Германська імперія.
Тодi як у Францiї й Англiї розвинутий феодалiзм сприяв формуванню централiзованих монархiй, у Нiмеччинi силою цiлої низки причин полiтична роздробленiсть продовжувала посилюватись.
У своєму розвитку феодальних вiдносин Нiмеччина iстотно вiдставала вiд Францiї й Англiї. Якщо Францiя, де феодалiзм набув значного розвитку, в Х ст. вже була роздробленою на безлiч великих i дрiбних феодальних володiнь, то Нiмеччина подiлялася лише на кiлька герцогств i являла собою єднiсть, що на перших порах забезпечувало їй воєнну перевагу над iншими європейськими монархами. Нiмеччина, мабуть, довше за iншi країни Захiдної Європи залишалася вiрною пам’ятi Карла Великого й ефемерним iдеям iмперської єдностi. В цьому її володарi нагадують київських князiв Мономахового дому, якi прагнули будь-що затримати неминучий розпад полiетнiчної Київської Русi. Як вже зазначалось, Оттон I у 962 р. вiдновив у Римi церемонiю коронування часiв Карла Великого i поновив iмперiю, щоправда у значно вужчих межах, нiж вона була за його знаменитого попередника.До її складу в XII ст. входили землi власне Германського королiвства – Саксонiя, Фризiя, Тюрiнгiя, Франконiя, Швабiя, Баварiя i Лотарингiя, новозахопленi – маркграфство Австрiя, Штирiя, Каринтiя, Крайна, а також територiя розселення лужицьких сербiв мiж Одером та Ельбою. У васальнiй залежностi вiд iмперiї перебували Чеське королiвство, Ободритська держава (з кiнця XII ст.), Пiвнiчна i Середня Iталiя (Ломбардiя i Тоскана) та Бургундiя (з середини XI ст). У XIII ст. нiмцi захопили Помор’я (мiж Одером i Вiслою), територiю розселення пруссiв (мiж Нижньою Вiслою i Нiманом), а також землi курiв, леттiв, естiв i лiвiв у басейнi Захiдної Двiни i по берегах Ризької затоки до берегiв Чудського озера. З кiнця XII ст. i до середини XIII ст. iмперiї належало Сицилiйське королiвство, що складалося з Апулiї, Колабрiї i Сицилiї. Усi цi країни мали свою економiчну i культурну специфiку й iстотно вiдрiзнялися рiвнем i характером суспiльного розвитку.
Мiж тим, розвиток феодалiзму призвiв до розпаду самої Нiмеччини на численнi феодальнi володiння. Полiтичне роздроблення країни, посилення влади феодалiв вiдбувалося за рахунок iмператорської влади. Одним з факторiв її послаблення були намагання оволодiти Iталiєю, що виснажувало сили iмператорiв i тим збiльшувало самостiйнiсть великих iмперських князiв. У своїх iталiйських походах iмператори зiткнулися з папством, яке виношувало честолюбнi плани пiдпорядкування собi свiтської влади. Суперництво мiж Римом та iмператором, яке виникло iз суперечок за iнвеституру (1073), продовжилось у XII ст. мiж Фрiдрiхом I Барбароссою (1152-1190) i папою Олександром III, у XIII ст. – мiж Оттоном Бруксвiкським (1198-1218) i Iнокентiєм III i завершилося повною поразкою Гогенштауфенiв пiсля драматичних колiзiй боротьби мiж Фрiдрiхом II (1212-1250) та Iнокентiєм IV.
Проте i папство вийшло з цiєї боротьби iстотно послабленим. Через кiлька рокiв пiсля свого короткотривалого торжества папство опинилось в руках короля Францiї Фiлiпа Красивого, який зумiв скористатися з послаблення своїх полiтичних супротивникiв. Таким чином, боротьба папства й германських iмператорiв мала негативнi наслiдки для обох сторiн. Настав тривалий перiод занепаду iмператорської влади. Германськi iмператори у своїх намаганнях змiцнити особисте становище фактично перетворилися на звичайних князiв Нiмеччини, що прагнули розширити власнi володiння в iнших країнах. Так, Гогенштауфени прагнули пiдкорити Iталiю та Сицилiйське королiвство, Габсбурги розширювали свої спадковi володiння за рахунок слов’янських земель на пiвденному сходi, Люксембурги стали королями Чехiї.
Полiтичне роздроблення Нiмеччини було також зумовлене специфiкою розвитку її мiст. Оскiльки мiста тут розвивалися насамперед завдяки зовнiшнiй транзитнiй торгiвлi, це менше пов’язувало мiськi верстви з внутрiшнiми соцiально-економiчними процесами, розвитком внутрiшньої торгiвлi, нацiонального ринку. Так, придунайськi i верхньорейнськi мiста були зв’язанi торговими шляхами з Iталiєю, а решта рейнських мiст – з Францiєю.
Мiста мiж Рейном i Ельбою торгували з Фландрiєю, а також зi слов’янами на сходi. Таким чином, зростання ремiсничого виробництва, мiст i торгiвлi не привели до змiцнення загальнонiмецьких ринкових зв’язкiв. Формування нiмецького бюргерства в результатi не супроводжувалось їх полiтичною консолiдацiєю навколо певного центру i не сприяло посиленню королiвської влади i полiтичнiй єдностi країни, як у Францiї чи Англiї. Германськi iмператори вiдчували гостру потребу пiдтримки мiст у боротьбi з сеньйорами i надавали їм право самоврядування; привiлейованi мiста ставали iмперськими мiстами. Тимчасова лiквiдацiя iмператорської влади зробила їх ще бiльш незалежними, оскiльки вони втратили свого єдиного сюзерена. В перiод мiжкоролiв’я мiста уклали мiж собою союзи для забезпечення торгових шляхiв, мореплавання тощо. Найбiльшим з них був пiвнiчнонiмецький Ганзейський союз.Схожим був розвиток мiст в Iталiї, для якої була характерною наявнiсть древнiх традицiй мiського самоврядування. Дуже рано звiльнившись вiд влади сеньйорiв, деякi iталiйськi мiста вiдiгравали надзвичайно важливу полiтичну роль, причому розмах їхнiх торгових зносин значно перевершував торговельну активнiсть iнших європейських мiст. Разом з тим, поряд з такими великими торговельними центрами, як Венецiя, Генуя i Пiза, низка мiст Середньої i Пiвнiчної Iталiї – зокрема Мiлан та Флоренцiя – стали важливими центрами ремiсничого виробництва. Розмаїтим був полiтичний устрiй iталiйських мiст. Мiська олiгархiчна знать Венецiї, наприклад, складалася з великих землевласникiв i оптових торговцiв, якi обирали голову мiста-республiки – дожа. Дож мав довiчну владу; з часом вона дедалi бiльше залежала вiд Великої ради, члени якої з кiнця XIII ст. стали незмiнними, а їх посади – спадковими. У Флоренцiї утвердився бiльш демократичний устрiй. Наприкiнцi XII – на початку XIII ст. у полiтичне життя мiста активно включаються широкi верстви купцiв i ремiсникiв, що вiдтiснили вiд управлiння так званих «грандiв». В кiнцi XIII ст.
їхня влада була остаточно зломлена. До верховного органу управлiння – сеньйорiї – увiйшла цехова верхiвка; феодальнi фамiлiї та гранди були позбавленi полiтичних прав.Соцiальна боротьба мiж феодалами i буржуазiєю, яка точилася в iталiйських мiстах, привела в, деяких iз них до встановлення тиранiї феодальних фамiлiй: у Мiланi – Вiсконтi, Феррарi – д’Есте, Веронi – Скалiгерi тощо. Суперечностi в мiстах ускладнювались боротьбою iмперiї i папства, що викликало утворення двох партiй: гiбелiнiв – прихильникiв нiмецького iмператора i гвельфiв (iталiйська видозмiна фамiлiї баварських герцогiв Вельфiв – противникiв Гогенштауфенiв) – прихильникiв папства. Причому гiбелiнам спiвчувала здебiльшого мiська знать, що вийшла з феодальних родiв, гвельфам – вищий прошарок городян, багатi купцi й лихварi.
В результатi такого гострого переплетiння соцiальних, економiчних i полiтичних суперечностей мiста Iталiї, якi вiдiгравали виключну роль у розвитку країни, виявились ще менш зацiкавленими у її полiтичнiй єдностi. Впродовж усього перiоду середньовiчної iсторiї i за нових часiв Iталiя залишалася полiтичне роздробленою.
Таким чином, Захiдна Європа вiдкинула спроби об’єднання на принципах, встановлених iмперiями стародавнього свiту. Вона не бажала нi панування германських iмператорiв, що намагались утвердити свою владу в межах Захiдної Римської iмперiї, нi панування папського унiверсалiзму.
Європейське суспiльство не дозволило нiкому себе пiдпорядкувати, i дух незалежностi, почуття iндивiдуальностi, нацiональний патрiотизм зрештою рiшуче взяли гору над пасивною покорою народiв, культивованою древньою Римською iмперiєю. Iз, здавалося б, зовсiм дезiнтегрованого феодального суспiльства i мороку раннього середньовiччя пiдносилась нова Європа у всiй розмаїтостi нацiональних державних утворень та культурних надбань народiв. Це нацiональнокультурне i полiтичне розмаїття стало однiєю з визначальних рис нової цивiлiзацiї, що безперервно оживлювалась творчим змаганням народiв, кожен з яких надавав новiй європейськiй будiвлi своїх неповторних рис. Україна-Русь була складовою цього процесу.