрикового дому», що правили в регiонах Русi: вони мусили надавати фiнансову та вiйськову допомогу Києву, водночас дбаючи про потреби мiсцевого суспiльства. Як правило, князi-намiсники проймалися мiсцевими iнтересами i певною мiрою протистояли київському князевi.

На кiнець Х ст. владнi функцiї київського князя iстотно збiльшилися й ускладнилися, що стало прямим результатом розпаду родового ладу. Проте навряд чи можна ототожнювати руського князя Х ст. i ранньофеодального захiдноєвропейського монарха. Якщо на Заходi король являв собою окремий стан, а феодальне рицарство, що було тiсно пов’язане з землею, а не з сувереном, також було окремим станом, то на Русi аж до середини XII ст. дружина ще була тiсно зв’язана з князем. Його влада ще була iстотно обмежена родоплемiнною знаттю – боярсько-дружинною верхiвкою, зборами-вiчем, що свiдчило про наявнiсть залишкiв родоплемiнного устрою суспiльства.

У Х ст. зароджуються васальнi зв’язки мiж давньоруськими князями. Причому умовам васалiтету, на думку новiтнiх дослiдникiв, вiдповiдають в цей перiод взаємовiдносини великих київських князiв i їхнiх намiсникiв. Збiг васальних i сiмейних вiдносин (як правило, сюзереном виступає князь-батько, а васалами – сини-княжичi) гальмував становлення субвасалiтету, що свiдчило про недорозвинутiсть васалiтету в цiлому. Iншим важливим показником примітивностi княжої васальної системи була її неземельна основа. Руський васалiтет базувався на наданнi права збирання данини, а не землi.

Лише з другої половини XI ст. починається еволюцiя княжого васалiтету в бiк пожалування сюзеренами волостей. Разом з тим, пожалування волостi означало лише передачу доходiв з неї, так зване «кормлiння», а не приватне володiння. Ця форма земельних надань була близька до бенефiцiйної.

У Х ст. розширюється великокнязiвське землеволодiння – князiвський домен, згiдно з термiнологiєю захiдноєвропейського середньовiччя. Київський князь, що мав утримувати дружину i витрачати дедалi бiльше коштiв на державнi потреби, вже не мiг задовольнитися лише полюддям. Доменiйнi володiння князя стали певним пiдпертям його могутностi. Князiвськi землi не обмежувалися селами, де велося переважно рiльництво; вони включали мисливськi угiддя, «ловища», «перевесища». Це виразно засвiдчують джерела, що стосуються середини Х ст.: «В лето 6455, – зазначає лiтопис, – йде Вольга (княгиня Ольга – авт.) Новугороду й устави по Мhсте погосты и дани и по Лузе, оброки и дани, (и) ловища ея суть по всей земли, знаменья и места и погосты, и сани ее стоять в Плескове и до сего дне, и по Днепру перевесища и по Десне, и есть село ее Ольжичи и доселе».

Проте, на думку дослiдникiв, княжi доменiйнi володiння не дiстали розвитку i не були вiдокремленими вiд феодальної держави. Соцiально-економiчним пiдгрунтям ранньофеодальної монархiї, що нею стала Київська держава, була державно-корпоративна форма феодальної власностi та централiзована система експлуатацiї залежного населення. Тривалий час ця форма була визначальною в системi одержання та розподiлу сукупного додаткового продукту i ренти-податку. Влада великого князя була виявом верховної власностi феодальної держави на землю.

У Давньоруськiй державi князь незмiнно виступає на тлi дружини, яка становить його найближче оточення, живе при ньому i пройнята його iнтересами. Дружини вiдiграли важливу роль у руйнуваннi общинного ладу як варварiв Захiдної Європи, так i в середовищi схiдного слов’янства. Руська дружина дуже швидко настiльки зрослася з князем, що дiяла разом iз ним як механiзм, покликаний забезпечити функцiонування усього соцiально-полiтичного органiзму Старокиївської держави. Проте дружиннi вiдносини були показником незрiлостi класу землевласникiв. Чим глибше i повнiше вони охоплювали знать, тим менш «власницькою» ця знать себе виявляє. Коли дружинник остаточно «сiдає» на землю, вiн перестає бути дружинником i перетворюється на земельного власника – феодала, а отже будує свої вiдносини з князем вже на нових засадах. Дослiдник феодалiзму М. Павлов-Сiльванський цiлком справедливо пiдкреслив спiльнiсть рис давньоруської i германської дружин. «Спiвжиття дружини з князем, – пише вiн, – досить рано почало руйнуватися. У меровiнгський час чимало дружинникiв, зберiгаючи приналежнiсть до князiвського дому, мундiуму (вогнища), живуть вже у вiддаленнi вiд князя на пожалуванiй ним землi або у ввiренiм їх управлiнню окрузi.

Складовою частиною дружини були бояри – «начальнi люди», що утворювали верхнiй її прошарок. Цей прошарок в джерелах називається «кращою», «старшою», «передньою» та «великою» дружиною.

Джерела згадують бояр вже на початку Х ст. У договорi 945 р. зазначається: «И великий князь наш Игорь (и князи) и боляре его и людье еси Рустии» або: «А великий князь Руский й боляре его да посылают в Греки к великим цесарям Гречьским коробли, елико хотяти, со слы и с гостьми». З XI ст. розвивається боярське землеволодiння. Боярами ставали княжi дружинники, що осiдали на землi, а також мiсцевi землевласники – земськi бояри. Обидвi групи, стаючи васалами, одержували землi з колишнiх общинних, а також захоплювали незайманi. Лiтописи XII ст. вже ряснiють згадками про боярськi села. Оскiльки князь забезпечував права своїх васалiв як землевласникiв, вони надавали йому в разi потреби вiйськову допомогу, брали участь у вирiшеннi державних справ тощо. Таким чином, княжий васалiтет доповнювався васалiтетом боярським, початок якого лежить у Х ст. Причому, формувався вiн як васалiтет без ленiв, тобто без земельних надань. Окремi бояри вже тодi були досить самостiйними i мали свої дружини – отрокiв (Свенельд). Проте, незважаючи на процес розпаду дружинних зв’язкiв, дружина проiснувала ще й у наступний перiод розвитку феодальних вiдносин – XII-XIII ст. Боярство так i не вiдiрвалося остаточно вiд князя. Воно не зумiло створити таких iнституцiй, на побудову яких спромоглася феодальна знать у Захiднiй Європi. Так, зокрема, в Англiї було проголошено «хартiю вольностей» – своєрiдний зразок конституцiї, в Польщi та Нiмецькiй iмперiї почали дiяти представницькi владнi iнститути – сейми. Ситуацiя, що склалася на Русi, зумовила брак аристократiї, тiсно пов’язаної iз землею та її iнтересами. Мабуть, тому в цей ранньосередньовiчний перiод української iсторiї не розвинувся нацiональний патрiотизм у масштабах, якi ми спостерiгаємо у народiв Захiдної Європи, що сприяв у майбутньому бiльш швидкому формуванню їхнiх нацiональних держав.