МОДЕЛІ БАГАТОРІВНЕВИХ ПЕНСІЙНИХ СИСТЕМ: СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНА

У центрі дискусій щодо реформування систем пенсійного забезпечення, що розгорнулися протягом останнього десятиріччя в наукових і політичних колах західних держав і країн з транзитивною економікою, - пошук найбільш ефективних страхових методів і механізмів, створення багаторівневих взаємодоповнювальних і взаємопов’язаних пенсійних систем, активне залучення приватного сектору та застрахованих до фінансування пенсійних витрат, залучення до процесу колективного та особистого пенсійного страхування осіб, зайнятих на тіньовому ринку праці, створення комплексних інститутів соціального захисту престарілих верств населення.

Реформи пенсійних систем уже почалися в Німеччині, США, Італії, Франції, Угорщині, Польщі, Чехії, Швеції, Японії. Здебільшого вони зводяться до різних комбінацій таких заходів: поступове підвищення пенсійного віку, зниження окремих видів пенсій, збільшення страхових внесків і періоду страхування, відокремлення інститутів страхування та соціальної допомоги, обмеження практики дострокового виходу на пенсію, стимулювання створення приватних пенсійних фондів.

Останніми роками в пенсійних системах розвинених країн спостерігається тенденція до більш щільної прив’язки розмірів пенсій з обсягами фактично сплачених страхових внесків. Такий підхід дозволяє підсилити страховий характер пенсійних систем і створити механізм, що мотивує застрахованих до участі у фінансуванні системи, знизити можливість і бажання уникнути сплати страхових внесків. Досягненню цілі служить збільшення періоду, протягом якого заробітки прийматимуться до розрахунку при визначенні пенсії. Ідеальним варіантом є включення заробітків за весь страховий період, що свідчить як не про еквівалентність внеску у фінансування системи та прав на отримання пенсії, то про вкрай щільну залежність між такими показниками. Застрахована особа розуміє, що чим більше сама внесла, або на її користь було внесено грошових коштів протягом життя, тим на більшу пенсію можна розраховувати.

Пенсійна система реформуються досить рідко, після ретельно продуманих та обговорених із суспільством можливих варіантів її проведення. Не викликає сумніву, що пенсійна реформа має бути соціально прийнятною (на основі широкого громадського консенсусу), економічно обґрунтованою та враховувати реалії демографічного стану й ринку праці. Дедалі більше визнання отримують принципи особистої відповідальності та свободи вибору.

Концептуальними напрямами пенсійних реформ у розвинених країнах є підвищення пенсійного віку, зменшення видатків на державне соціальне забезпечення, передача деяких функцій у царині соціального забезпечення приватним структурам. Головним питанням при цьому є трансформація наявної моделі фінансового навантаження, його перерозподіл між суб’єктами правовідносин (підвищення тарифів внесків, збільшення тривалості трудового стажу та зменшення розміру пенсій).

Більшість країн використовують комбінований підхід, поєднуючи збільшення тарифів і зменшення розміру пенсій. Причому останнє розглядається як домінуючий варіант вирішення питання. Наприклад, пенсійні перетворення у Німеччині, де, починаючи з 2020 р., заплановано зменшити коефіцієнт заміщення з нинішніх 70 до 55-60 % з одночасним підвищенням ролі недержавних пенсійних фондів.

Зменшення обсягів пенсійних виплат може охопити усі категорії пенсіонерів або мати вибірковий характер. Але в будь-якому випадку цей захід зачепить більшу частину населення. З-поміж способів збільшення обсягу страхових внесків найчастіше розглядаються підвищення страхових тарифів і розширення бази їхнього нарахування.

У Швеції, Італії та Польщі до початку реформ існували розподільчі пенсійні системи, які забезпечували пропорційність пенсійних виплат заробітним платам за період, що передує закінченню трудової діяльності. Така система обумовлювала досить значний відсоток пенсійних відрахувань. Фінансова стабільність системи до того ж вимагала періодичного їх підвищення. Сучасні виклики, особливо у демографічній царині, примусили уряди таких країн до переводу пенсійних систем на схеми, що встановлюють більш міцний зв’язок між обсягами сплачених внесків і розміром пенсій.

Така тенденція найліпше ілюструватиметься законодавчим актом Нідерландів (Білль про реформу системи соціального захисту населення 2004 р.), що підкреслює значущість принципу особистої відповідальності громадянина в забезпеченні життєздатності суспільства: «кожен повинен зробити все можливе для підтримання свого життєвого рівня».

Більшість наявних пенсійних систем у 80-90 рр. XX ст. мали приблизно однакові проблеми:

• високі та постійно зростаючі ставки нарахувань на заробітну плату, що призводять до зростання безробіття;

• ухилення від їх сплати і «втеча» в неформальний сектор, де продуктивність праці нижча;

• хибне розміщення державних фінансових ресурсів, оскільки частина податкових доходів спрямовується на виплату пенсій на шкоду інфраструктурі, обороні, охороні здоров’я, освіті, культурі тощо;

• збільшення неявного державного боргу, внаслідок чого фінансова система втрачає рівновагу.

Як наслідок, тодішні пенсійні системи не були оптимально ефективними відносно людей похилого віку та ще менш оптимальними до тих, хто постаріє в майбутньому. Крім того, вони зазвичай несправедливо розподіляли фінансовий ресурс і стримували розвиток економіки.

Більшість наведених проблем мала (певною мірою й досі) місце і в розвинених країнах, і в таких, що розвиваються. На думку спеціалістів Світового банку, це є свідченням того, що проблеми не випадкового характеру, а криються в самій природі солідарної пенсійної системи із встановленими виплатами в умовах сучасних демографічних тенденцій.

Для більшості населення України необхідність проведення докорінних змін у системі пенсійного забезпечення є очевидною. Однак економічні та демографічні проблеми суттєво ускладнюють реформування наявної системи. Громадяни України усвідомлюють, що необхідність рішучих реформаторських кроків супроводжуватиметься невідворотністю тимчасового погіршення умов життя. Наслідком цього є неготов- ність більшості населення прийняти пенсійну реформу.

За результатами останнього дослідження суспільної думки, проведеного USAID улітку 2010 р.

Висока соціальна значущість пенсійної реформи для населення потребує ретельного комплексного аналізу та розроблення відповідної загальнонаціональної стратегії. Усвідомлювати необхідність реформування пенсійної системи недостатньо. Найчастіше доводиться стикатися з нестачею інформації та критеріїв (якісних і кількісних) оцінки заходів, що передбачаються. Таке питання важливе, оскільки зачіпає і безпосередньо державні фінанси, і соціальний аспект політики.

Проаналізуймо переваги та недоліки основних видів і груп світових пенсійних систем за такими критеріями: умови виконання актуарних розрахунків та умови фінансування.

Розподіл пенсійних систем за умовами виконання актуарних розрахунків. Попри все різноманіття наявних у світі пенсійних систем за умовами виконання актуарних розрахунків їх можна розділити на такі види:

• системи, в яких використовуються схеми з встановленими виплатами (Defined Benefit - DB). Це схеми, в яких учаснику гарантується певний розмір пенсії при досягненні пенсійного віку. Вказаний розмір розраховується за актуарними формулами, виходячи з трудового стажу та суми пенсійних внесків. У випадку державної пенсійної системи держава таким чином є прямим гарантом не тільки факту виплати пенсії, а й її розміру. Пенсія зазвичай виплачується у вигляді довічного ануїтету й може індексуватися залежно від законодавства країни;

• системи, в яких використовуються схеми із встановленими внесками (Defined Contribution - DC). Це схеми, в яких розмір майбутньої пенсії прив’язується до обсягу внесків у пенсійну систему, а також ефективності управління пенсійними активами. У розвинених пенсійних системах цього виду внески надходять на індивідуальні клієнтські рахунки, а клієнт може мати (а може, залежно від конкретної схеми, і не мати) право самостійно обирати інвестиційну стратегію з передбачуваною дохідністю та допустимим рівнем ризику.

Таким чином, головними відмінностями схеми із встановленими внесками є те, що учасник бере на себе ризик, а розмір пенсії вже не є гарантований державою, а визначається з дохідності інвестиційного портфеля пенсійного фонду.

Слід зазначити, що на сьогодні схеми із встановленими виплатами не знайшли у світі широкого розповсюдження внаслідок значних складнощів при їх реалізації. Натомість навіть ті країни, в яких спочатку було запроваджено пенсійні схеми із встановленими виплатами, поступово або зовсім відмовляються від них, переходячи на схеми із встановленими внесками, або певним чином їх трансформують, унаслідок чого пенсійні системи набувають комбінованого характеру (тобто мають місце ознаки і DB-, і DC-схем).

Розподіл пенсійних систем за умовами фінансування. Аналіз світового досвіду дозволяє залежно від умов фінансування виділити такі основні групи пенсійних систем.

1. Розподільчі (нефондовані) системи (PAYG - pay-as-you-go) - «плати, доки ходиш»). Вони реалізують так званий принцип солідарності поколінь, який полягає в тому, що працююче покоління здійснює внески, за якими сплачується пенсія громадянам похилого віку. Іншими словами, покриття пенсійних видатків здійснюється з поточних надходжень, тобто відбувається перехресне субсидування різних поколінь.

2. Накопичувальні (фондовані) системи. У системах такої групи пенсійні внески надходять на персональні рахунки учасників, на яких накопичується й інвестиційний дохід. Тобто створюється персональний фонд, що стає джерелом виплати майбутньої пенсії.

Своєю чергою, накопичувальні системи поділяються таким чином:

• накопичувальні децентралізовані системи (fully funded, decentralized). Інколи в літературі їх називають латиноамериканськими. У межах такої моделі кожен працівник самостійно обирає інвестиційного керуючого (зазвичай - приватну компанію) для власного індивідуального пенсійного рахунку, на якому обліковуються встановлені внески. Таку систему з незначними варіаціями використовують Великобританія, Нідерланди, Австралія, Швейцарія, країни Латинської Америки, Угорщина, Польща, Гонконг;

• накопичувальні централізовані системи (provident fund).

3. Частково накопичувальні (або фондовані) системи (partially funded DB). У системах такої групи пенсійні внески розділяються на кілька складників (зазвичай два), які використовуються різним чином. Один з них спрямовується до розподільчої системи та є джерелом сплати солідарних пенсій, а інший спрямовується на персональний рахунок учасника. За такою схемою працюють фонди у Швеції, Японії, Канаді, країнах Африки та Близького Сходу.

Поодиноким випадком частково накопичувальної системи є так звана умовно-накопичувальна система, яка взагалі не передбачає інвестування. У такій моделі (іноді її називають моделлю умовно- накопичувальних рахунків) працівник має індивідуальний рахунок, на якому обліковуються його внески. Однак накопичення відбувається умовно, оскільки кошти не інвестуються, а спрямовуються безпосередньо на виплату поточних пенсій. Іншими словами, система за своєю економічною природою залишається розподільчою, тобто принцип солідарності поколінь зберігається повною мірою. Наприкінці трудової діяльності працівнику нараховується умовний інвестиційний дохід, і таким чином визначається обсяг пенсійних прав. Пенсійні права перераховуються в реальний ануїтет, розмір якого визначається актуарно.

Досить часто накопичувальну систему ототожнюють із ДС-схемою, а розподільчу з ДВ-схемою. Це не зовсім так. Наприклад, при частково накопичувальній системі паралельно існують ДС-схема і ДВ-схема. Іншими словами, розподільча система може існувати самостійно, але якщо у країні запроваджено частково накопичувальну систему, це означає, що функціонують одночасно дві схеми.

Цікаво, що в накопичувальних пенсійних системах також може застосовуватися принцип солідарності, але дещо в інших формах. «Горизонтальна» солідарність - солідарність учасників пенсійної системи в межах кожного покоління. Така солідарність означає, що виплати пенсій довгожителям, тобто особам, які пережили більшість своїх однолітків, частково проводиться за рахунок невиплат пенсій померлим учасникам пенсійної системи.

«Вертикальна» солідарність - солідарність між поколіннями, як у розподільчій пенсійній системі (працездатне покоління підтримує старше покоління).

Протягом останнього десятиріччя в низці країн вводилися ті чи інші варіанти накопичувальної системи (причому останнім часом цей процес прискорився), найбільш типовими з яких є латиноамериканська модель (індивідуальні рахунки), модель ОЕСР (професійні схеми) та шведська модель (умовно-накопичувальні рахунки) [26].

Вочевидь, шведська модель, як і розподільча система, лише генерує майбутні зобов’язання, що не забезпечені реальними активами. Гарантією виконання таких зобов’язань (за недостатності поточних надходжень) є, як і в розподільчій системі, кошти держбюджету.

Натомість латиноамериканська модель, як і модель ОБСЄ, є реальними накопичувальними системами, в яких відбувається концентрація пенсійних внесків та інвестиційного доходу, забезпеченого активами, зокрема фінансовими. На думку автора, право вибору інвестиційного керуючого, яке належить працівнику чи роботодавцю, не є головною відмінною рисою, хоча це є дуже важливим аспектом, оскільки модель ОБСЄ дозволяє економити на масштабах і мінімізувати витрати на маркетинг, але водночас може призвести до конфлікту інтересів «принципал-агент» унаслідок того, що вибір роботодавця необов’язково відповідає інтересам працівника та забезпечує максимальну ефективність управління накопиченнями.

Головна відмінність таких моделей від шведської, на думку автора, полягає в існуванні так званих випадаючих доходів. При цьому не є принциповим, яким чином фінансуються пенсійні виплати у розподільчій системі - з податків чи нарахувань на фонд заробітної плати. Принциповим є те, що частина таких надходжень замість поточних виплат спрямовується на інвестування, а перед урядом постає завдання компенсації дефіциту фінансування (відоме як проблема фінансування переходу).

Так, у світі не існує двох абсолютно ідентичних пенсійних систем. Кожна національна пенсійна система є унікальною, а більшість із них гідні окремого ретельного дослідження. Вище наведено лише найпоширеніші типи пенсійних систем із максимальним ступенем узагальнення.

Наприклад, у деяких країнах Близького Сходу та Південної Азії існують так звані безвнескові системи, джерелом фінансування яких є не нарахування на заробітну плату, а податки, часом й інші доходи бюджету (наприклад, нафтова рента). Тобто в таких системах пенсія в економічному аспекті взагалі не є відкладеною оплатою робочої сили.

В інших системах пенсія може бути взагалі жодним чином не прив’язана до трудової діяльності людини, а призначатися на підставі так званої перевірки нужденності. Але за своїм економічним змістом такі пенсійні системи навряд чи можна вважати страховими, тому вони не є предметом нашого дослідження.

Узагалі можна впевнено стверджувати, що детальна багаторівнева багатоаспектна класифікація світових пенсійних систем досі чекає своїх дослідників.

Одним із головних аспектів пенсійної реформи в Україні проголошено запровадження загальнообов’язкової накопичувальної пенсійної системи. Проаналізуймо переваги та недоліки кожної з наведених моделей накопичувальної системи за такими параметрами, як щільність прив’язки розміру виплат до суми внесків і відсутність фінансового наповнення та вплив на фінансовий ринок.

1. Щільність прив’язки розміру виплат до суми внесків. Економічна сутність накопичувальної системи з погляду працівника полягає в тому, що до його накопичень додається інвестиційний дохід, що виникає внаслідок управління грошовими коштами. Якщо навіть усіма накопиченнями ІІ рівня управляє одна-єдина (державна) компанія, інвестиційний дохід буде відрізнятися з року в рік, оскільки умови інвестування постійно змінюються. При цьому він буде прив’язаний до певних макроекономічних показників (інфляція, ВВП тощо) досить опосередковано хоча б тому, що на природні економічні процеси неминуче накладаються політичні інтереси.

Якщо ж управління пенсійними накопиченнями є компетенцією кількох недержавних структур, результати інвестування для кожної з них відрізнятимуться ще більш суттєво. Отже, накопичувальна система за своєю економічною сутністю створює певний дисбаланс серед своїх учасників. Це своєю чергою означає, що щільність прив’язки розміру виплат до розміру внесків не є абсолютною, оскільки допускає коливання суми накопичень залежно від ефективності інвестування.

В умовно-накопичувальній системі на суми пенсійних внесків нараховується умовний дохід, який зазвичай може бути прив’язаний до середньої заробітної плати (Польща), загального фонду оплати праці (Швеція, Латвія) або ВВП (Італія). Зрозуміло, що умовний дохід абсолютно не залежить від ефективності інвестування внаслідок відсутності такого. Але при цьому має місце абсолютно щільна прив’язка суми майбутніх пенсійних виплат до суми пенсійних внесків (накопичень).

Аналізуючи наслідки дії вказаних механізмів, зосередимося на таких аспектах:

• інвестиційний ризик. В умовах дії накопичувальних систем ризик інвестування, зрештою, покладається на працівника, оскільки є доля ймовірності, що він може не досягти значення вибраного макроеконо- мічного показника (наприклад, рівень інфляції) або взагалі прийняти від’ємне значення. Натомість в умовно-накопичувальних системах ризик інвестування відсутній узагалі;

• можливість маніпуляцій. Не можна стверджувати, що в накопичувальних пенсійних системах ризик маніпуляції відсутній узагалі. Його можливість обумовлена переважно якістю методики визначення вартості чистих активів. Але загалом він, по-перше, має значно менше поле для використання, по-друге, підлягає перевірці та коригуванню. Натомість в умовно-накопичувальних системах маніпулювання макро- економічними показниками може відбуватися для досягнення будь- яких політичних цілей державної політики, необов’язково пенсійної;

• справедливість. Немаловажливим наслідком умовно-накопичувальної системи є відсутність дисбалансу ізсередини вікових когорт учасників. Іншими словами, працівники одного віку отримують однаковий квазіінвестиційний дохід, який визначається макроекономічним показником. При цьому, як було сказано вище, ризик інвестування відсутній, але має місце ризик маніпуляцій з боку держави. У накопичувальній системі, коли пенсійні активи інвестуються однією компанією, дисбаланс знову відсутній, проте є ризик інвестування. Якщо ж інвестування здійснюється кількома структурами, є і ризик інвестування, і дисбаланс ізсередини вікових когорт населення.

2. Відсутність фінансового наповнення та вплив на фінансовий ринок. Серйозною вадою умовно-накопичувальної системи є те, що за відсутності реальних грошових коштів вона зберігає трансферт між поколіннями та не створює стимулів для розвитку фінансових ринків. Як наслідок, в умовах підвищення демографічного навантаження її ефективність падає, тому є необхідність застосування параметричних заходів: підвищення ставок відрахувань, пенсійного віку тощо, тобто заходів, покликаних зберегти платоспроможність і фінансову рівновагу пенсійної системи. Отже, неодмінно виникають потужні стимули для ухилення від сплати відрахувань і втечі в неформальний сектор економіки.

Україна належить до країн з розвиненою розподільчою системою. Аналіз міжнародного досвіду запровадження багаторівневих систем свідчить, що такі країни при переході до накопичувальної системи стикаються із проблемою дефіциту фінансування («випадаючі доходи»). При цьому можливі такі основні способи подолання дефіциту фінансування:

а) зменшення розміру пенсійного боргу. Започаткуванню накопичувального складника зазвичай передувала реформа розподільчої системи, яка передбачала зменшення видатків розподільчого складника, насамперед через зменшення розміру виплат. У якості компліментарних заходів застосовувалися підвищення пенсійного віку, зниження привабливості дострокового виходу на пенсію, посилення критеріїв для отримання пенсій через інвалідність. Переважна частина цих заходів належить до категорії непопулярних серед населення через їхню спрямованість на погіршення поточних і перспективних життєвих умов. Застосування таких заходів потребує від уряду неабиякої політичної волі, підкріпленої високим рівнем довіри населення.

В Україні протягом останнього десятиріччя неодноразово розглядалася проблема скорочення видатків Пенсійного фонду України. Але більшість пропонованих заходів (позбавлення ПФУ невластивих йому виплат, запровадження професійних пенсійних схем, фінансування адміністративних видатків із держбюджету тощо) у системі державних фінансів не можна вважати докорінним вирішенням проблеми, оскільки фінансовий тягар ПФУ механічно перекладається на держбюджет. Що стосується зниження поточних пенсійних виплат (обмеження наявних максимальних пенсій, ліквідація доплат і надбавок), зустрічають значний опір серед політиків і зацікавлених верств населення. При цьому прибічники наявної системи апелюють до 22 ст. Конституції України, яка визначає Україну як соціальну державу та забороняє звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів;

б) мінімізація дефіциту фінансування. Цього можна досягти, виключивши певні категорії працівників (наприклад, військовослужбовців або працівників правоохоронних органів) з участі у новій системі (Чилі), або надавши усім робітникам право вибору, але зробивши при цьому накопичувальну систему більш привабливою для молоді (Аргентина).

У деяких країнах (Колумбія, Перу) дозволяється вільний перехід із розподільчої до розподільчо-накопичувальної системи й навпаки. В Уругваї участь у накопичувальному рівні обов’язкова тільки для молодих працівників та осіб з високим рівнем доходів, решта категорій здійснюють перехід за власним бажанням.

Але небезпека таких підходів криється в тому, що для вирішення короткострокової проблеми дефіциту фінансування збільшується довгостроковий прихований борг, оскільки певна кількість потенційних учасників залишається у фінансово неврівноваженій розподільчій системі;

в) альтернативні доходи. За відсутності профіциту держбюджету для подолання дефіциту фінансування можуть бути використані такі заходи непараметричного та непозикового характеру:

• доходи від приватизації. Такий підхід був використаний у Перу, Болівії та Польщі. При цьому вважається, що існування незабезпече- ного пенсійного боргу породжує серед потенційних інвесторів невпевненість, унаслідок чого ринкова вартість підприємств, що приватизуються, знижується. Та навпаки, погашення пенсійного боргу може сприяти підвищенню ринкової вартості таких підприємств;

• легалізація тіньових заробітних плат;

• розширення бази сплати пенсійних внесків. Мається на увазі залучення до кола платників пенсійних внесків категорій громадян, які внаслідок певних обставин мали пільги зі сплати пенсійних внесків (виробники сільськогосподарської продукції, фізичні особи- підприємці єдиного податку тощо);

• додаткові джерела доходу. Йдеться про можливість закріплення за розподільчою системою ще одного чи кількох самостійних джерел доходів, окрім страхових внесків, що не були б пов’язані з підвищенням навантаження на фонд оплати праці, на зразок збору за купівлю іноземної валюти, який нещодавно було відмінено. Але більш доцільним, на погляд автора, було б визначити джерелом доходів кошти фізичних осіб. Таким джерелом інколи називають частину податку на додану вартість [26] як непрямого податку на споживання. Проте вважаймо, що логічніше було б додатковим джерелом визначити акцизи на тютюн та алкоголь. По-перше, вживання тютюну та алкоголю є одним із найпотужніших демографічних чинників, що прямо впливають на стан доходів розподільчої системи. Та ще більш важливим є те, що такі акцизи мають значний потенціал підвищення: навряд чи збільшення на десятки процентів або навіть у рази (особливо якщо йдеться про дорогі бренди) викличе активний спротив широких верств населення.

Переустрій національних пенсійних систем протягом трьох останніх десятиріч знаходиться у фокусі уваги Світового банку. Приватизацію державних пенсійних систем, що розглядається як спосіб розширення можливостей для індивідуального вибору та перенесення центру тяжіння на приватний сектор, спеціалісти банку вважають бажаною, оскільки вона покликана підвищити ступінь відповідальності людей за їх пенсійний дохід. Для більшості країн, у т. ч. й із транзитивною економікою, Світовий банк рекомендує перехід від системи з єдиним розподільчим рівнем, що використовує механізм установлених виплат, до багаторівневої системи, яка мала накопичувальну складову із встановленими внесками.

Ця система складається з таких рівнів:

• обов’язковий державний рівень, що фінансується за рахунок обов’язкових нарахувань на заробітну плату та забезпечує перерозподіл грошових коштів у межах механізму «солідарності поколінь»;

• обов’язковий накопичувальний рівень, що забезпечує заощадження;

• добровільний рівень для «обачливих» громадян.

У межах кожного з рівнів можуть існувати підрівні. Наприклад, у Росії перший рівень складається з двох частин: базової та страхової. Базова частина однакова для більшості пенсіонерів і не залежить від заробітку, який отримував пенсіонер протягом трудової діяльності. Страхова частина досить складно прив’язана до суми отриманих за громадянина пенсійних внесків, врахованих на так званому умовно- накопичувальному рахунку. Саме такий підрівень розподільчої системи забезпечує диференціацію пенсій.

Обов’язковий накопичувальний рівень також може складатися з кількох підрівнів. Наприклад, поряд із загальною для усіх працівників системою в межах накопичувальної компоненти можуть існувати професійні пенсійні схеми, кошти до яких відраховуються для певних категорій робітників, наприклад для осіб з небезпечними чи шкідливими умовами праці.

Функція І рівня має соціальний характер - це захист від бідності. На даному рівні надається гарантія певного прожиткового мінімуму за допомогою державної розподільчої системи. Диференціація соціальних пенсій (залежно від трудового стажу, заробітної плати та інших показників) відсутня або мінімальна.

Так, на І рівні акцент робиться на перерозподілі та забезпечує захист осіб похилого віку, особливо тих, чий дохід протягом трудової діяльності був не дуже високим. Формула розрахунку може передбачати і єдину виплату для всіх, і прив’язану до стажу роботи, протягом якого здійснювалися внески, як, наприклад, у Великобританії чи Австралії.

Інший варіант може передбачати пенсійні виплати на підставі «перевірки нужденності» або перевірки активів, наприклад у Німеччині. Насамкінець, варіант може передбачати мінімальну гарантовану пенсію, як у Чилі, Росії чи Україні. У низці країн такий рівень фінансується не із внесків на фонд заробітної плати, а з податкових надходжень до державного бюджету (Австралія, Чилі). Завдяки обмеженому масштабу та широкій податковій базі, ставки таких відрахувань значно нижчі, аніж ті, що потрібні сьогодні у державних системах більшості країн.

Функція ІІ рівня - забезпечення потреб пенсіонера відповідно до звичного для нього способу життя. Такий рівень розраховано на населення, яке активно працює, стимулюючи чи зобов’язуючи його накопичувати кошти у працездатному віці.

На ІІ рівні розмір виплат актуарно пов’язаний із сумою внесків. Тобто встановленими є не виплати, а внески, а розмір майбутньої пенсії залежить від суми накопичених коштів та інвестиційного доходу. Теоретично докорінною відмінністю накопичувальної системи від розподільчої є те, що у першій із них завжди має вистачати активів для покриття майбутніх зобов’язань.

На ІІІ рівні за допомогою інституційної інфраструктури фінансової системи (страхові компанії, пенсійні фонди, банки тощо) здійснюється додаткове індивідуальне добровільне пенсійне забезпечення. Держава на ІІІ рівні безпосередньої участі в організації фінансування пенсій не бере, обмежуючись встановленням загальних «правил гри».

Третій рівень забезпечує додаткову пенсію для осіб, які хотіли б на старості споживати більше, ніж передбачено державною пенсійною політикою.

З усіх трьох рівнів найбільш неоднозначним і складним є другий, оскільки під час його конструювання слід враховувати такі непрості категорії, як поведінкова реакція робітників, політиків, державних регуляторів і фінансових посередників.

Характерними рисами ІІ рівня є:

• обов’язковість. Вона обумовлена недалекоглядністю певної частини громадян, які через особливості характеру або певні життєві обставини можуть не накопичити достатньо коштів на старість. Як наслідок, у похилому віці вони стануть тягарем для суспільства;

• встановлені внески. Такий підхід встановлює щільний зв’язок між розміром внесків і виплат. Наслідком цього є зниження зацікавленості в ухиленні від сплати податків і зайнятості в неформальному секторі. При застосуванні схеми з встановленими внесками люди загалом менш схильні сприймати їх як своєрідний податок. Вони розуміють, що ухиляючись від сплати внесків до Накопичувального фонду, зазнають «покарання» у вигляді пенсій меншого розміру. Крім того, така схема не дозволяє компенсувати недостатність пенсій за рахунок інших членів суспільства. Деякі дослідники відносять до переваг такого підходу додаткову мотивацію до подовження активного періоду трудової діяльності, оскільки пенсія нараховується на актуарно справедливих засадах;

• накопичувальний характер. По-перше, розмір накопичень відразу свідчить про розмір майбутніх виплат. По-друге, накопичувальний характер сприяє формуванню довгострокового фінансового ресурсу як важливої компоненти довгострокової стратегії заохочення внутрішнього споживання.

Так, ще однією рисою системи ІІ рівня деякі дослідники виділяють приватне управління накопиченнями [26]. Аргументом такої тези є імовірність того, що інвестиційна стратегія формуватиметься з економічних, а не політичних міркувань. Емпіричні дані свідчать, що у низці випадків пенсійні кошти в державному управлінні дають низьку, а часом і від’ємну віддачу.

Причина полягає в тому, що державна структура, яка здійснює управління, схильна інвестувати в державні фінансові інструменти або в державні програми з низьким рівнем дохідності, що в періоди криз або просто високої інфляції перетворюється на від’ємний. Натомість приватні пенсійні структури завдяки корпоративним об’єднанням і саморегулівним організаціям здатні чинити опір політичним маніпуляціям, здійснюючи більш якісне управління в інтересах вкладників.

Однак аналіз досвіду запровадження накопичувальних пенсійних систем свідчить, що приватне управління є ефективнішим за державне лише за таких умов:

• певний, мінімально достатній рівень розвитку фінансових ринків. За відсутності цієї умови ефективне управління накопиченими коштами вкрай ускладнене через брак надійних та ефективних фінансових інструментів. Отже, розвиток фінансових ринків неодмінно має супроводжувати, а в ідеалі - випереджати запровадження накопичувальної пенсійної системи;

• достатня якість державного регулювання та нагляду. Запобігання шахрайству або просто надмірним ризикам управління можливе лише завдяки функціонуванню розвиненої системи пруденційного нагляду, що здійснюється державним регулятором (регуляторами). При цьому побудова регуляторної структури може визначатися особливостями національних моделей. Головне, щоб таке регулювання не було надмірним або здійснювалося у неправильному напрямі, оскільки в такому випадку алгоритми функціонування фінансових ринків та інвестиційні стратегії учасників не будуть оптимальними.

Тому врахування національних особливостей стану розвитку, функціонування та регулювання фінансових ринків має визначати концептуальні засади побудови кожної окремої національної накопичувальної пенсійної системи.

За наявності очевидних позитивних сторін накопичувальні системи мають також і недоліки, головними з яких є відсутність перероз- подільних механізмів у межах одного покоління на користь найменш забезпечених верств населення - з низьким рівнем заробітної плати, інвалідів тощо. Отож накопичувальні системи в обов’язковому порядку мають доповнюватися іншими пенсійними інститутами (тобто І рівень), покликаними забезпечити гарантії мінімального доходу особам похилого віку та інвалідам.

Головним теоретичним аргументом економічного характеру на користь багаторівневої пенсійної системи є те, що вона позитивно впливатиме на ефективність національного господарства та забезпечить економічне зростання. У транзитивних економіках, де рівень приватних заощаджень відносно високий, одним із результатів введення накопичувальної системи може стати переміщення таких заощаджень із землі та ювелірних виробів у довгострокові інвестиції фінансового ринку, які б сприятливо вплинули на стан економіки.

При аналізі впливу запровадження накопичувальної системи на економічний стан країни важливо розуміти, що перехід до системи із встановленими внесками не завжди має оздоровчий ефект. Так, «короткозорі» працівники можуть, як і раніше, ухилятися від сплати внесків, оскільки вони неспроможні оцінити суму обов’язкових накопичень за багато років. У період низьких інвестиційних доходів працівники можуть відчувати велику спокусу не сплачувати внески, віддаючи перевагу поточному споживанню або витрачаючи кошти на освіту, охорону здоров’я тощо. Тому дуже важливим є момент «початку відліку», тобто конкретні фінансово-економічні умови започатку- вання накопичувальної системи.

Крім того, за певних умов запровадження накопичувальної складової здатне внести певні викривлення в роботу фінансових ринків. Проблема виникає тому, що з погляду держави бажано б було забезпечити таку ідеологію функціонування пенсійної системи, яка б в ідеалі відповідала двом взаємовиключним умовам: працівники самі приймають інвестиційні рішення та несуть супутні ризики, але такі ризики мають бути обмеженими, щоб уникнути катастрофічних наслідків. У зв’язку із цим держава має вводити певні обмеження на інвестування, а також надавати гарантії. Перелік таких обмежень та обсяги гарантій визначатимуться для кожної держави індивідуально. Але закладена тут суперечність може погрожувати збоями в роботі фінансових ринків, особливо на тих стадіях, коли накопичувальна система набирає фінансової ваги, а її суб’єкти стають крупними ринковими гравцями.

На сьогодні можна уявити собі певний діапазон, на якому з одного боку є система, що підпадає під дію ринкового ризику, забезпечує працівнику достатню свободу вибору, конкуренцію, захищеність від політичного ризику. З іншого - система з обмеженим вибором, конкуренцією, низьким ринковим і високим політичним ризиками. Отже, кожна країна, що має намір запровадити багаторівневу пенсійну систему з обов’язковою накопичувальною компонентою, може й повинна розробити концептуальні засади її побудови, які б найліпшим чином відповідали індивідуальним економічним, фінансовим, політичним, соціальним та іншим реаліям.

3.2.