ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; ступінь розробленості проблеми; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, дослідження, його теоретичні основи; сформульовано гіпотезу; розкрито наукову новизну і практичне значення дослідження, особистий внесок здобувача; відображено апробацію і впровадження результатів дослідження.

У першому розділі “Соціально-педагогічна робота з сім’ями дітей з обмеженими фізичними можливостями у педагогічній теорії і практиці” охарактеризовано сучасний стан проблеми, здійснено теоретичний аналіз філософської, соціологічної, психологічної, соціально-педагогічної літератури, в результаті чого розглянуто основні психолого-педагогічні та соціальні проблеми сімей з дітьми, що мають обмежені фізичні можливості, визначено психофізіологічні особливості таких дітей, проаналізовано стан організації соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей хворих на ДЦП, в зарубіжній і вітчизняній науці і практиці.

Аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що в процесі соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, виявляється чимало проблем. Це зумовлено тим, що сім’я з такою дитиною є цілісною соціальною системою, яка має своєрідну внутрішню будову, особливу психологічну структуру і специфічні функції; вона визначає певні соціально-психологічні характеристики індивідів, які її складають, і характеризується взаємовпливом членів родини. Вирішення соціальних і психолого-педагогічних проблем сім’ї, що виховує дитину з обмеженими фізичними можливостями можливе тільки за умов вивчення взаємостосунків між її членами та виявлення механізмів взаємодії її різних параметрів.

У роботі показано, що проблеми соціально-педагогічної роботи з сім’ями, де виховуються діти, хворі на ДЦП, були предметом дослідження вітчизняних та зарубіжних учених в різних її аспектах: функції і структура сім’ї, де виховується дитина з обмеженими фізичними можливостями, внутрішні та зовнішні стратегії сімейного життя (О.Безпалько, Г.Вороніна, С.Ковалев, О.Мастюкова, О.Холостова, П.Шептенко); життєвий цикл сім’ї (А.Турнбалл та ін.); рівні емоційної адаптації сім’ї до проблеми інвалідності дитини (Н.Голан, Т.Ілляшенко, К.О’Хаган, А.Обухівська, О.Романенко, Н.Скрипка); формування психологічного клімату сім’ї та його вплив на процес соціалізації дитини, становлення її як особистості (Л.Виготський, В.Гарбузов, А.Захаров, Д.Ісаєв, Г.Мішина); обґрунтування ролі сім’ї у здійсненні заходів соціально-психологічної адаптації дітей з обмеженими фізичними можливостями (І.Іванова, І.Звєрєва, Л.Коваль, С.Хлєбік).

У розділі розглядаються психолого-педагогічні та соціальні проблеми сім’ї, що виховує дитину з обмеженими фізичними можливостями, обґрунтовується необхідність їх повного врахування в діяльності реабілітаційних центрів. У дослідженні цього питання ми спиралися на праці Н.Журавльової, І.Звєрєвої, І.Іванової.

Осмислення літературних джерел дозволяє зробити висновок про те, що в соціально-педагогічній роботі з сім’єю, де виховуються діти з обмеженими фізичними можливостями, необхідно застосовувати комплексний підхід, а при визначенні форм і методів роботи враховувати психофізіологічні особливості таких дітей.

Своєрідність психічного розвитку дітей з церебральним паралічем, із сім’ями яких здійснювалося дослідження, виразно виявляється в пізнавальній і рухливій діяльності, в особливостях емоційно-вольових проявів, у здатності до самообслуговування й оволодіння соціальними навичками, у формуванні особистості загалом (Т.Ілляшенко, I.Мамайчук, А.Обухівська, О.Романенко, Н.Скрипка). Оздоровлення умов сімейного виховання є найважливішим засобом протидії негативним емоційно-вольовим проявам, які легко виникають на ґрунті органічного ураження та ослаблення нервової системи дитини і впливають на формування повноцінної особистості.

У роботі проаналізовано світовий досвід соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями. Визначено, що в зарубіжній соціальній роботі використовуються різні моделі соціально-педагогічної роботи з сім’єю, де є дитина з обмеженими фізичними можливостями, зокрема: кризовоінтервентна, проблемно-орієнтовна, психо-соціальна модель, патронаж. Доведено, що механізм упровадження кожної з цих моделей в роботу реабілітаційного центру розроблено недостатньо. Вони найчастіше використовуються фахівцями державних соціальних служб та установ і є загальними методиками роботи з різними групами клієнтів. Проте, в них є чимало цінного для розуміння специфічних проблем сімей із дітьми з обмеженими фізичними можливостями та засобів їх розв’язання.

Стосовно нашого дослідження ми виходили з того, що соціально-педагогічна робота з сім’єю – це діяльність соціального педагога, спрямована на мобілізацію внутрішнього потенціалу сім’ї для її психолого-педагогічної адаптації до проблем інвалідності дитини.

Змістом соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей, хворих на ДЦП, в умовах реабілітаційного центру є формування педагогічної культури й активної життєвої позиції батьків щодо виховання дитини з обмеженими фізичними можливостями; продуктивної емоційної адаптації до проблем інвалідності дитини; покращення психологічного клімату в родині для забезпечення позитивного емоційного розвитку дитини; соціально-психологічна адаптація дитини до власних проблем і потреб, пов’язаних з інвалідністю.

У другому розділі “Модель соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, в умовах реабілітаційних центрів” розкрито і обґрунтовано побудову дослідно-експериментальної роботи, представлено діагностичну методику експерименту і виокремлено типи сімей з дітьми з обмеженими фізичними можливостями, представлено модель соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, в умовах реабілітаційного центру, основні критерії ефективності соціально-педагогічної роботи та їх показники, аналіз результатів експериментальної роботи.

Для вивчення ситуації в сім’ї та розробки можливих стратегій роботи з нею було використано наступні педагогічні методи: діагностичне і оцінююче інтерв’ю, бесіда, анкетування, тести, спостереження, експертна оцінка, самоаналіз. У роботі з дитиною було застосовано проективні методики (кінетичний малюнок сім’ї, коментування картинки, незакінчених речень), ігрові завдання. Одночасно з проективними методиками у роботі з дитиною проводилась оцінка поточного рівня її розвитку за різними функціональними сферами.

Діагностика сімей, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями в умовах реабілітаційного центру була спрямована на визначення типів сімей, за інтегральним показником психолого-педагогічної адаптації сім’ї до проблем інвалідності дитини, складовими якого є: педагогічна культура батьків; емоційна адаптація батьків (продуктивна/ непродуктивна) до проблем інвалідності дитини; психологічний клімат сім’ї, який створює сприятливе/несприятливе середовище для емоційного розвитку дитини з обмеженими фізичними можливостями; готовність/неготовність батьків співпрацювати із соціальним педагогом; соціально-психологічна адаптованість дитини до власних проблем і потреб.

До I типу увійшли сім’ї з високим рівнем педагогічної культури, продуктивним рівнем емоційної адаптації до проблем інвалідності дитини, сприятливим психологічним кліматом у родині; активною життєвою позицією до вирішення проблем інвалідності дитини; високою соціально-психологічною адаптованістю дитини. (група А).

II тип склали сім’ї із середнім рівнем педагогічної культури, граничним рівнем емоційної адаптації до проблем інвалідності дитини, не стійким психологічним кліматом у родині; з невизначеною життєвою позицією, середньою соціально-психологічною адаптованістю дитини (група Б).

У III тип були об’єднані сім’ї з низьким рівнем педагогічної культури, непродуктивним рівнем емоційної адаптації до проблем інвалідності дитини, несприятливим психологічним кліматом у родині; із слабкою життєвою позицією, низькою соціально-психологічною адаптованістю дитини (група В).

Педагогічна культура батьків визначалась за такими показниками: наявність і якість психолого-педагогічних знань, поглядів, переконань; ступінь сформованості вмінь і навичок виховання дітей; ціннісне ставлення до хворої дитини; стабільність зацікавленості до процесу виховання в цілому (Т.Алексєєнко).

Рівень емоційної адаптації батьків до проблем інвалідності дитини характеризувався бажанням і спроможністю сім’ї щодо створення нового кола спілкування чи вибіркового відновленням старих дружніх зв’язків; ставленням до людей; здатністю до обговорення своїх проблем, готовністю поділитися досвідом, прийти на допомогу; проявом інтересу до навколишнього життя, відкриттям нових можливостей для самореалізації; реальною оцінкою обмежень і можливостей розвитку дитини, перспектив її адаптації у соціальному оточенні і готовністю їх реалізовувати; визнанням можливості бути щасливими (методика діагностики соціально-психологічної адаптації К.Роджерса і Р.Даймонда; методика експрес-діагностики рівня психоемоційної напруги і її чинників О.Копіної, О.Суслової, Є.Заїкіна; методика “Локус контролю” О.Ксенофонтової).

Характер психологічного клімату сім’ї визначався стосовно до емоційного розвитку дитини з обмеженими фізичними можливостями і передбачав вивчення ставлення батьків до дитини з обмеженими фізичними можливостями (ОБС - тест-опитувальник ставлення батьків А.Варги, В.Століна), стилю сімейного виховання (методика АСВ); стилів поведінки членів сім’ї, їхньої схильності до конфліктної поведінки (тест К.Томаса).

Життєва позиція батьків до вирішення проблем інвалідності дитини визначалася через готовність батьків співпрацювати із соціальним педагогом.

За показниками розвитку хворої на ДЦП дитини за різними функціональними сферами визначався рівень соціально-психологічної адаптації дитини до власних проблем і потреб, пов’язаних з інвалідністю.

Побудова моделі соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, в умовах реабілітаційного центру (Рис.1), відбувалася з урахуванням типів сімей.

Ошибка: источник перекрестной ссылки не найден

Рис. 1. Модель соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, в умовах реабілітаційного центру

Основними напрямами соціально-педагогічної роботи із сім’єю в умовах реабілітаційного центру було визначено соціально-реабілітаційну роботу з батьками та соціально-реабілітаційну роботу з дитиною, хворою на ДЦП.

Основними завданнями соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей хворих на ДЦП, було виокремлено: організаційні (визначення етапів, змісту, а також адекватних до проблем і потреб батьків та дітей форм і методів соціально-педагогічної роботи та їх використання з урахуванням соціальних й психолого-педагогічних особливостей сім’ї); соціально-психологічні (формування в батьків продуктивної емоційної адаптації до проблеми інвалідності дитини; покращення сімейних взаємостосунків та психологічного клімату в сім’ї; допомога у визначенні кола психолого-педагогічних проблем кожної сім’ї у вихованні дитини з обмеженими фізичними можливостями й пошук шляхів їх вирішення; формування в дитини високих адаптивних можливостей); соціально-педагогічні (формування педагогічної культури батьків у вихованні дитини з обмеженими фізичними можливостями; сприяння росту їх виховної активності й майстерності; сприяння укріпленню й розвитку сім’ї як виховного колективу).

Відповідно до завдань необхідними організаційними умовами ефективності соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, було визначено: узгодженість дій фахівців щодо здійснення соціально-педагогічної роботи; визначення орієнтирів взаємодії та розподіл обов’язків між фахівцями реабілітаційного центру і батьками.

До психолого-педагогічних умов відносяться: диференційний підхід до різних типів сімей, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями; особистісно орієнтований підхід до батьків і дітей; взаємодопомога сімей, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями; готовність батьків до виховання хворої дитини у співпраці зі спеціалістами реабілітаційного центру.

Соціально-педагогічна робота з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, в умовах реабілітаційного центру ґрунтувалася на наступних принципах: принципу пріоритетності сімейного виховання дитини з обмеженими фізичними можливостями; принципу комплексного (системного) підходу до вирішення психолого-педагогічних проблем сім’ї; принципу реалістичності, що реалізується в постановці адекватних цілей роботи, в опорі на дійсно існуючі ресурси сім’ї, самої дитини.

Складалася соціально-педагогічна робота з сім’єю з таких послідовних етапів: соціально-педагогічна діагностика; формування і реалізація індивідуальної програми соціально-педагогічної роботи; динамічний контроль за її результатами.

У роботі з сім’єю на формувальному етапі експерименту застосовувались індивідуальні (консультації, бесіди, анкетування, тести), групові (батьківський лекторій, тематичні семінари, тренінги, групи взаємодопомоги “Сім’ї вихідного дня”) і колективні (сімейні свята, екскурсії) форми роботи. Було також застосовано психолого-педагогічні методики (опосередкованого сімейного спілкування, формування навичок та умінь, сімейного обговорювання (дискусій), інструкцій (порад)).

Відповідно до завдань дисертаційного дослідження нами було розроблено і застосовано критерії ефективності соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями та їх показники: когнітивний (психолого-педагогічні, соціально-педагогічні знання батьків з проблем соціалізації дитини та їх попередження й усунення; знання про психофізіологічні особливості дітей, хворих на ДЦП), емоційно-адаптивний (показник впевненості/невпевненості; емоційної адаптації до проблеми інвалідності дитини; очікувань від людей та ставлення до інших у важкій ситуації; активності та його спрямування в складній ситуації; готовності батьків співпрацювати із соціальним педагогом) практичний (сімейні взаємостосунки між дорослими членами родини; ставлення батьків до дитини; створення ситуації успіху в спілкуванні й навчанні) соціально-психологічної адаптивності дитини з обмеженими фізичними можливостями (показники соціального, інтелектуального, емоційного, сенсорного, фізичного розвитку).

Для оцінки ефективності соціально-педагогічної роботи з сім’ями, що виховують дітей з обмеженими фізичними можливостями, враховувались розроблені критерії, аналізувались всі позитивні й негативні моменти, що виникали в процесі реалізації програми експериментальної роботи.

Соціально-педагогічна робота у контрольних групах здійснювалася на традиційних засадах. В експериментальних групах вона передбачала використання всіх складових розробленої моделі.

На підставі аналізу результатів формувального експерименту в експериментальних групах сімей динамічніше, ніж у контрольних відбулися процеси зменшення кількості сімей із “низьким” рівнем педагогічної культури, підвищився рівень емоційної адаптованості батьків, їх активності, відбулися позитивні зміни в їх ставленні до дітей. 38,8% батьків, що брали участь в експериментально-дослідній роботі, добре засвоїли теоретичні поняття, могли ними оперувати, узагальнювати, встановлювати зв’язок із реальними проблемами; вони стали частіше застосовувати в спілкуванні з дитиною вміння й навички, отримані під час семінарів і практичних занять, про що свідчила динаміка психосоціального розвитку дитини.

За період проведення експериментальної роботи зросла кількість батьків з продуктивною емоційною адаптацією до проблем інвалідності дитини: в них пробудився інтерес до життя, з’явилося прагнення до самореалізації, вони почали реально оцінювати можливості хворої дитини, перспективи її розвитку і були готові їх досягати. Якщо на початку експерименту переважала кількість батьків з непродуктивною емоційною адаптацією – група В (43,0%), то по завершенні експерименту група А збільшилася майже в 2 рази: з 23,8% до 43,0%.

До початку експериментальної роботи значна частина батьків (72,0%) виявляли себе як екстернали, на його закінчення їх становило 34,5%. При цьому батьків-інтерналів збільшилося: з 29,0% до 67,3%. Дорослих членів родини, які в конфліктних ситуаціях націлені на співпрацю, тобто найбільш продуктивний стиль поведінки, збільшилося на 18,7%. Батьки стали вище оцінювати інтелектуальні і творчі здібності дитини, в них виникло почуття гордості за неї, вони почали заохочувати ініціативу й самостійність дитини, довіряти їй. При цьому батьків, поводження яких характеризується пристосуванням і уникненням, стало значно менше.

Значно зменшилося негативне ставлення дорослих членів родини до діяльності реабілітаційних центрів. Якщо на початку експериментальної роботи 44,9% батьків були не готові до активної співпраці з соціальним педагогом, по його завершенні їх кількість становила вже 22,0%, у той же час група А збільшилася на 19,1%. Динаміка розвитку дітей з обмеженими фізичними можливостями представлена на рис.2.

Ошибка: источник перекрестной ссылки не найден

Експериментальні групи

Ошибка: источник перекрестной ссылки не найден

Контрольні групи

Рис. 2. Динаміка розвитку дітей з обмеженим фізичними можливостями (%)

Наприкінці експериментальної роботи зафіксовано позитивні зміни в розвитку дітей з обмеженими фізичними можливостями. Вони стали більш слухняними, спокійними, менш дратівливими. Покращилося їх самопочуття і підвищилась ефективність занять щодо розвитку сенсорних і фізичних функцій, емоційного спілкування, формування мовленнєвого апарату. Діти навчилися співпрацювати з дорослими: слухати, зосереджувати увагу на завданні та виконувати його відповідно до інструкції. При проведенні спільних із батьками розважальних заходів і занять із використанням ігрових методик у дітей, хворих на ДЦП, розширився кругозір, вони набули навичок продуктивного спілкування з однолітками.

Здобуті результати дають підстави стверджувати, що гіпотеза дослідження доведена, висновки й пропозиції, сформульовані як в теоретичній, так і в практичній частинах дослідження, підтверджені. Зазначене вище дозволяє зробити висновок про результативність науково-практичних рекомендацій дослідження.