«Каролінгський ренесанс», «оттонівське відродження».
У період правління Карла Великого спостерігалося певне піднесення духовного життя, що дало підстави історикам дати культурі цієї епохи назву «каролінгського ренесансу». Його генеза тісно пов’язана з проведенням Карлом шкільної реформи, що мала на меті підвищити рівень освіченості франкського духовенства.
Реформа була викликана катастрофічною нестачею серед духовенства грамотних кліриків, які могли б зрозуміти принайм ні найпростіші біблійні тексти латинською мовою. Карл Великий вимагав від монастирів обов’язкової організації шкіл, для чого було залучено цілу низку вчених з Італії. Завдяки їм у школах було повернуто латині давню вимову, синтаксис та орфографію. Було проведено реформу писемності, в результаті якої скрізь було встановлено чітке написання латинських літер – «каролінгський мінускул». Втім ця відроджена мова залишалася незрозумілою для загалу населення імперії, яке розмовляло романськими і германськими говірками.Літературному процесові доби «каролінгського ренесансу» було притаманне створення наслідувальних творів переважно християнської літератури перших століть нашої ери. Поряд з цим каролінгські переписувачі вводили в обіг книги античних авторів – поетів, філософів, юристів, політичних діячів. Наприкінці правління Карла Мартела сформувалася придворна історіографія у формі «королівських щорічників». 3 істориків, сучасників Карла Великого, широко відомим був Ейнгард, який своєю славою завдячував створеній ним біографії імператора. Станом розвитку знань і різноманітними науковими і теологічними питаннями Карл Великий цікавився особисто. При його дворі відбувалися часті дискусії за участю вчених, які з часом привели до відкриття двірцевої школи для молодих дворян. Її викладачами були найвидатніші вчені й письменники Західної Європи.
Паралельно з розвитком письменства розвивалося мистецтво, яке зверталося до класичних традицій, прагнучи водночас створити власну програму.
Завдяки ініціативі Карла Великого і його оточення з’явилися численні мистецькі осередки. Архітектори, художники, різьбарі, підтримувані опікою можновладців, створили пишне придворне мистецтво, яке наслідувало пізньоримські й візантійсько-равеннські зразки.До найбільш поширеного архітектурного типу будівель належали базиліки, що відображали римські традиції і продовжували меровінгську архітектуру. Малярство тієї епохи характеризував виразний поворот до греко-римської античності. Людська постать і класичний орнамент знову знайшли свое місце у мистецтві, де ще наприкінці VIII ст. панували геометричні мотиви. Відроджений настінний живопис храмів черпав іконографічні мотиви з візантійських та сирійських рукописів. Найповніше уявлення про каролінгський живопис дають пам’ятки ілюстративного мистецтва, створені у бенедиктинських монастирях. Вони свідчать, що каролінгське малярство втратило виключно декоративний характер, властивий попередній меровінгській епосі, і, як у ранньохристиянський період, стало одним з чинників навчання і морального впливу на віруючих.
Пожвавлення культурного життя у Західній Європі, що його називають «каролінгським ренесансом», не було довготривалим; воно виявилось також обмеженим у просторі. Розпад імперії Карла Великого, який супроводжувався безперервними феодальними війнами, спустошливими нашестями норманів, угорців, сарацинів, частим голодом та епідеміями викликали загальне зниження рівня духовної культури феодального суспільства. Лише серед найвищого духовенства залишалися вихованці каролінгської школи, носії високої освіченості епохи.
Наприкінці Х – на початку XI ст. в Німеччині знову спостерігалося культурне піднесення – так зване «оттонівське відродження». Воно було пов’язане з діяльністю королів Саксонської династії – Оттонів I, II та III, які сприяли пожвавленню літературного і мистецького життя. В мистецтві Оттонівської імперії утверджувались урочиста застиглість форм, замкнутість композиції, плоскісність і жорстка графічність вирішень, що стали характерними ознаками нового романського стилю.