АРХАЇЧНІ ЛЮДИ В ЄВРОПІ

Африканський Homo ergaster (найдавніша людина) у Європі співставляється з гейдель- бержцем. Це знахідки із Петралони в Греції, Вертешсолеша в Угорщині, Тотавеля (Драго) в Франції, Більцінгслебена, Штейнгейму з Німеч­чини, Боксгроу з Великобританії.

Давнішою за щелепу з Мауеру (Гейдельберг) у Європі е хіба-що скам’янілі рештки (більше

90 фрагментів кісток черепів і посткраніальних частин) з Гран Доліни Сьєра де Атапуерки в Іс­панії. Це культурний шар TD-6, що датований понад 780 тис. р. тому, а також знахідки з Чепра- но в Італії віком 0,8-0,9 млн. р. тому. В науковій літературі можна зустріти датування Атапуерки в 1,2 і навіть більше млн. років.

Отже, археологічні джерела свідчать, що південь Європи вперше був заселений понад 1 млн. р. тому. Більшість решток з Атапуерки мають специфічні риси, які дозволили окремим дослідникам виділити окремий вид - Ното antecessor. У Європі знахідки окам'янілостей “людини прямоходячої* нечисленні та відно­сяться до пізнього періоду її існування.

Найдавніші свідчення належать до 1,75 млн. р. тому, але переважна більшість знахі­док датується 800-200 тис. р. Звичайно це фраг­менти черепів та щелепи (за винятком Атапуер­ки та Дманісі). Майже всі вони вміщують риси, характерні для сапієнсів (що збиває з толку вчених). Дехто вважає їх перехідними формами поміж двома видами. Можливо, еректуси при­йшли у Європу в теплий вілафранкський період. Потім еволюціонували під впливом похолодань та міграцій в бік Homo sapiens. З часом вони опинилися в ізоляції і пристосувалися в формі гейдельбежців, ще пізніше - неандертальців.

Ното erectus з Дманісі. У кінці 1990-х років світ облетіла звістка про знахідки кісток незви­чайних гомінідів поблизу грузинського містечка Дманісі на сході Куро-Аракської долини в про­вінції Квермо-Картлі. Унікальні знахідки трапи­лися під руїнами середньовічного замку, де про­водилися реставраційні роботи.

Майже 2 млн. р. тому в цих місцях пройшло виверження вулкану, лава якого вкрила схили і затверділа в базальт. З часом поверхня лави вкрилася рослинністю, тут з’явились тварини і, що найважливіше, - гомініди. Після цього від­бувся ще один сплеск вулканічної діяльності, внаслідок чого поверхня знову вкрилася тов­стим шаром вулканічного попелу, що захоронив і законсервував кісткові рештки багатьох того­часних тварин, в тому числі і гоміпід. Шари ба­зальту та попелу мають виняткове значення для датування, В базальтах є включення дрібнесень­ких магнітних речовин, які після затвердіння орієнтуються за лінією магнітного поля Землі. Враховуючи це, в Дманісі вдалося знайти точку відліку для датування решток. В базальті і ран­ніх шарах попелу магнітні стрілки показують на північ, в той час, як верхні шари попелу - на пів­день. Ця інверсія - зміна полюсів Землі - стала­ся 1,78 млн. р. тому. Отже рештки гомінід можна сміливо датувати саме цим часом - поміж дво­ма виверженнями вулканів. Геолог Рід Феррінг, член експедиційної групи в Дманісі, вважає, що інтервал поміж цими двома подіями був незна­чний. Гомініди заселили край власне в період поміж двома сплесками вулканічної активності, в проміжку кілька тисяч, а то і сотень років.

Розкоп мав глибину 6 м, в якому виділено 6 геологічних пачок. Нижні (6-3) належать до давніх стоянок (LFC), а верхні верстви (2-1) - до комплексу молодших. На його дні знайдено усі рештки первісних людей не менше 6 особин - черепи, нижні щелепи, кістки скелету, Всього більше 50 кісток. Антрополог Філіп Райтмайєр вважає, що уся ця група прямоходячих людей може розглядатися як єдина популяція. В Аф­риці рештки окремих гомінідів розділяють со­тні тисяч і мільйони років, а тут, в Дманісі, люди могли знати один другого, разом проживати і здобувати їжу. З’явилася можливість вивчати не одну особину, а повну групу популяції, що складалася з підлітків, дорослих і навіть пред-

Рис 65 Схематичний родовід ранніх Ношо

ставників досить похилого віку (як на той час), жінок і чоловіків, що дає можливість зрозуміти і оцінити місце, яке вони займали в загальній схемі розвитку людства.

Це були невеликі істоти, зростом до 1,4 м, виглядом - щось посереднє поміж хабілісом і еректусом, з об’ємом мозку 650 см³ (порівняємо - справжні еректуси-ергастери, що покинули африканську колиску, як вважалося, 1,6 млн. р. тому, мали зріст до 1,8 м, довгі ноги і об’єм че­репа 900 см³). Череп дманісців був примітивний, ікла великі, руки довгі. їхні знаряддя дуже при­мітивні, грубооббиті камені, подібні до галько­вої культури хабілісів, а не до трикутних рубил, якими користувалися еректуси в Африці і Єв­ропі. Спосіб їхнього харчування полягав в тому, що дманісці віднаходили убитих хижаками тра­воїдних тварин і поїдали рештки здобичі. До виду великих хижаків “прилипають” (як риби- прилипали до китів) багато дрібніших тварин, які слідують за ними і користуються рештками їхньої трапези. Таким способом, очевидно, ви­живали й еректуси в Грузії,

Д. Лордкіпанідзе вважає, що істоти, які вперше покинули африканський континент, були не Homo еrectus, а людьми примітивніши­ми у фізичному вигляді.

s

ділений окремий вид - Homo georgicus (грузин­ська людина) як проміжкова стадія п і erectus. _ „

Ці примітивні гомініди слідувалгГза ве­ликими тваринами, які мігрували з Африки на

Рис. 66. Череп Homo erectus∕ergaster. 1,6 млн. р. Кенія

Рис. 67 Homo ergaster ER-1813. Кенія Оз. Туркана (Рудольф)

Близький Схід, в звідти на Кавказ. Підтверджен­ням цьому є склад фауни зі стоянки в Дманісі, серед якої 10 % - представники африканських прерій: гігантський страус, короткошия жира­фа, гієна, шаблезубий тигр та ін. Місцеві твари­ни представлені вовками, оленями, первісними кіньми та багатьма видами дрібніших істот.

Палеонтолог Марта Таппен з Університету Міннесоти, яка Займається вивченням фауніс­тичних решток з Дманісі, переконана, що хижа­цтво і перехід до м ясного харчування наших да­леких предків став умовою їхнього виживання і рушійною силою еволюції самих гомінід. Афар- ський австралопітек не міг покинути Африку, оскільки був вегетаріанцем і прив’язаним ДО конкретної харчової території впродовж усьо­го року, в той час як гомініди, що перейшли до поїдання м'яса, рухалися і мігрували на далекі відстані вслід за міграцією великих хижаків.

Мілфорд Волпоф з університету Мічіган пропонує змінити саму концепцію про стадіаль­ний, кущовий чи лінійний шлях розвитку гомі­нід. Можливо, існувала єдина лінія Ношо - уже хабілісів змінив сапієнс, який лише видозміню­вався в процесі еволюції, а поряд з ним існувало багато тупикових видів гомінід (?).

Іспанія. Тут знаходяться два регіони з рештками найдавніших у Європі гомінідів. Пін- денний регіон представлений пам’ятками Куера Вікторія, Вента Міцена, Фуента Нуєва-3, Баран- ко Леон-5, які загалом відомі в науковій літе­ратурі під назвою місцевості Орсе. Найкраще

досліджена Вента Міцена, на якій знайдено два фрагменти плечової кістки і фрагмент черепа, що викликало жваву дискусію серед спеціаліс­тів, оскільки знахідки трапилися у ранньоплей- стоценових відкладах, що датовані 1,65 млн. р. тому.

На стоянці Куера Вікторія знайдені деякі кістки скелету гомініда, що датовані на 1 млн. р. Однак і в цьому випадку не вщухає дискусія щодо віку знахідок. Така сама ситуація зі зна­хідкою зуба гомініда з пам’ятки Баранко Леон-5, що трапився в алювіальних плейстоценових верствах. Отже, усі знахідки Орсе, що датовані на 1 і більше мільйона років поки що сумнівні і потребують додаткових досліджень.

Інша картина в північному регіоні Іспанії - в Гран Долині - системі печерних утворень Сьє- ра де Атапуерка, що оточена гірським пасмом і пронизана річковими долинами.

Цікава знахідка трапилася у 2001 р. - череп 8-10-річної дитини, що була хвора за життя на краніосиностоз (захворювання з дефектом роз­витку мозку, розумової і фізичної неповноцін­ності). Те, що дитина прожила до 8-10-річного віку, свідчить про материнську увагу і загалом родинне піклування про неї. Її виховували і до­помагали у всьому, що ще раз вказує про висо­кий рівень сімейних і соціальних стосунків у громадах первісних людей уже 0,5 млн. р. тому. У 2003 р. знову були відкриті рештки первісних людей. Ці знахідки стали дуже важливим джере­лом для реконструкції найдавнішої історії Євро­пейського континенту, оскільки мали специфіч ні риси, відмінні від еректуса і неандертальця (об’єм мозку близько 1 тис. см³). Саме тому Бер­мудез де Кастро в травні 1997 р запропонував виділити новий вид - Homo antecessor, як лан­ку поміж еректусами і ранніми європейськими пресапієнсами (гейдельбержцями і неандер­тальцями). Вважається, що цей таксон відобра­жає своєрідні особливості, які відрізняють його від інших Ното. Це подвійні надбрівні дуги, як у неандертальців, корінні зуби, як у ергастерів, але загалом їхня морфологія дуже подібна до са- пієнсів, що деяким вченим дозволяє ставити під сумнів гіпотезу про африканське походження європейських Homo sapiens.

Отже, в Атапуерці знайдена найбагатша в світі серія викопних людей, що проживали од­ночасно. У 2008 р. Бермудес де Кастро разом з Е. Карбонелем на стоянці Сіма дель Елефанте відшукав рештки Homo erectus∕Homo antecessor, що датовані 1,1-1,2 млн. р. тому. Ця стоянка - карстове утворення глибиною 18 м і шириною 15 м. Складається з 16-ти стратиграфічних рів­нів осадкових порід, в найстарших з яких і зна­йдені рештки Ното. У верстві 9 знайдено решт­ки істоти, яку віднесено до виду антецесор. Крім того, тут трапилися 32 кам’яних артефакти - відщепи, що виготовлені з роговика.

Ще одна важлива пам’ятка в Іспанії - Сіма де Льос Хуесос - фактично карстова воронка 8x4 м всередині узгір’я Сьєра де Атапуерка. Тут Знайдені рештки десятків особин, що датовані віком 300 тис. р. тому. Останки плейстоценсвої фауни мають ширший вік побутування - 525- 340 тис. р. тому.

Починаючи я 1988 р. Жуан-Луї Арсуага разом з колегами-палеоантропологами і архео­логами веде тут регулярні розкопки, внаслідок яких зафіксовано майже тисячу фрагментів кісток понад ЗО особин первісних людей, що проживали в один і той самий час на одному і тому ж місці. Це дає можливість досліджувати не окремих представників, а цілу популяцію лю­дей одночасно. Середній об’єм мозку - 1125 см¹. Гомініди трактуються одними дослідниками як неандертальці, іншими - як сапіенси чи гей- дельбержці. Більшість вчених відносять цих іс­тот до пренеандертальців Європи.

Рис. 68 Місцезнаходження Атапуерка в Іспанії. Археологічні розкопки

Рис 69 Головні місцезнаходження Homo erectus ∣ Homo ergaster

Стоянка Чепрано (Сергапо) в Італії (80 км на південь від Риму) також належить до од­нієї з найдавніших європейських пам’яток, що датовані у 800-900 тис. р. тому. Череп гомініда відкрито випадково в 1994 р. - під час побудо­ви автостради (череп частково пошкоджений бульдозером) в глинистих відкладах під шаром вулканічного попелу (датованого на 700 тис. р. тому). Відкрив його дослідник А. Асцензі (A. Ascenzi) і відніс до різновиду Homo erectus∕ Homo antecessor. Об’єм мозку - 1185 см³. Разом з деякими черепами з Атапуерки він має окре­мі спільні риси з азійськими еректусами (типу Джоукоудяня), африканськими ергастерами і європейськими гейдельбержцями, що ставить його в особливе положення. В 2003 р. вчений Маллегні на підставі цього черепа виділив окре­мий вид Homo cepranensis. У 2005 р. його до­сліджував Рон Кларк, а також Мері Антуанет де Люмлей. Дотепер він викликає бурхливі супер­ечки як щодо самої морфології, так і шляхів мі­грацій перших Ното у Європу.

Гейдепьбержець(Homo hiedelbergensis) - єв­ропейський архантроп. Нижню щелепу гомініда виявлено у 1907 р. 10 км південно-східніше від м. Гейдельберга (Німеччина), 900 м на північ від с. Мауер, в широкій долині р. Ельсенц. У піща­ному кар’єрі на глибині 24 м робітник знайшов масивну шелепу, визначену і науково описану О. Шйоттензаком. Об’єм мозку цієї істоти ви­значений приблизно у 1200 см³. Поряд - кіст­кові рештки теплолюбних тварин - етруського носорога, слона та ін. Вік знахідки - 500 тис. р. тому. Мауерівська щелепа за своїм геологічним віком дуже близька до Homo antecessor і Ното ergaster∕erectus. За будовою зубів вона має су­купність архаїчних та сапієнтних ознак. До ар­хаїчних належать великі розміри, масивність, відсутність підборідного виступу та інші специ­фічні ознаки, що відсутні на щелепах сучасних людей. До сапієнтних рис належать самі зуби, які суттєво не відрізняються від зубів сапієнсів; відсутність діастеми, параболічна форма зубної дуги, у якій ікла не виступають за рівень інших зубів. Виділений таксон Homo hiedelbergensis не вирішує проблеми приналежності мауерівської знахідки, яка дотепер викликає суперечки серед палеоантропологів.

Рис. 70. Фауністичний комплекс періоду ранніх Ното (рисунок М. Герасимова)

Печера Араго(Arago XXI) поблизу міс­течка Тотавель у Південно-Західній Франції. У 1971 р. археолог Анрі де Люмлей розкопав рештки 20-річного чоловіка, що жив 450 тис. р. тому. Морфологічно переважали архаїчні риси: наявність надбрівного валика, прогнатизм - випнуте вперед обличчя та ін. Об’єм мозку - 1166 см³. Одні дослідники відносять цю знахід­ку до виду Homo heidelbergensis, інші - до Ното neanderthalensis. Автор відкриття А. де Люмлей вказує на його зв’язок з деякими африканськи­ми формами і вважає тотавельську людину предковим видом неандертальців. Наявність ділянки Брока та асиметрія півкуль мозку може свідчити про розвиток мови та праворукість.

Рис. 71. Гейдельбержці у Європі. Рисунок 3. Буріана

Рис. 72 Карта основних європейських стоянок, що датовані 1 млн. р. - 300 тис. р. тому

Людина з Вертешсепяеша. В Угорщині, 63 км на північний захід від Будапешта, у травертинах в 1965 р. Ласло Вертепі відкрив рештки пер­вісної людини, яка жила приблизно 350 тис. р. тому. Це фрагмент потиличної кістки черепа з товстим кістяним гребенем, у морфології яко­го присутні деякі примітивні риси, але великий об’єм мозку (1400 см⁵) дає підстави відносити індивід до виду Homo sapiens (paleohungaricus) чи до виду Homo heidelbergensis (дослідження американського антрополога А. Тома). Як і інші європейські антропологічні знахідки раннього плейстоцену ця знахідка поєднує еректоїдні та сапієнтні риси.

Череп з печери Петралона знайдений до­слідником Дж. Малкотсіс в 1960 р. біля м. Са­лоніки в Греції (датується 250-500 тис. р. тому; об’єм мозку - 1230 см⁵). Датування здійснене на основі палеомагнітного, радіометричного, електрон-спін-резонансного аналізів, страти­графії відкладів та супроводжуючої фауни, хоч сам череп виявлено в печерному сталагміті на глибині 23 см під дном печери. Вчені відносять його до ранніх неандертальців.

Більцінгслєбен(Bilzingsleben) - траверти­нова стоянка в Німеччині (Тюрінгія), на якій в 1972-1975 роках археолог Дітріх Маня виявив рештки жител, сліди від вогнищ, ділянку по­верхні, вимощену каменем, що мала культовий характер (?), фрагменти дерев’яних списів і кіст­ки з паралельними нарізками, які датуються ві­ком 350-400 тис. р. тому. Разом із вищезазначе­ними предметами відкрито фрагменти черепної коробки людини, яку віднесено до примітивних форм Homo erectus.

3.7.