Інституційна та функціонально-правова організація забезпечення екологічної безпеки.

Забезпечення екологічної безпеки у сучасних умовах є важливою проблемою державної екологічної політики та невід'ємною умовою сталого економічного і соціального розвитку України. Це зумовлено значним антропогенним порушенням та техногенною перевантаженістю території України, неефективним використанням природних ресурсів,

широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій, речовин і матеріалів.

В.І. Андрейцев виходить із наукових позицій, що право екологічної безпеки - це система правових норм ті інших юридичних засобів, які спрямовані на створення умов для реалізації суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку та захист його в разі порушення, регулювання відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою запобігання погіршення екологічної обстановки, виникненню небезпеки для природних систем і населення, а також здійснення у разі виникнення екологічної небезпеки системи заходів, спрямованих на ліквідацію небезпечних наслідків, визначення режиму використання, екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від негативних наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режиму безпечного існування населення і стану довкілля на регіональному, національному і транскордонному рівнях. [1]

Наукові визначення екологічної безпеки виходять з того, що вона є різновидом загального поняття безпеки, яке означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз. [2]

У цьому простежується сенс сучасної гуманістичної екологічної політики держави щодо декларування і гарантування пріоритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповідної внутрішньої і зовнішньої функції держави - забезпечення екологічної безпеки.

Проведений аналіз теоретичних джерел, законодавчих та підзаконних актів, деяких політико-правових та інших нормативних документів дає підстави стверджувати, що екологічна безпека є різноплановою і поліфункціональною інтегрованою категорією, яка відтворює реальне біолого-фізичне, технологічне, економічне та соціально-правове явище, а тому може розглядатися через призму:

а) стану навколишнього природного середовища (фізико біологічний підхід);

б) стану розвитку техніки і технологій, що виключають або зменшують рівні екологічної небезпеки (технологічний підхід);

в) стану економічного забезпечення екологічної безпеки (економічний підхід);

г) стану розвитку відносин екологічної безпеки, що передбачає створення соціальної інфраструктури системи екологічної безпеки у широкому розумінні (соціальний підхід);

д) стану захищеності екологічних інтересів особи, суспільства та держави, а також екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну безпеку, гарантованого законами держави (державно-правовий підхід).

Саме у двох останніх пунктах екологічна безпека розглядається як різновид та складова національної і транснаціональної (глобальної) безпеки, що передбачає створення сталої системи екологічної безпеки, тобто сукупності соціально-правових і державно-правових інституцій,

функціонування яких було б спрямоване на відвернення будь-якої загрози для людини, суспільства і держави, як основи задоволення національних екологічних інтересів та забезпечення екологічних прав громадян. [3]

Формування системи екологічної безпеки як складової національної та державної безпеки - це не простий процес, який обумовлюється складністю взаємодії екологічної безпеки з іншими соціальними цінностями, необхідність знаходити у кожному конкретному випадку розумний компроміс між екологічною безпекою та іншими соціальними цінностями.

Забезпечення екологічної безпеки в сучасних умовах є важливою проблемою державної екологічної політики та невід'ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України. Політологічні словники визначають політику як організаційно-регулятивну й контрольну сферу суспільства, у межах якої здійснюється соціальна діяльність. У загальному розумінні політику слід розглядати як пошук компромісів, узгодження інтересів між учасниками суспільних відносин з метою забезпечення збалансованого стабільного розвитку суспільства.

Розгляд проблеми екологічної безпеки як і будь-якої самостійної наукової проблеми, передбачає необхідність розроблення поняття (категорії) цього феномену. На думку автора, категорія «екобезпека» може і повинна розроблятися насамперед як загальнонаукова категорія, яка до цього часу ще не ввійшла достатньою мірою в категорійно-понятійний апарат науки.

Ситуація, що склалася як в загальнопланетарному масштабі, так і на терені України, вимагає докорінної зміни цілого ряду пріоритетів суспільного розвитку, в тому числі і зміни політичних організацій як на внутрішній арені, так і на зовнішній. Треба відзначити, що людство прийшло до усвідомлення необхідності формування саме «екологічної політики», під якою розуміється система дій, спрямованих на охорону та оздоровлення природного довкілля, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, збереження і розвиток соціосфери, збереження нормальної життєдіяльності і безпеки людини, тобто, організація, регуляція та контроль процесів, що розглядаються у сфері екологічної діяльності людини.

Основними напрямками реалізації екологічної політики є вирішення проблеми виживання людини та суспільства в цілому перед загрозою глобальної екологічної катастрофи, захист природного довкілля від руйнації, пошук шляхів та засобів виходу людства з екологічної кризи. Екологічна політика повинна ґрунтуватися на вироблених оптимальних формах та засобах взаємодії людини і природного довкілля, вона має забезпечити соціальну організацію у відповідності з екологічним імперативом виживання людини і людства. [4]

Реалізація екологічної політики будь-якої сучасної країни неможлива без орієнтації на екологічну безпеку як один з пріоритетних напрямків її формування та практичної дії. Екологічна безпека є невід'ємною складовою частиною національної та державної безпеки. Гарантії напрямків реалізації екологічної безпеки, під якою мається на увазі якісно новий тип соціальних благ, а саме адекватність екологічних умов існування населення із завданням збереження його здоров'я, відвернення загрози депопуляції. Ці гарантії повинні стати поряд з гарантіями державної та особистої безпеки та прав і свобод людини.

В ст. 16 Основного закону України визначено, що «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави».

Суспільна цінність екологічної безпеки характеризується цілим рядом принципових особливостей. Серед них - пріоритетність в системі екологічної політики держави, тобто гарантії екологічної безпеки повинні перебувати в одному ряду з гарантіями військової, державної та особистої безпеки, з гарантіями основних прав та свобод людини. Норми життєзабезпечення в сучасному суспільстві вимагають соціальних гарантій мінімуму екологічної безпеки для всіх членів суспільства незалежно від їхнього соціального та матеріального становища.

Формування системи екологічної безпеки як складової національної та державної безпеки - це не простий процес, який обумовлюється складністю взаємодії екологічної безпеки з іншими соціальними цінностями, необхідність знаходити у кожному конкретному випадку розумний компроміс між екологічною безпекою та іншими соціальними цінностями.

Правові приписи стосовно екологічної безпеки, напрямків реалізації екологічної політики містяться сьогодні як на рівні механізму конституційного, законодавчого так і підзаконного нормативно-правового регулювання. Це означає, що екологічна безпека чітко отримала «прописку» правової категорії, а норми, які регламентують відносини щодо її забезпечення, відособлюються у відносно окремий блок законодавства України як на рівні мети, її завдань, так і механізму правового забезпечення.

Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національного, так і міжнародного та легалізованого в Україні правового регулювання.

Важливе значення у процесі реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки, тобто об’єктивно-правової форми і суб’єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля (суб’єктивно-правової форми), мають організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки.

Під організаційно-правовими формами забезпечення екологічної безпеки слід розуміти опосередковані правовим регулюванням і організаційно відособлені типи функціональної діяльності спеціально уповноважених організаційних державних структур, інших інституцій, спрямованих на здійснення організації координації, розпорядження, погодження, інформування, ліцензування, сертифікації, контролю, інших функціонально-розпорядчих дій і санкціонування з метою забезпечення дотримання усіма юридичними і фізичними особами, державою вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.[5]

Організаційно-правові форми - невід’ємний елемент механізму державно-правового забезпечення екологічної безпеки: а) наявність узгоджених організаційно-правових структур з реалізації законодавства у сфері екологічної безпеки, тобто, таких, що взаємодіють та узгоджують свої дії, структур органів держави, наділених повноваженнями щодо забезпечення екологічної безпеки на національному, регіональному, місцевому і галузевому рівні у регламентованих та охоронних правовідносинах; б) організаційно-функціональне забезпечення екологічної безпеки на стадії відтворення (профілактики) екологічного розвитку та ліквідації наслідків його прояву як основних напрямів системної і полі функціональної діяльності сукупності органів держави, скоординованої та спрямованої на забезпечення дотримання усіма можливими суб’єктами нормативно- правових вимог у цій сфері.[6]

Слід зазначити, що організаційно-структурне забезпечення екологічної безпеки як на рівні вертикальних, так і горизонтальних зв’язків, здійснюються у межах відповідного правового механізму, окремі елементи якого раніше вже були охарактеризовані.

Саме за допомогою права запроваджуються у життя ті чи інші організаційні структури залежно від актуалізації проблеми забезпечення екологічної безпеки та їх перманентного і поступового вирішення.

Завдяки праву та конкурентним правовим приписам відбувається чітка структуризація органу, підпорядкованість його основних елементів, співвіднесеність з іншими організаційними структурами у системі забезпечення екологічної безпеки, фіксуються правові можливості органу та його складових, мета, завдання, напрями діяльності, скоординовується сукупність повноважень у цій сфері, відображається їхнє місце та роль у системі забезпечення екологічної безпеки та функціональна спрямованість організаційного забезпечення на реалізацію вимог норм і нормативів екологічної безпеки.[7]

На нашу думку, щоб уникнути незворотних процесів, необхідно вживати рішучих і невідкладних заходів на всіх рівнях управління - загальнодержавному, регіональному та місцевому. Тобто, необхідна якнайшвидша реалізація ідеї сталого розвитку суспільства, яка ґрунтується на використанні ресурсозберігаючих та екологічно чистих технологій, на дбайливому ставленні до людини та навколишнього середовища.[8]

Видається, що до найважливіших передумов переходу України на модель сталого розвитку на національному та регіональному рівнях належать:

- ефективне та екологобезпечне функціонування економіки, що дають можливість досягти вищих показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано вирішувати соціальні та ресурсоекологічні проблеми розвитку суспільства;

- раціональне використання природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища - як найголовніших передумов забезпечення ресурсоекологічної безпеки нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання у біосфері екологічної рівноваги - а отже, чистого і здорового довкілля;

- стабілізація демографічної ситуації та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім’я;

- розширення масштабів міжнародного співробітництва у сферах ефективного вирішення ресурсоекологічних проблем і завдань сталого розвитку, підвищення його результативності та ефективності, застосування в національній економіці найважливіших світових досягнень науково- технологічного і соціально-екологічного прогресу.

Україні вкрай потрібні широкомасштабна реконструкція та модернізація всієї застарілої й відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуванням ресурсоекологічних вимог, чинників, критеріїв, стандартів та обмежень. Усе це має здійснитися на основі застосування екологобезпечних технологій, безвідходних або маловідходних замкнутих виробничих циклів, які дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та звести до мінімуму викиди забруднюючих речовин у довкілля або й повністю утилізувати їх.[9]

Організаційно-правове забезпечення екологічної безпеки надає цілеспрямованості, послідовності діяльності структурно-організаційних форм, визначає методи такої діяльності особливості їх застосування на різних стадіях процесу забезпечення екологічної безпеки. Отже, правова форма не тільки юридично фіксує статус різноманітних органів у системі забезпечення екологічної безпеки, але й визначає форми реалізації ними вимог чинного законодавства і координатора реалізації правових ідей, який надає правовим приписам реального стану «життєвого циклу».

Особливості правової організації забезпечення екологічної безпеки є поєднання імперативних, пріоритетних, загальнообов’язкових засад, координаційних, організаційних, санкціонуючи, контрольних та інших виконавчо-розпорядчих начал та гаранту вальних можливостей значної частини положень, що випливають із сутнісного призначення категорії «забезпечення екологічної безпеки», яка вбирає в себе елементи сталості, певної завершеності, «гарантованості» виконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки, що базується, насамперед, на регулюванні відносин у цій сфері, організаційному регулюванні за допомогою системи методів рівня екологічного розвитку екологічно небезпечних видів діяльності, спостереження, корегування і врахування рівнів існуючих природних загроз та інституційного забезпечення суб’єктивного права особи на екологічну безпеку на різних рівнях та 6 різних формах його реалізації.

Наукові дослідження обумовлюють перегляд існуючої системи організаційного, організаційно-структурного та правового забезпечення екологічної безпеки, чітко пристосованої до централізованої інституційної ієрархії у межах держави на рівні більшості органів як загальної так і спеціальної компетенції, штучно пристосованої до правової організації забезпечення екологічної безпеки. Як свідчать непоодинокі експерименти та досвід деяких країн, більш ефективною та здатною досягти мети екологічної безпеки є побудова та запровадження такого організаційно-структурного механізму, який би будувався за регіональним, екосистем ним принципом з обмеженням підпорядкованості адміністративно-територіальним органам виконавчої влади відповідно до національних та регіональних програм забезпечення екологічної безпеки. [10]

Цивілізація як історичний результат взаємодії людини й середовища її існування та життєдіяльності набуває самостійності, захоплює і підпорядковує логіці свого розвитку не тільки життя людини, але й природні процеси, наповнює їх безсуб'єктним і одночасно абстрактно-об'єктивним змістом.

Загроза екологічної катастрофи, зростаючий розрив між людиною та природою, між цивілізацією та культурою призводить до необхідності усвідомлення шляхів пристосування особистості, що прагне самозбереження, до факторів цивілізації, які раніше залишилися поза увагою як окремих особистостей так і суспільства в цілому.

Разом з тим у світі існують блага які є вічними, безцінними для людини та людства в цілому.

До них належить і довкілля, яке виконує в житті й діяльності людини триєдину функцію: економічну, соціальну і екологічну, враховуючи, що його компоненти можуть виступати як основний засіб виробництва система розселення, шляхи сполучення і розміщення продуктивних сил, а також як джерело, місце і невід'ємна умова людської життєдіяльності, матеріальна основа існування і функціонування біологічно взаємозв'язаних природних ресурсів, екосистем і комплексів, формування природних умов для існування живих організмів (біосфери і ноосфери), що продукують встановлення відповідного режиму відтворення, використання та охорони. [11]

Наукові визначення екологічної безпеки виходить з того, що воно є різновидом загального поняття безпеки яке означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз. [12]

У наш час небезпеки стали величезним і безпрецедентними. Вони - об'єктивна і самоочевидна субстанція що має місце в реальній діяльності. Деякі з них настільки великі та інтенсивні, що створюють загрозу існування людства на Землі та можуть призвести до зникнення виду «homo sapiens». Зростає і страх перед ними, який змушує людей відчувати постійну небезпеку. Тому прагнення людей унебезпечитися від подібних загрожуючих чинників, явищ та процесів є природним і надзвичайно актуальним. Звідси випливає що екологічна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави, людства від небезпек, - це одна з найважливіших цінностей соціального буття людей, обов'язкова передумова існування і подальшого розвитку людства. Вона стає найважливішим і необхідним засобом його порятунку, виживання всього живого на Землі. [13]

Проблему екологічної безпеки варто віднести, на наш погляд, до глобальних загальнолюдських проблем. Екологічна безпека являє собою найважливішу цінність, що повинна забезпечувати вільне існування і розвиток особистості суспільства, людства, створювати гармонію і переборювати протиріччя у відносинах «людина — техніка», «людина - навколишнє середовище», у взаєминах між людьми, особою і державою, суспільством, між націями і державами.

Екологічна безпека України в аспекті політичної діяльності є засобом забезпечення реалізації екологічної політики людини, особистості, суспільства, держави. Реалізація екологічної політики державою є надійність права і правової системи, тобто цілісність, якість, визначеність та стабільність самого права, його обов'язкову відповідність загально-правовим принципам і загальнолюдським цінностям. Крім того, екологічна безпека передбачає наявність правових гарантій людини і громадянина, щодо реалізації екологічної політики, тобто використання в правовому регулюванні лише тих правових засобів і методів які відповідають духу права і основоположним ідеям права, оскільки не мета виправдовує засоби, а засоби мають відповідати меті, тому що результат людської діяльності - це функція засобів, а не мети.

Гарантування екологічної безпеки людині, суспільству щодо реалізації екологічної політики України мають покладатися на фізичних і юридичних осіб які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності - це прямий обов'язок держави та відповідних органів влади які виступають гарантом екологічної безпеки перед суспільством та конкретною особою, що проживає або перебуває у межах України.

Для українського суспільства проблема набула надзвичайної актуальності тому, що екологічна криза стала реальністю, в умовах якої відбувається його розвиток сьогодні.

Ситуація, що склалася як в загальнопланетарному масштабі, так і на терені України, вимагає докорінної зміни цілого ряду пріоритетів суспільного розвитку, в тому числі і зміни політичних орієнтацій як на внутрішній арені, так і на зовнішній. Треба відзначити, що людство прийшло до усвідомлення необхідності формування саме «екологічної політики», під якою розуміється система дій, спрямованих на охорону та оздоровлення природного довкілля, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, збереження і розвиток соціосфери, забезпечення нормальної життєдіяльності і безпеки людини, тобто, організація, регуляція та контроль процесів, що розгортаються у сфері екологічної діяльності людини. [14]

Основним завданням екологічної політики України є вирішення права громадян на екологічну безпеку, вирішення проблеми виживання людини та суспільства в цілому перед загрозою глобальної екологічної катастрофи, захист природного довкілля від руйнації, пошук шляхів та засобів виходу людства з екологічної кризи. Право громадян на екологічну безпеку, щодо реалізації екологічної політики, повинно ґрунтуватися на вироблених оптимальних формах та засобах взаємодії людини і природного довкілля, воно має забезпечити соціальну організацію у відповідності з екологічним імперативом виживання людини і людства.

Екологічна політика як соціальний феномен є складовою зовнішньої та внутрішньої політики держави. Проте як соціокультурний феномен вона виходить за межі конкретної політики будь-якої держави, оскільки в її центрі знаходиться людина, а не держава. Як система конкретно-політичних дій певної країни екологічна безпека базується, насамперед, на національних інтересах, які урегулюванні національними нормами права.

Право громадян на екологічну безпеку щодо реалізації екологічної політики будь-якої країни, базується на цілому ряді пріоритетів, що актуальні для суспільства сьогодні чи мають вирішальне значення для його виживання та існування в майбутньому. Екологічна політика в Україні має базуватися на цілому ряді ідей, що мають забезпечити її обґрунтованість, цілісність та ефективність, практичну спрямованість та послідовність, які закріплені у національному законодавстві відповідно до конституційних прав громадян на екологічну безпеку.

Базові ідеї екологічної політики України випливають із традицій та ментальності українського народу і збігаються в основному із вселюдськими устремліннями та тенденціями розвитку. Дедалі частіше у світі звучить теза, що легітимність державної політики у XXI столітті визначатиметься значною мірою її екологічною складовою - станом екологічної безпеки громадян та навколишнього середовища як реалізація екологічної політики.

Досліджуючи проблеми екологічної політики як об'єкт правового регулювання, необхідно зазначити, що це явище є відносно новим для вітчизняного екологічного права та еколого-правової науки. Але не зважаючи на це правове забезпечення екологічної політики, спрямованої на досягнення екологічної безпеки, вже сьогодні характеризується багатогранністю та комплексністю. Це проявляється в тому, що екологічна політика увібрала в себе риси та категорії політики та адміністрування, екології та природокористування, правової науки та нормотворчості, юридичної практики. Тому, на нашу думку, стає актуальним питання детального та глибокого наукового вивчення правових аспектів права громадян на екологічну безпеку щодо реалізації національної екологічної політики. При цьому слід звернути увагу на такий важливий напрямок державної екологічної політики як регіоналізація.

Екологічна політика будь-якої сучасної країни неможлива без орієнтації на реалізацію права громадян на екологічну безпеку як один з пріоритетних напрямків формування та практичної дії.

Екологічна політика є невід'ємною складовою частиною національної та державної безпеки. Гарантії екологічної безпеки, під якою мається на увазі якісно новий тип соціальних благ, а саме - адекватність екологічних умов існування населення із завданням збереження його здоров'я, відвернення загрози депопуляції. Ці гарантії повинні стати поряд з гарантіями державної та особистої безпеки та прав і свобод людини.

В ст. 16 Конституції України вказано, що «забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави».

Екологічна безпека передбачає створення централізованого і регіональних багатоступеневих механізмів соціально-екологічного управління з метою гарантування мінімальних умов екологічно небезпечного існування кожному громадянину Української держави, вона є складовою системи міжнародної екологічної безпеки.

Формування системи екологічної безпеки як складової національної та державної безпеки - це не простий процес, який обумовлюється складністю взаємодії екологічної безпеки з іншими соціальними цінностями, необхідні знаходити у кожному конкретному випадку розумний компроміс між екологічною безпекою та іншими соціальними цінностями. [15]

У юридичному аспекті гарантування права екологічної безпеки, тобто і стану соціальної і правової захищеності - безпосередній обов'язок держави, здійснюваний шляхом встановлення системи засобів забезпечення, регламентування прав на екологічну безпеку, регулювання відповідних суспільних правовідносин, визначення правового режиму здійснення екологічно небезпечної діяльності, форм реалізації суб'єктивних можливостей особи у цій сфері та способів і методик юридичного захисту, у тому числі юрисдикційного, встановлення меж та видів відповідальності різних суб'єктів за порушення встановленого режиму та невиконання вимог, норм і нормативів екологічної безпеки та ранжованої відповідальності (позитивної і негативної) за екологічний ризик.

Як стверджує В.І. Андрейцев, регіональний рівень управління у сфері охорони природного довкілля, раціонального й ефективного

природокористування і забезпечення екологічної безпеки передбачає реалізацію таких функцій (включно):

1) проведення державної екологічної експертизи;

2) здійснення державного контролю за дотриманням екологічного законодавства;

3) екологічне інформування;

4) розробка програм упровадження природоохоронних заходів, визначення і реалізація інвестиційної політики;

5) впровадження економічного механізму природокористування;

6) регулювання використання природних ресурсів місцевого значення;

7) проведення моніторингу і обліку об’єктів природокористування і забруднення довкілля;

8) визначення нормативів забруднення довкілля (зокрема встановлення нормативів ГДВ, ГДС і розміщення відходів).

З викладеного стає очевидним зменшення навіть кількісного складу функцій регіонального рівня управління й обмеження їх переважно сферою охорони довкілля (визначення стану її якості) і природокористування.[16]

Як стверджує В.І. Андрейцев, сфера забезпечення екологічної безпеки порушується лише в контексті екологічного інформування, проведення державної екологічної експертизи, встановлення деяких екологічних нормативів, моніторингу й обліку стану забруднення, здійснення державного екологічного контролю.

Виникає сумнів щодо функції визначення інвестиційної політики, оскільки це, як правило, загальнодержавного (національного) рівня управління, до того ж якщо спиратися на загальні основи, вона належить до сфери не екологічної, а інвестиційної з точки зору дотримання екологічних вимог, норм і нормативів реалізації інвестиційних програм і конкретних проектів.

Вочевидь, що до регіонального рівня управління досить обмежено віднесені функції в частині забезпечення екологічної безпеки порівняно з тим, що передбачає Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» стосовно компетенції Верховної Ради та Уряду АР Крим, інших рад відповідного рівня.

Це стосується, зокрема, здійснення реалізації, визначеної Верховною Радою України, державної екологічної політики, визначення повноважень рад в галузі екології, забезпечення реалізації екологічних прав громадян, визначення порядку організації та діяльності спеціальних органів управління в галузі екології, затвердження регіональних екологічних програм, ухвалення рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення, режиму територій (ландшафтів) і об’єктів природно- заповідного фонду, місцевого значення, режиму територій, що підлягають особливій охороні, припинення еколого-небезпечної діяльності підлеглих підприємств, установ, організацій, обмеження або призупинення, припинення діяльності непідлеглих еколого-небезпечних об’єктів у разі порушення ними екологічного законодавства, встановлення нормативів екологічної безпеки, жорсткіших, ніж ті, які діють на території України.

Саме на цих функціях, на мою думку, мав би фокусуватися регіональний рівень екологічного управління у процесі забезпечення здійснення екологічної політики та механізмах, засобах досягнення основних завдань регіональної політики здійснення державного екологічного контролю за реалізацією цієї політики, забезпечення дотримання вимог екологічного законодавства і виконання затверджених, з урахуванням регіональних особливостей, небезпечних впливів, ризиків, викликів реальних загроз природного і техногенного характеру, реалізація регіональних екологічних програм, з особливою орієнтацією виконання управлінських функцій на гарантування екологічних прав, свобод і законних інтересів громадян.[17]

На думку В.І. Андрейцева, у системі текстологічних аспектів Основні напрями визначили також функції місцевого рівня управління, зокрема щодо: 1) організації розробки місцевих екологічних програм і проектів; 2) проведення локального й об’єктивного моніторингу; 3) здійснення

державного екологічного контролю.

При викладеному підході щодо реалізації державної екологічної політики місцевий рівень управління, з точки зору комплексності вирішення існуючих місцевих екологічних проблем і функціонального забезпечення, не тільки теоретично, а й практично не пристосований. Він не лише далекий, аморфний, однобічний, а й незбалансований з точки зору виконання завдань реальної екологічної політики держави, її збалансованості

(розбалансованості) із затвердженими у встановленому порядку місцевими екологічними програмами, які б містили існування природних і технічних ризиків, виклик санітарно-гігієнічного, епідеміологічного, ресурсного забезпечення екологічних та соціальних потреб громадян, їх інвестиційного супроводу та реабілітації зон і територій надзвичайних екологічних ситуацій.

Складається враження, що передбачена Основними напрямками державної екологічної політки і викладена піраміда в текстологічному аспекті - система (швидше безсистема) управління, перевернута зі своєї основи на «гострий» кут, і яка навіть при найменшому подиху «вітру» або іншій загрозі ось-ось перекинеться і знищить усе на своїй дорозі. Адже функціональний розподіл національного, регіонального і місцевого рівнів управління мав би, за логікою, базуватися «з точністю навпаки» до запропонованого алгоритму, враховуючи фокусування інституційного забезпечення відповідних функцій до територіальних екологічних проблем, довкола яких і мали б зосереджувати весь механізм функціонального супроводу управління стосовно вирішення існуючих екологічних проблем, і в цьому контексті виконання відповідної екологічної політики.

Адже саме місцевий рівень, що містить безпосередньо й об’єктний рівень управління, є найбільш складним і відповідальним з точки зору рішення існуючих екологічних проблем, особливо екологічно небезпечного характеру, який і потребує, відповідно, пропорційного розосередження функцій вказаних трьох текстологічних рівнів.

При цьому маю сказати, що зазначені Основні напрями не передбачають особливостей і такого рівня управління, як міжгалузевого функціонального призначення, що базується на врахуванні екологічних проблем конкретних галузей господарювання, адміністративно- територіального аспекту і пообєктивних екологічно небезпечних ризиків та викликів, з орієнтацією екологічної політики на транснаціональну сферу функціонального забезпечення управління з урахуванням вимог і зобов’язань України, що випливають із міжнародних конвенцій і договорів у екологічній сфері, чисельність ратифікації яких Верховною Радою України з кожним роком прогресивно зростає. Водночас механізм текстологічного розподілу функцій згідно з викладеними Основними напрямами залишається архаїчно стабільним, малопридатним до реальних потреб реалізації екологічної політики та недостатньо узгодженим із вимогами Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», інших законів, прийнятих у його розвиток, і особливо законів у сфері забезпечення екологічної безпеки.[18]

Отже, обов'язковою ознакою сучасної екологічної безпеки щодо реалізації екологічної політики є її регламентування і регулювання у відповідних правових приписах чинного законодавства як на рівні національного так і міжнародного та легалізованого в Україні правового регулювання.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення екологічної безпеки як юридичної категорії: це складова національної і

транснаціональної безпеки, тобто такий стан розвитку суспільних правовідносин і відповідних їм правових зв'язків за яких системою правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантується захищеністю права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, забезпечується регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності і запобігання погіршенню стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткої конституціоналізації у чинному законодавстві.