Нормани, Русь і європейські країни.
У виникненнi i перебiгу багатьох європейських соцiально-економiчних i полiтичних процесiв важливу роль вiдiграли пiвнiчногерманськi племена, об’єднанi назвою нормани (варяги). Вони жили в Скандинавiї, Ютландiї та на навколишнiх островах.
Загартованi суворим клiматом, тяжкими умовами життя пiвночi, варяги були вправними мореплавцями i часто здiйснювали пiд проводом своїх племiнних вождiв – вiкiнгiв та конунгiв – далекi воєннi й торговi морськi походи. Метою цих подорожей було захоплення багатої здобичi, прокладання шляхiв до дунайської, вiзантiйської i понтiйської цивiлiзацiй, квiтучих центрiв Франкської держави, Британських островiв. Грiзнi набiги норманiв завдавали чималої шкоди багатьом мiстам i цiлим країнам. Та водночас торговi кораблi норманiв забезпечували регулярний рух товарiв до перших портових мiст, гаваней i ринкiв, що виникали на Балтицi, по багатьох рiчках Європи, забезпечуючи дедалi стiйкiшi економiчнi й культурнi зв’язки рiзних її народiв. Цi зв’язки ще в ранньому середньовiччi перетворили Балтiйське море на «внутрiшнє» – з культурно-iсторичної точки зору. В перiод становлення європейської цивiлiзацiї типологiчне схожий шлях розвитку пройшли землi навколо Середземного моря – найдавнiшого культурно-iсторичного «внутрiшнього моря» людства. Залежно вiд активностi тих чи iнших племен, з перших столiть нової ери до кiнця I тисячолiття змiнювалось уявлення про Балтiйське море, жителiв його узбереж, змiнювалась i його назва. «Морем свевiв» – одного з германських племен – назвав його Тацит. У IХ ст. англосакс Вульфстан у своїй розповiдi, включенiй у так званий «Орозiй короля Альфреда» (кiнець IX ст.), вперше вживає назву Схiдне море – «Ostae», звичну з того часу у германськiй традицiї. Франкськi iмперськi анали початку IХ ст. називають його Схiдною затокою, «Повiсть минулих лiт» – Варязьким морем; Варязьким, Слов’янським, Руським морем називають Балтику арабськi джерела. Хронiст Адам Бременський (XI ст.) вперше застосував найменування «Маrе Ваlticum» – Балтiйське море (ймовiрно, вiд литовського baltas – бiлий, свiтлий), яке збереглося до наших днiв у багатьох мовах.Лiк походам вiкiнгiв на Захiдну Європу ведеться вiд 793 р., коли скандинави напали на монастир Святого Кутберта на невеликому островi Лiндисфарн поблизу схiдного узбережжя Англiї. З останнього десятирiччя VIII ст. напади норманських флотилiй на землi вiд Ладозького озера на сходi до Iрландiї на заходi стають звичайним явищем. У першому десятирiччi IХ ст. вiкiнги нападають на таку могутню феодальну державу як Франкська iмперiя. Вони проникають в глибину Нiмеччини рiчками Ельбою, Везером i Рейном, у Францiю – рiчками та з Ла-Маншу, Бiскайської затоки i Середземного моря. У 885 р. нормани впродовж 10 мiсяцiв тримали в облозi Париж, але так i не спромоглися здобути мiсто. На початку Х ст. вони закрiпилися в гирлi рiчки Сени, прийняли християнство i визнали васальну залежнiсть вiд королiв Францiї. В результатi утворилося герцогство Нормандiя. Нормани, що мешкали тут, досить швидко сприйняли мiсцеву мову, звичаї i злилися з французьким населенням.
Подiбнi державнi утворення з’являлися й в iнших регiонах, зокрема, на пiвденному узбережжi Балтики, заселеному слов’янами. Проте вони не були стiйкими i довготривалими. Прийшлi скандинави приймалися до вiйська i досить швидко розчинялись у ранньофеодальному суспiльствi слов’янських країн Помор’я, Польщi, Київської Русi.
Отже, вiкiнги не могли бути засновниками слов’янських держав Центральної i Схiдної Європи. На час їхньої появи мiсцевi феодальнi суспiльства вже пройшли досить значний шлях власного розвитку, досягши досить високого рiвня класової диференцiацiї i творення iнститутiв державностi.
Проте, включаючись у вже iснуючу суспiльну структуру, вiкiнги часто ставали активним елементом, що надавав динамiзму певним суспiльним, полiтичним i воєнним процесам. Так було з «покликанням Рюрика» у пiвнiчне державне об’єднання схiдних слов’ян.
На думку сучасних вчених, саме пiсля звернення ладозьких слов’ян до цього датського вiкiнга, який ворогував i з нiмцями, i зi шведами, мiсцева племенна верхiвка забезпечила собi можливiсть зводити укрiплення у всiх основних полiтичних центрах iльменських слов’ян, встановлювати над ними контроль i утверджувати таким чином стабiльнiсть економiчного становища на Балтицi. Вiд 70-х рокiв IХ i до кiнця Х ст. вже немає жодних свiдчень про напади вiкiнгiв на Ладогу. Перiод набiгiв змiнюється тривалим перiодом взаємовигiдних торговельних, полiтичних i культурних зв’язкiв. Поява пiвнiчної рiзноетнiчної дружини наступника Рюрика – Олега – на Надднiпрянщинi привела до об’єднання двох полiтичних центрiв схiдного слов’янства, лiквiдацiї давньої мiсцевої княжої династiї у Києвi й утвердження Рюриковичiв у новiй державi. Проте в цiлому нормани (варяги) досить швидко асимiлювались, їхня участь у державному життi Русi обмежувалася здебiльшого участю як найманцiв у воєнних акцiях київських князiв.Аналогiчнi «iн’єкцiї» мали мiсце i в iнших країнах Захiдної та Центральної Європи. В XI ст. вже феодалiзованi нормани завоювали Пiвденну Iталiю та Сицилiю й заснували там низку герцогств i графств. Вони дали свою династiю Сицилiйському герцогству, згодом – королiвству, i стали домiнуючою верствою у новостворенiй феодальнiй елiтi. Подiбна ситуацiя мала мiсце в Англiї. Тут у вирiшальнiй битвi при Гастiнгсi (1066) англосакси на чолi з королем Гарольдом зазнали нищiвної поразки. Королем Англiї став нормандський (з герцогства Нормандiя на заходi Францiї) герцог Вiльгельм I Завойовник, який запровадив нормандське панування над всiєю Англiєю. Нормандське завоювання сприяло прискоренню феодалiзацiї англiйського суспiльства. Була сформована нова знать, що складалася з нащадкiв скандинавiв i французьких феодалiв; вони захопили конфiскованi Вiльгельмом землi англосаксiв, в результатi чого значно зменшився клас фрiгольдерiв i посилилося закрiпачення селянства. Лише найнижча верства англосаксонського суспiльства – дрiбнопомiсне англосаксонське рицарство зберегло свої землi, проте й воно змушене було пiдкоритися новiй знатi.
Як i на Українi-Русi, варязькi загони з’являються в слов’янському Помор’ї та Польщi. Вони беруть участь у формуваннi польської державностi, що вiдбувалося пiд проводом Мешка I. Одна iз скандинавських саг свiдчить, що Болеслав Хоробрий поселив вiйськову колонiю вiкiнгiв, якi захищали «його землю i державу». Досить сильнi позицiї норманiв у Польщi справедливо вiдзначав В. Липинський. Вiн зауважував, що «нормани польськi в своїй експансiї на Схiд поводилися там з такою самою самоупевненою i чванливою загонистостю, на яку їм в Польщi їх бiльша сила i численнiсть дозволяли. Тут (в Українi-Русi – авт.) таке поводження викликало сильну реакцiю з боку пропорцiонально численнiших i сильнiших, нiж в Польщi, мiсцевих мас, що всяку акцiю, рух i примус, дуже неохоче, як взагалi всi пасивнi маси, восприймали. Тим бiльше, що в данiм випадку маси цi в великiй частинi складались з виходцiв польських, якi зi зненависти до опанувавших Польщу пiвнiчно-захiдних завойовникiв дальше в вiльнiщi i пустищi землi, на Україну, тiкали».
Це зауваження визначного українського iсторика досить точно визначає, що лише вiд воєнної потуги скандинавiв залежало, чи вдавалося їм створювати власнi тимчасовi володiння в союзi з мiсцевою аристократiєю i закладати початки державної органiзацiї, чи вони повиннi були приймати вже готовi форми державної влади.
У своїх мiркуваннях В. Липинський спирався, зокрема, на свiдчення Тiтмара Мерзебурзького, який в останнiй рiк свого життя (1018) ще встиг занотувати перебiг вiйни Ярослава Мудрого з Болеславом Хоробрим. Зi слiв нiмецьких воїнiв, що брали участь у київському походi польського князя, вiн зафiксував наявнiсть у Києвi «бiглих слов’ян, котрi туди спрямовуються з усiх сторiн», i особливо «швидконогих данiв» (норманiв за нiмецькою середньовiчною термiнологiєю); «вони досi щасливо вiдбивають частi набiги печенiгiв i одержують перемоги над багатьма ворогами».
Отже, як i на Заходi, присутнiсть норманiв сприяла полiпшенню органiзацiї воєнної справи у новому слов’янському суспiльствi, стимулювала процеси феодалiзацiї i посилення залежностi селянства.
Воднi шляхи давньої Русi – Волховсько-Днiпровський i Волховсько-Волзький – впродовж IX-XI ст. вiдiгравали величезну роль у торгiвлi Київської держави, забезпечуючи тим розвиток її економiки i тiсний зв’язок iз країнами Пiвнiчної та Захiдної Європи. Наприкiнцi IX ст. Середня Надднiпрянщина i насамперед Київ стають головним центром Волховсько-Днiпровської магiстралi – «шляху з варяг у греки». На нiй було зведено новi (фортецi – опорнi пункти феодальної влади. Розпочате ще за Олега, це будiвництво тривало впродовж усього Х ст. Воно потребувало збирання i реалiзацiї полюддя на величезнiй територiї в iнтересах iєрархiчно органiзованого феодального класу Русi, де певне мiсце посiли i варязькi дружинники та їхня знать.
Археологiчнi i письмовi джерела свiдчать про активнiсть варягiв на службi у київського князя в першiй половинi Х ст. Їх швидке злиття з мiсцевим феодальним середовищем простежується вже у перших договорах Русi з Вiзантiєю. В 907 р. Олег для переговорiв з греками вiдряджає Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава i Стемiда; ще ширший перелiк варязьких iмен у 912 р. – Карл, Iнегельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руалд, Карн, Фрелаф, Руар, Антеву, Труан, Лiдул, Фост, Стемiд. Через 33 роки з цих «варяго-русiв» залишилось лише троє – Фост, Гуди i Труан, якi дiють серед нового поколiння «боляр» з переважно слов’янськими iменами. З часом новостворене боярство перебрало iнiцiативу у розбудовi нових мiст, фортець, твореннi феодальної адмiнiстрацiї. Воно дедалi скептичнiше ставиться до далеких походiв Святослава та войовничого оточення князя, зокрема до одного з останнiх знатних варягiв – воєводи Свенельда.
Певну роль вiдiграли варяги пiд час боротьби за владу Володимира; вони билися на боцi Ярослава у битвi при Листвинi (1024). З часом лiтописнi згадки про них зникають зовсiм (так само, як i в джерелах країн Захiдної Європи). Епоха вiкiнгiв супроводжувалася не лише спустошливими набiгами, далекими походами та руйнiвними вiйнами. Важливими її рисами були також налагодження мирних зносин, прокладання торгових шляхiв, обмiн матерiальними i духовними цiнностями. Закладене в цей перiод пiдгрунтя для розвитку Балтiйської культурно-економiчної спiльноти трансформувалося з часом у новi економiчнi та духовнi зв’язки. Цiкавим в цьому планi було створення Ганзейського союзу мiст, в якому брали участь пiвнiчнонiмецькi, скандинавськi мiста, а також Новгород i Псков. Вiн сприяв iнтеграцiї української торгiвлi у загальноєвропейський товарообмiн i культурному єднанню України iз Захiдною Європою.