2. Виконавча влада

У Статтях конфедерації бракувало матеріалу, який став би відправною точкою для обговорення виконавчої влади, бо ці Статті взагалі не передбачали такої влади. Ст. II Конституції також не пояснює структуру й права виконавчої влади.

Президент як голова виконавчої влади. Взагалі ст. II, § 1 проголошує, що «виконавчу владу здійснює Президент Сполучених Штатів Америки», й відповідно до § З Президент зобов'язаний «контролювати точне дотримання законів». Ст. II, § З також надає Президентові право («за порадою та згодою Сенату») призначати послів, суддів, «державних міністрів і консулів» та «всіх інших посадових осіб», що становлять штат виконавчої гілки уряду. Автори Конституції мали намір навести перелік різних департаментів (або міністерств), але передумали й залишили це Конгресові. Отже, Конгрес створив 14 департаментів: сільського господарства, торгівлі, освіти, енергетики, житлового господарства та урбанізації, внутрішніх справ, праці, оборони, охорони здоров'я, фінансів, управління у справах учасників війни, державний департамент, юстиції, транспорту й гуманітарної служби. Голови департаментів називаються «секретарями». їх призначає Президент за порадою та згодою Сенату. Це і є «кабінет» Президента .

Контрольна влада Президента. Одне з найважливіших і найспецифічніших прав Президента — це право накладення вето на законопроект, записане у ст. І, § 7, а не у статті II. При обговоренні прав виконавчої влади автори Конституції поділилися на два табори. Деяких лякала можливість тиранії з боку надто сильної виконавчої влади, інші боялися, що без сильної виконавчої влади, здатної урівноважувати владу Конгресу, пануватиме законодавча тиранія, як це сталося в окремих штатах. Погляди останніх узяли гору. Делегати зійшлися на тому, що потрібен один постійний Президент, який обирається незалежно від Конгресу терміном на 4 роки й має обмежене право накладення вето на законодавство, як це мають губернатори багатьох штатів, але вето Президента на законодавство може бути відхилене 2/3 голосів усього Конгресу .

Наявність у Президента прямого виборчого мандата й права накладення вето вирізняє американську парламентську систему від усіх інших.

16 Див. статтю II, § 7, п. 7.

17 Див. статтю II, § 4.

18 За цим методом, замість прямих виборів шляхом народного голосування, «виборці» від кожного

штату, обрані голосуванням населення цього штату, збираються й обирають Президента. Спершу перед

бачалося, що виборці керуватимуться власною точкою зору незалежно від екстремізму чи упередженості

мас, але практика показала, що кандидат у президенти, який вигравав прямі вибори у штаті, автоматично

отримував голоси усіх виборців цього штату.

" Таблицю, що відтворює організацію федерального уряду та його основні агентства й міністерства, вміщено у додатку А.

20 Див. статтю І, § 7, п. 2—3. . с .•• ¦-¦' ; ¦'¦¦ ¦¦¦

Урядова структура з історичного погляду 17

відставки уряду й нових виборів. Відповідно до системи, передбаченої Конституцією, протистояння між Президентом, який вільно користується своїм правом накладення вето, й наполегливим Конгресом, неспроможним зібрати 2/3 голосів для відхилення цього вето, не раз призводило до «патових» ситуацій, які останнім часом називають «заблокуванням». Тому вкрай необхідним є співробітництво Конгресу з Президентом 21.

Влада Президента у сфері закордонних справ. Ст. II надає Президентові особливі права у сфері закордонних справ. Президент може «приймати послів та інших державних міністрів» (а отже, офіційно визнавати уряди цих країн), укладати угоди за згодою Сенату . Президент також є головнокомандуючим збройних сил Певна специфічність обов'язків у сфері закордонних справ, як, зрештою, і те, що Президент є главою держави, засвідчують його широкі повноваження, принаймні у сфері закордонних справ. 1816р. комітет Сенату з питань міжнародних відносин заявив, що «Президент є конституційним представником Сполучених Штатів у всіх питаннях, які стосуються зарубіжних країн. Він керує нашими відносинами з іншими націями». Ця заява є підтвердженням того, що виконавча влада цілковито відповідає функції регулювання міжнародних відносин, бо «характер відносин із зарубіжними країнами ... потребує обережності й одностайності; тут успіх часто залежить від таємності та швидкості»24. Однак автори Конституції поділили відповідальність за міжнародну політику між Президентом і Конгресом, надавши останньому право регулювати зовнішню торгівлю, вирішувати, які кошти виділяти на утримання збройних сил, затверджувати угоди, допомагати зарубіжним країнам, що опинилися в скрутному фінансовому становищі. Крім того, Конгресові належить виключне право оголошувати війну .