38. Тема життя і смерті у філософії. Сенс життя людини і людства.
Людина смертна. По-перше, у світі все, що має початок, має й кінець. По-друге, смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона - момент самого життя.
Оскільки в процесі обміну речовин, що є основою життя, постійно відмирає частина клітин організму. З цієї точки зору продовження життя - це неперервна перемога над смертю доти, доки зрештою остаточно не перемагає смерть.Виходить, що смерть природна, необхідна для прогресу. Але навіть цілком природна, "своєчасна" вона сприймається із сумом як трагічний момент людського буття. Адже кожна людина - це "мікрокосм", маленький світ, який містить у собі майже невичерпні глибини. Як писав Г. Гейне, під кожним надмогильним каменем похований цілий світ.
В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Сократ (470 - 399 до н. е. ) був звинувачений афінським судом у відступі від офіційного релігійного культу, а також у шкідливому впливі на молодь. Його засудили до страти, і він, маючи змогу втекти, відмовився це робити, випив, принесену йому отруту і продовжував бесіду з учнями, аж поки не настала смерть.
Інший, не менш відомий грецький філософ, Епікур (341 - 270 до н. е. ) писав, що найстрашніше зло, - смерть, не має до нас ніякого відношення, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. Отже, смерть не має відношення ні до тих, хто живе, ні до померлих, бо для одних вона існує, а інші вже не існують. З другої половини XIX ст. і в XX ст. певного поширення набирають філософські вчення, які ставлять проблему смерті і трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць. Усвідомлення своєї кончини - сумна перевага людини перед тваринами. Це лише загальні думки, а конкретно питання про своє ставлення до життя і смерті, про сенс буття кожен вирішує сам.
Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.
Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.
Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.