21. Розвиток філософської думки в Україні: своєрідність, характеристика основних етапів

1. Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст.

Згодом на честь її фундатора вона отримує назву Києво-Могилянської академії. І лише 1684 р. За клопотанням гетьмана України І. Мазепи цей навчальний заклад офіційно отримує царську грамоту, яка фактично констатує статус Київської академії як вищого навчального закладу.

За короткий час Києво-Могилянська академія стала навчальним закладом європейського типу, міжнародним освітнім центром. Не лише молодь України, а й зарубіжних країн йшла в Київ “по науку”. Своїм важливим завданням вчені Академії вважали якомога більше молоді залучити до навчання, бо освіта є запорукою розкріпачення особистості й суспільного прогресу.

У Києво-Могилянській академії навчались діти всіх станів. З метою дати їм різнобічну освіту тут навчали різних мов, серед яких були старослов’янська й українська. Велика увага приділялась поетиці, риториці, світовій літературі, філософії, богослов’ю.

Викладались історія, географія, математика, фізика, астрономія, оптика, архітектура, економіка, медицина тощо. В Академії процвітали наука і мистецтво. Саме в ній були започатковані основи нової української літератури і мови, формувались київська поетична школа, школа вітчизняної філософії, знайшли тут свій початок і природничі науки, астрономія, вища математика.

Будучи визначним центром Просвітництва, Києво-Могилянська академія піднесла на високий щабель значення науки, освіти в громадському житті, поширювала їх серед народу.

Протягом свого двохсотлітнього існування Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у суспіль-політичному житті України, у відродженні її культури, в прилученні української молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування своєї церкви й держави.

Підкреслюючи просвітницьке значення Києво-Могилянської академії, варто зазначити, що в цій справі видатну роль відіграли вчені-професори Академії, які вели філософські курси. Філософський курс в Академії був досить змістовним і поділявся на три частини6 філософія мислення (логіка; філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Своєрідні риси барокового мислення яскраво відобразились у філософських курсах, які читались у Києво-Могилянській академії.

У боротьбі з католицизмом важливою ідейною зброєю було православ’я.

Тому в Академії в останні роки навчання читався курс богослов’я. В основному цей курс читали професори філософії, які вчили студентів і в богослов’ї опиратися на науковий доказ, критично ставитись до різних теологічних точок зору.

Перш ніж зупинитися на короткому аналізі життя і філософських поглядів професорів-філософів Академії, варто відзначити видатну просвітницьку роль її фундатора і лідера Петра Могили.

Видатний церковний, політичний, культурно-світній діяч Петро Могила (1596-1647) народився в сім’ї молдаванського господаря Симона. Після загибелі батька сім’я Могили змушена була залишити Молдавію. Навчався П. Могила у Львівській братській школі. Вищу освіту здобув у західноєвропейських університетах, служив офіцером у польському війську, а 1625 р. залишає світське життя і постригається в ченці. 1627 року П. Могила переїздить в Україну і в цьому ж році обтирається архімадритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 р.

Найбільшим своїм здобутком Могила вважав створення Київської колегії (Академії). Піклуючись про майбутнє Академії, він все своє майно, всі цінності заповів їй. Останніми словам П. Могили були: “Бережіть Академію”. Його культурно-освітня діяльність не обмежувалась тільки Академією. За його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі, Яссах.

2. Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжував її талановитий вихованець, самобутній філософ Г. С. Сковорода, якого дослідники назвали хто українським Сократом, хто Піфагором, інші – Лейбніцом.

Григорій Савович Сковорода (1722-1794) народився в с. Чернухи на Полтавщині у сім’ї вихідців з незаможного козацького роду. 1733 р. був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1735 року. Після цього Сковорода стає домашнім вчителем, а згодом, десь приблизно з 1766 р. він вирішує суттєво змінити свій спосіб життя і шлях пошуків істини, а саме обирає життя мандрівного філософа-провідника.

Мандрівний період видався для Сковороди найплодотворнішим.

Майже всі свої кращі літературні та філософські праці створив він у цей час. Писав їх старою українською мовою у формі діалогів і не призначав до друку, а дарував своїм друзям і знайомим.

Творчість Сковороди сприймається нелегко. Мова його не звичайна, це – мова символів. Саме через світ символів він прагне осмислення реальних життєвих проблем, розкриття гармонізації відносин людини, світу і Бога. Біблія, міфологія, фольклор є основною опорою його пошуків. Іншими словами, філософія Сковороди набуває вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування.

Одним із центральних мотивів його філософствування є те, що найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало – “серце”. Із серця випливає все: і думка, і устремління, і почуття. Вся моральність людини повинна теж бути звернена на “серце”. Звідси і вимога: “пізнай себе”. “поглянь у себе”.

Саме одним із перших основоположних принципів його філософствування є концепція “двох натур”.

Видима натура зветься твар, а невидима – Бог”. Тут же Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак підкреслюючи, що невидима натура (Бог) має первинність по відношенню до видимої (матеріальної) натури. Бог – у всьому матеріальному, у наші площі, у кожному із нас, він вічний. “Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує, скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але прозирливого й утримуючого його розуму не видно”.

Стверджуючи первинність внутрішнього, невидимого, божественного, духовного світу, Сковорода водночас наголошував на безконечності, вічності зовнішнього, видимого, матеріального світу – все “то переходить, то народжується, то зникає . ”, однієї речі загибель народжує твар іншу”. Але у Сковороди не тільки антитетичний підхід до аналізу матерії, видимого світу, і для другої, невидимої натури – Бога властива антитетичність. З одного боку, Бог тотожній природі, усьому буттю: “ . в дереві є правдивим деревом, у траві – травою, у музиці – музикою, в будинку – будинком, в тілі нашім земнім новим є тілом і осередком, або головою його. Він усякий є в усьому”.

З другого боку – світ безмежно далекий від Бога, який є “джерело”, “сонце” світу.

Поряд з теорією “двох натур” Сковорода розробляє теорію “трьох світів”. Разом вони і повинні були дати відповідь на питання: “світ – що ти є?” Згідно з цією теорією Сковорода ділив усю дійсність, що оточує на три гармонійно взаємопов’язані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблія, кожен з яких складається з обох натур, як видимої, так і невидимої. В найбільш закінченому вигляді концепція “трьох світів” викладена в діалозі “Потоп зміїний”.

Як бачимо, і третій світ у Сковороди базується на антитезах видимої і невидимої “натури”.

Етико-мораль6не вивчення Сковороди є центральним, є серцевиною його філософії. Це наука про людину, про її щастя і шлях його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя.

Творчість Сковороди справила великий вплив на формування філософської думки Росії, і це привело до того, що багато російських дослідників історії “привласнили” собі Сковороду, називаючи його “родоначальником російської філософії”. Але він був у першу чергу видатним мислителем України, мислителем, який вписав незгасаючу сторінку в драматичний літопис українського народу. І проти спроб зрусифікувати його є один простий, безсумнівний і ясний факт – Сковорода навчав в Україні, саме українців. Навчав свій народ на своїй землі. Дійсно, він став пророком, який своїм зором охопив частину або й цілке людство, але був нерозривно зв’язаний з душею свого народу. Старечими ночами, вимірюючи безмежні українські степи, від села до села, від хутора до хутора, він сповіщав свою правду людям, яким і присвятив до останку все своє життя.

В цьому велич і повнота духу цього лицаря святої борні зі злом і темрявою.

3. Виданий український мислитель, письменник, вчений, політичний і громадський діяч Іван Якович Франко (1856-1916) народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області. 1875 р. Вступив до Львівського університету на філософський факультет, вчився в Чернівецькому університеті, який закінчив 1891 р.

На думку Франка, формування і здійснення суспільного ідеалу українського народу неможливе без швидкого розвитку культурного життя України, без власних шкіл, без письменства, освіти й науки. Особливу увагу в цій справі приділяв Франко розвитку, “плеканню” національної української мови, “без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу ”

Вирішення Франком проблеми майбутньої долі України тісно пов’язане з світовим історичним процесом. Для нього було очевидним, що кожен народ, який дозрів до виокремлення з-поміж інших народів, прагне до самоствердження і відмова в цьому праві українському народові веде до втрати цілісності світової історії.

В українській інтелектуальній історії Франко був першим, хто вивів національну ідею з кола міфологізованого сприйняття на шлях персоналі стичної етики. Національна ідея є ідея етична, оскільки права нації випливають із прав людини. Нація складається з мільйоні “Я”. Тим самим національна ідея перевозиться в площину етико-антропологічну, на рівень екзистенційної проблематики. Кожна “Я” – неподільний духовний атом спільноти – вирішує в кінцевому підсумку її майбутнє.

Франко вірив у щасливе майбутнє України. Як і його Мойсей, що для свого народу бачив лише одну ясну мету – незалежність і свободу, так і Франко не тільки розумів, що національно-економічні питання самі собою ведуть будь-яку націю до виборювання для себе політичної самостійності, але й вітав цей рух, вважав себе за пророка мас, скромного каменяра нової України.

Природничі науки, на думку Франка, є основою розвитку суспільних наук. Говорячи про цю єдність наук, він писав: “Фізичні і антропологічні науки становлять, по суті, єдиний нерозривний ланцюг, одну цілість, бо людина також є витвором природи, а все, що вона зробила і що може зробити, мусить бути зроблене тільки на підставі вроджених сил”.

У філософських поглядах І. Франка є чітко виражені елементи діалектики. Її він вважав універсальним методом у науці. Саме такий метод дає можливість правильно зорієнтуватись в багатоманітності і вічності світу, постійних закономірних змінах, які відбуваються в природі і суспільстві.

Українська філософія є невід'ємною частиною національної культури, виявом народного духу. Із зростанням духовної сили народу, його націона­льної самосвідомості, виникає потреба в осмисленні самого феномену укра­їнської духовності, а відтак - і в звернені до історії філософії України, до її філософської традиції.

Для розуміння української філософії потрібно починати з огляду тих етнічно-культурних підвалин, на яких ця філософія виростає. Ці підвалини можна назвати «народним світобаченням», «етнічною ментальністю», «ду­хом народу» тощо. На думку Чижевського, народний характер і світогляд «виявляється в тім, що цей народ в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ставиться негативно». Ьезумовно, народний характер не є чимось незмінним. Тим не менше є пенні усталені елементи етнічної ментальності, які накладають свій відбиток на сам стилі, мислення, на спосіб філософування в певній культурі.

Особливості світобачення та духовності українського народу зумо­влені багатьма чинниками, серед яких можна назвати і природне середови­ще з його краєвидами, і геополітичне розташування України, і характер родинних стосунків зі специфічними рисами побуту, і драматичні події історії, і специфіку культурних процесів і т. ін. Весь комплекс різноманіт­них чинників зумовили неповторний характер української ментальності, сам тип українця та його культури.

Основною особливістю української філософії є її гуманістична, ан­тропологічна спрямованість. Проблеми людини, її внутрішнього, духов­ного світу, морально-етичні питання завжди були тут центром філософсь­кої проблематики. Гносеологічні проблеми, навіть в класичний період роз­витку української філософії ХУІІІ-ХІХ ст. , не привертали особливої уваги.

У цьому вбачають недолік української філософської думки, оскільки філо­софія є, насамперед, раціональним способом вирішення світоглядних про­блем. Добре розроблена логіка і гносеологія - її неодмінна ознака.

Характерною рисою української філософської думки є релігійне забарв вЯ^е!*ня. належність переважної більшості вчень до релігійної філософії (Сковорода, Гоголь, Юркевич, представники Кирило-Мефодівського това­риства, традиції Київської релігійно-фідософської школи).

Важливою рисою української філософії є естетичний спосіб філософських пошуків і філософських ідей у формах, які торкаються не лише розуму, але й серця людини. Сполучення філософ­ських ідей з художньою виразністю, з символічно-образними формами бу­ло зумовлене високим рівнем філософічності всієї української культури і особливо - літератури.

Основні періоди розвитку філософії в Україні

Перший період розвитку української Філософії _а князівська доба. починаючи з часів християнизації Киніємсої Русі і закінчуючи втратою не­залежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст). Філософія у цей період ще не виокремилася як специфічна форма духовної культури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс української духовності, що складався із сукупності релігійних (богословських), філо­софських, етичних, естетичних ідей

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччини (16 ст. 1 Ш мак званий період бароко. Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характе­рним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до комср^стів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звич­них уявлень; перебільшення у виявах почуттів пафосність, метафоричністю, яскравою образністю. Ідеалом культури ба­рокко стає «героїчна особа»

Третій період української Філософії визначається як Філософія пе­ріоду романтизму (XIX - поч. XX ст. ). Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика, зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. Не менше зна­чення має у цей період і екзистенціально-антропологічна проблематика. Духовну атмосферу України цього періоду зумовили дві впливові європей­ські культурні традиції - просвітництво і романтизм, причому саме роман­тична течія стала домінуючою, оскільки вона найбільше відповідала самій сутності української духовності.