58. Проблема антропосоціогенезу у сучасній філософії та науці

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж вважати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності.

Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні. Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені біологічними чинниками. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є. Цими чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс. На відміну від біологізаторських теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття, принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (І.

Л. Чижевський, ВЛ. Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Труда теорія поєднала процес походження людини-(антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступеня еволюції, який діалектичним запереченням біологічної еволюції. Він трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовищ виникає новий спосіб життєдіяльності - соціальна практика. Поряд з працею активним перетворенням і освоєнням природи основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільної характеру діяльності). Таким чином, людина виступає в марксистській теорії я соціальна істота, її сутність визначається як сукупність суспільних відносин. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя. Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я» духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками. За винятком природного і на місці людини в таких теоріях залишається порожнеча. Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. В даному розумінні кожна людина є соціально-обмеженою істотою, вона обумовлена «ззовні», виступає своєрідною «іграшкою» соціальних сил і суспільного середовища.

Її поведінка, свідомість та інші прояви власного існування обумовлені всіма можливими помилками, ідеологічними стереотипами, інтересами та інші прояви конкретного суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідним відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина поєднує в собі якості універсальності і унікальності, стає здатною до самодетермінації, до вільної і творчої діяльності, іншими словами — отримує вимір духовності. Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не лише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ. Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до моральногоо вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я».

<< | >>

↑

Источник: Відповіді з Філософії. 2017

Еще по теме 58. Проблема антропосоціогенезу у сучасній філософії та науці:

- Архитектура и строительство - Безопасность жизнедеятельности - Библиотечное дело - Бизнес - Биология - Военные дисциплины - География - Геология - Демография - Диссертации России - Естествознание - Журналистика и СМИ - Информатика, вычислительная техника и управление - Искусствоведение - История - Культурология - Литература - Маркетинг - Математика - Медицина - Менеджмент - Педагогика - Политология - Право России - Право України - Промышленность - Психология - Реклама - Религиоведение - Социология - Страхование - Технические науки - Учебный процесс - Физика - Философия - Финансы - Химия - Художественные науки - Экология - Экономика - Энергетика - Юриспруденция - Языкознание -