Поняття та значення поліцейських послуг у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку
Одним із головних завдань для будь-якої сучасної демократичної держави є створення усіх необхідних умов для нормального існування та розвитку її населення. Виходячи із лексичного значення (або змісту) слова «нормальний» - це звичайний, правильний, такий, що не має відхилень від норми, який відповідає загальноприйнятим нормам, правилам, установленим вимогам, такий, як належить [44, с.
792; 32, с. 656; 218, с. 393; 86, с. 286] - можемо говорити про те, що нормальне існування та розвиток суспільства передбачають перш за все запровадження відповідного порядку протікання суспільних відносин і процесів, а також підтримку цього порядку у належному стані. Отже, обов’язок України, яка за Конституцією є демократичною та правовою державою, - встановити та підтримувати у країні такий порядок суспільного життя, який би дозволяв його учасникам вільно, безперешкодно та безпечно реалізовувати свої права, свободи, законні інтереси, а також обов’язки. Діяльність кожної ланки апарату держави у тій чи іншій мірі задіяна у виконанні даних завдань, однак, для одних робота у цьому напрямку є основною, а для інших - супутньою. Окрема та особлива роль у питанні забезпечення вищеозначеного порядку у державі належить Національній поліції України, серед головних завдань якої значиться надання поліцейських послуг у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку. Слід зазначити, що проблематика забезпечення громадського порядку та громадської безпеки не є новою для вітчизняної правової науки, її окремі аспекти вивчали О. Ф. Скакун, В. В. Копейцков, М. В. Цвік, О. М. Бандурка, Є. В. Курінний,Ю. Ф. Кравченко, Є. Б. Альховський, М. М. Долгополова, С. М. Гусаров, В. В. Доненко та ін. Віддаючи належне науковим напрацюванням цих та інших дослідників, слід відзначити, що деякі питання зазначеної проблематики потребують подальшого вивчення та обґрунтування. Перш за все це обумовлено тими реформами і перетвореннями, що сьогодні відбуваються у правоохоронній сфері.
Новий підхід до розуміння характеру і призначення органів Міністерства внутрішніх справ, до організації їх структури та роботи вимагає з’ясування ролі поліції у питанні забезпечення громадського порядку і громадської безпеки та змісту її діяльності у цьому напрямку.Розпочати аналіз слід із встановлення сутності понять «публічна безпека» і «публічний порядок». Одразу ж варто відзначити, що використання законодавцем у Законі «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580- VIII у конструкції даних понять терміну «публічна» є відносно новим кроком, особливо у контексті правового регулювання діяльності правоохоронних органів. В цілому слово «публічний» у різних його варіаціях досить активно використовується у різних галузях права і законодавства: адміністративного, конституційного, міжнародного, цивільного тощо. Так, В. Г. Фатхутдінов у своєму дослідженні підрахував, що безпосередньо у текстах терміносполучення з компонентом «публічний» містяться у 483 документах. Опрацювання цих документів дозволило виявити, що в абсолютній більшості текстів йдеться про публічний розгляд справи в суді, тобто реалізацію принципу гласності судочинства. Це стосується не тільки власне вітчизняних актів, але й україномовних перекладів текстів рішень Європейського суду з прав людини та інших міжнародних документів. Другим за частотністю вживання є термінологічне сполучення «публічний інтерес». Також зафіксовані сполучення досліджуваного терміну із такими словами як інформація, договір, контроль, прокат, показ, виконання, сповіщення, церемоніальний акт, ринок, спосіб розміщення цінних паперів, спосіб продажу активів, звіт, збір благодійних пожертв, характер органів суб’єктів владних повноважень, захист науково-дослідних робіт [243]. Однак, у зв’язці з терміном «порядок» термін «публічний» вже зустрічався у національних офіційних правових документах, однак, він не віднайшов масового використання. Так, скажімо, у Цивільному кодексі України від 16.01.2003 р. № 435-IV міститься стаття 228 «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства».
Відповідно до цієї статті, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Відповідно до Цивільного кодексу України [260], у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним [260]. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного [260]. За наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави [260].Як видно з наведеної статті ЦК України, прямо не визначено поняття «публічний порядок», хоча зі змісту статті можемо зробити висновок про те, що під ним (тобто під публічним порядком) розуміється система встановлених у суспільстві правил поведінки, врегульованих правовими нормами та нормами моралі.
Також слід відзначити Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» № 12 від 24.12.99 р., в якій зазначається, що під публічним порядком у цьому та інших випадках, коли незаподіяння йому шкоди обумовлює можливість визнання й виконання рішення, належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканності, основних конституційних прав, свобод, гарантій, тощо) [194].
Аналогічне тлумачення публічного порядку міститься й в Ухвалі Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України по справі за клопотанням РосУкрЕнерго АГ про визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню, зацікавлена особа-боржник - Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» за касаційною скаргою голови правління Національної акціонерної компанії (далі - НАК) «Нафтогаз України» на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 13 серпня 2010 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 17 вересня 2010 року [242].Безпосередньо у Законі України «Про Національну поліцію» визначення понять «публічна безпека» та «публічний порядок» відсутнє, однак, якщо поглянути на зміст Положення про патрульну службу МВС, затвердженого Наказом МВС від 02.07.2015 р. № 796 [184], то можна побачити, що поняття «публічний порядок» та «громадський порядок», а також «публічна безпека» та «громадська безпека» у тексті даного нормативно-правового акта використовуються як синоніми. А офіційні визначення громадського порядку та громадської безпеки містяться у Законі України «Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів» від 08.07.2011 р. № 3673-VI, а саме: «громадська безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів суспільства, сконцентрованих у його матеріальних і духовних цінностях, від джерел небезпеки природного або штучного характеру..., за якого забезпечується запобігання загрозам заподіяння шкоди такими джерелами небезпеки; громадський порядок - сукупність суспільних відносин, що забезпечують нормальні умови життєдіяльності людини, діяльності підприємств, установ і організацій . шляхом встановлення, дотримання і реалізації правових та етичних норм» [ 192].
В цілому слід відмітити, що для чинного національного законодавства більш характерним є застосування терміну «громадський», а не «публічний», відповідно, й мова, як правило, у них ведеться про «громадську безпеку» і «громадський порядок».
В. Г. Фатхутдінов, аналізуючи зміст термінів «публічний» та «громадський», зазначає, що останній зустрічається у назвах 24 документів, а також у текстах 795 документів. Дослідник наголошує, що навіть на рівні статистики порівняння йде на користь даного терміну, а не лексичної одиниці «публічний» [243].Отже, виходячи із логіки нормотворця, між поняттями «публічна безпека» та «громадська безпека», а також «публічний порядок» та «громадський порядок» немає ніякої різниці, тобто це тотожні, синонімічні категорії. Для того, щоб підтвердити чи заперечити такий підхід, слід поглянути на лексичне значення слів «публіка» та «публічний», а також «громада» та «громадський». Отже, у тлумачних словниках до цих термінів наводяться наступні визначення:
а) публіка:
- люди, що перебувають де-небудь як глядачі, слухачі, відвідувачі та ін.;
- певні кола глядачів, читачів і т. ін.;
- люди, народ, товариство;
б) публічний:
- який відбувається в присутності публіки, людей;
- прилюдний, відкритий, гласний;
- призначений для широкого користування, відвідування;
- громадський;
в) громада:
- група людей, об’єднаних спільністю становища, інтересів, місця проживання;
- об’єднання людей, що ставить перед собою певні спільні завдання;
г) громадський:
- який виникає, відбувається в суспільстві або стосується суспільства, пов’язаний із ним;
- належний усій громаді, усьому суспільству; колективний;
- який добровільно обслуговує різні аспекти життя колективу [44, с. 1187; 86, с. 388].
З викладеного можемо дійти висновку, що терміни «публічний» і громадський» дуже схожі за своїм сутнісним змістом і можуть визначатися один через одного, тому й не дивно, що нормотворець застосовує їх у тексі деяких нормативно-правових актів як синоніми. Разом із тим, мусимо відмітити, що певні відмінності у змістовному навантаженні зазначених слів все ж таки є: так коли говорять про «публічність», то мають на увазі перш за все гласність, відкритість для широкого загалу, діяльність на публіку; у той час як термін «громадський» передбачає наявність соціальних зв’язків, відносин.
Саме на цих відмінностях і наголошує у своєму дослідженні В. Г. Фатхутдінов. Правник ставить запитання про те, чи є підстави турбуватися щодо заміни однієї номінації її синонімічною назвою (тобто «громадський» на «публічний»)? І надає стверджувальну відповідь на нього. Адже, на думку науковця, це не просто механічна заміна. Подібна практика веде до підміни сутності самого поняття. Проведений до цього семантичний аналіз ключових термінів виявив, що домінантою у розумінні прикметника «публічний» є те, що асоціюється із поняттями «відкритий, прилюдний, гласний», а у прикметника «громадський» - те, що базується на суспільних, соціальних відносинах. Зробивши рокіровку термінів, укладачі нового закону по суті вихолостили сему організації спільноти. Вибір зроблений на користь того, що робиться на публіку й в угоду публіці [243]. Автор відмічає, що діапазон семантичної синонімії дозволяє встановлювати суттєві розбіжності у відтінках значень наведених понять. Наприклад, гарно відоме сполучення «public relations» ніхто не стане перекладати українською як «публічні зв’язки», а скаже про «громадські зв’язки» або «зв’язки з громадськістю». Це пов’язано не тільки з тим, що слово «публічний» у носіїв української мови може викликати якісь побічні, небажані асоціації, але й з тим, що українська ментальність, український спосіб життя завжди спиралися на громади. Лише об’єднання людей дозволяло вижити у складних умовах навал і війн, подолати усі перешкоди на шляху розвитку суспільства. У цьому суттєва світоглядна протилежність, адже західний світ - це світ індивідуалів, які, навіть зосереджуючись в одному місті, ними й залишалися. Публіка - це не єдність, це випадкова комбінація осіб, які опинилися у певний час у певному місті. Тож коли йдеться про «публічний порядок» і про «публічну безпеку», можна говорити про забезпечення стану безконфліктності лише в обмеженій локації без екстраполяції на суспільні відносини.На наше переконання, хоча поняття «громадський» та «публічний» і мають певні специфічні особливості, які не дозволяють їх розглядати як повністю тотожні, втім, вони дуже близькі за своїм змістом (до речі, з латинської pubHcus (a, um) якраз означає громадський (а, е)) і не варто хвилюватися за те, що заміна одного іншим чи їх використання у нормативно - правових актах як синонімів має негативним чином відобразитися на діяльності правоохоронців, як вважають деякі дослідники. На наше переконання, замінивши у Законі «Про Національну поліцію» поняття громадського порядку та безпеки на поняття публічні порядок та безпеку, влада лише прагнула акцентувати увагу на тому, що нова поліція - це не інструмент проведення карально-репресивної політики держави, а орган влади, що виконує перш за все сервісні функції, тобто працює для населення, для задоволення його потреб та інтересів, що її діяльність здійснюється на засадах гласності, відкритості та глибокої взаємодії з громадськістю. Також маємо сумніви щодо необхідності застосування терміну «публічний» замість «громадський». Вбачається, що за такого підходу можуть виникати негативні асоціації у населення, адже до цього міліція довгі роки забезпечувала саме громадський порядок і безпеку, які начебто за своїм звучанням ближчі українській ментальності, втім, це не завадило їй (міліції) виконувати це завдання, м’яко кажучи, абияк, що призвело до майже повної втратити довіри населення і суттєвого нівелювання престижу професії правоохоронця. Цим ми намагаємося наголосити на тому, що наразі спільнота настільки розчарована роботою правоохоронної системи, що, по-перше, ухилятися поліції від якісного та ефективного виконання своїх функцій щодо підтримки суспільного порядку і безпеки, прикриваючись завісою показовості, не в її ж інтересах; а по-друге, сама громадськість наразі чекає конкретних результатів роботи правоохоронців у зазначеній сфері, незалежно від того, яке зовнішнє формулювання мають їх завдання. В цілому вважаємо, що говорити про те, була заміна досліджуваних понять вірним кроком чи ні, доречним буде тільки з часом, коли можна буде комплексно оцінити результативність роботи новоствореного органу влади, тобто Національної поліції. Особисто ми вважаємо, що якщо у законодавстві чітко та змістовно прописані функціональні обов’язки органів і посадових осіб Національної поліції у сфері підтримки порядку і безпеки в країні, налагоджено у їх системі якісну та ефективну правозастосовчу практику, а також дієвий та ефективний контроль за нею (як внутрішній, так і зовнішній), то не настільки вже й важливим є, забезпечує вона (Національна поліція) громадські чи публічні безпеку і порядок.
Отже, враховуючи вищевикладене, далі ми будемо виходити із того, що громадська безпека і публічна безпека, а також громадський порядок та публічний порядок є однопорядковими поняттями і можуть використовуватися як синонімічні.
На сторінках вітчизняної правової літератури практично не йдеться про публічні порядок та безпеку, натомість, пропонується велика кількість визначень понять «громадська безпека» та «громадський порядок». До речі, у термінологічному словнику, опублікованому на головному правовому порталі України «Ліга: Закон», «публічний порядок» використовується саме як синонім «громадського порядку», що ще раз підтверджує нашу позицію щодо надзвичайної змістовної близькості цих категорій [203].
За висловом В. В. Головченка та В. С. Ковальського, сутність громадської безпеки являє собою суспільні відносини з приводу поводження з джерелом загальної небезпеки, що забезпечують збереження людей і матеріальних цінностей [57].
В. Г. Гончаренко, П. П. Андрушко, Т. П. Базова визначили громадську безпеку як систему суспільних відносин та юридичних норм, що регулюють ці відносини з метою забезпечення громадського спокою, недоторканності особи, її життя та здоров’я, нормальної діяльності державних і громадських інституцій, установ, закладів, підприємств [268, с. 65].
На думку М. І. Бажанова, В. В. Сташиса та В. Я. Тація, громадська безпека - це стан захищеності людей та інших соціальних цінностей від джерел підвищених небезпек (злочинних організацій, терористів, зброї та інших смертоносних предметів), за якого забезпечується запобігання загрозам заподіяння ними шкоди [109].
В. К. Гіжевський, В. В. Гловченко, В. С. Ковальський пропонують два визначення громадської безпеки, а саме: 1) стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від протиправних посягань;
2) суспільні відносини з приводу поводження з джерелом загальної небезпеки, що забезпечують збереження людей і матеріальних цінностей [162, с. 81].
С. В. Лєкарєв пропонує розуміти громадську безпеку як сукупність суспільних структур і заходів, спрямованих на забезпечення і реалізацію основних прав і свобод людини, її життєво важливих потреб та інтересів [28, с. 198].
З вищевикладеного видно, що одностайного бачення визначення поняття «громадська безпека» серед дослідників немає, її розглядають і як систему або сукупність суспільних відносин, і як стан, і як сукупність заходів. А отже, можемо говорити про те, що й публічна безпека не знайде свого одностайного визначення у наукових працях. Втім, одне є незмінним у кожному із приведених підходів до розуміння досліджуваного поняття - це неодмінний зв’язок громадської безпеки із джерелами підвищеної небезпеки. З цього приводу слушним буде навести точку зору, висловлену О. П. Коренєвим, що громадська безпека пов’язана з проявом негативних властивостей джерел підвищеної небезпеки при неправильному користуванні ними [6, с. 32].
У міжнародній поліцейській енциклопедії зазначається, що до сфери громадської безпеки включають відносини людей, пов’язані з дотриманням правил, що забезпечують безпеку руху транспорту і пішоходів, правил здійснення будівельних і ремонтних робіт у громадських місцях, правил протипожежної безпеки, правил боротьби зі стихійними лихами, епідеміями, епізоотіями і правил користування предметами, які підпадають під ліцензійно - дозвільну систему [128, с. 91].
На наше переконання, найбільш доречним все ж таки буде розглядати публічну безпеку саме як певний стан суспільного життя, адже це випливає з самого тлумачення слова «безпека», яке означає стан, за якого відсутня зовнішня загроза кому- або чому-небудь. Д. Я. Кучма та Ю. П. Сурмін у своєму енциклопедичному словнику з державного управління пишуть, що безпека - це стан відсутності будь-якої загрози; це стан об’єкта, в якому йому не може бути завдано суттєвих збитків або шкоди; стан стійкого існування (розвитку) об’єкта, за якого вірогідність небажаної зміни будь-яких характеристик (параметрів) його життєдіяльності (функціонування) невелика; прийнятний рівень небезпеки (прийнятний ступінь захищеності від загроз), залежний від витрат на обмеження дії чинників, які ініціюють небезпеку; здатність об’єкта, явища або процесу зберігати свої основні характеристики (параметри), сутність при негативних діях з боку інших об’єктів, явищ або процесів [73, с. 59]. А забезпечується даний стан вже завдяки належній організації та реалізації відповідних відносин і заходів. Звідси можемо говорити про те, що публічна безпека являє собою такий стан суспільного життя, при якому гарантуються та реально забезпечуються безпечні умови існування й життєдіяльності як суспільства в цілому, так і його окремих членів; при якому через систему відповідних відносин і заходів забезпечується належний захист найбільш важливих суспільних та індивідуальних інтересів від негативного впливу з боку джерел підвищеної небезпеки, а також мінімізація та максимально оперативне усунення завданих ними шкідливих наслідків.
Далі слід звернути увагу на поняття публічного порядку. На жаль, доводиться констатувати, що це поняття є новим для українського законодавства та юридичної науки. Тож враховуючи синонімічність понять «публічний порядок» та «громадський порядок», з метою з’ясування сутності поняття «публічний порядок» проаналізуємо наукові підходи до визначення поняття «громадський порядок». Так, В. П. Нагребельний та Ю. С. Шемшученко розуміють його як урегульовану правовими та іншими соціальними нормами систему суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, поважання честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі [267]. Сферу громадського порядку, як пишуть правники, становлять переважно відносини, що виникають і розвиваються у громадських місцях, до яких належать насамперед місця спільного проживання, праці, відпочинку, а також спілкування людей з метою задоволення різноманітних життєвих потреб [267].
Ф. Є. Колонтаєвський вважає, що громадський порядок - це система суспільних відносин, що виникають та існують здебільшого в громадських місцях. Дослідник відмічає, що ця система передбачає дотримання норм права й інших соціальних норм, спрямованих на забезпечення особистої безпеки громадян та громадської безпеки, створення сприятливих умов для нормального функціонування підприємств, установ, організацій і громадських об’єднань [96, с. 9].
Автори популярної юридичної енциклопедії визначили громадський порядок як зумовлену закономірностями соціального розвитку систему правил та інститутів, що забезпечує упорядкованість суспільних відносин і надає їм певну організаційну форму. Правники відмічають, що така дефініція має подвійне значення: в широкому - воно ідентичне громадському устрою і означає сукупність всіх правил, що регламентують суспільні процеси і відносини між його окремими частинами; у вузькому - інститути і норми, що обумовлюють статус людини і громадянина та соціальних груп у суспільстві тою мірою, якою це зумовлено їх інтересами та закономірностями розвитку самого суспільства, а також науково обґрунтовані відносини між членами суспільства та його структурними елементами [162, с. 81]. Ю. М. Козлов характеризує громадський порядок як встановлений державою порядок поведінки в громадських місцях, тобто на вулицях, майданах, у парках, на стадіонах, під час вуличної ходи, демонстрацій і т. п. [94, с. 197]. І. В. Сервецький, О. В. Сапрун розуміють громадський порядок як вид діяльності (державних органів, підприємств, організацій, громадян, їх об’єднань), що полягає у здійсненні комплексу адміністративних заходів, спрямованих на забезпечення прав, свобод людини, недоторканності власності від протиправних посягань, відвернення шкоди закономірному устрою, життєдіяльності людини, громади, суспільства, держави [68]. З точки зору
О. Ф. Скакун, громадський порядок - це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання [215, с. 453-454].
Ж. Ведель та М. Крутоголов розмірковують не про громадський, а саме про публічний порядок, який характеризують як необхідну умову нормального функціонування суспільства. Автори відмічають, що публічний порядок залежить від стану суспільних відносин, тобто забезпеченості безпеки моральних та майнових інтересів особи, захисту суспільства від протиправних посягань [42].
Варто відзначити й думку, яку висловлюють М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришина. Правознавці пишуть, що кожне суспільство, незалежно від того, на якому щаблі цивілізації воно перебуває, для свого нормального існування та розвитку потребує громадського порядку - стану
упорядкованості, організованості і врегульованості суспільних відносин, який виникає внаслідок створення й реалізації соціальних принципів і норм, які об’єктивно склалися на певному етапі розвитку суспільства. Він створюється заради забезпечення особистої і суспільної безпеки, соціального миру і справедливості, забезпечення дисципліни громадян у громадських місцях та побуті; охорони особистості і прав громадян, моралі і суспільного спокою, захищення всіх верств суспільства; гарантування якісних соціально - економічних умов життя соціуму [75, с. 397]. Дослідники цілком слушно наголошують, що громадський порядок - це форма зміцнення та охорони основ суспільного і політичного ладу, існуючих форм власності, буття окремої людини, сім’ї, суспільства в цілому, державності. Як стан упорядкованості всієї системи суспільних відносин, суспільний порядок об’єктивно покликаний протистояти факторам і тенденціям дезорганізуючого порядку. Без належного порядку неможливо ні управляти, ні організовувати нормальний розвиток виробництва, забезпечувати особисту і суспільну безпеку, охороняти різні форми власності, політичний устрій держави, регулювати відносини між структурними частинами суспільства - соціальними групами, класами, націями, етносами, тощо [75, с. 397]. К. Г. Волинка визначив громадський порядок як стан урегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів [50, с. 205]. На думку В. В. Колпакова, громадський порядок розглядається як система суспільних відносин, що складаються в результаті суворого виконання і дотримання норм права, моральних норм, правил-звичаїв [97, с. 12-23].
Отже, виходячи зі змісту наведених наукових позицій, можемо зробити висновок про те, що публічний порядок являє собою стан упорядкованості суспільних відносин і процесів, що досягається внаслідок дії різного роду соціальних факторів. Встановлення та підтримка публічного порядку в демократичній країні мають на меті забезпечення соціального спокою і благоустрою, необхідних умов для нормального спілкування (соціальної комунікації) учасників суспільного життя, безперешкодної реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів.
Варто відзначити, що поряд із публічним порядком досить часто ведуть мову про правопорядок (правовий порядок), який є явищем більш вузьким, оскільки позначає впорядкованість суспільних відносин виключно юридичними (правовими) засобами, у той час як публічний порядок ґрунтується на набагато ширшому колі інструментів соціального регулювання, зокрема, сюди входять звичаї, норми моралі та ін. Тож категорія правопорядку поглинається категорією публічного порядку. О. Ф. Скакун, у своїх працях з цього приводу пише, що правопорядок - частина громадського порядку [215, с. 453-454]. М. В. Цвік зазначає, що у системі громадського порядку особливе місце посідає правопорядок. Як елемент державно організованого суспільства, він спрямований на управління та організацію головних, панівних, основоположних суспільних відносин, які об’єктивно вимагають організованості, упорядкованості на стабільних регулятивних засадах. Такими регуляторами, породженими самим життям, є норми права, реалізація яких логічно веде до створення правопорядку [75, с. 397]. Правник підкреслює, що громадський порядок і правопорядок характеризуються низкою спільних рис, зокрема, вони є суспільними явищами, виникають фактично як результат реалізації соціальних норм, мають вольовий та нормативний характер і т. ін. [75, с. 398]. Водночас, наголошує М. В. Цвік, вони різняться між собою за обсягом нормативної основи регулювання суспільних відносин: громадський порядок складається внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм - традицій, моралі, права, звичаїв, тощо; правопорядок же виникає і функціонує тільки на підставі реалізації правових норм. Тому він є складовою частиною суспільного порядку. Громадський порядок і правопорядок перебувають у взаємозв’язку, впливають один на одного. Як складова частина громадського порядку, правопорядок обумовлює багато в чому його загальний стан [75, с. 398].
Не можна не зауважити й на тій обставині, що немає серед дослідників одностайності і в питанні співвідношення понять «громадська безпека» та «громадський порядок». В цілому склалося три підходи до бачення даної проблеми. Одну групу складають дослідники (наприклад, І. Веремеєнко, М. Єропкін, Г. Туманов та ін.), які вважають, що громадська безпека становить структурний (або складовий) елемент громадського порядку. Учасники другої групи (П. Гришанін, П. Матишевський та ін.), навпаки, вважають, що громадська безпека включає громадський порядок. І, нарешті, прибічники третього підходу (наприклад, А. Серьогін, О. Прокопенко, О. Доценко та ін.) виходять із того, що обидві категорії, хоча й тісно пов’язані між собою, втім, є самостійними [200]. Ми схильні підтримати останню точку зору, оскільки переконані, що громадський порядок та громадська безпека, хоча й тісно пов’язані між собою, впливають та значними чином обумовлюють один одного, втім, все ж таки є самостійними явищами і, відповідно, суспільно - правовими категоріями.
Спираючись на вищевикладене з приводу сутності понять «публічний» та «громадський», «громадська безпека» та «громадський порядок», а також «правопорядок», можемо зробити висновок про те, що під поліцейськими послугами у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку слід розуміти діяльність органів і посадових осіб Національної поліції, що здійснюється на засадах гласності, відкритості та активної взаємодії з громадськістю, з метою задоволення нагальних потреб і запитів населення щодо забезпечення необхідних умов для безпечного існування, нормальної життєдіяльності та соціальної взаємодії (комунікації, спілкування, тощо), вільної і безперешкодної реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Значення даного сегменту поліцейських послуг важко переоцінити, адже саме їх реалізація покликана забезпечити всередині країни атмосферу суспільного спокою та захищеності, за якої кожен суб’єкт може нормально, тобто вільно і безперешкодно, взаємодіяти з іншими учасниками суспільного життя, реалізовувати свої права, свободи, законні інтереси та обов’язки; за якої кожен суб’єкт може бути упевненим у тому, що його права, свободи та законні інтереси захищені від зовнішнього негативного впливу, а в разі завдання їм шкоди шкідливі наслідки будуть максимально швидко (оперативно) та якісно ліквідовані. Звідси можемо говорити про те, що поліцейські послуги у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку спрямовані не стільки на задоволення індивідуальних потреб окремих суб’єктів, скільки на виконання загальносуспільного запиту на підтримку відповідного суспільно -правового стану громадського життя, який є найбільш доцільним та корисним на певному етапі історичного розвитку українського суспільства. Хоча це, звісно ж, не виключає того, що Національна поліція під час забезпечення публічної безпеки і порядку захищає права і законні інтереси окремих індивідуальних та колективних суб’єктів, а також сприяє відновленню цих прав та інтересів в разі їх порушення.
2.2.