12. Гносеологія та етика Канта.
Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У його творчості умовно виділяють два періоди: до-критичний (до 70-х років XVIII ст. ) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою.
А другий період, протягом якого розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом мають бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму.
Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Останній Кант визначає як трансцендентний світ.
Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей - антиномій, які за необхідністю виникають у людському розумі при спробі осмислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються у нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.