КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ОБОВ'ЯЗКОВОЇ НАКОПИЧУВАЛЬНОЇ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ

Як уже було зазначено, нині в Україні повною мірою функціонує лише солідарна система (І рівень) пенсійного страхування, тоді як упровадження ІІ рівня (обов’язкової накопичувальної системи) постійно відкладається.

Якнайскоріше запровадження системи ІІ рівня доцільне хоча б тому, що воно стане могутнім стимулом для трансформації системи

I рівня, необхідність якої назріла вже давно. При цьому запровадження

II рівня має неодмінно супроводжуватися системою заходів щодо компенсації зменшення відрахувань до І рівня та подолання дисбалансу бюджету ПФУ, неприйняття яких може призвести до подальшого погіршення ситуації в солідарній системі.

Для успішного запровадження накопичувальної системи на законодавчому рівні мають бути закріплені такі концептуальні засади:

• організаційно-економічний порядок запровадження обов’язкової накопичувальної пенсійної системи;

• суб’єктність сплати пенсійних внесків;

• суб’єктність адміністрування пенсійних внесків;

• критерії відмінності НПФ і право вибору;

• механізм збирання пенсійних внесків;

• суб’єктність відбору.

Усі вказані засади разом і поодинці прямо впливають на стан економічної безпеки держави:

Проаналізуймо вплив кожної із вказаних засад запровадження накопичувальної системи на стан економічної безпеки держави більш детально.

3.2.1. Організаційно-економічний порядок запровадження обов’язкової накопичувальної пенсійної системи

Визначення порядку запровадження системи ІІ рівня полягає в розкритті таких аспектів: черговість розширення кола осіб, на яких поширюється система ІІ рівня та розмір ставок відрахування.

Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» передбачає, що страхові внески сплачуються одночасно усіма особами, яким на день їх запровадження не виповнилося 35 років (1-й варіант). При цьому розмір внесків у першому році складає 2 % від суми заробітної плати зі щорічним збільшенням на 1 %, доки загальна сума внесків не складе 7 % (тобто перехідний період становить 6 років).

Проте деякі представники ринку [165] вважають, що охоплення слід починати за таким алгоритмом: на першому році до системи залучаються особи, яким виповнилося 39 років, на другому - їхнє коло розширюється завдяки особам, яким виповнилося 38-39 років і т. д. із поступовим збільшенням такого кола аж до початку трудової діяльності (2-й варіант).

При цьому розмір внесків застрахованої особи є постійним і складає 7 % фонду заробітної плати, перехідний період становить 8 років.

Насамкінець існує думка (3-й варіант), що охоплення населення ІІ рівнем необхідно запроваджувати для осіб, які вперше починають трудову діяльність.

Зазначимо, що віковий критерій передусім визначає кількість учасників, які одночасно будуть залучені до системи ІІ рівня на початку його функціонування. Такий показник безпосередньо визначає ще два не менш важливих показники: а) обсяги доходів ПФУ, що «випадають» із солідарної системи, мають бути компенсовані; б) розмір ануїтету перших поколінь пенсіонерів, який прямо залежить від тривалості стажу в накопичувальній системі.

Кожен з наведених варіантів може бути охарактеризований такими параметрами:

• строки проведення пенсійної реформи;

• ступінь мотивації найбільш активної частини працюючого населення;

• термін відпрацювання організаційно-адміністративних процедур;

• темпи зростання інвестиційного ресурсу;

• темпи зростання дефіциту ПФУ.

Конкретне значення параметра робить його перевагою або недоліком кожного з трьох варіантів (табл. 3.1).

За строками проведення пенсійної реформи 1-й та 2-й варіанти виглядають майже однаково (в межах розумного), тоді як 3-й варіант можна вважати невиправдано довготривалим.

З огляду на терміни відпрацювання організаційно-адміністративних процедур найбільш прийнятними виглядають 2-й і 3-й варіанти, тоді як 1-й необхідно вважати вкрай короткотривалим.

(Головним чином ідеться про те, що відповідно до 1-го варіанту виникає необхідність одночасного відкриття понад 15 млн персональних рахунків у системі персоніфікованого обліку. Тоді як за 2-м і 3-м варіантами персональні рахунки відкриваються поступово, з розширенням кола застрахованих осіб).

Табл иця 3.1

Переваги й недоліки порядків запровадження системи II рівня

Важливим параметром є темпи зростання інвестиційного ресурсу (рис. 3.1). Так, на першому році запровадження 1-й варіант виглядає надміру ефективним, оскільки у спеціалістів є певні побоювання щодо здатності фінансового ринку поглинути одночасно майже 17 млрд грн без негативних наслідків. Тому 2-й і 3-й варіанти виглядають більш пріоритетними.

Рис. 3.1. Динаміка приросту пенсійних внесків, млн грн

Наприкінці активної фази запровадження (2017-2018 рр.) темпи формування інвестиційного ресурсу за 1-м і 2-м варіантами вирівнюються та становлять близько 50 млрд грн на рік. Темпи формування інвестиційного ресурсу за 3-м варіантом необхідно вважати незадовільними.

Поступове нарощення обсягів інвестиційного ресурсу за 2-м варіантом дасть змогу фінансовим ринкам адаптуватися до його поглинання у спосіб генерування відповідних фінансових інструментів.

Темпи зростання дефіциту ПФУ не можна однозначно кваліфікувати як негативний або позитивний параметр. Його оцінка значною мірою залежить від політичної волі керівництва країни. На думку автора, якщо говорити про пенсійну реформу як комплексну процедуру, з огляду на демографічну ситуацію до 2050 р. реформування солідарної системи є нагальною необхідністю. У цьому контексті дефіцит бюджету ПФУ є важливим спонукальним чинником.

Надвисокі темпи зростання дефіциту ПФУ (як суто фінансову проблему) слід вважати, скоріше, негативним, ніж позитивним параметром. Крім того, такий показник прямо пов’язаний із попереднім параметром (темпами зростання інвестиційного ресурсу).

З усього зазначеного 2-й варіант із запровадження системи ІІ рівня є найбільш пріоритетним.

Однак усі проаналізовані підходи до визначення віку учасників, що обговорюються пенсійною спільнотою, характеризуються певним ступенем волюнтаризму. Залишається відкритою низка запитань: «Чому розглядаються варіанти для інтервалу саме 35-40 років?», «Чому не розглядаються варіанти з учасниками 45 чи 30 років?», «Чи не є такий підхід певною мірою дискримінаційним відносно старших поколінь?»

3.2.2. Суб’єктність сплати

пенсійних внесків

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» страхові внески сплачуються застрахованими особами, тобто фізичними особами (працівниками). При цьому передбачається, що роботодавці, незалежно від форми власності, та фізичні особи, які використовують найману працю, провадять збільшення суми фактичних витрат на оплату праці, визначених чинним Законом за рахунок зменшення нарахувань на зазначені суми для роботодавців.

Як видно з наведеного, запропонований механізм передбачає пряму участь застрахованих осіб (працівників) у процесі сплати внесків до ІІ рівня, а отже, характеризується двома найбільш суттєвими вадами: потребою в додатковому нормативному врегулюванні та ускладненням системи контролю за своєчасністю, повнотою та правильністю сплати внесків.

Спеціалісти цілком обґрунтовано вважають, що запропоновані механізми запровадження ІІ рівня надто індивідуалізовані й залежать від волі та дій багатьох суб’єктів: застрахованих осіб, роботодавців, працівників територіальних відділень ПФУ та ін. При цьому майже відсутні інтеграційні процеси, які б синтезували, уніфікували, а отже, спрощували зв’язки: працівник - роботодавець - ПФУ.

Залучення до процесу запровадження накопичувальної системи пенсійного страхування значної кількості осіб, причетних до прийняття розпорядчих, управлінських і виконавчих рішень, та рядових виконавців, а також здійснення низки індивідуальних операцій потребуватимуть збільшення непродуктивних трудовитрат на всіх етапах упровадження системи, знижуватимуть надійність її запуску та функціонування, неминуче призведуть до численних неумисних помилок і затягування, і, зрештою, її упровадження [167].

До того ж проблема суб’єктності сплати страхових внесків щільно пов’язана з іншими інституційними засадами запровадження ІІ рівня, насамперед із порядком збирання страхових внесків і порядком адміністрування пенсійних коштів.

Вартий уваги й інший факт. Як уже зазначалося в параграфі 2.1, на сьогодні згідно з чинним законодавством розподіл пенсійних внесків між роботодавцем і найманим працівником здійснюється таким чином:

• роботодавець сплачує 33,2 % як нарахування у фонд заробітної праці. З певними обмовками можна стверджувати, що це грошові кошти роботодавця, які не мають жодного відношення до найманого працівника;

• найманий працівник сплачує 2 % як відрахування від фонду заробітної плати (брутто-зарплати), тобто умовно це кошти працівника, що не підпадають під оподаткування податком із доходів фізичних осіб.

При цьому обов’язки щодо сплати як адміністративної дії в обох випадках покладаються на роботодавця. Тому можна стверджувати, що більшість найманих працівників не має про описаний механізм жодного уявлення. Згідно з п. 5 ст. 20 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» «страхові внески сплачуються страхувальниками шляхом перерахування безготівкових сум з їх банківських рахунків».

Запропонований механізм сплати внесків до Накопичувального фонду передбачає, що джерелом сплати стануть саме 2 % відрахувань із заробітної плати найманого працівника, які в подальшому протягом п’яти років буде збільшено до 7 %, на 1 % щорічно. При цьому розмір страхового внеску, що підлягає сплаті страхувальником до солідарної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, зменшується на розмір страхового внеску до Накопичувального фонду (перерозподіл ставки пенсійного збору від роботодавця до робітника). Вважається, що такий механізм сприятиме зацікавленості та підвищенню відповідальності застрахованої особи за своєчасність і повноту сплати пенсійних внесків до такого фонду.

Разом із підвищенням розміру внесків до Накопичувального фонду передбачається одночасне підвищення заробітної плати застрахованій особі для недопущення зменшення нетто-зарплати.

Але деякі експерти вважають: вимога щодо «брутизації» заробітної плати майже не піддається виконанню. Загалом такий перерозподіл може призвести до зниження розміру нетто-зарплати, оскільки проконтролювати відповідність зменшення витрат роботодавця на пенсійне страхування щодо збільшення номінальної заробітної плати всіх без винятку працівників досить складно, адже процедура потребує значного часу і трудовитрат. Крім того, за ринкових умов господарювання держава не має права встановлювати розмір заробітних плат на приватних підприємствах, а інститут мінімальної заробітної плати нездатний вирішити таку проблему.

На сьогодні страхові внески до Накопичувального пенсійного фонду є складовою частиною єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, а тому нараховуються та сплачуються страхувальником-роботодавцем.

Тому для збереження наявної системи визначення та перерахування сум страхових внесків до солідарної системи і спрощення механізмів запровадження ІІ рівня вважаємо за доцільне погодитися з пропозицією ринку: в організаційно-адміністративному аспекті платником страхових внесків є роботодавець застрахованої особи (страхувальник), а джерелом сплати страхових внесків є частина єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

3.2.3. Суб’єктність адміністрування

пенсійних внесків

На прикладі 24 країн, які запровадили ІІ рівень пенсійного забезпечення, можна стверджувати, що при адмініструванні пенсійних коштів існують такі підходи [102]:

• адміністрування здійснюється централізовано через державну структуру (Швеція, Македонія, Хорватія, Косово, Коста-Ріка);

• адміністрування здійснюється централізовано через недержавну структуру (Естонія);

• адміністрування здійснюється на змішаній основі (на перехідний період централізоване, а згодом поступова децентралізація) (Латвія, Росія, Казахстан);

• адміністрування здійснюється децентралізовано недержавними структурами (решта 15 країн).

Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» наголошує на таких засадах:

• Накопичувальний фонд існує протягом перших 2 років із початку функціонування ІІ рівня;

• Накопичувальний фонд існує як цільовий позабюджетний фонд;

• адміністративне управління Накопичувальним фондом здійснює виконавча дирекція Пенсійного фонду України.

Разом з тим ринок наполягає на кардинально інших засадах:

• пенсійні внески мають акумулюватися в недержавних пенсійних фондах (далі - НПФ), що функціонують відповідно до Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення» [48];

• НПФ має бути кілька;

• адміністративне управління НПФ здійснюється адміністраторами НПФ.

Найбільш типові варіанти побудови системи адміністрування відповідно до основних засад проаналізовано у табл. 3.2.

Порівняльні характеристики варіантів структурної побудови системи адміністрування страхових внесків

Таблиця 3.2

Кожний із трьох наведених варіантів може бути охарактеризований за такими параметрами.

1. Консолідація/дроблення грошового ресурсу. 1-й варіант є найбільш значущим, оскільки полегшує фінансування масштабних інвестиційних проектів загальнодержавного значення. Фінансування таких проектів у межах 2-го та 3-го варіантів також можливе, хоча й потребує додаткового законодавчо-нормативного врегулювання.

2. Простота державного контролю. 1-й варіант знову ж таки посідає перше місце, оскільки кількість структур за 2-м і 3-м варіантами теоретично може бути необмеженою (до участі можуть бути допущені усі структури, що відповідають певним критеріям). Тому якщо обрати 2-й і 3-й варіанти, необхідно одночасно сформулювати досить жорсткі обмеження.

3. Відсутність конкурентних засад, на думку автора, є досить вагомим чинником на користь 2-го та 3-го варіантів. Латентною перевагою таких варіантів є можливість передбачити процедуру заміни недержавних структур у випадку неналежного виконання визначених завдань.

4. Можливість диверсифікації інвестиційних стратегій теоретично може бути запровадженою й у межах 1-го варіанта (хоча виникають певні труднощі, пов’язані з управлінням, обліком тощо). Але світовий досвід переконливо свідчить, що така ціль набагато легше досягається за умови існування кількох структур, чия діяльність може бути регламентована відповідними критеріальними обмеженнями.

5. Доволі вагомим недоліком 1-го та 2-го варіантів убачається необхідність бюджетного фінансування державної структури, тоді як 3-й варіант такого недоліку позбавлений.

6. Право вибору для застрахованої особи. Надається перевага 2-му варіанту, оскільки може передбачати право вибору як мінімум за двома критеріями: державна/недержавна структура та інвестиційна стратегія. Теоретично таких критеріїв може бути й більше. Так, світовий досвід переконливо доводить, що, по-перше, право вибору хоча і є невід’ємною ознакою демократичності, однак не є абсолютним благом, оскільки привносить у процес елементи суб’єктивізму та корупції. Подруге, осмислений незаангажований вибір тієї чи іншої структури передбачає наявність спеціальних знань, відсутніх у переважної кількості роботодавців, не говорячи вже про робітників.

7. Рівень довіри населення. Тут переважає 2-й варіант. Зважаючи на загальний низький рівень довіри населення України (на думку автора, цілком виправданий) до фінансової системи в цілому та приватних фінансових установ зокрема, наявність у накопичувальній системі державної структури сприйматиметься населенням із розумінням. Разом із тим відсутність у такій системі недержавних структур навряд чи можна вважати перевагою. Досвід пострадянських країн, зокрема Росії, доводить, що протягом кількох перших років після запровадження обов’язкової накопичувальної системи до 10 % учасників добровільно переводять свої накопичення до недержавних структур, оскільки вони демонструють більш ефективну роботу.

Отже, потенційні учасники накопичувальної системи повинні мати право вибору між державною та недержавною установою. Інша річ, що таке право може виникати не відразу після запровадження накопичувальної системи, а протягом певного невеликого проміжку часу (2-5 років). Необхідність такого інтервалу пояснюється значною складністю та новизною механізмів, що мають бути реалізовані. Ознайомлення населення з такими механізмами потребує часу та роз’яснювально- пропагандистських зусиль з боку держави та суб’єктів ринку.

Необхідно зазначити, що наведені чинники з погляду адміністративно-економічної логіки слід вважати об’єктивними. Але архітектура системи адміністрування страхових внесків ІІ рівня може підпадати під вплив суб’єктивних чинників, головними з яких вважають політичні ризики, що є обов’язковим атрибутом діяльності державної структури. Українські реалії переконливо свідчать, що у вищого керівництва країни періодично (зазвичай у передвиборчий період) виникає спокуса вилучення грошових коштів для інших, здебільшого популістських цілей.

Тому за сукупністю зазначених чинників вагомим є 2-й варіант, що передбачає залучення до участі у ІІ рівні однієї державної та кількох недержавних структур. Але при цьому кількість структур має бути невеликою та відрізнятися між собою чіткими критеріальними ознаками.

3.2.4. Критерії відмінності НПФ і право вибору

Відповідно до найкращого світового досвіду найбільш доцільним критерієм, що забезпечує диференціацію НПФ, є інвестиційна стратегія, яка визначає (задає) ступінь ефективності інвестування та прийнятний ступінь ризику як гарантії примноження та збереження пенсійних накопичень. На думку автора, те саме повною мірою стосується й державної структури (Накопичувального фонду), яка має реалізовувати кілька інвестиційних стратегій для різних категорій застрахованих осіб (більш детально буде обґрунтовано в параграфі 4.1).

Згідно з цією політикою НПФ мають бути диференційовані, але єдиної думки щодо ступеня диференціації не існує. Наприклад, в Угорщині функціонують НПФ, які забезпечують три інвестиційні стратегії, в Естонії - чотири, у Чилі - п’ять. Проектом російської концепції проведення пенсійної реформи передбачається сім рівнів диференціації інвестиційної стратегії, тобто їх кількість визначається кожною країною окремо.

Беручи до уваги ступінь розвитку вітчизняного фінансового ринку, вважаймо, що для започаткування ІІ рівня досить трьох рівнів диференціації інвестиційної стратегії: зростаюча, збалансована та консервативна. Відмінності інвестиційної стратегії мають забезпечуватися встановленням граничних обмежень на інвестування у різні типи фінансових інструментів залежно від співвідношення - дохідність-ризик.

Так, НПФ, призначений для втілення зростаючої стратегії інвестування, формує інвестиційний портфель, у якому частка більш дохідних (одночасно й більш ризикованих активів) є максимально допустимою.

Навпаки, консервативна інвестиційна стратегія передбачає мінімально допустиму частку таких активів. Збалансована стратегія про-

гнозує формування портфеля, для якого співвідношення «дохідність- ризик» знаходиться посередині між аналогічним показником для зростаючого та консервативного портфелів.

Допустимі частки за класами фінансових інструментів мають бути визначені на законодавчому рівні.

Якщо взяти за основу модель, за якою роботодавець сплачує страхові внески на користь робітника та існує вибір НПФ (інвестиційних стратегій у межах Накопичувального фонду), потрібно з’ясувати такі організаційні аспекти: кому належить право вибору НПФ як носія інвестиційної стратегії та чи має існувати право зміни НПФ (табл. 3.3).

Організаційні аспекти вибору НПФ

Таблиця 3.3

У разі законодавчого закріплення вимоги щодо вибору НПФ роботодавцем існує майже повна гарантія, що таку вимогу буде виконано. Натомість досвід Росії свідчить, що понад 90 % робітників проігнорували таке право (так звані мовчуни). Отже, їхні кошти були спрямовані до державного Накопичувального пенсійного фонду, призначеного спеціально для таких випадків. Хоча надання права вибору НПФ є більш демократичною процедурою, призначеною максимально враховувати інтереси робітників, більшість громадян України не мають необхідних для цього спеціальних знань у фінансовій сфері, а отже, й не спроможні зробити усвідомлений вибір.

Разом з тим право робітника на вибір НПФ цілком виключає ко- рупційний складник, тоді як надання права вибору роботодавцю у вітчизняних реаліях неодмінно реалізовуватиметься за допомогою ко- рупційних схем.

Таким чином, право вибору НПФ і роботодавцем, і робітником має переваги й недоліки. Як компромісний варіант може бути реалізований алгоритм, за яким необхідно встановити певні вікові межі (наприклад, 35 і 50 років для чоловіків, 30 та 45 років для жінок відповідно), з досягненням яких кошти робітника автоматично переводяться до НПФ із менш ризиковою та відповідно менш дохідною інвестиційною стратегією, але більшою гарантією їх збереження.

Отже, за весь період трудової діяльності кошти робітника перетікають від «зростаючого» (з початку трудової діяльності до досягнення 35 років) через «збалансований» (від 35 до 50 років) до «консервативного» (від 50 до 60 років) НПФ. Крім того, запропонований алгоритм потребує мінімальних організаційних і фінансових витрат (інколи у профільній літературі їх називають фондами життєвого цик лу).

Разом з тим не можна повною мірою позбавити робітника права вибору. Причому для упередження зловживань таке право може бути реалізоване безкоштовно лише один раз. Право на подальші переходи з одного НПФ до іншого має реалізовуватися на платній основі.

Повертаючись до потенційної можливості існування кількох НПФ у межах однієї інвестиційної стратегії, зазначимо її недоцільність через, знову ж таки, корупційний аспект.

Крім того, при існуванні кількох НПФ, що представляють однакову інвестиційну стратегію, обов’язково виникне ситуація, коли дві особи, що сплачували однакові пенсійні внески упродовж однакового терміну, але в різні фонди, під час виходу на пенсію можуть отримувати неоднакові виплати. На думку автора, таке явище дискредитує саму ідею накопичувального пенсійного страхування ІІ рівня.

Додаткова перевага запропонованого підходу полягає у такому: якщо взяти за основу 2-й варіант запровадження системи ІІ рівня, на початковому етапі достатньо створити НПФ зі збалансованою стратегією. Необхідність створення «консервативного» НПФ виникне через 5 років, а «зростаючого» - через 7 років. Отже, «збалансований» НПФ буде своєрідним пілотним проектом, на прикладі якого можна відпрацювати усі адміністративно-управлінські процедури.

3.2.5. Механізм збирання пенсійних внесків

Аналіз досвіду 24 країн, у яких запроваджено ІІ рівень пенсійного забезпечення, свідчить, що у 7 з них віддано перевагу децентралізованому збиранню коштів (напряму до недержавних пенсійних фондів), тоді як у 17 - централізованому збиранню коштів [102].

Основними перевагами централізованого збирання коштів є простота виконання вимог законодавства для платників, спрощена процедура контролю з боку державного регулятора та висока ефективність застосування заходів впливу на порушників.

До недоліків централізованого збирання коштів іноді відносять високі технологічні вимоги до органу, що збирає кошти. У вітчизняних реаліях такий чинник, навпаки, слід віднести до переваг, тому що у ПФУ вже створено необхідні технологічні умови для обслуговування цієї процедури, тоді як адміністратори НПФ ще мають їх створити.

Алгоритм збору й розподілу пенсійних внесків у спрощеному вигляді представлено на рис. 3.2 [165].

Рис. 3.2. Алгоритм збору й розподілу пенсійних внесків

1. Роботодавці відправляють до ПФУ персоніфіковані дані про застрахованих осіб.

2. Роботодавці відправляють на рахунок ПФУ в Держказначействі суму єдиного соціального внеску.

3. Пенсійний фонд України здійснює розбивку єдиного соціального внеску на внески до цільових фондів, солідарної та накопичувальної систем.

4. ПФУ відправляє персоніфіковані дані до НПФ.

5. ПФУ розподіляє пенсійні внески між НПФ.

Запропонована схема забезпечує максимальний рівень контролю

з боку ПФУ за станом реєстру застрахованих осіб, рухом пенсійних коштів через рахунок ПФУ (страхові внески та їх переведення) та за їх обліком на індивідуальних пенсійних рахунках у адміністраторів НПФ.

Отже, централізоване збирання страхових внесків найбільше відповідає найліпшій світовій практиці, повністю вписується в наявні вітчизняні реалії, забезпечує найкращу можливість державного контролю та опосередковано спонукає до спрощення умов підприємницької діяльності (перехід до єдиного соціального внеску).

3.2.6. Суб’єктність відбору

НПФ має відповідати критеріям, які формулює законодавство та здійснювати діяльність зі страховими внесками:

• показник зміни чистої вартості одиниці пенсійних внесків пенсійного фонду протягом 12 місяців до дня подання заяви про надання права на провадження діяльності із страховими внесками не нижчий за середній показник зміни чистої вартості одиниці пенсійних внесків, який щокварталу розраховується Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України за результатами аналізу звітності та публікується в установленому порядку;

• сума активів НПФ на день видачі відповідної ліцензії не менша за мінімальну суму активів, визначену Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг України.

Вважаймо такий підхід цілком неприйнятним з таких причин:

• правовий статус НПФ. НПФ - юридична особа, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства). Засновниками НПФ можуть бути юридичні й фізичні особи та об’єднання юридичних і фізичних осіб.

Єдиним органом управління Пенсійного фонду є Рада НПФ. Членами Ради є представники засновників і роботодавців-платників;

• економічний статус. Рада НПФ укладає від імені НПФ договори з адміністратором, компанією з управління активами (далі - КУА), зберігачем, аудитором. Решта юридично значущих дій щодо адміністрування страхових внесків здійснюється адміністратором НПФ.

Отже, показники діяльності НПФ за своєю економіко-правовою суттю є показниками діяльності адміністраторів НПФ і компаній з управління активами. Тому критерії відбору суб’єктів, які мають проводити діяльність із страховими внесками ІІ рівня, мають бути сформульовані саме для адміністраторів НПФ, КУА та зберігачів. Критерії відбору останніх двох наводяться в Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», тоді як критерії для адміністраторів у ньому відсутні.

Крім того, окремо слід наголосити на небажаності залучення наявних фондів до механізмів ІІ рівня. По-перше, такі фонди наповнені активами ІІІ рівня, що не стосуються ІІ рівня. Хоча відокремлений облік та управління різними групами активів не є дуже складною проблемою, проте активи ІІ рівня доцільно виокремити в новостворе- ний НПФ. По-друге, як зазначалося вище, наявні НПФ мають ради, сформовані із представників засновників і роботодавців, які так само не мають жодного відношення до страхових внесків ІІ рівня.

Якщо прийняти за основу концепцію функціонування трьох НПФ із різними інвестиційними стратегіями, їхнє адміністрування теоретично можна зосередити під одним адміністратором. Однак з огляду на проблему надмірної концентрації (монополізму) вважаймо за доцільне залучити до адміністрування кожного НПФ окремого адміністратора.