Початок проникнення християнства на Русь.

У VIII ст. джерела фiксують заснування кiлькох християнських єпархiй у Схiднiй Європi, зокрема у Тмутороканi. На зламi VIII i IХ ст. нова вiра прокладає собi шлях, знаходячи пiдтримку серед вищих верств Русi, що переживала перiод феодалiзацiї.

Згаданий вище у «Житiї Стефана Суражського» епiзод про напад давньоруського князя Бравлiна на Кримське узбережжя, облогу ним Сурожа i хрещення князя є свiдченням дальшої еволюцiї складного процесу християнiзацiї схiдного слов’янства. Текст «Житiя» засвiдчує, що Бравлiн прийняв обряд хрещення вiд iсторичної постатi – визначного вiзантiйського iєрарха архiєпископа Фiларета, який став спадкоємцем Стефана у Сурожi. Причому мiж князем i сурожанами на чолi з архiєпископом було укладено угоду, за якою Бравлiн приймав хрещення, а натомiсть повертав захоплену воєнну здобич, полонених i виводив свою дружину з мiста. Можна навiть припустити, що воєннi дiї були зупиненi русами саме через хрещення їхнього князя. Якщо зважати, що впродовж V-Х ст. християнство приймали один за одним народи «варварських» європейських держав – франки, англо-сакси, лангобарди, iншi германськi племена, болгари, угорцi, чехи, поляки, то у хрещеннi руського князя Бравлiна немає нiчого надзвичайного.

Процес християнiзацiї був надзвичайно складним, а поганськi традицiї надто живучими; проте найбiльш далекогляднi правителi, в тому числi i серед схiдних слов’ян, усвiдомлювали, наскiльки пiдiйметься їхнiй авторитет у мiжнародних стосунках i змiцниться внутрiполiтичне становище з прийняттям нової релiгiї. Тим самим вони прилучали свої країни до числа християнських держав, очолюваних папським Римом та Вiзантiйською iмперiєю, чиї полiтичнi i культурнi впливи у тодiшньому свiтi важко переоцiнити. Чим вищим був рiвень хрещення, тим бiльшим був авторитет i престиж того, хто приймав цей обряд. Ось чому руський князь мiг добиватися хрещення з рук високого вiзантiйського церковного iєрарха.

Християнство проникало в Україну з Вiзантiї та християнського Сходу – здебiльшого iз Закавказзя, наддунайсько-слов’янських країн, а також iз Захiдної Європи. У IХ ст. Україна-Русь налагоджує економiчнi стосунки з наддунайськими країнами – так званою Схiдною Маркою (майбутнiм Австрiйським ерцгерцогством – авт.), Чехiєю i Моравiєю. Це сприяло певному поступу християнiзацiї Русi, розширенню зв’язкiв iз захiдно-християнським свiтом. На середину IX ст., за свiдченням слов’янського проповiдника Кирила, Русь вже мала у перекладi на свою мову Євангелiє i Псалтир. Деякi вченi вважають, що захiднi регiони України, зокрема Волинь, належали до Великоморавської єпархiї, заснованої Кирилом пiд зверхнiстю римського папи. Слiд також зауважити, що в цей перiод захiднохристиянськi мiсiонери дiяли бiльш енергiйно порiвняно з вiзантiйськими i активно сприяли християнiзацiї Русi.

Широку мiсiонерську дiяльнiсть серед слов’ян Моравiї i Паннонiї здiйснювала iрландська церква, що iснувала вiдокремлено вiд Риму. В iрландських монастирях, що замiняли єпархiю як головну християнську iнституцiю, високо цiнувався й активно запроваджувався аскетизм. Починаючи з VI ст. деякi iрландськi ченцi, наслiдуючи бiблiйного Авраама, зреклися всiх земних благ i йшли «шукати Христа» до Англiї, Галлiї i навiть до Iталiї та Палестини. Саме завдяки дiяльностi iрландських проповiдникiв вiдбувалося справжнє вiдродження континентального християнства всупереч чисто номiнальному наверненню до нової вiри варварських завойовникiв. Заповзятливiсть, аскетизм й ученiсть мандрiвних iрландських ченцiв (на вiдмiну вiд континентальних європейцiв iрландцi опановували не живу латину, що вже вiдiйшла вiд норм класичної мови, а книжний правильний бездоганний її варiант) викликали загальне захоплення захiднохристиянського свiту i були його прикметою мiж VI i IХ сторiччями. Для Русi iрландськi впливи були опосередкованi захiднослов’янською церквою, звiдки на Русь йшли священнослужителi, лiтература, певнi церковнi традицiї.

В перiод початкового державного розвитку Русi-України, коли вона першими гучними воєнними акцiями, торговельною активнiстю заявила про свою появу на iсторичнiй аренi, християнсько-європейський свiт вже iстотно просунувся на схiд. Проте його релiгiйно-культурний образ не становив одного цiлого. Вся держава франкiв, схiднi межi якої сягали нижньої Лаби i середнього Дунаю, була християнською ще з римських часiв. Iталiя зi столицею в Римi залишалася головним i найдавнiшим вогнищем християнської культури, однак пiвдень Апеннiнського пiвострова i прилеглi острови перебували пiд владою арабiв. Майже вся Iспанiя була також завойована ними, проте не змiнила свого релiгiйного ладу. Балканський пiвострiв, заселений слов’янськими племенами, втратив своє первiсне християнське обличчя. Лише словенцi й хорвати, якi мали тiснi зв’язки з державою франкiв i близьке сусiдство з Iталiєю, були християнiзованi. Решта слов’янського свiту, а також пiвнiчногерманськi, литовськi i фiнськi племена являли собою широке i майже непочате поле дiяльностi для християнських мiсiонерiв.