Проблеми юридичної відповідальності за порушення законодавства у сфері екологічної безпеки.
Одним із елементів правового режиму охорони територій та об’єктів в Україні й ефективним засобом їх збереження є застосування заходів юридичної відповідальності до порушників екологічного законодавства.
Єдиною підставою юридичної відповідальності за порушення режиму охорони територій та об’єктів є правопорушення у сфері екологічної безпеки, яка є різновидом екологічних правопорушень.
В юридичній літературі не існує єдиної, усталеної точки зору щодо визначення поняття екологічного правопорушення: С.Б. Байсалов розуміє його як діяння (дію або бездіяльність), яке порушує встановлений порядок природокористування та охорони навколишнього середовища і суперечить приписам і вимогам, велінням і заборонам природоохоронного законодавства, завдає певної шкоди природі та її ресурсам, здоров’ю людини і тягне відповідні юридичні наслідки.[1]
Ю.С. Шемшученко визначає екологічне правопорушення як протиправне, винне, соціально шкідливе, а для кримінальних злочинів - суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на встановлений екологічний правопорядок і за скоєння якого законом встановлена юридична відповідальність.[2]
О.Л. Дубовик формулює поняття екологічного правопорушення як суспільно небезпечне протиправне діяння, яке полягає у безпосередньому використанні об’єктів навколишнього природного середовища, що призводить до негативних наслідків, характерною рисою цих правопорушень вона вважає їх екологічність.[3]
М.В. Шульга розуміє під цим правопорушенням винну, протиправну дію (бездіяльність), що порушує встановлений державою правопорядок, права і обов’язки громадян і організацій у сфері раціонального використання природних ресурсів, їх відновлення і охорони навколишнього природного середовища, за вчинення якої законом передбачена юридична відповідальність .[4]
На думку М.М. Бринчука, ним є протиправне, як правило, винне діяння (дія чи бездіяльність), що скоюється право дієздатним суб’єктом заподіює або несе реальну загрозу заподіяння екологічної шкоди або порушує права та законні інтереси суб’єктів екологічного права [5]; як винну протиправну дію або бездіяльність, що порушує встановлений державою правопорядок у сфері використання природних об’єктів, охорони природного середовища і відтворення природних ресурсів або створює загрозу заподіяння шкоди навколишньому середовищу, за що чинним законодавством передбачена юридична відповідальність, визначає його І.І.
Каракаш.[6]Деякі вчені (С.Б. Байсалов, О.Л. Дубовик) вважає заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу обов’язковою ознакою екологічних правопорушень, не враховуючи того, що зазначені правопорушення можуть характеризуватися створенням реальної загрози її заподіяння.
О.Л. Дубовик екологічні правопорушення пов’язує лише із безпосереднім використанням природних ресурсів і прямими контактами із навколишнім середовищем. Але суспільними відносинами з приводу використання природних ресурсів не вичерпується зміст об’ єкта екологічних правопорушень. До того ж, у ряді випадків громадяни і посадові особи вчиняють ці правопорушення, безпосередньо не контактуючи з навколишнім середовищем і не використовуючи його ресурсів.
На обов’язковість встановлення юридичної відповідальності за вчинення екологічного правопорушення вказують у запропонованих ними визначеннях лише Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга та І.І. Каракаш.[7]
Отже, проаналізувавши визначення екологічного правопорушення, запропоновані юристами-екологами, вважаємо, що під ними слід розуміти протиправне, вчинене право дієздатним суб’єктом, як правило, винне діяння (дію чи бездіяльність), що посягає на встановлений порядок
природокористування, охорони навколишнього природного середовища,
екологічну безпеку, внаслідок чого заподіюється екологічна шкода (або створюється реальна загроза її заподіяння), за вчинення якого
законодавством передбачена юридична відповідальність.[8]
Визначення екологічного правопорушення має бути закріплене у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», а визначення порушення правового режиму територій та об’єктів у відповідних законах України».
Про наявність будь-якого правопорушення, у тому числі й екологічного, можна говорити лише тоді, коли присутні всі елементи з яких воно складається: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона. Склад правопорушення являє собою систему ознак протиправної поведінки, необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.[9]
Проблема об’єкта екологічних правопорушень в юридичній науці є дискусійною. В загальній теорії права об’єктом правопорушення, як правило, визначаються відносини, на які посягає правопорушник.
Ю.С. Шемшученко виділяє загальний (екологічний правопорядок) і спеціальні (групи однорідних суспільних відносин з охорони і раціонального використання землі, надр, вод, лісів, тваринного світу, охорони атмосферного повітря, особливо охоронюваних природних територій та об’єктів та деякі інші) об’єкти екологічних правопорушень.[10]
С.Б. Гавриш досліджуючи склад екологічних злочинів, вважає конструкцію об’єкта як суспільних відносин штучною, переважно надуманою. На його думку, суспільні відносини не можуть виступати об’єктом екологічних злочинів.[11]
Організаційні та правові упущення при формуванні функцій національного рівня управління в частині організації реалізації й захисту екологічних прав громадян приводять до висновку про відповідальність держави за невиконання вказаних обов’язків, легалізованих у Конституції України. Адже хрестоматійно у правознавстві невиконання обов’язку розглядається в якості правопорушення як підстави юридичної відповідальності - превентивної, еколого-правової, адміністративної, кримінальної, майнової відповідно до закону.
Оскільки йдеться про невиконання конституційного обов’язку держави у процесі формування і реалізації екологічної політики, то вочевидь доцільно ставити питання про конституційну відповідальність держави за незабезпечення політико-правовим документом, яким єдино можливо визнати Основні напрями державної екологічної політики, або як офіційно легалізовані Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.
Враховую і те, як стверджує В.І. Андрейцев, що прямих розпоряджень у цій частині Основного Закону України не відображено, а тому йдеться про невиконання зобов’язання державою щодо гарантування конституційних екологічних прав, зокрема права на безпечне для здоров’я і життя природне довкілля і на відшкодування заподіяної шкоди унаслідок цього порушення (ст. 50), якому кореспондує обов’язок держави в частині забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу, які не були реалізовані у процесі розробки, прийняття і внесення відповідних змін до Основних напрямів державної політики у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.[12]
Як наголошується в конституційно-правовій літературі
відповідальність за конституційним правом передбачає реалізацію таких стосунків, урегульованих нормами конституційного права, в яких суб’єкти, призначені свідомо виконувати покладені на них обов’язки, навмисно чи з необережності, або через інші причини не виконують їх чи виконують неналежним чином, що призводить до спричинення суттєвої шкоди інтересам держави і суспільства, внаслідок чого виникає юридичний факт, на підставі якого спеціальні суб’єкти вживають до правопорушника заходи впливу.[13]
Як наголошується в конституційно-правовій літературі, основною функцією конституційної відповідальності є не репресія (покарання), а компенсація, тобто відновлення позитивної діяльності потенційного суб’єкта, використання для цього таких заходів, як зміна персонального складу органу, заміна керівництва, посадової особи тощо.
За таких умов реформування парламентаризму в Україні передбачено доцільність внесення відповідних змін і доповнень у частині визначення і порядку застосування конституційно-правової відповідальності держави та органів її влади, зокрема Верховної Ради України, за упущення або ігнорування прав, свобод і законних інтересів громадян у процесі ухвалення законів, постанов та інших актів, передбачених Конституцією України у формі припинення її повноважень за рішенням Президента України як глави держави в порядку, визначеному спеціальним законом України про конституційно-правову відповідальність органів державної влади України, або врегулювання вказаних процесуальних аспектів у пропонованому для прийняття Законі України «Про конституційне судочинство». Тим самим буде реалізована ідея про забезпечення підвищення відповідальності держави перед людиною, посилення гарантій реалізації прав і свобод людини, використання відповідних національних правових механізмів для ефективного захисту прав людини і громадянина в Україні.