4.2. Способи розв'язанняюридичних конфліктів

Проблему розв'язання конфліктів сучасна

конфліктологія розглядає з урахуванням двох

протилежних підходів (стратегій): а) конфронтаційного протиборства; б) компромісу і співробітництва.111

Дж.

• повним завершенням, коли проблеми остаточно вирішуються й

усуваються всі перешкоди для погодження сторін;

• загальною прийнятністю в цілому, тобто для всіх сторін, які брали участь у конфлікті;

• самостійністю сторін, яка виявляється в тому, що немає потреби

будь якого втручання третьої сторони для забезпечення виконання

умов угоди;

• задоволенням уявлення сторін про чесне й справедливе вирішення проблеми;

• відмовою від компромісу як половинчастого рішення, пов'язаного з вимушеними взаємними поступками та принесенням у жертву своїх життєво важливих цілей;

• інновацією та встановленням між сторонами нових і позитивних взаємовідносин та ін.У закордонній практиці (насамперед у США) традиційно використовуються такі неюридичні способи розв'язання конфлікту:• переговори (прямі переговори);• погоджувальні процедури (примирення);• посередництво.

Ці способи розв'язання конфліктів застосовуються для вирішення широкого кола конфліктів; у тому числі вони можуть бути використані як неформальні процедури при розв'язанні спорів правового характеру. Наведемо характерні загальні ознаки цих способів:

• велика роль належить взаємовідносинам сторін;

• процес вирішення конфлікту має неофіційний характер і участь

третьої сторони (наприклад, миротворця або посередника) ґрунтується на діях, відносинах та ситуаціях, які не завжди і не обов'язково

пов'язані з порушенням законодавства;

• домовленості сторін незрідка не мають юридичного характеру і

в цьому розумінні не є обов'язковими для сторін; однак сторони, як

правило, бувають зацікавлені у дотриманні домовленостей, бо брали

безпосередню участь у їх виробленні;

• процес розв'язання концентрується на потребах та інтересах сторін.Кожен з названих способів характеризується поступовим зменшенням здатності самостійно налагоджувати стосунки та контролювати процес вирішення проблеми.

в разі посередництва конфліктуючі сторони вже не можуть контролювати процес, бо його організація належить до прерогативи посередника [95, с. 414–415].Переговори — найдавніший і основний спосіб вирішення конфліктів. Порівняно з іншими способами переговори дають змогу сторонам конфлікту дійти такої згоди, яка задовольнятиме кожну з них і

допоможе уникнути значних матеріальних витрат та ризику програшу однієї зі сторін під час тривалих судових процедур. У процесі прямих переговорів сторони мають можливість максимально контролювати різні аспекти своєї взаємодії, у тому числі, що стосується часових та інших меж обговорення, приймати рішення, впливати на процес і його результат, самостійно укладати угоду, яка має неофіційний

характер, бо є приватною справою сторін.Основоположні принципи організації переговорного процесу в ситуації класового конфлікту сформулював Р. Дарендорф:

1. Кожна з конфліктуючих сторін повинна визнати за опонентом

право мати свої погляди. З цього не випливає, що ці погляди стають

справедливими для опонента.

2. Учасники конфлікту повинні визнати наявність суперечностей і

протистоянь. Заяви про повну спільність інтересів і розуміння ситуації є або демагогією, або спробою задавити опонента, нав'язавши йому свою правду.

3. Всі учасники визнають певні правила взаємодії сторін, особливо

рівність у процедурі переговорів.

4. Регулювання переговорів забезпечується соціальними інститутами парламентського типу, які:

а) мають повноваження;

б) мають монополію на представництво інтересів своєї сторони;

в) приймають рішення, що є обов'язковими;

д) діють демократично.Соціально психологічне “супроводження” переговорів включає:

утримання від поширення конфлікту; чітке дотримання досягнутих

домовленостей без їх скасування в односторонньому порядку; готовність до демонстрації доброї волі; пошук опори у спільних цінностях

[48, с. 201].Узгоджувальні процедури (примирення).

конфліктів незрідка використовується термін альтернативне вирі+

112шення конфліктів. Частіше це поняття застосовується, коли йдеться

про неюридичні способи вирішення конфліктів та способи з участю

третьої сторони.Альтернативне розв'язання конфліктів ґрунтується на таких положеннях [95, с. 414–415]:

• процес розв'язання конфлікту має відбуватися таким чином,

щоб звести до мінімуму деструктивні можливості конфлікту і, навпаки, сприяти максимальному прояву його позитивних функцій;

• конструктивного розв'язання конфлікту можна досягти лише в

тому разі, коли будуть задоволені інтереси всіх сторін — учасниць

конфлікту;• вирішення завдань конструктивного розв'язання конфлікту

можливе лише у разі відмови сторін від “позиційного торгу” на користь взаємовигідних переговорів.Поширеною у реальному житті є практика посередництва. Різновидом посередницької процедури є застосування неформального

арбітражу, або третейського (неофіційного) суду, що обирається

самими сторонами конфлікту. Згідно з Положенням про третейський

суд (див. Додаток до Цивільного процесуального кодексу України № 2)

громадяни можуть передавати на розгляд третейського суду будь які

спори, за винятком тих, що стосуються трудових і сімейних правовідносин. Принциповою відмінністю третейського розгляду порівняно з

розглядом органами державної юстиції є надання суб'єктам спірних

правовідносин майже нічим не обмежених можливостей (реалізації

правоздатності на свій розгляд; наділення себе правами та взяття на

себе обов'язків; розпорядження ними; визначення моменту виникнення, зміни та припинення правовідносин; визначення способу захисту).При цьому, як слушно зауважує Ю. Притика, винятково важливо

додержуватися принципів права, які відображають дух права, верховенство права, глибинну екзистенцію права. У третейському розгляді порівняно з цивільним судочинством більш рельєфно означується

принцип диспозитивності.

закону, а насамперед ефективне вирішення спору, залагодження правового конфлікту. Диспозитивність у поєднанні із законністю виступає метапринципом третейського розгляду, на основі якої опосередковуються інші принципи (арбітрування, змагальності сторін, рівноправності сторін, добровільної згоди третейських суддів на їхнє

113призначення тощо). Досить специфічним є принцип конфіденційності третейського суду. З огляду на мотиви дотримання та збереження комерційної та банківської таємниці чи забезпечення конфіденційності інформації на вимогу навіть однієї із сторін справа має розглядатися у закритому засіданні. Третейський суддя не має права

розголошувати відомості та інформацію, які стали йому відомі у

зв'язку з третейським розглядом справи [85, с. 12–16].Третейський суд не зв'язаний правилами судочинства, викладеними у національному законодавстві країн, у тому числі й у Цивільному процесуальному кодексі України. На відміну від судів державної

юрисдикції він за відсутності прямого регламентного припису має

можливість самостійно встановлювати порядок розв'язання певного

питання.Проте в третейських процедурах є чимало спільного. Так, В. П. Казимирчук виокремлює чотири різновиди неформального арбітражу[131, с. 300–301]:

1. Зобов'язальний арбітраж являє собою процес, у якому конфліктуючі сторони обирають нейтральну особу або кілька осіб (як правило не менше трьох) для розгляду їхніх спорів та винесення остаточного рішення, яке має для них обов'язкову силу. На відміну від судового процесу тут немає норм, які б регулювали процедуру розгляду, надання та оцінювання доказів; крім того, тут більше можливостей у виборі арбітрів; засідання мають переважно закритий характер.

Якщо процедура роботи арбітра є предметом угоди, сторони самі

встановлюють основні норми, що визначають становище арбітра та

межі його повноважень. Рішенням зобов'язального арбітражу державні органи (наприклад, суди) можуть надавати примусової сили,

якщо це передбачалося сторонами.

2.

або не прийняти і передати справу до суду чи вдатися до інших процедур. Сторони можуть також завчасно дати згоду на використання

висновків арбітражу як допомоги у розв'язанні конфлікту шляхом

переговорів або в інший спосіб.

3. Арбітраж “остаточної пропозиції” є різновидом зобов'язального арбітражу, при якому кожна зі сторін має надати на розгляд арбітражу власний варіант арбітражного рішення з розглядуваного спору.

Арбітр уповноважений вибрати будь яке з них, але без жодних змін.

114Такий підхід сприяє зближенню позицій сторін і дає їм змогу дійти

згоди.

4. Обмежений арбітраж є ще одним різновидом зобов'язального

арбітражу, в якому сторони обмежують ризик прийняття невигідного для них рішення встановленням певних меж арбітражного розгляду. Про ці обмеження сторони повідомляють арбітру до початку розгляду. Якщо рішення арбітра вийде за ці межі, взаємні претензії будуть задоволені згідно із заздалегідь досягнутою угодою.Особливе місце серед засобів і технологій розв'язання конфліктів

посідає конфліктний медіаторинг. Медіація (посередництво) на

відміну від суду та арбітражу дає змогу сторонам шляхом переговорів неюридичними засобами лише за участі посередника медіатора

вирішувати конфліктну проблему.

Корисним для розуміння сутності медіаторингу та перспектив його

використання для вирішення юридичних спорів є досвід роботи професійних конфліктологів медіаторів Санкт Петербурзького центру

розв'язання конфліктів. Вдале використання цього способу

розв'язання конфліктів допомогло їм більш ніж у 80 % випадків

досягти міцної та довготривалої угоди, якої дотримуються обидві сторони. Важливу роль у розробці методів медіаторингу відіграв досвід

посередництва, накопичений у судовій практиці. Справді, суддя чи

арбітр як при підготовці справи до розгляду, так і у процесі розгляду

справи часто допомагають сторонам дійти згоди і завдяки цьому припинити подальше провадження.

[48, с. 402–431], між судовими процедурами вирішення конфліктів і

розв'язанням їх за допомогою медіаторингу існує велика відмінність:• застосування процесу медіації є справою добровільною, а медіатор вільно обирається сторонами (в цьому медіація схожа з третейським судом);• у суді конфліктуючі сторони не беруть участі в розробці та прийнятті рішення — це функція судді. У процесі медіаторингу сторони

самі виробляють і приймають рішення, медіатор не має на це жодних

повноважень;

• судове рішення є обов'язковим для сторін. Медіація ж — це процес, де нічого не відбувається без згоди сторін. Умовою виконання

прийнятого сторонами рішення є добровільно взятий ними на себе

обов'язок виконувати це рішення;

• якщо суд визначає правих і неправих, то медіація спрямована

на пошук згоди. За допомогою посередника обирається той варіант

115вирішення конфлікту, який сторони вважатимуть кращим. При цьому медіаторинг орієнтується передусім не на юридичні норми, а на

те, що кожна із сторін розуміє під справедливістю;

• ризик медіації є мінімальним, оскільки кожна сторона будь коли

може відмовитися від продовження процесу. Медіація відбувається

конфіденційно;

• порівняно з процедурою судового розгляду (в умовах, коли суди перевантажені і розгляд справ тягнеться місяцями, а то й роками) процес

медіації не є тривалим і потребує значно менших матеріальних витрат.Медіація особливо ефективна тоді, коли потрібно відновити стосунки між людьми, для яких добрі взаємини в майбутньому є життєво важливими (опіка над дітьми при розлученні, об'єднання компаній, стосунки замовника та підрядника тощо). Адже після тривалих

судових “битв” сторонам не завжди вдається встановити необхідні чи

бажані стосунки. Разом з тим для застосування медіації існують і

певні обмеження. Так, її не можна використовувати для розв'язання

кримінально правових конфліктів [48, с. 402–404].Процедура медіаторингу складається з певних етапів [48, с. 411–417]:

1. Вступне слово медіатора, в якому роз'ясняються правила медіаторингу, при цьому звертається увага на конфіденційність того, що

відбувається. Завдання цього етапу — зробити процес медіації ясним

та передбаченим для учасників, створити атмосферу довіри як до

процесу, так і до самого медіатора.

2. Відрекомендування сторін. На прохання медіатора сторони викладають своє бачення конфліктної проблеми.

3. “Вентиляція емоцій”. Медіатор надає можливість сторонам обговорити ситуацію, висловити оцінки, відверто виплеснути емоції та почуття, що накопичились. За необхідності проводяться крокуси (відверті

бесіди з кожною стороною окремо), на яких сторони можуть повідомити медіатору про те, що, на їх погляд, не повинна знати інша сторона.

Завдання цього етапу — досягнення узгодженої формули проблеми,

спроба виявлення можливостей зближення інтересів та позицій сторін.

4. Формування порядку денного переговорів. Медіатор пропонує

чітко сформулювати ті питання, які потребують вирішення на медіаційній сесії. До переліку таких питань не повинно включатися обговорення мотивів, інтересів та рішень сторін.5. Вироблення пропозицій. Це головний етап медіації. Медіатор допомагає генеруванню конструктивних ідей, але успіх залежить від

здатності сторін раціонально працювати.

1166. Підготовка угоди та її прийняття. Відбувається остаточне редагування тексту та прийняття угоди. Сторони домовляються про санкції у разі порушення угоди. Інколи може бути підписана додаткова

угода про способи вирішення конфліктних ситуацій, які можуть виникнути між ними у майбутньому.

7. Вихід з медіації. Медіатор дякує сторонам за конструктивну роботу тощо. Завдання полягає в оцінюванні результату, тобто задоволеності сторін, по перше, досягнутою угодою, по друге, — самою процедурою переговорів за участі медіатора.

8. Етап постконфлікту. Медіатор оцінює реальну результативність медіації і робить відповідні висновки щодо ефективності медіаторингу, спостерігаючи, якою мірою сторони намагаються виконувати досягнену угоду.

Розглядаючи способи розв'язання юридичних конфліктів, варто

наголосити на додатковому значенні неформальних процедур. Проте

в певних випадках, коли даються взнаки надмірна формалізація й

процесуальні переобтяження, можуть бути більш ефективними квазіюридичні (від лат. quasi — ніби, майже, немовби) методи.Концептуальним підґрунтям, основою нової методології конфліктологічного менеджменту є визнання необхідності консенсусу [95,

с. 258–271]. Зазначимо, консенсус по різному трактується у політичному та юридичному сенсі. У політичному розумінні консенсус — це

думка більшості, досягнення спільного узгодження із спірного питання. В юридичному — це метод вироблення та прийняття рішень,

актів, який спирається на два важливих принципи: підтримку рішення більшістю осіб, які беруть участь у його прийнятті, та відсутність

заперечень проти прийняття рішення з боку хоча б одного з учасників. Отже, консенсус — це не одностайність, бо повна одностайність у

позиціях усіх учасників прийняття рішення тут не потрібна. Йдеться

про відсутність прямих заперечень та можливість нейтральної позиції і навіть окремих зауважень щодо рішення (якщо вони не підривають його сутності). До того ж консенсус не лише сприяє прямому

впливу громадської думки на політико юридичні питання, а й формує саму громадську думку, позитивно впливає на психологічний

клімат у конкретній організації і в суспільстві загалом, бо орієнтує не

на конфронтацію і пошук тих, хто не згоден, а на врахування інтересів усіх членів.

Консенсус — кращий спосіб вирішення конфлікту уже хоча б тому,

що таким чином проблема може бути вирішена остаточно. Консенсу117альними є всі розглянуті нами несилові процедури врегулювання

конфліктів.

Консенсуальність певною мірою приманна і юридичним способам

вирішення конфліктів. На консенсуальних засадах суспільно політичного договору ґрунтуються положення і норми Конституції України, які слугують запобіганню та врегулюванню конфліктів у державно правовій сфері.Активно функціонує консенсус у цивільному й цивільному процесуальному праві. Зокрема, принцип диспозитивності надає можливість сторонам цивільно правових конфліктів самим визначати характер прав та обов'язків, урегульовувати взаємні вимоги, у тому

числі завершувати конфлікт укладанням мирової угоди. Суто консенсуальними є цивільні правовідносини, які виникають з договорів.Вирішення сімейних конфліктів також ґрунтується на взаємній

згоді. Лише коли її не вдається досягти, вступають в дію норми права. Консенсуальні процедури широко використовуються для

розв'язання трудових конфліктів. Проте найпоширеніший спосіб вирішення юридичних конфліктів — судовий — не є консенсуальним.

Юридична конфліктологія досліджує застосування передусім

правових способів розв'язання конфліктів, особливістю яких є офіційно формалізована участь третьої сторони. Такими “офіційними

медіаторами”, на думку М. І. Панова, можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ та ін.); 2) окремі держави;

державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд,

господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації

(наприклад, комісії з розв'язання трудових спорів і конфліктів,

профспілки та ін.); 8) професійні медіатори конфліктологи, офіційний статус яких закріплено у чинному законодавстві країни.До повноважень “третьої сторони” може належати [50, с. 228–229]:

• вольове припинення конфлікту;

• легітимно силове розведення конфліктуючих сторін;

• блокування боротьби (фізичними, військово технічними засобами чи силою соціального тиску);

• застосування правових санкцій до сторін;

• визначення (за критеріями соціальних норм) винуватої та правої сторін;

118• надання допомоги щодо пошуку оптимальних рішень та віднов$

лення співробітництва;

• сприяння нормалізації відносин та організації спілкування;

• контроль за виконанням мирної угоди.У соціальних конфліктах великого масштабу, які набувають певного політичного розголосу, роль “офіційного медіатора” може виконувати держава чи будь яка з її урядових структур. Сторони, як правило, охоче йдуть назустріч таким організаціям з таких причин:

• урядові установи розпоряджаються матеріальними благами, які

мають велике значення у житті людей і цільове використання цих

благ може суттєво вплинути на перебіг конфлікту аж до його суттєвого обмеження чи повного припинення;

• державні організації мають законне право застосовувати насилля: економічні санкції, політичне переслідування, адміністративний

вплив або навіть збройну силу;

• уряд концентрує у своїх руках основну частку соціальної інформації. Об'єктивно він набагато краще інформований про фактичний

стан справ, що призвів до конфлікту, і може ефективно розпорядитися цією інформацією, спонукуючи сторони до мирного обговорення

проблем, тим паче, що засоби масової інформації також переважно є

державними;• окрім компетентності третейські можливості урядових структур

спираються на сталі традиції авторитету законної влади, традиції

слухняності та громадянської покори;

• уряд скрізь визнається необхідним інститутом, підлеглість якому

розглядається як суцільно нормальне явище і не викликає

прихованих почуттів помсти і реваншу, як це буває у випадках вимушеної покори переможцю, що виявився сильнішим у протистоянні.

Певний інтерес становить досвід США, де посередницька діяльність стала однією з важливих функцій державної влади. З першої

половини ХХ століття у ролі регуляторів соціальних конфліктів тут

виступали державні відомства — Національне управління з трудових

відносин (НУТВ) та Федеральна служба посередництва й примирення (ФСПП). За 50 років на рахунку ФСПП понад півмільйона вирішених конфліктів [95, с. 256–257].Серед основних юридичних способів розв'язання конфліктів можна виокремити:

• міжнародно+правові процедури;

119• конституційні процедури та конституційне судочинство при

розв'язанні конфліктів у державно правовій сфері;

• судовий розгляд справ під час розв'язання конфліктів у цивільній, господарській, трудовій, кримінальній та інших сферах;• адміністративні засоби, які практикуються в органах виконавчої

влади та місцевого самоврядування (органи внутрішніх справ, податкові та інші інспекції, адміністративні комісії тощо).

Детальніше питання застосування юридичних способів вирішення

спорів розглянемо далі. Зазначимо лише, що за наявності значної

відмінності між цими способами та процедурами (як між інстанціями, що їх застосовують) розв'язання конфліктів юридичним шляхом

має принаймні чотири спільні ознаки:

• конфлікт розглядається й вирішується уповноваженим на це

державою (міжнародною організацією) органом;

• орган, який вирішує конфлікт, діє на підставі й на виконання

норм права;

• в період розгляду спору на конфліктуючі сторони покладаються

певні, передбачені міжнародним правом або національним законодавством права та обов'язки;

• рішення, яке прийнято щодо конфлікту органами, уповноваженими на те державою, є обов'язковим для сторін і, як правило, для інших організацій та осіб.Позитивний аспект юридичних процедур полягає в тому, що рішення приймається на основі й на виконання права й мінімально залежить від суб'єктивізму. Конфлікт набуває чітких обрисів, формалізується, як формалізується і сама процедура його розв'язання. Що ж

до можливих помилок, то їх вирішення передбачено такою юридичною процедурою, як затвердження рішення вищим органом, оскарження рішення, перегляд рішення тощо. Нарешті, юридичні процедури забезпечують необхідну гласність і тим самим — громадський контроль за розглядом конфліктів, що підвищує авторитетність вжитих

заходів [95, с. 246].Основним засобом вирішення юридичних спорів є правосуддя, яке

здійснюється судами від імені держави. Це специфічна, напрацьована багатовіковою практикою форма розв'язання спорів і конфліктів.Мільйони людей, тисячі юридичних осіб сьогодні розв'язують свої

проблеми саме в судах. У 2002 р. до судів у першій інстанції надійшло

понад 5 млн справ, що на 1,8 млн, або на 54,4 %, більше, ніж у 2001 р., а

лише в першому півріччі 2003 р. надійшло майже 2,8 млн справ [66, с. 6].120У нашому суспільстві уже немає сфер, які б не підлягали під юрисдикцію суду. На шляху до громадянського суспільства та соціальноправової держави підвищується його значення як унікального засобу

забезпечення природного права людини на правосуддя. “Інститут

правосуддя як фундаментальний у правовій системі, — зазначає

В. В. Комаров, — по суті має розглядатися як форма здійснення прав

і свобод людини та громадянина і як самостійне соціальне й правове

благо, що реалізується через справедливе правосуддя й належні судові процедури. Такий підхід до сутнісної характеристики правосуддя

дасть змогу подолати погляди на правосуддя як на форму державного примусу і утвердити самоцінність правосуддя у механізмі правового захисту” [46, с. 43].На підставі ст. 124 Конституції України судочинство в нашій державі здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Відповідно до Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. систему судів загальної юрисдикції становлять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний

Суд України. Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується: єдиними засадами організації та діяльності судів; єдиним статусом суддів; обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; забезпеченням Верховним Судом України однакового

застосування законів судами загальної юрисдикції; обов'язковістю

виконання на території України судових рішень; єдиним порядком

організаційного забезпечення діяльності судів; фінансуванням виключно з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

У системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій.Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші

суди, визначені як спеціалізовані суди.В усіх зазначених вище судах допускається спеціалізація суддів за

розглядом конкретних справ. В апеляційній та касаційній інстанціях

така спеціалізація закладена в штатному розписі судів, що передбачає наявність відповідних палат.

Основним призначенням судових органів є вирішення віднесених

законодавством до їх компетенції правових конфліктів. Судочинство

здійснюється в певному процесуальному порядку, регламентованому

законодавством (Цивільний процесуальний кодекс України, Госпо121дарський процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінально процесуальний кодекс

України), яке встановлює процедуру діяльності судів щодо розгляду

і вирішення юридичних спорів. Процедура розгляду конфлікту в судовому засіданні є найбільш виваженим, досконалим і цивілізованим

способом врегулювання конфліктної ситуації. Вона передбачає безпосереднє дослідження та розв'язання конфлікту в умовах гласності

та усності судового розгляду, змагальності і рівноправності сторін.

Процесуальне законодавство покладає на суд обов'язок всебічно,

повно та об'єктивно розглянути обставини справи і постановити в

ній судове рішення відповідно до норм матеріального і процесуального права.Правосуддя, порівняно з іншими засобами вирішення юридичних

конфліктів, має суттєві переваги:• незалежність судів як самостійної гілки влади від законодавчої і

виконавчої влад;

• незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;• нормативна основа усієї діяльності суду, який діє відповідно до

закону та згідно з внутрішнім переконанням;

• рівність усіх учасників судового процесу перед законом;• змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів

і у доведенні перед судом їх переконливості;• чітко визначена процедура встановлення та перевірки фактичних обставин і прийняття рішення;• забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення

суду;

• обов'язковість рішень суду;

• забезпечення діяльності суду спеціальними професійними кадрами, передусім суддями, адвокатами, прокурорами та ін.Правосуддя здійснюється у формі конституційного, цивільного,

господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Вони відрізняються предметом та процедурою судового розгляду;

мають відмінності у рішеннях, що приймаються. Як основний напрям діяльності судової влади правосуддя, безумовно, є найбільш досконалим засобом вирішення юридичних конфліктів, але аж ніяк не

єдиним.Важливу роль в урегулюванні та вирішенні правових конфліктів

відіграють адміністративні засоби, які практикуються в різних

правозастосовних та правоохоронних органах. Оновлення україн122ського адміністративного права пов'язане з виокремленням таких

його нових функцій, як правозабезпечувальна, спрямована на реалізацію прав і свобод людини, та правозахисна. За призначенням і

характером зміст діяльності органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування щодо вирішення юридичних конфліктів

схожий з діями, які здійснюються в межах юрисдикції органів судової влади.Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції мають право і зобов'язані: а) розглядати

й вирішувати індивідуальні управлінські справи, які мають спірний

характер (адміністративно правові спори); б) самостійно оцінювати

при цьому правомірність поведінки учасників адміністративно правових конфліктів; в) застосовувати, в необхідних випадках, заходи

юридичної відповідальності. Проте на відміну від юрисдикційної діяльності судів їхня адміністративно юрисдикційна діяльність, поперше, не поширюється на усі правовідносини і до того ж вона підконтрольна судовій владі. По друге, якщо для судів юрисдикційна діяльність є їх основним призначенням, то такі повноваження становлять лише частину повноважень того чи іншого органу виконавчої

влади або місцевого самоврядування. По третє, суди під час вирішення спорів мають право застосовувати заходи юридичної відповідальності різної природи, в тому числі адміністративної, а органи виконавчої влади або місцевого самоврядування застосовують лише заходи адміністративної, а стосовно своїх працівників — також дисциплінарної відповідальності [82, с. 27–28].123