ІСТОРІЯ АНТРОПОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Уже Арістотель розглядав людину як част­ку природи, яка має дуже багато подібностей з різними тваринами, успадкованими у дуже дав­ні часи. Він перший запропонував класифіка­цію тварин.

У Стародавньому Римі поет-натураліст і філософ Лукрецій Кар в поемі “Про природу речей” висунув гіпотезу про походження світу і людини, про еволюцію людини від тваринно­го дикунства до цивілізації. Трохи пізніше лікар Гален проводив розтин тіл людей, вівісекцію тварин, в тому числі і мавп, на основі чого прий­шов до важливих висновків про велику поді­бність їхньої будови, структури, взаємозв'язок органів тіла і функцій.

В середньовіччі у всіх сферах життя та по­буту панувала релігійна догма, тому біблійна легенда про походження людини ніким і ніде не ставилася під сумнів. В епоху Відродження потужного розвитку дістало природознавство, новий імпульс отримала медицина в особі Ле­онардо да Вінчі та інших вчених. Наприклад, А. Везалій у 1543 р. опублікував важливу працю “Фабрика людського тіла’’, в якій зробив цінні наукові висновки анатомічного характеру.

Необхідно відзначити географічні відкрит­тя XV-XVII ст. (подорожі Марко Поло, Васко да Гам и, відкриття Христофором Колумбом Аме­рики, кругосвітня подорож Ф. Магеллана та ін.), які принесли нові знання про народи і племена, про расові відміни людей різних частин земної кулі. У 1684 р. французький мандрівник Ф. Бер- ньє опублікував перше зведення про людські раси і запропонував першу класифікацію рас, виділивши європеоїдів, негроїдів, монголоїдів і лапоноїдів.

Видатний природодослідник Карл Лінней у творі “Systema natura” (Систематика природи), опублікованому в 1735 р., накреслив загальну наукову картину світу - подав повну класифі­кацію рослин та тварин, поставивши людину на найвищому щаблі еволюції, поряд з мавпа­ми.

Німецький вчений І. Блуменбах у 1775 р. зробив спробу класифікації людських рас у сво­їй праці “Природні варіанти людського роду”, а шведський анатом А. Ретциус у 1842 р. вперше поділив населення Північної Європи за формою голови на брахікефалів (короткоголових) і долі- кефалів (довгоголових), на ортогнатних (з пря­мим вертикальним профілем лиця) і прогнат­иях (з виступаючими вперед щелепами).

За ініціативою П. Брока в Парижі у 1858 р. створено окреме антропологічне товариство. П. Брока трактував антропологію досить ши­роко, включаючи в неї елементи етнографії та первісної археології. Подібні товариства вини­кають у Лондоні (1863), в Італії (1870), Німеч­чині (1869), при Ягеллонському університеті в Кракові (1874) та ін. В Москві відомий дослід­ник, професор кафедри зоології університету А. Богданов у 1863 р. створює антропологічний відділ при Товаристві любителів природознав­ства. Російське антропологічне товариство при Петербурзькому університеті виникло в 1888 р.

Значний внесок у розвиток антропологіч­них знань в Росії зробив відомий природодос­лідник, засновник сучасної ембріології, етногра­фії та антропології Карл Бер, праця якого “Про походження і поширення людських племен” (1824) мала велике значення в тогочасній ан­тропологічній науці. Він зібрав, систематизу­вав і описав серії черепів представників різних племен і народів Росії, розробив нові методики вимірів та опису, виклав власне бачення похо­дження людських рас. Ці роботи підтвердилися в подальшому новими фактичними матеріала­

ми, зокрема, дослідженнями М. Миклухо-Ма­клая аборигенів Нової Гвінеї.

Д. Анучин був основоположником акаде­мічної географії, етнографії, антропології, ар­хеології в Росії. Саме він розробив курси цих дисциплін для університетів. У 1874 р. з’явилася його перша праця з антропології, присвячена походженню людини від людиноподібних мавп. У 1919 р. він організував та очолив кафедру ан­тропології при Московському університеті (з 1922 р. - науково-дослідний інститут). Видними антропологами в Росії XIX - поч. XX ст. були та­кож П. Лесгафт, Е. Петрі, Ю. Талько-Гринцевич, Д. Золотарьов та ін.

Як відомо, струнка еволюційна теорія при­роди вперше опублікована видатним англій­ським вченим Чарльзом Дарвіном у 1859 р. у великій підсумовуючій праці “Походження ви­дів шляхом природного добору”. Зібравши ба­гатий фактичний матеріал, він доказан, що усі рослини і тварини походять від примітивних форм шляхом природного добору за рахунок поступових змін, які накопичуються в організмі внаслідок впливу навколишнього середовища. Виживають і розвиваються найпристосованіші особини. Головна рушійна сила еволюції - при­родний добір.

Дарвінізм дуже швидко завоював уми про­відних вчених того часу. Найактивнішими про­пагандистами теорії Ч. Дарвіна були англій­ський природознавець Т. І'екслі і німецький дослідник Е. Геккель. Останній у 1868 р. сфор­мулював і обгрунтував “біоенергетичний закон”, за яким онтогенез (індивідуальний розвиток ор­ганізму) у загальних рисах повторює філогенез (розвиток усіх живих організмів). Підтверджен­ням цього закону є розвиток зародка людини (ембріогенез), який проходить кілька стадій від примітивного багатоклітинного організму до людського вигляду.

Т. Гекслі у книзі “Про становище людини в природі” (1863) довів, зокрема, що вищі люди­ноподібні мавпи за багатьма морфологічними ознаками стоять ближче до людини, аніж до нижчих мавп.

Остаточне формулювання думки і конкрет­ні докази гіпотези про походження людини від викопних людиноподібних мавп належать знову ж таки Ч. Дарвіну. Саме він у праці “Походжен­ня людини і статевий добір”, яка вийшла у світ у 1871 р., на основі величезного фактичного мате­ріалу висунув струнку систему доказів про по­ступову біологічну еволюцію всього живого на Землі аж до появи сучасної людини.

Концепція Ч. Дарвіна ґрунтується на двох постулатах: визнання еволюції всіх видів як іс­торичного факту, головним механізмом змін і утворення нових видів є природний добір.

мів, їхні розмір, сила, засоби захисту поведінка. Збільшення популяції загострює конкурентну

ижи-

За теорією Ч. Дарвіна, дрібні відміни, що випадково виникають серед особин одного виду, передаються у спадок і приводять з часом до того, що в організмах виникають нові риси, а це створює нерівні умови для виживання. Одні організми гинуть, не давши потомства, інші передають у спадковість набуті риси, що допо­магають у боротьбі за виживання.

Такий вид еволюційних процесів називається анагенез - тобто, зміна і вдосконалення одного виду. Інший процес видоутворення є наслідком пристосування до іншої екосистеми - нако­пичуються зміни, що ведуть до появи нового виду. Особини змінюються настільки, що уже не в змозі давати потомство з представниками початкового (материнського) виду. Цей процес Ч. Дарвін назвав принципом дивергенції.

Більшість доказів своєї теорії Ч. Дарвін вбачав у чотирьох галузях природничих наук: біогеографії, палеонтології, ембріології і мор­фології. Біогеографія вивчає, які види населя­ють різні частини землі і чому. Палеонтологія базується на скам’янілих кістках вимерлих ор­ганізмів. Ембріологія досліджує різні стадії по­чаткового розвитку. Морфологія це наука про анатомічну будову і форму різних живих і ви­мерлих істот. Розгляду доказів із різних галузей цих дисциплін присвячена більша частина кни­ги Ч. Дарвіна.

Дарвін запозичив ключову ідею Томаса Мальтуса - в популяції завжди народжується більше особин, ніж здатних вижити в цей час і в цих конкретних умовах, оскільки кількість про­дуктів харчування і життєвий простір обмеже­ні. У зв’язку з цим постійно ведеться внутріш ньовидова боротьба за виживання. Потомство дають сильніші і витриваліші особини.

Австрійський монах Грегор Мендель від­крив основи генетики ще у часи Ч. Дарвіна, але його ідеї були опубліковані в маловідомому журналі і залишилися непоміченими сучасни­ками. Пізніше біологи поєднали теорію еволю­ції з генетикою, хоч довший час не розуміли, як передається генетична інформація. Фото диф­ракції рентгенівських променів в кристалі ДНК отримала Розаліна Франклін лише у 1952 р., що суттєво допомогло Джеймсу Уотсону і Френсісу Крику пояснити будову молекули ДНК.

Сьогодні існує нова наука - геноміка, що використовує інформаційні технології, напри­клад ДНК-чіпи, щоб скласти карту споріднених зв’язків між різними видами.

Суспільний феномен появи людини і її сві­домості розкрив Ф. Енгельс, вважаючи, що го­ловним фактором становлення людини стала праця, загалом практична діяльність, яка сти­мулювала ріст мозку, розвиток кисті руки і по­яву членороздільної мови.

У колишньому Радянському Союзі одним з найвизначніших антропологів був Віктор Бу­нак, який очолив Науково-дослідний інститут антропології при Московському університеті. У 1925 р. вийшов у світ посібник “Методика ан­тропологічних досліджень” за редакцією В. Бу­нака, що згодом кілька раз перевидавався. Вза­галі В. Бунак залишив по собі величезну наукову спадщину майже у всіх напрямах антропологіч­них знань.

Великі досягнення у розвитку палеоан­тропології, первісної археології у Європі та в Америці зробили англієць А. Кізс, американець Г. Осборн, американець чеського походження А. Хрдлічка та інші.

На півдні Африки у 1920-1930-х роках ве­ликі відкриття зробив професор Йоганесбург- ського університету Р. Дарт (місцезнаходження першого австралопітека - “Бебі з Таунга”), ан­трополог Р. Брум (місцезнаходження Макапан- сгат, Стеркфонтейн, Сварткранс).

Однак найвизначніші відкриття у палео­антропології у 1950-1970-х роках випали на сім’ю Лікі (Люіс, Мері, пізніше їхній син Річард та його дружина Мів), Саме вони відкрили сотні решток кількох видів австралопітеків, перехідні форми еректусів, ранні форми Ното та інших видів первісних істот в місцевості Олдувай в Танзанії, поблизу озера Рудольф в Ефіопії та ба­гатьох інших.

Антропологічні дослідження в Україні можна пов’язувати з іменем першого ректо­ра Київського університету М. Максимовича, котрий ще у 1831 р. опублікував статтю, у якій поставив питання про місце людини η природі. Інший вчений II. Чубинський у 1869 р. за до­рученням Російського географічного товари­ства організував збір історико-етнологічних та фольклорних матеріалів на території України.

Окремо слід відзначити антропологічно- етнографічну діяльність визначного україн­ського вченого Хведора Вовка, який залишив по

собі значні наукові досягнення також і в галузі первісної археології. На запрошення голови На­укового товариства їм. Шевченка у Львові Ми­хайла Грушевського у 1903 р. X. Вовк працював на території Галичини, досліджуючи антрополо­гічні особливості населення Західної України.

1.3.