ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЛІЗИНГОВИХ ОПЕРАЦІЙ

Широкі стартові можливості для залучення іноземних інвестицій в економіку країни; у т.ч. в АПК, відчиняються з прийняттям Закону України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р. за № 723/97-ВР.

У загальноекономічному розумінні лізинг — це кредит, що дається лізингодавцем лізингоодержувачу формі устаткування, що передається в користування на взаємовигідній основі. Лізинг, як і будь-яке інше велике явище має складну й у чому те суперечливу природу. З одного боку, двоїстість виявляється в тому, що за своєю економічною сутністю лізинг являє собою вкладення засобів на зворотній основі в основний капітал у реальний сектор економіки. Надаючи на обумовлений строк фрагменти основного капіталу, їх власник у встановлений час одержує з тому, чим забезпечується дотримання принципу тимчасовості і повернення. За надану при цьому послугу власник одержує винагороду у виді комісійних, чим у свою чергу забезпечується дотримання принципу платності. Очевидно, що за своїм змістом лізинг відповідає кредитній угоді. З іншого боку, оскільки лізингодавець і лізингоодержувач оперують капіталом не в грошовій, а у виробничій формі, то лізинг має подібність із прямим інвестуванням. Лізинг базується на ідеї поділу права власника на право володіння, користування і розпорядження і можливості одержати вигоду з володіння такою власністю, що відомо з дуже давніх часів. Ще в «Риториках Аристотеля» (350 р. до н.е.) висловлюється думка про те, що багатство складає не володіння майном на підставі права власності, а його використання.

Вперше у світі лізингове товариство з'явилося в 1952 р. у Північній Америці, у Сан-Франциско і називалося «Юнайтед Стейтс Лізинг Корпо- рейшн». «Батьком» американського лізингу вважається Генрі Шонфенльд. Він швидко впевнився в тому, що така форма діяльності приховує в собі великі потенційні можливості. Завдяки фінансово-лізинговим товариствам, лізинг США перетворився в ефективний інструмент економічної діяльності.

Якщо в 1996 р. у світі за допомогою лізингу профінансовано угод щодо постачання нового обладнання машин і механізмів на суму більш 380 млрд. дол., — що за розмірами рівнозначно прямим іноземним інвестиціям на той період, — то на США припадало більш 30% загального обсягу інвестицій у машинах і устаткуванні. Характерною рисою сучасного лізингу є його привабливість у розвинутих країнах. У західних країнах континентальної Європи лізинг устаткування досяг біля 15% його загальних постачань, а в абсолютному численні склав приблизно 120 млрд. дол. на рік і став достатньо ефективним чинником інтенсивного розвитку економіки цих країн, забезпечуючи її конкурентоспроможність на світовому ринку.

Відповідності до ст. 2 Закону «Про лізинг» об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машинами, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є в державній власності, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Не можуть бути об'єктами лізингу:

— об'єкти оренди державного майна, визначені в статті 4 Закону України «Про оренду державного майна», крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств;

— земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Міжнародна практика ще не виробила чіткої класифікації і навіть менше повного списку видів лізингових угод. Достатньо ненабагато змінити умови уже відомого виду лізингу, як виходить зовсім новий його тип. Базовими видами лізингу іноземні й українські спеціалісти називають фінансовий і оперативний лізинг. Критеріями їхніх розмежувань є тип орендованого об'єкта, обсяг обов'язків орендодавця, рядків використання устаткування і деякі інші.

Так, фінансовий лізинг — це договір, в результаті укладення якого лізингоодержувач отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору, тобто сума відшкодування вартості об'єкта повинна включати не менше як 60% вартості лізингового об'єкта. Після закінчення терміна договору фінансового лізингу устаткування або майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується їм по залишковій вартості.

На відміну від фінансового — оперативний лізинг передбачає передачу об'єкта договору лізингоодержувача на рядків не менший терміна, протягом якого амортизується 90% вартості майна; Після закінчення рядок договору він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю. При фінансовому лізингу усі витрати по утриманню лізингу несе лізингоодержувач, а при оперативному — лізингодавець. Ризик випадкового ушкодження або ліквідації об'єкта фінансового лізингу несе лізингоодержувач, оперативного — лізингодавець.

Що стосується форми лізингу, то він може виступати як зворотній, пайовий і міжнародний.

Зворотній лізинг — це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг.

Пайовий лізинг — це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі вкладання багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Міжнародний лізинг — це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Міжнародний лізинг здійснюється відповідно до Закону, законодавства України, міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, та договорів, укладених суб'єктами лізингу.

Велике значення має визначення в законі «Про лізинг» тарифних мір і санкцій у випадку порушення лізингового договору. Зокрема, при несплаті лізингоодержувача лізингових платежів протягом двох чергових термінів за вимогою лізингодавця об'єкт лізингу підлягає поверненню відповідно до виконавчого розпорядження, зробленим у державній нотаріальній конторі. Якщо об'єкт лізингу переходить від лізингодавця до іншої особи, договір лізингу зберігає дію щодо нового власника. У договорі фінансового лізингу може передбачатися право викупу об'єкта лізингу до і після закінчення терміна його дії, проте не раніш терміна, протягом якого амортизуються 60% вартості об'єкта лізингу, визначеної в день висновку договору лізингу. Позитивним є те, що п. 4 ст. 10 Закону встановлена додаткова гарантія лізингодавцю: при банкрутстві лізингоодержувача або арешту його майна об'єкт лізингу виділяється з загального майна і повертається власнику.

У системі чинників, що визначають ефективну сільськогосподарського виробництва, формі власності на землю і майну належить тільки 13-15%, 83-87% — іншим рушійним силам, пов'язаним із рівнем матеріально- технічної бази, використанням досягнень науково-технічного прогресу і з формами господарювання.

Як відзначив Герд Греф, директор Берлінської організації сільського господарства і продовольства, причини недостатньої продуктивності сільського господарства України складаються не у великогосподарській структурі, а в самій системі господарювання. На думку О.І. Ляха і деяких інших авторів, невміння господарств ефективно працювати з фінансовими ресурсами і розпоряджатися своїми коштами є одним із чинників, що призводять до недосконалості господарювання.

Одним з напрямів вирішення цього питання є налагодження спільно з провідними фірмами світу випуску техніки на базі існуючих машинобудівних заводів в Україні. Позитивні зрушення в цьому напрямку вже є. Світовий досвід засвідчує всезростаючу серед ділових кіл популярність та життєздатність лізингу. Він може бути привабливим також і для підприємців України:

— по-перше, лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, причому не у грошовому вираженні, що викликає певні складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності;

— по-друге, до лізингових операцій залучаються великі кошти банківських установ, страхових, акціонерних та інших товариств, що знаходяться безпосередньо в Україні;

— по-третє, лізинг також дає можливість підприємствам, господарським товариствам, що не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди. Крім того, на значно кращих умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу.

Лізинг вигідний і державі, оскільки заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не зараховується до загальної фінансової заборгованості країн-імпортерів, на чиїй території знаходяться орендарі.

З урахуванням того, що сільськогосподарський сектор у даний час є одним із самих складних об'єктів для реалізації програм, пов'язаних із модернізацією, відновленням основних засобів, у випадку виникнення фінансових і інших складностей у конкретного суб'єкта підприємницької діяльності необхідним є використання лізингу. Це пов'язано з тим, що лізинг дозволяє зберегти право власності на майно лізингодавця і це є одним із чинних механізмів реалізації визначеної програми.

Для юридичного закріплення лізингової угоди оформляють такі документи:

— лізингова угода;

— угода на купівлю-продаж об'єкта лізингу;

— акт про прийняття об'єкта лізингу в експлуатацію;

— угода на технічне обслуговування переданого по лізингу майна;

— угода на страхування об'єкта лізингу.

Аналіз практики українських підприємств дає підставу стверджувати, що незважаючи на досить високий загальний відсоток (може досягти 40% і більше), що виплачується лізинго одержувачем, перспективи розвитку лізингу в Україні є. Це пояснюється, насамперед, наявністю в Україні дуже ємного внутрішнього ринку на сільськогосподарську техніку, а також тим, що лізинг:

— веде до зм'якшення проблеми нестачі в підприємств фінансових ресурсів, оборотних коштів, оскільки не потребує моментальних виплат;

— дає можливість задовольнити тимчасові потреби в устаткуванні і забезпечити таким шляхом гнучкість у діяльності фірми.

При лізингу:

— як правило, дається опціон на покупку, що дає можливість компанії набути майна по ціні, що дає вигоду для покупця наприкінці терміна орендного договору;

— можуть надавати фахові послуги орендодавця;

— оренда може бути більш привабливої, чим покупка, тоді, коли фірма не в змозі використовувати всі податкові пільги, пов'язані з придбанням майна.

До прийняття закону лізингова діяльність у вітчизняній економіці частково регулювалася цивільним кодексом, Законом «Про оренду», постановами Кабінету Міністрів України № 1030 від 18.09.97 р. «Про основні напрями технічного забезпечення агропромислового комплексу» та № 1031 від 18.09.97 р. «Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства». Але навіть за відсутності Закону «Про лізинг» в Україні все-таки функціонував ряд лізингових компаній, велика частина з яких об'єднана у Всеукраїнську асоціацію лізингу «Укрлізинг».

При розгляді питання про правове регулювання іноземних інвестицій в Україні необхідно враховувати також те, що крім внутрішнього національного законодавства існує сукупність міжнародних договорів України з окремими країнами про сприяння та взаємний захист іноземних інвестицій, які здійснюють безпосередній вплив на інвестиційний клімат в Україні. Особливість цих договорів полягає в тому, що в них для інвесторів країн-учасниць договору надається більш пільговий, відмінний від національного, режим.

Згідно із Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства.

Серед законодавчих актів, що регулюють іноземні інвестиції в Україні слід також згадати такі:

— Закон України «Про страхування» № 85/96-ВР від 07.03.96 р.;

— Постанова Верховної Ради України «Перелік видів майна, яке не може знаходитися у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» від 17.06.92 р.;

— Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р.;

— Постанова НБУ «Про проведення окремих валютних операцій з іноземними країнами» № 245 від 23.09.96 р.

Іншими важливими документами, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні є: Указ Президента України «Про заходи щодо реформування інвестиційної політики в Україні» від 18 липня 1996 р. № 576/96, постанова Кабінету Міністрів України від 1 червня 1996 р. № 384, якою затверджено «Концепцію регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки».

Проведений порівняльний аналіз зазначених нормативно-правових актів і інших матеріалів дозволяє зробити деякі висновки, які зводяться в основному до таких:

1. В Україні в основному закінчене формування законодавчої бази в сфері інвестиційної діяльності, що містить достатньо значні пільги для визначеної категорії підприємств з іноземними інвестиціями. У вересні 1999 р. Верховною Радою України прийнятий останній відсутній законодавчий акт — Закон України «Про угоди про розподіл продукції». Головною метою цього Закону є забезпечення сприятливих умов для інвестування у пошук, розвідку та видобування корисних копалин у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони шляхом укладання угод про розподіл продукції.

Практика угод про розподіл продукції як форми взаємодії між державою та інвестором при використанні надр нині активно застосовується більше ніж в 40 країнах світу і є особливо придатною для тих країн, які проходять зміни законодавчої системи. Такі угоди можуть забезпечити стабільні правовідносини між державою та інвестором, яких потребує специфіка видобувного сектора: великі інвестиції при терміні повернення понад 10 років. За розрахунками Мінекономіки та Держнафто- газпрому в першому фінансовому році після прийняття цього закону є можливість запобігти звільненню від сплати ренти нафтодобувних підприємств та газодобувних — від сплати частини ренти на загальну суму 572 млн. гривень.

2. На думку науково-експертного управління Секретаріату Верховної Ради України суди України нерідко інтерпретують наявні в підприємств з іноземними інвестиціями пільги набагато ширше, чим це передбачено законом.

Це не в останню чергу викликано складністю і заплутаністю законодавства, необхідністю зіставляти і накладати одну на другу норми різних законів — адже тільки актів із питань іноземного інвестування існувало три, а кожний із них у тієї або іншої частини щодо тих або інших суб'єктів зберігав силу[79] у той же час наявність деякої розпливчастості формулювань, а часом і їхньої двозначності, у яких інвесторам держава гарантувала захист, завжди трактувалося не на користь інвестора, що нерідко призводило до виникнення конфліктів між підприємцями і державними органами, що їх контролюють, і це негативно позначалося на інвестиційному кліматі України. Зокрема, наприклад, головним аргументом супротивників збереження державних гарантій було те, що в поняття «захист інвестиції», на їхню думку, не входить створення сприятливих умов одержання інвесторам прибутку від вкладених інвестицій. Звідси робився висновок, що і у зміст державних гарантій захисту іноземних інвестицій входить тільки захист інвестицій як об'єкт права власності, а не гарантія сприятливих умов для роботи об'єктів підприємницької діяльності, в які ці інвестиції внесені. Закон «Про внесення зміни до статті 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність» поставив усе на свої місця. Він чітко визначив, що захист інвестицій — це комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, ефективній діяльності об'єктів інвестування і реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на одержання прибутку (доходу) від інвестицій.