ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
Світовій практиці відомі два шляхи або дві основні моделі реформування економіки перехідних суспільств.
Вибір тієї або іншої моделі трансформації економіки залежить насамперед від економічної політики держави, проте не можна не бачити, що загальним і визначальним для них є наявність інвестиційних програм, що передбачають створення необхідних сприятливих умов для притягнення в економіку країни значного іноземного капіталу.
Розпад Ради Економічної Взаємодопомоги і Радянського Союзу, а також розмежування Чехословаччини і Югославії обумовили виникнення великої кількості нових суверенних держав (із 6 до 26) — об'єктів інвестування, викликали довгострокові зміни на міжнародному і регіональному рівнях, відбилися на функціонуванні світового ринку капіталу і потоках прямих іноземних інвестицій.
Зовнішні капіталовкладення в економіку цих країн мали місце і раніше до розпаду РЕВ, проте взаємодія з розвинутими країнами в даному аспекті була дуже обмеженої, країни із централізованою економікою були ізольовані від світових ринків і прямих іноземних інвестицій, а їхня зовнішньоекономічна стратегія підпорядковувалася політичним інтересам. Прямі інвестиції розглядалися не інакше як форма вкладення капіталу, при якій він є засобом панування над цілими галузями господарства колоній і залежних країн і забезпечує повне володіння промисловими, торговими і банківськими підприємствами, плантаціями і т.п. або контроль за їхньою діяльністю.
Першою країною, із членів РЕВ, що після Югославії почала вкладення прямих іноземних інвестиції в національну промисловість, була Румунія (1971 р.), за нею йшли Угорщина (1973 р.) і Польща (1976 р.).
У цілому — країни перехідної економіки відрізняються між собою за економічними параметрами. Одночасно можна реально виділити властиві їм загальні риси. У багатьох країн відсутній ємний внутрішній ринок (важливий спонукальний мотив для іноземного інвестування), що свідчить про незначний попит.
До інших рис належать: несформованість еластичного ринку товарів, робочої сили, низький рівень внутрішніх накопичень, що обмежує можливості національного інвестування, невеличкі розміри ринку капіталу і нерозвиненість ринкової інфраструктури разом із їхньою правовою базою, слабка інтегрованість у світові ринки капіталів1.Аналіз функціонування економіки країн на початкових етапах пост- соціалістичної стадії дає можливість узагальнити головні тенденції їхнього розвитку:
— спад виробництва, що складає найважливішу закономірність системної трансформації. Жодної з країн (за винятком Китаю) не вдалося його уникнути незалежно від обраної стратегії розвитку і методів реалізації поточної економічної політики;
— скасування централізованого планування і нераціональних виробничих зв'язків;
— падіння централізованих капіталовкладень, особливо у важкій промисловості;
— демілітаризація економіки;
— скорочення традиційних регіональних зовнішньоекономічних зв'язків і їхнього переорієнтування на розвинуті країни;
— збільшення імпорту і посилення неконкурентоспроможності технічно й економічно застарілої продукції багатьох вітчизняних галузей2.
Середина 90-х років у країнах Східної Європи характеризувалася початком економічного пожвавлення. Про це свідчать динаміка валового внутрішнього продукту — загального синтетичного показника розвитку економіки, динаміка інфляції, дефіцит платіжного балансу. Є підстава констатувати, що перелом почався в 1992 р. із першою появою позитивних (2,6%) темпів росту в Польщі, приєднанням до неї в 1993 р. Румунії і Словенії (по 1,3%) і охопленням останнім у 1994 р. усіх країн, що перебороли спад виробництва і забезпечили стійкий розвиток. Виняток складає лише Болгарія, що у 1996 р. мала спад (-10%). У 1997-1998 рр. щорічний темп росту ВВП склав у Польщі — 5-6%, в Угорщині 3,5-4,5%, Словенії — 4,5-5,5%, у Румунії — -3-1%, у Болгарії — -5-0%. [90] [91]
Одним із показників, що свідчить про економічну стабілізацію, і на які звертають увагу іноземні інвестори є динаміка інфляції.
Вона характеризується неухильним зниженням у 1998 р. у порівнянні з попереднім роком у Польщі — із 15 до 12%, у Румунії з 100 до 25%, у Словенії в ці роки вона склала 6%, в Угорщині — із 17 до 13%, Болгарії — із 420 до 38%. Важливим індикатором для іноземних інвесторів є дефіцит платіжного балансу. Він був характерний для всього регіону. Майже всі країни, за винятком Словенії, Болгарії і Росії, у 1996 р. відчували його серйозність.Серед моментів, що об'єднують зазначені країни, може бути назване їхнє прагнення інтегруватися в західні ринки, у тому числі шляхом використання і стимулювання надходжень прямих іноземних інвестицій.
Надходження іноземних інвестицій здійснюється головним чином через створення спільних підприємств і приватизацію. В обох випадках вони каталізують ринкове переорієнтування, впливають на продуктивні можливості країни, викликають розвиток експорту і на цій основі можуть інтегрувати економіку в західні ринкові системи. У багатьох країнах, що розвиваються, у 70-90-х рр. західні фірми обумовили структурну перебудову експорту на користь технологічній продукції, електроніки і транспортного машинобудування1.
За останній рік у загальному обсязі експорту в країни ЄС найбільша частка припадала на комплектуючі і напівфабрикати тих продуктів, що виробляються в Західній Європі. При цьому чехи за останні сім років потроїли об'єм свого експорту, Польща — подвоїла, а Угорщина за останні три роки збільшила його на 41%. Для Литви цей показник за три роки складає 104%, Латвії — 96%, Румунії — 90, а для Естонії і Словенії — 73 і 60% відповідно.
Обсяг експорту з Росії за цей період зріс усього на 33%, проте завдяки масштабам країни на її частку припадає дві п'ятих усіх торгових оборотів з країнами ЄС. Хоча тут доречна обмовка, російські показники на превелику силу піддаються урахуванню через тіньовий сектор, що надмірно зріс.
Слід зазначити, що жодний регіон світу не лібералізував регулювання прямих іноземних інвестицій, як країни Центральної і Східної Європи.
Вони практично ліквідували законодавчі перепони для іноземних інвесторів, ліквідували вимоги щодо ліцензування, ввели заохочувальні стимули, надали інвестиційні гарантії і відчинили раніше заборонені галузі. Відбулася лібералізація земельної власності. Так, у Болгарії цілком лібералізовано закон про землю. З Конституції 1991 р. виключене положення про заборону іноземцям купувати земельну власність, що полегшило спільним підприємствам покупку родючих земель. У Румунії в 1997 р. парламентом прийнятий закон, що дозволяє іноземним інвесторам купувати в особисту власність територію, що необхідна для підприємницької діяльності, проте забороняє продаж родючих земель. У Польщі іноземці можуть купувати земельні ділянки після одержання спеціального дозволу Міністерства закордонних справ, а доступ до родючих земель можливий лише при згоді аграрного відомства країни, причому одержання такого дозволу пов'язане з великими труднощами: у 1996 р. Міністерство іноземних справ Польщі задовольнило тільки 16,6% заявок, що надійшли. У Чехії прийнятий закон від 8 жовтня 1997 р. робить цілком неможливим покупку землі юридичними особами. Власниками її можуть бути тільки фізичні особи Чехії1.У цілому, в 1998 р. у країни Центральної і Східної Європи надійшло прямих іноземних інвестицій на 12,3 млрд. дол. (3,5% світових потоків), що на 2 мільярда менше у порівнянні з 1995 р. Скорочення відбулося в основному через закінчення приватизації в найбільших странах-реціпієнтах, а також стриманістю інвесторів, що пояснюється наявністю правової, політичної й інституціональної невпевненості. Умовно, у залежності від ролі прямих іноземних інвестицій у національній економіці, усі країни можна розділити на дві групи. До першої відноситься Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина, де кількісний обсяг іноземних інвестицій у валовому національному продукту досяг пропорцій, властивих розвинутим державам. До іншого групі відносяться інші країни, у яких іноземні інвестиції не грають значної ролі. Основним реципієнтом першої групи була і залишається Угорщина.
На початку 90-х саме на її частку припадало дві п'ятих усіх річних обсягів довгострокових капіталовкладень, призначених для цього регіону. Ця цифра особливо вражає, якщо врахувати, що населення Угорщини ледь досягає до однієї тридцятої чисельності всього населення Східної Європи. Оскільки навіть найперші інвестиції в угорську промисловість були практично усі успішними (за винятком нечисленних і незначних відстрочок у реалізації інвестиційних проектів), тому не дивно, що потік прямих іноземних інвестицій досяг 17 мільярдів доларів.
За даними угорських фахівців, успішний перехід країни до ринкової економіки потребує ще не менше 10 млрд. дол. Для їхнього одержання уряд надає пільги потенційним інвесторам: у 1996 р. знижений із 23 до 515% податок на прибутки від інвестиційних капіталів. Іноземні фірми з капіталовкладенням понад 7 млн. дол. або прибутком, що збільшився в порівнянні з минулим роком на 25% на 5 років одержують 50% зниження податків, при цьому особлива перевага віддається інвесторам, що вкладають капітал у відсталі регіони країни.
За Угорщиною вже впритул йдуть інші представники «Вишегородсь- кої п'ятірки» (Словенія, Словаччина, Чеська Республіка, Польща), а також трійка прибалтійських країн. Протягом останніх шести років в Польщі були найвищі темпи економічного розвитку (приріст ВВП склав 6% в 1998). Тому не випадково, що саме Польща отримала 21 млрд. дол. довгострокових інвестицій.
Чеська Республіка останнім часом дещо відійшла в тінь, тому що її більш ніж благополучні соціальні показники, як виявилося, не настільки співвідносяться з високими темпами росту, як це передбачалося колись. Тому і загальна цифра інвестицій набагато скромніше — усього 8 мільярдів доларів.
В цілому за 1996 р. загальна сума довгострокових інвестицій із країн ЄС у країни Центральної і Східної Європи (за винятком Росії) досягла 40 млрд. дол. і врівноважила обсяг інвестицій у Латинську Америку і Східну Азію. Причому велика частина цих грошей призначена для фінансування будівництва, нових високотехнологічних ліній для виробництва самих сучасних товарів, розрахованих на ринки як Східної, так і Західної Європи.
Привабливість цих країн для іноземних інвесторів складається з того, що вони:
— відносяться до ринків, що швидко розвиваються, і їх можна використовувати як базу з меншими виробничими витратами, із якої вигідно здійснювати експорт. І одним із головних чинників цього є дешева робоча сила, що оплачується в 5-7 разів нижче, ніж у високорозвинутих країнах;
— мають наявність виробничих потужностей, дозволяють вкладати кошти головним чином вже в існуючі підприємства, а не створювати нові;
— мають наявність істотного сприяння функціонуванню іноземного капіталу в приватизації. Нерідко її проведення ускладнювалося тим, що істотною перепоною на шляху надходження іноземних інвестицій була соціально-економічна нестабільність, часті перегляди приватизаційних програм і суперечливість інтересам керівного державно-управлінського складу. Саме приватизація спричинила різке збільшення надходжень іноземних інвестицій і стала їхнім генератором, по її завершенні обсяг надходжень істотно скоротився. Значний інтерес для України можуть представляти дані щодо спрямованості використання іноземних інвестицій у ході приватизації. Практика проведення приватизації в регіоні показує, що вони були в основному спрямовані на монополістичні ринки з невеличкою кількістю конкурентів; у низько-, а не високотехнологічне виробництво, віддавалося перевагу підприємствам легкої, харчової і тютюнової промисловості перед хімічною, фармацевтичною промисловістю і мікро- електронікою; на придбання найбільше відомих національних підприємств, а також подальше використання продукції приватизованих підприємств переважно на внутрішньому ринку.
Викладене дозволяє зробити такі висновки:
1. Незважаючи на зусилля урядів країн інвестиції, що приймають, по їхньому регулюванню, останніх направлялися переважно в найбільше прибуткові сфери і детермінування їх руху податковою політикою не завжди обгрунтовано.
2. Підйом експорту країн перехідної економіки за рахунок надходження іноземних інвестицій у процесі приватизації поки що проблематичним через перенасичення світового ринку високоякісними товарами і гострою конкуренцією. Навпаки, не виключена цільова покупка зазначених підприємств для скорочення або призупинення їхньої виробничої діяльності.
3. Багато підприємств з іноземними інвестиціями демонструють більш високу, у порівнянні із середніми по країні, продуктивність праці, ефективність виробництва і питому вагу в експорті. У країнах Центральної і Східної Європи вони відносяться до найбільш ефективних. Продуктивність і обсяги реалізації продукції на них збільшуються значно швидше в порівнянні з національними господарськими одиницями.
4. Прямі іноземні інвестиції в Україні не можуть бути використані як основний засіб економічного підйому, тому необхідно насамперед застосовувати стимулюючі засоби для забезпечення внутрішнього інвестування. З досвіду постсоціалістичних європейських країн очевидно, що іноземні інвестиції найбільше активно надходять не туди, де є нестача капіталу, а в місця, де вже інтенсивно здійснюється капіталовкладення, і насамперед за рахунок власних джерел.
5. За допомогою іноземних інвестицій можливий підйом низки виробництв або окремих галузей, але ніяк не економіки в цілому.
Поліпшення основних макроекономічних показників є індикатором для іноземних інвесторів у плані можливих напрямків вкладення коштів.
Необхідно забезпечити сприятливі умови надходження інвестицій через приватизацію, одночасно створивши відповідні умови, що виключають придбання підприємства з метою його подальшого закриттяі.
6. Інтенсифікація внутрішніх інвестиційних процесів повинна забезпечити:
— підвищення питомої ваги внутрішніх заощаджень у ВВП;
— збільшення експорту в загальному обсязі виробництва в порівнянні з імпортом;
— активізацію інвестування в основний капітал.
Розглянемо докладніше стан інвестиційної сфери в таких країнах як Польща і Росія, що є найближчими сусідами України, а також у Китаї.
4.2.