Інструментальні методи дослідження
Фокальне освітлення
Цей метод дуже простий і не потребує багато часу. Він дає змогу виявити зміни у сполучній оболонці, рогівці, передній камері, райдужці, кришталику.
Дослідження проводять у темній кімнаті.
Лампу встановлюють на рівні очей хворого зліва й попереду від нього на відстані 50—60 см. Лікар сідає напроти хворого, розташовує свої коліна справа, а коліна хворого — зліва. Ha око пацієнта спрямовують сфокусований пучок світла за допомогою лупи силою 13—20 дптр, яку лікар тримає в правій руці на відстані 7—8 або 5—5,5 см. Яскраво освітлену ділянку добре видно на тлі іншої затемненої ділянки ока (мал. 1.4). Деталі можна розглянути, скориставшись другою лупою, яку лікар тримає в лівій руці, або за допомогою бінокулярної лупи, яку надягають на голову.Під час огляду білкової оболонки ока (склери) звертають увагу на просвічування її через кон’юнктиву, наявність випинів, дефектів тощо. Виявляють наявність або відсутність ін’єкції судин очного яблука (кон’юнктивальна, перикорне- альна або змішана).
Товщину рогівки визначають за допомогою пахіметра: у центрі вона дорівнює 0,65 мм, на периферії — 0,8 мм. У нормі рогівка прозора, блискуча, дзеркальна, волога, сферична, високочутлива, без судин. Порушення цих властивостей свідчить про її патологію.
За допомогою фокального освітлення можна визначити глибину передньої камери ока, рівномірність, прозорість вологи. Мілку передню камеру спостерігають при гострому нападі глаукоми, дислокації кришталика, гіперметропії; глибоку передню камеру — при міопії, афакії тощо. У передній камері можуть з’являтися гній (гіпо- піон), кров (гіфема), ексудат. Необхідно порівнювати передню камеру обох очей.
Мал. 1.4. Дослідження за допомогою фокального освітлення
Під час огляду райдужки відзначають її колір, вира- женість малюнка, рельєф, характер поверхні.
При різноманітних захворюваннях можна виявити тремтіння райдужки (іридодонез), неоднаковий колір (гетерохромія), зрощення райдужки з кришталиком (синехії), дефекти райдужки (колобоми). Визначаючи стан зіниці, ураховують її розмір, форму, реакцію на світло і конвергенцію. У темній кімнаті наводять пучок світла на зіницю одного ока (фокальне освітлення) і стежать за її скороченням (пряма реакція), потім повторюють освітлення ока і стежать за зіницею другого ока (співдружня реакція). Te саме повторюють і з другим оком. Потім досліджують реакцію зіниць на акомодацію і конвергенцію. Для цього пропонують пацієнту спочатку дивитися вдалечінь, а потім перевести погляд на предмет, розміщений на відстані 20—25 см перед очима; у нормі зіниці звужуються. Різний розмір зіниць визначають як анізокорію.Офтальмоскопічне просвічування
Дослідження ока методом офтальмоскопічного просвічування ставить за мету визначити насамперед стан прозорих середовищ ока — рогівки, вологи передньої камери, кришталика і склистого тіла.
Під час дослідження світлові промені від настільної лампи, відбившись від дзеркальної поверхні офтальмоскопа, спрямовуються на ділянку зіниці ока пацієнта і в разі прозорості оптичних середовищ доходять до очного дна. Відбившись від нього, світлові промені йдуть у зворотному' напрямку і потрапляють через отвір офтальмоскопа в око медичного працівника. У нормі зіниця має червоний колір. За наявності помутнінь в оптичних середовищах світлові промені відбиваються від них і не доходять до очного дна, що сприймається оком медичного працівника як чорні плями різної форми і величини на тлі червоної зіниці. Звертають увагу і на характер рухів помутнінь: помутніння кришталика рухаються разом із рухами очного яблука, помутніння, розташовані у склистомутілі, — незалежно від рухів ока.
Біомікроскопія
Найінформативнішим методом дослідження переднього відділу ока є біомікроскопія, яка потребує застосування спеціального приладу — щілинної лампи. Цей метод дає змогу виконувати прижиттєву мікроскопію сполучної оболонки, рогівки та райдужки, передньої камери, кришталика, склистого тіла (мал.
1.5).Дослідження проводять у затемненій кімнаті. Пацієнту пропонують сісти так, щоб чоло й підборіддя були зафіксовані на спеціальній опорі. За наявності світлобоязні використовують світлофільтри, зменшуючи в такий спосіб інтенсивність освітлення. Якщо це не допомагає, інстилюють 0,5 % розчин дикаїну. Основу координатного столика наближають до лобово-підборідної опори. Після цього його рухому частину розміщують у середньому положенні рухом рукоятки. Освітлювач встановлюють із зовнішнього но відношенню до досліджуваного ока боку під кутом біомікроскопії від 30 до 45°.
Переміщуючи верхнє плато координатного столика, досягають чіткого зображення освітлювальної щілини на досліджуваній ділянці ока. Після цього знаходять під мікроскопом зображення освітлюваної ділянки. Повертаючи фокусів- ний гвинт мікроскопа, досягають максимальної чіткості біомікрос- копічної картини. Переміщуючи верхню частину координатного столика справа наліво, можна оглянути всі структури ока, розташовані в цій площині. Пересування його в передньо-задньому напрямку дає змогу оглянути ділянки ока, які знаходяться на різній глибині (передній відділ ока). Для дослідження заднього відділу ока повертають насадку (від’ємна лінза силою 58 дптр) за годинниковою стрілкою та опускають лінзу напроти розширеної зіниці досліджуваного ока.
Мал. 1.5. Біомікроскопія
Під дією пружини насадка висувається вперед. Освітлювач і мікроскоп встановлюють на нульову відмітку біомікроскопа, їх фокусування здійснюють шляхом пересування рукоятки координатного столика й обертання маховика мікроскопа.
Як правило, при біомікроскопїї використовують малі та середні збільшення — у 10, 18 і 35 разів. Доцільно починати огляд з малих збільшень, переходячи за потреби на більші.
Види освітлення, що їх використовують під час біомікроскопії
Дифузне освітлення створюється при максимально відкритій освітлювальній щілині. За його допомогою проводять орієнтовний огляд усіхділянок переднього відділу ока.
Пряме фокальне освітлення передбачає суміщення фокусів освітлювача й мікроскопа. Ha початку дослідження діаметр освітлювальної щілини становить
2— 3 мм, щоб скласти загальне враження про тканини, які підлягають біомікроскопії. Після орієнтовного огляду її звужують (у деяких випадках — до 1 мм). Це забезпечує більш яскраве освітлення, необхідне для дослідження певної ділянки, і більш рельєфне її виділення.
Проходження вузького пучка світла крізь прозорі оптичні середовища (рогівка, кришталик) дає змогу отримати оптичний зріз прозорих тканин живого ока.
Непряме освітлення. Огляд досліджуваної ділянки очного яблука проводять у відбитому світлі. Фокуси освітлювача й мікроскопа не збігаються: перший направлений у зону фокального освітлення, другий — у зону, освітлену непря-
мим світлом. За допомогою цього методу вдається виявити нормальні й патологічно змінені елементи у глибоких відділах непрозорих тканин.
Діафаноскопічне освітлення застосовують для огляду прозорих середовищ ока. Для цього необхідно позаду досліджуваної тканини в якій-небудь площині (наприклад, у площині райдужки) отримати яскраве освітлення шляхом фокусування освітлювача. Відбиті промені освітлюють досліджувану ділянку, на якій знаходиться фокус мікроскопа, тобто фокуси мікроскопа й освітлювача не збігаються.
Метод дзеркального поля. Це біомікроскопія у відбитих від дзеркальних поверхонь рогівки і кришталика променях. Спостерігач, використовуючи вузьку освітлювальну щілину, розміщує на шляху відбитих променів вісь мікроскопа. У відбитому світлі видно нерівності передньої і задньої поверхонь рогівки й кришталика.
Метод ковзного променя дає змогу дослідити рельєф оболонок ока. При цьому освітлювач розміщують перпендикулярно до мікроскопа.
Визначення розмірів рогівки
Мал. 1.6. Визначення горизонтального меридіана рогівки
Визначення горизонтального розміру рогівки здійснюють за допомогою міліметрової лінійки (мал.
1.6) у такій послідовності: пацієнт сідає на стілець і дивиться на перенісся дослідника. Дослідник заплющує своє праве око і встановлює нульову відмітку поділу лінійки таким чином, щоб вона знаходилася під зовнішньою точкою горизонтального меридіана рогівки правого ока пацієнта. Потім дослідник розплющує своє праве око і заплющує ліве. Правим оком він визначає місцерозташування зовнішньої точки горизонтального меридіана тієї ж рогівки відносно шкали лінійки і в такий спосіб з’ясовує її розмір. Ha лівому оці пацієнта підрахунок зручніше проводити від внутрішньої точки горизонтального меридіана рогівки.У новонароджених горизонтальний розмір рогівки дорівнює в середньому 9 мм, у 9 років він вже відповідає такому дорослої людини. Радіус кривизни рогівки новонародженого становить у середньому 7 мм, в 11 років — 7,5 мм, як у дорослих.
У дорослих горизонтальний розмір становить 12 мм, вертикальний розмір — 11 мм.
Товщина рогівки у 20—30 років дорівнює 0,534—0,707 мм, у 70—80 років — 0,518—0,618 мм.
Визначення чутливості рогівки і цілості їіепітелію
Для орієнтовної перевірки чутливості рогівки використовують тонкий вологий ватний тампон, який беруть у праву руку і торкаються ним рогівки в п’яти точках, що відповідають 6, 9, 12 і 3 год, а також у центрі. Оцінюють знаком «+» наявність, а знаком «-» — відсутність чутливості. Відмічають на схемі чутливість рогівки пацієнта. Для отримання більш повної інформації застосовують альгезиметри різних конструкцій.
Мал. 1.7. Травматична ерозія рогівки (флюоресцеїнова проба)
Для визначення цілості епітелію рогівки (наявність ерозій) використовують пробу з флюоресцеїном. Набравши в піпетку розчин флюоресцеїну, пальцями лівої руки відтягують нижню повіку, правою рукою з піпетки закапують 2 краплі барвника так, щоб вони падали з висоти 2—2,5 см на нижню перехідну складку. Потім промивають кон’юнктивальний мішок розчином фурациліну й оглядають хворого за допомогою щілинної лампи. Дефекти рогівки забарвлюються у зелений колір (мал. 1.7).
Гоніоскопія
Для дослідження кута передньої камери, війкового тіла і периферії очного дна використовують відповідні методи — гоніоскопію, циклоскопію та перифе-
Мал. 1.8. Гоніолінзи: а — Гольдмана;б— Тодора
ріоскопію. Дослідження проводять за допомогою спеціальних гоніолінз (мал.
1.8) , які накладають на око пацієнта. їх сферична поверхня нейтралізує рефракцію рогівки, а бічні дзеркальні поверхні розташовані відносно рогівки під різними кутами. Це дає змогу досліджувати за допомогою щілинного мікроскопа ті чи інші внутрішні структури ока.
Нині найчастіше застосовують гоніоскопи конструкції Ван Бойнінгема (чотиригранна лінза), Гольдмана (тригранна лінза), Краснова та ін.