55. ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА УНІЯ Й УКРАЇНА.

— У початках унії, зараз після анексії Галичини (1387) польська границя пересунулася сильно на схід, врізуючися клином межи Карпати і дністро-дніпрянський вододіл (див. § 53), хоч із другого боку Литва коло Берестя і Дороги- чина переходила на лівий бік Буга; останній етап у розвитку унії, люблинська згода (1569) усталила литовсько- польську межу таким способом, що с^дючинаючи від Прусії бігла поміж Дорогичинською (Підляшем) та Берестейською землею, далі поверталася на схід південною границею давного турово-пинського князівства, переважно правим боком Припети (на верхівях і при устю — лівим) до Дніпра, Десни і Сейму.

під увагу, що Чернигівщина і верхівя Сули-Донця (пізн. Слобідщина) належали тодіМосковщині, бачимо, що окрім одної Берестейщини всі українські землі опинилися по Люблинськіи унії при Польщі —факт величезного історичного значіння.

Вже постанова кревського акту про приверненнє до Польщі „всіх земель кимнебудь забраних" мала на оці не що инше, як українські землі. Забравши Галичину Поляки станули на сім становищи, як триста літ пізніше Люі XIV у справі „реуніонів“, що всі краї звязані колись політично 3 Галичиною мають бути привернені польській короні. На місци литовського „збирання" руських земель стануло тепер польське. I Поляки виконали сю програму бЛискучо щодо українських просторів, обібравши власного спільника з найцінніших земель.

До сих успіхів польської політики причинився немало й головний оборонець литовської самостійности — Витовт. У своїх централістичних методах пильнував він, щоби князі ленники не засиджувалися у своїх волостях і не виявляли державно-самостійницьких змагань; та переміня- ючи їх або й наставляючи на їх місце намісників-урядників робив разураз актуальним пйтаннє державно-правного становища поодиноких земель, у яких випадках Поляки уміли завсігди зблизитися до своєї ціли.

Так ось на Волини по смерти Любарта (1385) вилучено острожське князівство (Федір), взявши його під безпосередну зверхність короля (1386); луцьку волость узяв Витовт (1387); Федір Любартович оставав при самій володимирській, одначе недовго потім мусів уступити Сви- тригайлови (1393—1438 і 1440—1452) беручи за се далеку C і в e p щ и н у (1393). Подібно й у Ки ї в і мусів князь Володимир уступити місця Скиргайлови (1394), а коли сей умер недовго потім, віддано Київщину намісникови-урядникови (1397). Таксамо на Піділлю Федір Кориятович — дарма що вислугувався завсігди Польщи — зробив місце польському вельможі Спиткови Мельштинському (1393). Колиж сей згинув у битві над Ворсклою (1399), правили Поділ’ - . ' I: "

лєм королівські урядники і щотілько пізніше одержав його Витовт у доживіттє (1411). По нім було воно в руках Сви-. тригайла, одначе при скиненню його з в. княжого престола Польща встигла анектувати західне Поділлє по p. Мурахву

(1432). Київське князівство привернено по смерти Ягайла, віддаючи його O л e л ь к о в и Володимировичеви (1440— 1454), одначе вже по смерти сина його C e м e н а (1454— 1470) Казимир Ягайлович не допустив до передачі княжого стола його брату Михайлови. Сим способом відновлене київське князівство як литовське ленно перетревало всього два рази по трицять літ, щоби зробити місце в. княжому (королівському) урядникови.

Сим способом змаганнє до усамостійнювання тих земель було підтяте в самих початках. A воно було, зокрема Олелько і його син були вже вповні зукраїнщені князі, у яких виробилася вже була любов до землі і політичне цінуваннє її — прояви, які поза князями не приймалися ще в инших верствах громадянства, після довговікового національно-політичного омертвіння Наддніпрянщини. Ta втім навіть у західних українських землях, які жили державним життєм до самої середини XIV в. не було ще політично виробленої суспільної верствщ яка моглаб узяти провід у політичному життю краю; Дмитро Детько і Данило Острівський з p.

Централізацийна політика польсько-литовського правительства викликала отже опозицію тих елементів, проти яких була безпосередно звернена, себто серед князів, переважно литовського роду. Вонито ділаючи у власнім особистім чи родовім інтересі піднимають посередньо й за-

■ . · '■ н . ₍ . ■ · · .

вмерлу українську національно-політичну ідею і стають, часто несвідомо, її заступниками. Першу фазу сього політичного руху князів-ленників маємо у боротьбі C в и т p и- гайла (1432—1438), в основі своїй за великокняжий стіл

• " * . I ' · ₉ * · / · . .

литовський, у практиціж в інтересах князів-ленників проти· центральної власти. Коли дотого ся остання послугуваладя часто т. ск. поступовими і ліберальними гаслами (прим, зрівнаннє прав шЛяхти з вельможами, піднесеннє міст і т. ин.) прибирала фронда українських февдалів рис суто

консервативний, який не міг найти сильнішого відгомону

у громадянстві, а ще до того в такім політично і культурно невироблекім як українське.

Проявою того самого антаґонизму князів-ленників до центральної власти була пізніша змова кількох князів, щоби при помочи Москви скинути Казимира Ягайлозича з в. княжого престола і посадити на ньому Михайла Олель- ковича. Змову викрито й учасники її, між ними й князь Михайло, заплатили головами (1481). Ціла ся справа звя- зана була тілько посередньо з Україною. [1]

Останній акт сього руху проти державного централізму відограли вже не литовські династії, тілько уряднича аристократія на Україні. Повстаннє кн. Михайла Глин- ського (1507—1508) вийшло щоправда зособистихібіль- ше приватних мотивів, одначе встигло в далеко більшій мірі як попередні прибрати характер політичного руху на Україні. Сей високоталановитий, освічений, бувалий у світі вельможа і заслужений полководець, захопивши з родиною своєю найважніші становища на Україні, став невигідний як для литовської аристократії так і для короля- в. князя Жигмонта I Казимировича (1506—1548), якЦки- нувши на нього підозріннє щодо передчасної смерти Олександра і намагання здобути в.

Вислід отсеї боротьби був останньою перемогою литовського державного централізму, заки він став жертвою централізму польського. Княжі волости, які ще бачимо у XVI в. на Україні, то вже не політично-правні одиниці, а тілько панські посілости, великі маєтности, які не були в силі грати самостійну політичну ролю. Найзначніші князі Острожські, що виводили свій рід від старої української династії, глядають заспокоєння своїх політичних амбицій

в урядничій карієрі в. князівства литовського.

B таких обставинах мали польські плани щодо українських земель вигляди на повний успіх. Безсильна супроти литовського централізму українська аристократія показалася ще слабшою напроти польської експанзії на схід, яка своїм шляхотським демократизмом та якою-такою самоуправою міст і земель представляла течію розмірна поступову і ліберальну. При недостачі чи недостаточнім розвитку української державної ідеї мусіли ті елементи, які через прилученнє до Польщі сподівалися скористати правно і господарсько, взяти верх над консервативними заступниками февдалізму. Взяті в два огні сі останні мусіли здатися. .

До люблинського сойму (1659) у польськім володінню була тілько Галичина з Холмщиною, Піділлє та скравки Волини (Ветли,Ратно, Олесько, Лопатин). JB часі пертрак- тацій про уладнаннє державно-правних відносин між обома сторонами з огляду на безпотомність останнього Ягайловича Жигмонта II Августа (1548—1572) здобули Поляки не- чуваний політичний успіх (1569). При помочи шляхти, в тім числі й української, зломили вони слабу опозицію аристократії й анектували Підляше, Волинь, Київщину з Задніпрянщиною і Браславщину — вза§длі майже всю Україну.

Взагалі повне приподобленнє українсьКих земель польським щодо права, устрою і соціяльних умов життя будо тоді ідеалом переважної частини тодішнього політично чинного громадянства України. Зразок сього напряму бачимо в Галичині, яка довший час удержала чимало своїх юридично-політичних і соціяльних окремішностей із часів державної самостійности. Галичане ,без огляду на реліґію

і походженне, не тілько не цінили їх а ще разураз домагалися зрівнання з польськими землями і переведення інституцій „руського права" на форми польського і німецького, доки не осягли того (1434). Ta один рис у політиці Українців XVI в. треба піднести як симпатичний із національно-політичного боку: по анексії Волини заявили заступники инших українських земель при Литві, що й вони хотять бути разом із західною Україною. I дійсно в тодішній політичній ситуації була певна користь у сім, що всі майже українські землі опинилися в одних політичних, господарських і культурних умовах життя. Був се від часів Романа і Данила дальший етап у витворюванню української національно-політичної індивидуальности, який не вважаючи на тяжкі обставини й великі небезпеки поклав основу новій добі в історії України.