Адміністративно-правова характеристика інших публічних послуг, які надаються поліцейськими

Окрім вже розглянутих у попередніх підрозділах різновидів поліцейських послуг, Національна поліція також, відповідно до закону про неї, в межах, визначених законом, надає послуги з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги [189].

Наведені нормативні положення дозволяють виокремити наступні три різновиди допомоги, що її надають громадянам органи і посадові особи Національної поліції при виконанні своїх завдань:

1. Домедична та медична допомога. Відповідно до Законів України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. № 2801-XII та «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 р. № 5081-VI, домедична допомога - це невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи [142; 176].

Медична допомога - це діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами [142]. У зазначеному Законі «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 р. № 5081-VI також закріплено, що екстрена медична допомога - медична допомога, яка полягає у здійсненні працівниками системи екстреної медичної допомоги відповідно до цього закону невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування і збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я [176].

Закріплення за Національною поліцією функції надання населенню допомоги медичного характеру є дуже важливим моментом, адже у ряді випадків саме представники поліції опиняються першими на місці події, обставини якої вимагають застосування заходів медичного характеру. Однак, якщо той факт, що поліція може та повинна у відповідних ситуаціях надавати людям домедичну допомогу, не викликає сумнівів, зокрема, у Законі «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 р.

України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. № 2801-ХП встановлено, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати ліцензію на провадження господарської діяльності в сфері охорони здоров’я. Особи, які пройшли медичну або фармацевтичну підготовку в навчальних закладах іноземних країн, допускаються до професійної діяльності після перевірки їх кваліфікації у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, якщо інше не передбачено законодавством або міжнародними договорами, в яких бере участь Україна. Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників здійснюються відповідними середніми спеціальними і вищими навчальними та науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, а також через інтернатуру, клінічну ординатуру, аспірантуру і докторантуру згідно із законодавством про освіту.

законодавства України про охорону здоров’я визначає, що медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Єдині кваліфікаційні вимоги до зазначених осіб встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Такі вимоги визначені наказами МОЗ України від 25.12.92 р. № 195 «Про затвердження переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатися медичною і фармацевтичною діяльністю» та від 29.03.2002 р. № 117, яким затверджено Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників системи охорони здоров’я (випуск 78 «Охорона здоров’я») [264]. З огляду на викладене, у листі зазначається, що до медичних та фармацевтичних працівників відносяться особи, які допущені до медичної та фармацевтичної діяльності, - професіонали з повною вищою медичною та фармацевтичною освітою та фахівці з базовою та неповною вищою медичною і фармацевтичною освітою, які закінчили вищі заклади медичної та фармацевтичної освіти [264]. Крім того, відповідно до цього листа, до медичної діяльності на посади лікарів та посади середнього медичного персоналу допускаються особи з повною вищою та неповною вищою (немедичною) освітою, які закінчили вищий або середній спеціальний навчальний заклад, здобули вищу або неповну вищу економічну, економіко-статистичну, статистичну та інженерно-економічну освіту,

пройшли спеціальну підготовку і мають сертифікат лікаря-спеціаліста, мають право працювати на посадах лікарів-статистиків, у тому числі й керівників відділів обліку та медичної статистики, та на посадах медичних статистиків (пункт 8 розділу II та пункт 13 розділу III наказу № 195 та примітки до цих розділів); вищий навчальний заклад за спеціальностями «Біологія», «Фармація», «Хімія», «Хімія-фармація», «Біохімія», пройшли спеціальну підготовку і отримали звання лікаря-спеціаліста з конкретної лікарської спеціальності або мають сертифікат, що дає право обіймати посаду лікаря- спеціаліста, можуть працювати на посадах лікарів-лаборантів, у тому числі на посаді завідувача лабораторії, за наявності стажу роботи на посаді лікаря- лаборанта не менше 5 років (пункт 8 розділу II наказу № 195 та примітка до нього); вищий або середній спеціальний навчальні заклади та здобули фізкультурну освіту, можуть працювати на посадах інструкторів з лікувальної фізкультури та сестер медичних з масажу (пункт 11 розділу III наказу № 195); середній спеціальний навчальний заклад за спеціальністю «Лаборантська справа» (техніки-хіміки) та можуть працювати на посадах лаборантів санітарно-профілактичних закладів (пункт 8 розділу III наказу № 195); рентгенівський або медичний електротехнічний технікум за спеціальністю «рентгенотехнік», можуть працювати на посадах рентгенолаборантів (пункт 9 розділу III наказу № 195); медико-біологічний факультет вищих навчальних закладів, здобули вищу освіту за спеціальностями «Біофізика», «Кібернетика», «Біохімія» і були зараховані на лікарські посади в заклади охорони здоров’я до 01.04.95 р.

по-перше, наявність спеціальної, підтвердженої відповідним

документом, вищої освіти;

по-друге, наявність трудових відносин між особою, що має зазначену освіту, та певним закладом охорони здоров’я або ж наявність у такої особи відповідної ліцензії, що дозволяє їй здійснювати медичне обслуговування як фізичній особі-підприємцю.

Слід відмітити, що згідно із Законом «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 р. № 5081-VI [176], до працівників системи екстреної медичної допомоги відносяться медики, а також немедичні працівники центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, станцій екстреної (швидкої) медичної допомоги, бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги, відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги, які здійснюють організаційно-технологічне забезпечення надання екстреної медичної допомоги медичними працівниками системи екстреної медичної допомоги. Тобто підставою віднесення немедичних працівників до системи екстреної медичної допомоги є наявність трудових відносин між ними та відповідними закладами, що таку допомогу надають.

Враховуючи вищевикладене, можемо зробити висновок про те, що поліція відповідно до чинного національного законодавства про охорону здоров’я не має права надавати медичну допомогу. Звідси постає питання, як це співвідноситься із нормами законодавства про Національну поліцію, в якому передбачено, що співробітники Національної поліції у відповідних випадках надають медичну допомогу? Вочевидь, нормотворець мав на увазі обов’язок поліції надавати першу, в тому числі невідкладну (термінову), медичну допомогу, однак, проблема у тому, що ані в законодавстві про Національну поліцію, ані про охорону здоров’я немає визначення поняття першої медичної допомоги.

направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги, для надання йому вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги [142]. Надання первинної медичної допомоги забезпечують центри первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, які є закладами охорони здоров’я, а також лікарі загальної практики - сімейні лікарі, які провадять господарську діяльність з медичної практики як фізичні особи-підприємці та можуть перебувати з цими закладами охорони здоров’я у цивільно-правових відносинах [142]. До складу центрів первинної медичної (медико-санітарної) допомоги можуть входити як структурні, так і відокремлені підрозділи, фельдшерсько-акушерські пункти, амбулаторії, медичні пункти, медичні кабінети [142]. Лікарем з надання первинної медичної допомоги пацієнтові є лікар загальної практики - сімейний лікар центру первинної медичної (медико-санітарної) допомоги, або лікар загальної практики - сімейний лікар, що провадить господарську діяльність з медичної практики як фізична особа- підприємець та може перебувати у цивільно-правових відносинах із таким центром [142]. Лікар з надання первинної медичної допомоги обирається пацієнтом у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я [142]. Первинна медична допомога надається безоплатно в закладах охорони здоров’я, з якими головний розпорядник бюджетних коштів уклав договір про медичне обслуговування населення [142].

Відтак, вважаємо, що необхідно або виключити із законодавства про Національну поліцію її обов’язок надавати медичну допомогу фізичним особам, передбачивши при цьому, що поліцейські зобов’язані у відповідній ситуації надати особі домедичну допомогу та забезпечити, у разі потреби, якомога оперативне (швидке) надання їй повноцінної медичної допомоги, або ж слід ввести у законодавство таке поняття як «перша медична допомога», при цьому визначити її зміст і передбачити, що її можуть надавати не лише працівники медичної сфери, але й інші суб’єкти, в тому числі працівники Національної поліції.

Ми не даремно приділили стільки уваги даному аспекту поліцейських послуг, адже надання даного виду допомоги передбачає втручання у сферу фізичного здоров’я та життя людини, тож очевидно, що вона (допомога) має бути максимально кваліфікованою та адекватною ситуації, що склалася. Встановлення характеру та меж медичної допомоги, яку зобов’язані надавати працівники Національної поліції, є дуже важливим моментом визначення та оцінювання їх відповідальності у цій сфері: що вони повинні були зробити у конкретній ситуації та що реально зробили (чи не зробили), чи мали право, як юридичне, так і моральне, вчиняти відповідні дії (або утриматися від них). Порядок надання домедичної та медичної допомоги визначається спеціальними законами та підзаконними нормативними актами центрального органу влади у сфері охорони здоров’я. Також хотіли б наголосити на тому, що поліція зобов’язана надавати домедичну та медичну допомогу населенню, тобто не лише громадянам України, а кожній фізичній особі, яка, перебуваючи на території нашої держави, потрапила у ту чи іншу життєву ситуацію і потребує зазначеної допомоги. Це, зокрема, випливає зі змісту статті 3 Закону «Про екстрену медичну допомогу» від 05.07.2012 р. № 5081-VI, в якій закріплено, що на території України кожен громадянин України та будь-яка інша особа мають право на безоплатну, доступну, своєчасну та якісну екстрену медичну допомогу, яка надається відповідно до цього закону. Іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, а також фізичні особи, які взяті під варту або яким призначено покарання у виді позбавлення волі, забезпечуються екстреною медичною допомогою у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України [176].

2. Правова допомога. Закріпивши за Національною поліцією обов’язок надавати правову допомогу, нормотворець, втім, не надає визначення цієї допомоги та не вказує, які її зміст і межі. Разом із тим, в Україні діє Закон «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-VI, який регулює правовідносини у сфері надання безоплатної правової допомоги суб’єктам права на безоплатну первинну правову допомогу та суб’єктам права на безоплатну вторинну правову допомогу, що встановлені цим законом [171]. Згідно із статтею 1 даного закону, правова допомога - надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення. Також у цій же статті визначені поняття «безоплатна правова допомога» та «правові послуги». Перша, тобто «безоплатна правова допомога», - правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел. Другі - правові послуги - слід розуміти як надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами, забезпечення захисту особи від обвинувачення, надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації [171]. З викладених правових положень можемо дійти висновку, що правова допомога являє собою специфічний різновид соціальної діяльності, у той час як правова послуга - це окрема, логічно завершена дія чи захід (сукупність, комплекс однорідних дій, заходів), що здійснюється (реалізується) компетентними суб’єктами на користь інших осіб в межах надання їм правової допомоги. Безоплатна правова допомога розподіляється на первинну та вторинну. Безоплатна первинна правова допомога являє собою вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Структура первинної правової допомоги передбачає надання наступних правових послуг:

1) надання правової інформації;

2) надання консультацій і роз’яснень з правових питань;

3) складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

4) надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації [171].

Суб’єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні, згідно із чинним законодавством, є:

1) органи виконавчої влади;

2) органи місцевого самоврядування;

3) фізичні та юридичні особи приватного права;

4) спеціалізовані установи [171].

Що стосується безоплатної вторинної правової допомоги, то під нею слід розуміти, відповідно до закону, вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг:

1) захист;

2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами;

3) складення документів процесуального характеру [171].

Вторинна правова допомога має вужчий і, разом із тим, складніший характер, що вимагає наявності в суб’єктів її надання більш глибоких правових знань та спеціальних професійних навичок. Тому не дивно, що коло суб’єктів, які мають повноваження на надання вторинної правової допомоги, значно ширше, аніж коло суб’єктів надання первинної правової допомоги. Так, згідно зі статтею 15 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-VI, суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги в Україні є:

1) центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги;

2) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу [171].

Враховуючи вищевикладене, можемо говорити про те, що Національна поліція виступає суб’єктом надання правових послуг перинного характеру. Тобто органи та працівники поліції в разі письмового звернення до них особи чи її усного прохання повинні надати цій особі відповідну інформацію юридичного змісту, нескладну юридичну консультацію, роз’яснення щодо того, яким чином вона може реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки у конкретній ситуації та які її чекають наслідки в разі порушення нею встановленого правового порядку; допомогти їй (особі, яка звернулася) скласти прості документи правового характеру, які при цьому не є процесуальними, вжити усіх необхідних заходів для забезпечення надання особі правової допомоги вторинного характеру. Надаючи правову допомогу, поліцейські повинні дотримуватися наступних основних принципів:

- компетентність - надавати послуги правового характеру лише із тих питань, що належать до компетенції поліції. Зокрема, у Законі «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-VI закріплено, що якщо питання, порушені у зверненні, не належать до компетенції органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, до якого надійшло звернення особи, такий орган протягом п’яти календарних днів повинен надіслати це звернення до відповідного органу та повідомити про це особу, яка подала звернення (стаття 10). Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані проводити особистий прийом осіб, які потребують безоплатної первинної правової допомоги, з питань, що належать до компетенції відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування (стаття 11) [171];

- безоплатність - працівники поліції не мають права встановлювати оплату або вимагати від особи відповідної винагороди за надання юридичних послуг. Згідно зі статтею 10 вищезгаданого Закону «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-VI, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування забороняється встановлювати плату за надання будь-якого з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 7 цього закону, та за видачу особам бланків заяв, звернень, запитів, довідок, інших документів, подання яких передбачено законодавством для реалізації прав і свобод людини і громадянина [171];

- своєчасність - допомога повинна надаватися максимально оперативно, в межах встановлених законом строків, якщо такі передбачені. Так, наприклад, у Законі «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-VI записано, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у разі письмового звернення осіб про надання будь-якого з видів правових послуг, передбачених частиною другою статті 7 цього закону, з питань, що віднесені до їх повноважень, зобов’язані надати такі послуги протягом 30 календарних днів з дня надходження звернення. Якщо у зверненні особи міститься лише прохання про надання відповідної правової інформації, така правова допомога надається не пізніше п’ятнадцятиденного терміну з дня отримання звернення [171];

- професіоналізм та ініціативність - які вимагають, по-перше, щоб правові послуги були максимально якісними, тобто чіткими, змістовними та зрозумілими для тих осіб, яким вони надаються; по-друге, щоб посадові особи Національної поліції, надаючи правові послуги, роз’яснювали особі, яка до них звернулася, усі важливі аспекти, пов’язані із її зверненням, навіть ті, про які у цьому зверненні безпосередньо не йшлося, однак, вони також стосуються порушеного питання і можуть вплинути на реалізацію особою своїх прав, свобод, законних інтересів та обов’язків. Крім того, ініціативність вимагає, щоб працівники поліції у випадку, коли характер та (або) зміст правових послуг, за якими до них звертається особа, виходять за межі їх компетенції, не просто відмовляли такій особі у наданні зазначених послуг, а роз’ясняли їй, куди (до якого органу, посадової особи, установи, закладу тощо) слід звернутися, та забезпечували необхідні умови для належної реалізації цією особою свого права на правову допомогу.

Також вважаємо, що правова допомога як напрямок діяльності органів Національної поліції проявляється в її участі у процесі правового виховання населення та підвищення рівня правової свідомості членів суспільства. Так, у Законі «Про Національну поліцію» закріплено, що поліція надає підтримку програмам правового виховання, пропагує правові знання в освітніх закладах, засобах масової інформації та у видавничій діяльності [189].

3. Соціальна допомога. Закріплення за Національною поліцією даного функціонального обов’язку також виглядає неоднозначним у контексті чинного законодавства. Адже у чому полягає сутність цієї допомоги, що вона включає, який її зміст - нормотворець у законодавстві про Національну поліцію не розкриває. У той час як у більшості чинних нормативно -правових актів під соціальною допомогою розуміється відповідна грошова виплата, що здійснюється державою в особі її компетентних органів, певним категоріям громадян з метою підтримки їх матеріально-фінансового становища на рівні, не нижчому за законодавчо визначений рівень мінімальної забезпеченості населення в країні. Так, скажімо, у Законі України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 01.06.2000 р. № 1768 -III встановлено, що державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям - щомісячна допомога, яка надається малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім’ї [174]. А, наприклад, у Законі «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» від 18.05.2004 р. № 1727-IV закріплено, що державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам - щомісячна державна допомога, що надається відповідно до норм цього закону у грошовій формі особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам [175]. Про той факт, що соціальна допомога являє собою грошову виплату, яка має одноразовий чи регулярний (періодичний) характер, свідчить зміст й інших нормативно-правових актів, таких як Закони «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 р. № 1788-XII, «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 р. № 1105-XIV, «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 р. № 2262-XII та ін.

На сторінках наукової та навчальної літератури соціальну допомогу також, як правило, розглядають у контексті відповідних грошових виплат певним групам (категоріям) фізичних осіб. Так, наприклад, В. С. Андрєєв вважає, що зазначені допомоги - це всі інші (крім пенсій) грошові виплати аліментарного характеру з фондів для непрацездатних, які є підтримкою громадян у встановлених законом випадках [18, с. 254]. На думку М. Л. Захарова та Е. Г. Тучкова, соціальна допомога являє собою виплати, які здійснюються громадянам у встановлених законом випадках щомісячно, періодично чи разово з метою відшкодування повністю чи частково тимчасово втраченого заробітку або надання матеріальної підтримки [163, с. 383]. І. О. Білик пише, що соціальна допомога являє собою одну з основних форм підтримки суспільством осіб, чиє матеріальне становище не відповідає загальноприйнятому рівню забезпечення або є нижчим межі забезпеченості, визначеної законодавством. Соціальна допомога буває державною, благодійною, гуманітарною, грошовою або натуральною, тощо [29]. В. С. Тарасенко розуміє соціальну допомогу як одну з основних форм матеріальної підтримки осіб, які опинилися у складній життєвій ситуації та майновий стан яких не відповідає загальноприйнятому рівню забезпечення або є нижчим від межі забезпеченості, визначеної законодавством [228, с. 122].

Такий підхід до розуміння соціальної допомоги в цілому є справедливим, адже Україна позиціонує себе як соціальну державу, однією із головних властивостей якої є саме підтримка матеріально-фінансового благополуччя населення. Разом із тим, слід зазначити, що це далеко не єдина властивість соціальної держави, адже остання за своєю концепцією являє собою державу суспільного благоденства. Метою такої держави є забезпечення високого рівня життя людей в усіх його основних аспектах: економічному, матеріально - фінансовому, соціальному, культурному, тощо.

Отже, розуміючи допомогу як вищезазначені грошові виплати, ми, таким чином, розглядаємо її у вузькому контексті. У більш широкому розумінні соціальна допомога, на нашу думку, - це комплекс різного роду заходів, що здійснюється державою в особі її органів і посадових осіб з метою створення необхідних умов для нормальної життєдіяльності людей та забезпечення пристосування окремих категорій населення, які потребують особливої уваги, до цих умов.

Оскільки виплата грошової соціальної допомоги населенню не належить до компетенції поліції, то вона надає соціальну підтримку громадянам в іншій формі. Виходячи зі специфіки правового статусу Національної поліції, її функціонального призначення та повноважень, можемо дійти висновку про те, що такими формами соціальної допомоги є здійснення психологічної підтримки фізичних осіб та надання їм певних соціальних послуг побутового характеру, якщо в силу тих чи інших причин вони не можуть належними чином обслугувати себе самі та не мають можливості звернутися по спеціальну допомогу з цього приводу. Так, наприклад, досліджувана соціальна допомога може виявлятися у вигляді: взяття дільничними поліцейськими шефства над самотніми літніми людьми, які потребують піклування; надання поліцейськими допомоги у пересуванні вулицями населеного пункту людям з певними фізичними вадами; проведення профілактичних бесід із складними дітьми, тощо.

Завершуючи даний підрозділ, мусимо зазначити, що закріплення за Національною поліцією в якості основних завдань обов’язків із надання населенню допомоги медичного, правового, соціального характеру є дуже важливим кроком на шляху перетворення органів внутрішніх справ із апарату примусу на відомство (службу) соціального толку. Разом із тим, не можна не наголосити на тому, що недостатньо лише встановити у законі зазначені завдання, необхідно ще забезпечити їх повноцінну та якісну реалізацію органами і посадовими особами Національної поліції. Адже в цілому досліджені у цьому підрозділі завдання Національної поліції не є абсолютно новими і в тому чи іншому вигляді вже відображалися у законодавстві про міліцію, однак, рівень якості та ефективності їх виконання залишав бажати кращого.