2. Призначення суддів федерального рівня
Як вже зазначалось , з метою забезпечення незалежності федеральних суддів, в США запроваджено довічне призначення суддів Президентом з «правом поради та схвалення Сенатом» . Повноваження проводити такі призначення суддів, принаймні на федеральному рівні, належать політичним партіям.
Майже 90 % суддів, призначених президентами, були членами їх партій, крім часів Джеральда Форда (Gerald Ford), який призначив лише 82 % суддів з партії, до якої належав він сам. Процедурні особливості призначення суддів федерального рівня залежать від того, який це суд — федеральний чи Верховний.Призначення у федеральних судах. Зазвичай Президент узгоджує список претендентів з Генеральним прокурором та іншими радниками. Крім того, необхідність схвалення кандидатури у Сенаті призвела до створення певних правил, традицій призначення суддів федерального суду. Сенатори, які належать до тієї ж партії, що і Президент, справляють більший вплив на нього, «пропонуючи» кандидатури на посаду судді окружного суду. Вони мають право «накладати вето» на ті кандидатури, які їм «не подобаються». У різних штатах ця процедура має свої особливості. Укладаються навіть своєрідні компромісні угоди, які дозволяють сенатору з опозиційної політичної партії «пропонувати» кандидатури суддів. Президент більш вільний у призначенні суддів апеляційних судів, адже юрисдикція останніх
46 Див. John D. Weaver. Warren: The man, The Court, The Era 342—343 (Little Brown & Co. 1967).
47 Див. «What Lawyers Earn», NAT'L.L.J., Special Supplement, p.S7 (April 27, 1992), цитати з The Na
tional Center for State Courts, Williamsburg, Virginia.
48 Про заробітки найбільш високооплачуваних приватних юристів йдеться у розділі IV.
49 Див. Статтю II, § 2, п.2. та розділ І. Детальніша інформація про призначення суддів наведена у
праці Abraham (виноска 3), § 22—39.
12 9-340
178 Розділ V
поширюється на декілька штатів.
Однак на практиці ці посади «ув'язуються» з тим чи іншим штатом, що забезпечує сенаторам цього штату найбільший вплив на остаточне рішення 50.Призначення суддів Верховного суду Сполучених Штатів. Під час розгляду кандидатів у судді Верховного суду США для Президента важливо вже не «змилостивлення» окремих сенаторів, а отримання схвалення сенатського комітету з питань судочинства та самого Сенату, який може сповна скористатися своїм правом «радити та ухвалювати». Через те, що Верховний суд поділений на ліберальний і консервативний «табори», що суддів-консерваторів, призначених президентами-республіканцями, більше, право Сенату «радити та ухвалювати» звелося лише до принизливої процедури ухвалення. Відхилення Сенатом 1987 р. кандидатури, запропонованої Президентом Рейганом,— Роберта Борка (Robert Bork) — було гучною подією .
З самого початку процес призначення та ухвалення претендентів на посаду суддів набув політичного забарвлення. Кандидатура Джона Ратледжа (John Rutled-ge), якого у 1795 p. Джордж Вашингтон пропонував до складу Верховного суду, була відхилена Сенатом, тому що Ратледж виступав проти укладення договору з Великобританією. З того часу Сенат відхиляв 1 з 5 кандидатур, і так тривало до 1900 р. На початку XX ст. кандидатура судді Луїса Д. Брендейса (Louis D. Brandeis), першого верховного судді єврейської національності, викликала заперечення з огляду на певні аспекти адвокатської практики Брендейса у минулому. Його кандидатура розглядалася 5 місяців. Взагалі кількість нарікань на «політизованість» виборчої системи суддів залежить від того, хто пропонує кандидатуру судді. Сенатор Стром Термонд (Strom Turmond) у 1987 p. висловив найбільше нарікань на адресу кандидатури Борка. Але і в 1967 р. він зініціював кампанію проти призначення судді Тергуда Маршалла (Thurgood Marshall), першого представника чорношкірої раси у Суді. Всі заперечення будувалися на тому, що Маршалл мав репутацію захисника «ліберальних» цивільних прав.
З недавніх часів, з метою уникнення політичних ускладнень, президенти намагаються пропонувати кандидатури, які не збурюють політичних суперечок.
Вони, як правило, висувають такого претендента, переконання якого майже невідомі. Саме таким кандидатом в члени суду був Девід Саутер (David Souter) — кандидатура Джорджа Буша. Преса порівнювала Саутера з секретним літаком «Стеле», якого не можна запеленгувати радаром. Хоча перше призначення Президента Білла Клінтона «політичний радар» все-таки запеленгував. Маю на увазі Рут Бадер Гінсбург (Ruth Bader Ginsburg). Вона входила до складу Апеляційного суду і висловлювала досить помірні політичні погляди. Те ж можна сказати і про іншу кандидатуру Білла Клінтона — Стівена Брейера (Stephen Breyer). Він одноголосно був затверджений СенатомТой факт, що політичні уподобання впливають на процес обрання суддів, зовсім не означає, що запропоновані кандидатури недостатньо компетентні. Пропонуючи некомпетентного суддю, політик може завдати шкоди своїй репутації. Існує положення, за яким на посаду судді, особливо Верховного суду, повинні призначатися люди, висока кваліфікація яких не викликає жодного сумніву. Досить активну
50 Є свідчення того, що заступник Генерального прокурора часів Президента Кеннеді зауважив,
що, з огляду на існуючу практику призначення суддів, Конституцію слід читати «ззаду наперед»: «Сенат
відбирає та за згодою Президента призначає суддів...» Див. Abraham (виноска 3), § 22, п.5.
51 На думку Борка, у відхиленні його кандидатури не останню роль зіграла преса. Див. Robert Bork.
The Tempting of America (Touchstone Books 1990) та розділ ГХ. Не так давно гострі суперечки точилися
навколо кандидатури Кларенса Томаса (Clarence Thomas).
52 Інформацію з цього питання див. Louis Fisher. Constitutional Dialogues 135—143 (Prinston U. Press
1988).
Судова система ' 179
участь у відборі кандидатур на посади федеральних суддів бере Американська асоціація адвокатів. Претендент, який дістав не дуже позитивну оцінку асоціації, навряд чи буде затверджений Сенатом 53.