ПЕРЕДМОВА

Тривалий час українська iсторiографiя була позбавлена можливостей вивчення iсторiї України в контекстi загальноєвропейського iсторичного процесу. Проте, за час свого iсторичного iснування український народ виявив себе як органiчна складова європейської спiльноти народiв, якi, попри всю складнiсть полiтичних та економiчних взаємин, подiляли єдину культурну та суспiльну спадщину.

Україна нiколи не потребувала «революцiї», подiбної до здiйсненої Петром I з метою європеїзацiї Росiї; бiльш того, тривалий час вона служила для останньої важливим шляхом проникнення захiдноєвропейських впливiв.

У надзвичайно складних взаємовiдносинах двох типiв європейської цивiлiзацiї – захiдної (католицько-протестантської) i схiдної (греко-православної) – Україна прагнула до поєднання обох традицiй у живий соцiально-полiтичний i культурний синтез. Православний Київ жодним кроком не засвiдчив про свiй розрив з Римом пiсля розколу християнства у 1054 р. i продовжував зберiгати канонiчнi зв’язки з обома його центрами. Українське суспiльство попри всi перепони часу залишалось вiдкритим, здатним толерувати i органiчно iнтегрувати здавалось би неприйнятнi для православ’я соцiально-культурнi явища. Навiть у кульмiнацiйнi моменти боротьби з латинiзованою Польщею Україна демонструвала, що вона протистоїть не захiднiй цивiлiзацiї, а агресивним намаганням поневолення з боку сусiда. Про це свiдчили неодноразовi спiльнi виступи литовцiв-католикiв i української знатi проти спроб iнкорпорацiї Польщею Литовсько-Руської держави, забезпечення Б. Хмельницьким римо-католицькiй шляхтi свободи вiросповiдання у козацькiй державi, тiснi контакти Вiйська Запорiзького з протестантськими державами – Швецiєю, Бранденбургом, Угорщиною, Литвою та iн. Тенденцiя до активного сприйняття захiдної культури знайшла свiй вияв у дiяльностi багатьох iнтелектуальних центрiв тодiшньої України – Львiвської братської школи, Острозької академiї, Києво-Могилянського колегiуму, якi у своїй органiзацiї i програмi багато в чому наслiдували приклад європейської вищої школи.

Порiвняльна характеристика соцiальних структур, витворених українським народом на всiх етапах iсторичного розвитку розглядуваного перiоду, починаючи вiд «варварських» ранньофеодальних держав i до розквiту абсолютизму та доби Просвітництва, свiдчить, що Україна у багатьох напрямках йшла одним шляхом з країнами Центральної i Захiдної Європи. Разом з тим, український народ вносив свої оригiнальнi форми соцiального iснування, якi були iманентним проявом його власної творчостi i стали надбанням свiтової iсторiї. Таким було українське козацтво, яке увiбрало в себе активнi творчi сили усього тогочасного українського суспiльства i постiйно перебувало у вирi воєнного i полiтичного життя. Саме козацтво репрезентувало український нацiональний тип в очах всiєї Європи. Запозичивши чимало вiд ворожого йому мусульманського свiту, козацтво, однак, залишилось типовим європейським соцiумом, що вiдiграв важливу роль у формуваннi буржуазних вiдносин в Українi. Пошуки шляхiв лiквiдацiї нацiонального i соцiально-економiчного поневолення України, якi демонструвало козацтво та iншi стани, мали багато спiльного iз загальнонацiональними прагненнями та демократичними рухами у Захiднiй Європi, що, зрештою, знайшло свiй вияв у майже одночасному вибуху визвольної вiйни 1648-1654 рр. в Українi i революцiй у Нiдерландах та Англiї. Одержавши можливість відносно стабільного суспільного та економічного розвитку на порівняно невеликій території Гетьманщини український народ попри всі уніфікантно-русифікаторські заходи царизму зумів витворити культурні цінності, які надовго забезпечили йому самобутність духовного розвитку і дозволили посісти належне місце серед європейських народів.

Україна силою свого географiчного i геополiтичного становища перебувала пiд перехресними впливами азiйсько-кочового, орiєнтально-вiзантiйського та європейського свiтiв, по-рiзному iнтегруючи впливи кожного з них.

При цьому автор усвiдомлює усю складнiсть i неоднозначнiсть вирiшення порушених ним питань i з вдячнiстю прийме всi пропозицiї щодо полiпшення тексту.