2.2. Генезис ідеї європейської єдності та європейська правова інтеграція

Ідея об’єднання європейських держав започаткована у далекому минулому. Вже з ХІ століття почали з’являтися уявлення про Європу як про щось єдине [500]. Досліджуючи передумови їх виникнення, необхідно, на думку деяких авторів, відрізняти процес формування європейської цивілізації, з одного боку, та уявлення європейської спільноти, з другого боку, що є відмінною від інших регіонів та культур [501,с.8-9].

В ХІ-ХІV столітті Європа характеризується не тільки значним економічним прогресом, але й духовним (цей період історії визнається як епоха "Відродження"). У цю епоху Європа переглядає та застосовує до нових відносин таку свою спадщину, як грецьку та римську філософію, мистецтво, літературу, демократичну форму правління, римське право [505,с.131-134]. Процеси формування націй та національних держав у ХІV-XVI ст.ст. проходили паралельно з формуванням європейських національних культур, в яких фіксується взаємопов’язаність національних та космополітичних елементів, що створювали сприятливі умови для взаємного збагачення, взаємодії та формували європейське духовне багатоманіття.

Гуманістичний та пацифістичний напрями європеїзму остаточно утверджуються в ХVI ст. у період розквіту "Ренесансу". В кінці епохи Відродження з’являється його новий напрямок – політико-прагматичний, який передбачав підхід до забезпечення миру в Європі, що був заснований на "балансі сил" чи "балансі інтересів". Цей підхід, на думку істориків, сформувався у ХVIІст. [506,с.66]. Першим проектом, що був заснованим на ідеї "європейської рівноваги", став так званий "Великий план", який передбачав утворення в Європі конфедерації 15 християнських держав, приблизно рівних за територією та ресурсами, щоб забезпечити максимально можливу рівновагу між ними. Цей проект, на відміну від інших проектів свого часу, базувався на ідеї наднаціональної вищої влади. Наступні "європейські проекти" відносяться до епохи "Просвітництва". На еволюцію європеїзму ця епоха вплинула наступним чином: по-перше, саме в цей період європейська цивілізація формується як особливий тип духовної та політичної культури; по-друге, він характеризується інтенсивним осмисленням місця та ролі Європи в світі; по-третє, саме в цей період обгрунтовуються ті чи інші положення стосовно розбудови Європи, співвідношення між єдністю та багатоманітністю, цілісністю та фрагментарністю, балансу сил та інтересів. Відбувається осмислення розвитку та особливостей європейської цивілізації, її ролі в світовій історії.

У ХVIІІст. у європейській громадській думці формується розуміння того, що узгодженість різноманітності та єдності у міждержавних відносинах Європи можливе лише на стійкій правовій основі.

Початок ХІХст. відзначався намаганням створити єдину Європу шляхом війни, проте перемога над Наполеоном зібрала у 1814-1815рр. європейські держави у Відні. Саме на Віденському конгресі була зроблена спроба створити європейську хартію, конституювати систему європейських держав та відносин між ними на основі рівноваги та статус-кво. При цьому визначали територіальні володіння кожної держави, планувалося укладення колективного договору, що підписувався керівниками восьми головних європейських держав, в який можна було внести зміни зі згоди сторін, а його розірвання без поважних причин могло викликати негативні наслідки для відповідної держави [507,с.61].

Цей конгрес започатковував принцип легітимності, на якому базуються порядок та стабільність [508,с.307], що стали основою Священного союзу, утвореного 15.11.1815року. В історичному плані це було перше загальновропейське об’єднання.

ХІХст. характеризувалося всесвітньою могутністю Європи, але в той же час і гострими суперечностями, а також чітко вираженим європоцентризмом.

У 1830р. створюється перша загальноєвропейська революційно-демократична організація "Молода Італія", а у 1834 році – асоціація "Молода Європа", яка трактувалася як федерація народів, що заснована на принципах національної незалежності та свободи у внутрішніх справах [509,с.65].

Головною ідеєю європеїзму цього періоду є ідея Сполучених Штатів Європи, яка вперше в якості ідентичного лозунгу була проголошена В.Гюго на третьому конгресі світу у Парижі (1849р.), і у майбутньому стійко підтримувалася демократичними колами.

Проте хоча європеїзм став духовною традицією, що передавалася елітою з покоління в покоління, реальна історія Європи не відповідала їй. До 30-х років ХХ ст. у Європі точилася боротьба двох полярних соціальних систем, протистояння яких було обтяжене першою світовою війною.

Навіть у цей складний для Європи період з’являються нові проекти об’єднання Європи. У 1923 році Р.Куденхове Колергі видав книгу "Пан-Європа", закликавши створити панєвропейський рух. Пізніше був опублікований "Панєвропейський маніфест", який пропонував "демократичним державам" Європи об’єднатися. У 1927році у Відні відбувся перший Панєвропейський конгрес, а в 1930році у Лігу Націй був поданий "Меморандум про організацію європейського федерального союзу". І хоча "європейська ідея" вперше була виражена в офіційному документі, що приймався на урядовому рівні, європейські держави, що входили до Ліги Націй, не були готові відмовитися від концепції "абсолютного суверенітету".

Приреченість цього та інших проектів об’єднання Європи була визначена другою світовою війною, щоправда, під час війни стали відроджуватися ідеї "єдиної Європи" із наднаціональною політичною структурою, яка б замінила традиційну систему міждержавних відносин, засновану на принципі "європейського балансу сил", що скомпрометувала себе за час війни.

У післявоєнній Європі склалися три системи безпеки та співробітництва – дві регіональні та загальновропейська. Вони проіснували більше 40 років і забезпечували збереження миру на Європейському континенті, незважаючи на існування держав з різним суспільним устроєм.

Регіональні системи: західноєвропейська, основу якої складали Північноатлантичний Союз (НАТО) та Європейське Співтовариство (ЄС) та Східноєвропейська, яку представляли Організація Варшавського договору (ОВД) і Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), функціонували відповідно до своїх основних принципів розвитку. Зокрема, західна – відражала  демократичні цінності, а східна – зміцнювала особливий вид тоталітаризму.

Ідея "єдиної Європи" у західній системі тансформувалася у конкретні політичні ініціативи, європейські держави виявили спільний інтерес до перебудови континенту, економічною основою  якої став "план Маршалла" 1947 року. Умовою пропонованої економічної допомоги США була підготовка європейськими державами спільної програми боротьби з бідністю та реконструкції економіки.

У квітні 1948 року 16 західноєвропейських держав створили Організацію Європейського економічного співробітництва (ЄЕС), яка мала міжурядовий характер. У 1961 році ОЄЕС була трансформована в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), до якої приєдналися США і Канада, а також Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) як корпоративна структура.

Одночасно з процесами економічної інтеграції почався процес політичного та військового співробітництва. У 1949 році розпочала роботу Рада Європи – регіональна міжурядова організація, яка мала на меті досягнення єдності її членів та сприяння економічному і соціальному прогресу, розвитку культури, науки і управління, а також – підтримання та подальшу реалізацію прав людини та фундаментальних свобод [510,с.9].

Наступним кроком до практичної реалізації ідеї єдності був план Р.Шумана стосовно об’єднання вугільної промисловості. У 1951 році був підписаний Паризький договір, згідно з яким було засновано Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Але не всі спроби європейської інтеграції були вдалими. Так, зазнало краху Європейське політичне співтовариство, а замість Європейського оборонного співтовариства у 1948 році виник Західноєвропейський Союз.

Процеси західноєвропейської політичної та економічної інтеграції отримали новий імпульс у 1957 році, коли у Римі були підписані два договори: про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).

Розвиток теорії конвергенції соціальних систем та намагання припинити "холодну війну" сприяли підписанню у 1975 році Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Межі нормалізації міжсистемних відносин в Європі, визначені заключним актом, були досить жорсткими. В основі документа було визнання принципів мирного співіснування "держав з різним соціальним устроєм". Проте радикальна перебудова міжнародних відносин у Європі була несумісна з тоталітарними політичними режимами соціалістичних держав. І тільки у 1989 році у Підсумковому документі НБСЄ був зроблений крок до розширення зв’язків, а у 1990 році в Паризькій Хартії для нової Європи, яку підписали 34 держави, була зроблена заява, що "ера конфронтації та розколу Європи завершилася".

Система міжнародних відносин була трансформована: у міжнародних відносинах держав виникли взаєморозуміння та довіра, що відкрили можливість створення мирного співтовариства всіх європейських держав та народів.

Наступні зміни у європейську інтеграцію були внесені Маастрихтською угодою, відомою як Договір про Європейський Союз (ДЄС), що був підписаний у 1992 році і набув чинності 1 листопада 1993 року. Стаття А Договору декларує, що "основою Союзу є Європейські Співтовариства".

З 1991 року ЗЄС перетворився в оборонну структуру, складову частину Євросоюзу.

Європейський Союз використав досвід європейських співтовариств, учасникам якого вдалося сформулювати принципи та створити відповідні механізми, за допомогою яких забезпечувалася рівновага між загальними та сепаратними інтересами, реалізовувалися компромісні рішення, що сприяли подальшій інтеграції.

До основних засад західноєвропейської інтеграції необхідно віднести: 1)відхід від ідеології націоналізму; 2)визнання зростаючої ролі економічної взаємозалежності держав; 3)визнання принципів добровільної та рівноправної участі держав, а також – принципу демократії як передумови інтеграційних процесів; 4)усвідомлення об’єктивності кризових станів у системі та необхідності застосування відповідних заходів щодо ліквідації їх наслідків; 5)визнання необхідності добровільного делегування частини суверенних прав держави міждержавним (наддержавним) організаціям.

В основу рішень, які приймалися у 1990-1991 роках, були покладені цінності, закріплені Паризькою Хартією, які сприяли зближенню між Сходом та Заходом на шляху до єдиної демократичної Європи. Цьому повинні були сприяти нові механізми взаємодії європейських держав, формування яких почалося ще у 80-90-х роках. Зокрема, це такі процеси:

інституалізація політичної взаємодії у рамках НБСЄ (закріплення загальних цінностей, норм та стандартів поведінки держав; контроль над роззброєнням; створення механізмів реагування щодо надзвичайних ситуацій; попередження конфліктів та регулювання кризових ситуацій; організація співробітництва у сфері економіки та людських вимірів НБСЄ);

реформування багатосторонніх організацій Сходу (РЕВ, ОВД) та Заходу (НАТО, ЄС, ЗЄС);

налагодження співробітництва між НАТО, ЄС, ЗЄС, Радою Європи, з одного боку та державами Східної Європи – з іншого;

формування субрегіональних організацій (наприклад, Ради держав Балтійського моря, Чорноморського економічного співробітництва) [462,с.307].

Правда, події на початку 90-х років підкорегували ряд процесів, зокрема: припинили свою діяльність РЕВ та ОВД, а це сприяло формуванню нових зовнішньополітичних пріоритетів держав Центрально-Східної Європи (ЦСЄ): інтеграції до Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО; розпад Радянського Союзу та конфлікти на Балканах, що призвело до зниження керованості внутрішньодержавними та міжнародними процесами у посткомуністичному просторі за умов відсутності ефективних регіональних та субрегіональних механізмів; західноєвропейські (ЄС, ЗЄС, РЄ) та євро-атлантичні (НАТО) інститути, хоч і зберегли свою роль, але потребували визначення нової ролі у вирішенні проблеми європейського розвитку, а також формування нових відносин з посткомуністичними державами.

До основних проблем, від вирішення яких залежить і буде залежати система міжнародних відносин у Європі, належать такі: 1)об’єднання Німеччини, інтеграція її в Євросоюз та НАТО, а у зв’язку з цим – розширення наднаціональних повноважень Євросоюзу, у межах яких передбачається "розчинення" впливу ФРН; 2)різний рівень соціально-економічного розвитку  держав Заходу та Сходу Європи, перехідний період породжують небезпеку внутрішньої дестабілізації в окремих країнах з трансграничними наслідками; 3)виникнення локальних та регіональних конфліктів, які потребують ефективних засобів управління кризовими ситуаціями, а також вироблення довгострокової стратегії та політики попередження внутрішніх конфліктів, вироблення міжнародних інструментів мирного їх розв’язання; 4)поява нових викликів безпеці (масова міграція населення, незаконне розповсюдження наркотиків, міжнародний тероризм, організована злочинність), що потребує формування ряду нових засобів регулювання, зокрема, правових.

Формування нової Європи в сучасних умовах базується на принципах поступового розширення західних організацій (зокрема, Євросоюзу і НАТО), а не зближення Сходу і Заходу. Хоча багатоманітність європейських процесів не зводиться лише до розширення цих організацій, а до формування сукупності європейських інститутів, кожний з яких є унікальним та необхідним з точки зору управління європейськими процесами [511,с.с.668-675].

Водночас, незважаючи на суттєві розбіжності між регіонами, країнами, народами та націями Європи, їх дещо об’єднує – спільність історичної долі, система цінностей, культурна спадщина тощо, а це дозволяє розглядати Європу як культурно-історичну спільність з єдиним культурно-генетичним кодом, з характерним самовідчуттям та самопізнанням європейців [291,с.276].

Зберігаючи свої особливості, Європа відіграє важливу роль у сучасному світі, який є складним, багатоманітним, нестабільним та мінливим.

Початок XXI ст. можна назвати періодом переходу до якісно нової інфраструктури світопорядку (світового устрою), створення основ "глобального суспільства" [512,с.229, 273]. Зміни у геополітичних структурах світової спільноти та національних системах свідчать про якісно новий етап розвитку сучасного світу. Насамперед, це стосується таких аспектів розвитку людства, як: трансформація у найрозвинутіших країнах світу постіндустріального суспільства в інформаційне; зміна соціально-політичної парадигми; виникнення нової загальнопланетарної цивілізації; завершення ери двополюсного світового порядку [291,с.73-74].

Процес змін на сучасному етапі охопив усі сфери суспільного життя. Найбільш очевидним проявом цих процесів є глобалізація. Вона є процесом всесвітнім, що зв’язує національні соціальні утворення в єдину світову систему.

У Комюніке глав держав та урядів країн "Групи-8" 1999р. відзначалося: "Глобалізація – складний процес, що пов'язаний зі стрімким зростаючим рухом ідей, капіталу, технологій, товарів та послуг у всьому світі, – вже призвела до глибоких змін у наших суспільствах. Вона згуртувала нас як ніколи" [513,с.29]. Сам термін "глобальний" у літературі трактується двояко: 1)такий, що охоплює всю земну кулю, всесвітній; 2)усесторонній, повний, всезагальний, універсальний [514,с.457].

Водночас під глобалізацією розуміється розширення та поглиблення соціальних зв'язків та інститутів у просторі та часі таким чином, що, з одного боку, на повсякденну діяльність людей все більш зростаючий вплив мають події, що відбуваються в інших частинах земної кулі, а з другого боку, дії місцевих громад (суспільств) можуть мати важливі глобальні наслідки [291,с.74-75].

Глобалізація припускає, що багатоманітні соціальні зв'язки (відносини) набувають всесвітнього характеру. В той же час, вона пов'язана з ростом рівнів взаємодії як у межах окремих держав, так і між державами, з поглибленням їх взаємозалежності. Зростання взаємозалежності держав сучасного світу, що проявляється в неоднозначних та суперечливих явищах глобалізації, визнається однією із загальних закономірностей розвитку міжнародних відносин [462,с.29]. Тобто визнається, що у суб’єктів міжнародних відносинах є спільні інтереси, які можуть бути реалізовані тільки спільними зусиллями.

Поступове усвідомлення необхідності спільної діяльності є основою для конкретних дій окремих держав, міжнародних організацій регіонального або універсального характеру.

Таким чином, вирішення глобальних проблем потребує глобальних дій, які, в свою чергу, потребують глобальних інститутів. Доки не завершено формування універсальної соціальної системи в цілому та її підсистеми управління зокрема, необхідні функції виконують міжнародні організації.

Крім цього безперервний процес виникнення нових держав як суб'єктів міжнародного права є доказом того, що вирішення проблем глобального характеру не буде ефективним доти, доки не завершаться стадії локального (національного) та регіонального розвитку.

У літературі до тепер залишається дискусійним питання про необхідність вирішення глобальних проблем на універсальному чи регіональному рівні.

"Універсалісти" вважають, що: 1)світова взаємозалежність збільшила масив проблем, які потребують глобальних рішень, і що вони вийшли за межі національних кордонів; 2)тільки світова організація є ефективним засобом для усунення загрози миру, а також контролю за державами, що домінують у регіональних зв'язках; 3)регіони є непостійними та не чітко визначеними; 4)регіональні союзи – це джерело боротьби за перевагу між регіонами тощо. "Регіоналісти" підкреслюють, що: 1)у межах меншої групи сусідніх держав існує природна тенденція об'єднання, яка базується на гомогенності інтересів, традицій та цінностей; 2)інтеграція держав в обмеженому географічному просторі досягається простіше і швидше, ніж у глобальному масштабі; 3)об'єднання держав у регіональні групи дає можливість досягнути глобальної рівноваги сил; 4)міжнародне співтовариство ще не підготовлено до вирішення всіх проблем на глобальному рівні тощо [515,с.31-32].

Деякі дослідники міжнародних відносин вважають, що лише поєднання універсального та регіонального підходів породжує найбільш ефективні засоби для підтримання національних інтересів держав [516]. Адже саме характер проблеми має вирішальне значення при виборі регіонального чи універсального рівня їх розв'язання. Але до того часу, доки світ є ідеологічно "подрібнений", сировинні джерела нерівномірно розподілені та доки існують інформаційно-технологічні й інші чинники, неможливо уявити і всеохоплююче регулювання на глобальному рівні. А тому в сучасних умовах досить важливе значення має регіоналізація як процес, що зв'язує національні соціальні утворення у регіональну систему. Тобто це той процес, який сприяє утворенню певної територіальної спільноти, що вирізняється з-поміж інших собі подібних специфічними рисами (географічними, економічними, політичними, юридичними тощо). Хоча глобальні проблеми потребують вирішення і на універсальному, і на регіональному рівні.

Регіоналізація є прагненням суб'єктів міжнародних відносин до задоволення своїх потреб та інтересів через утворювану регіональну спільноту. Цей процес проявляється як у вигляді співпраці між державами через інтеграційні союзи та зв'язки між близько розташованими державами, так і у вигляді співробітництва держав, пов'язаних спільністю інтересів у межах однієї окресленої території. Виникає він об'єктивно і пов'язаний з неможливістю більшості держав у сучасних умовах самостійно забезпечувати свій ефективний економічний розвиток.

Регіоналізація сприяє ліквідації бар'єрів, що утруднюють взаємодію (співпрацю, співробітництво) держав у регіоні, утворенню регіональних міжнародних організацій (союзів), створенню правових основ взаємної діяльності.

Регіоналізація є процесом глобальним, який пов'язаний зі структуруванням певного геопростору як цілого і розглядається у літературі як еволюційний процес, що веде до утворення відповідної комплементарної структури.

Якісно вищим етапом регіоналізації є інтеграція. Найбільш сприятливі умови та широкі можливості для інтеграції існують саме на регіональному рівні. Регіональна інтеграція базується на територіальній суміжності держав, між якими активно виникають та розвиваються різноманітні соціальні зв'язки.

Як теоретичні напрацювання, так і практичний інтерес до проблем інтеграції виник у 50-60-х роках, але глобального характеру розвиток інтеграційних процесів набув у 90-ті роки XX ст. Це було пов'язано, насамперед, з інтенсифікацією процесів територіального поділу праці та посиленням міжнародного співробітництва.

Термін інтеграція (лат. integratio – відновлення, поєднання; від integer – цілий) трактується як процес взаємного пристосування, розширення [105] або ж об'єднування чого-небудь у єдине ціле [231,с.193].

У науковій літературі відсутня однозначність у визначенні як поняття інтеграції, так і її сутності. Одні автори вважають її процесом, інші – певним станом, а дехто – і тим і іншим. Переважаючою є позиція авторів, які визначають інтеграцію як процес.

Теорія інтеграції, яка ґрунтується на засадах об'єднання різних частин у єдине нове ціле з власною динамікою розвитку, виражається в ідеях лібералізму, інституціоналізму (економічні теорії інтеграції); функціоналізму, неофункціоналізму, федералізму, комунікативної теорії (політичні теорії інтеграції). І хоча теорія інтеграції має ряд недоліків об'єктивного характеру (фрагментарність, відсутність інтегрованого цілого тощо), все ж таки тільки вона робить можливим порівняння форм національної поведінки та ролі соціальних груп, визначає концептуальні межі для характеристики та прогнозування подальшого розвитку інтегрованих цілісностей. Вона пропонує реальні методи трансформації, переходу міжнародних систем від анархії до раціонального устрою.

Виникненню та розвитку інтеграційних процесів повинні передувати відповідні умови, зокрема: 1)основою економіки країн-учасниць має бути високорозвинуте промислове виробництво; 2)учасники цього процесу повинні мати однорідні соціально-економічні устрої (що базуються на ринковій економіці); 3)наявність сильної політичної волі держав, що об'єднуються (з поліцентричною структурою самого об'єднання) [517,с.444].

Водночас інтеграція не усуває суперечностей, які можуть виникати на тій чи іншій її стадії у різних формах, а тому важливим є створення адекватного механізму їх узгодження. Інтеграція має бути поступовою та взаємовигідною, а цілі інтеграційного об'єднання повинні відповідати інтересам та можливостям учасників.

Значна частина досліджень, які присвячені проблемам інтеграції, базуються на матеріалах західноєвропейської інтеграції. Зокрема, найбільше досліджується досвід формування Євросоюзу як найбільшого та найдосконалішого інтеграційного .об'єднання світу, завдяки якому ідея інтеграції ефективно реалізується у соціальну практику.

На сучасному етапі Європейський Союз знаходиться на шляху до створення цілком сформованої європейської соціальної системи з її економічною, політичною, правовою та іншими підсистемами.

Особлива роль у цих процесах належить правовій інтеграції, призначенням якої є об'єднання національних правових систем Європи у єдиний геоправовий простір.

Використання закладених у теорії інтеграції основних принципів (засад) дає підставу стверджувати, що цей процес є складним, має комплексний характер, включає ряд стадій та проявляється у різних формах.

Так як поняття "інтеграція" прийшло на зміну поняттю "міжнародне співробітництво" ("європейське співробітництво"), яке не відображало сутності нових явищ, тому інтеграція розуміється як вихід за межі такого співробітництва аж до утворення єдиної структури, що відрізняється наднаціональними (наддержавними) ознаками.

Для інтеграції у Західній Європі характерною була наявність на всіх її етапах високого рівня нормативно-правової регламентації. Установчі договори визначали основні принципи, напрями функціонування та розвитку правове положення інститутів. Тобто інтеграція розгорталася на досконалій правовій основі, яку утворювали основні правові акти.

Правова інтеграція як різновид інтеграційних процесів ґрунтується на засадах об'єднання певних частин у єдине ціле. Такими частинами у межах європейського правового простору виступають національні правові системи Європи, а єдиним цілим є відповідні європейські міжнародно-правові системи.

Таким чином, європейська правова інтеграція – це процес об'єднування та взаємного пристосування національних правових систем Європи у межах міждержавних правових систем з метою досягнення та збереження стабільності і розвитку європейського регіону та його суб'єктів.

Сучасна європейська правова інтеграція містить такі основні стадії:

наближення національних правових систем до європейських міждержавно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного законодавства до європейських правових стандартів;

входження їх до європейських міждержавно-правових систем у межах єдиного правового простору та остаточна правова адаптація.

У необхідних випадках, зокрема – при виникненні об'єктивної потреби у створенні нової міждержавно-правової системи, з'являється ще одна стадія, яка передує стадії наближення. Її можна назвати стадією поглибленої взаємодії та узгодження засад формування міждержавно-правової системи [518,с.28].

На цій стадії поглиблюється співробітництво національних правових систем, вивчаються їх особливості, можливості узгодження дій, усунення перешкод їх взаємодії, однакової нормативно-правової регламентації тих чи інших відносин або більшості з них. Визначення попередніх умов, що свідчать про об'єктивну можливість об'єднання держав, унаслідок якої вони можуть задовольняти потреби та інтереси, які не в стані реалізувати через національну систему, дає підставу для організаційних дій щодо формування міждержавно-правової системи. На цій стадії відбувається узгодження основних правових засад функціонування такої системи з універсальними міжнародними принципами та нормами.

На сучасному етапі утворення таких об'єднань держав є об'єктивним процесом інституалізації регіонального розвитку (приміром, в Європі він охопив до 10організацій) [519,с.420]. Поряд з цим, ряд організацій або припиняють свою діяльність, або трансформуються. При цьому вони завжди є тими різноманітними правовими формами, через які здійснюється процес європейської інтеграції (починаючи з другої половини XXст.).

На стадії наближення національних правових систем, зокрема до регіональних міждержавних правових систем здійснюється попередня адаптація, яка є процесом досягнення тих правових вимог, які необхідні для входження в міждержавну правову систему і виступають обов’язковою передумовою визнання держави учасницею відповідної організації. Відбувається пристосування внутрішньодержавного законодавства до європейських правових стандартів, які містяться в джерелах міжнародного права, насамперед у міжнародно-правових договорах, укладених державами-учасницями.

Отже, правова адаптація має важливе значення не тільки для ефективності інтеграційних процесів, але й для досягнення взаємо узгоджених відносин у межах єдиного правового поля. Для досконалості цих процесів важливе значення має правильне застосування відповідних інтеграційних способів.

Стадія входження національних правових систем до європейських міждержавних об’єднань характеризується, насамперед, дотриманням установлених процедур вступу в об’єднання, а після набрання статусу його члена – взяття і виконання всіх зобов’язань, передбачених для членів відповідного об’єднання. На цій стадії повинна відбутися повна адаптація національної правової системи до правового поля міждержавного об’єднання.

Складовою частиною правової інтеграції, як зазначалося раніше, є правова адаптація. Взагалі, адаптація (лат. adaptatio) – це пристосування тих чи інших явищ до навколишнього середовища, умов існування; зміна їх форми чи змісту під впливом зовнішніх або внутрішніх факторів.

У юридичному словнику "адаптація" трактується як пристосування діючих внутрішньодержавних правових норм до нових міжнародних зобов’язань без внесення будь-яких змін в його законодавство [520,с.8-9].

У міжнародно-правовій літературі деякі автори серед форм узгодження міжнародного та національного права називають транформацію, а одним із її різновидів – адаптацію [521,с.49-53]. Хоча С.В.Черниченко в т.1 "Теории международного права", 1999 відмовляється від терміну "адаптація" і відзначає, що "адаптація (пристосування) існуючих норм внутрішньодержавного права до будь-яких положень міжнародного права не повинна розглядатися як самостійний вид трансформації, так як при цьому не відбувається змін у внутрішньодержавному законодавстві, внутрішнє право вже узгоджено з міжнародним і вже забезпечує здійснення останнього" [116,с.162]. Таке змішування, підміна термінів спостерігається і при створенні офіційних документів, які відображають інтеграційні процеси, зокрема, в Україні.

Погоджуючись з тим, що сам адаптаційний процес не змінює внутрішньодержавне законодавство, водночас, необхідно відзначити, що ці зміни забезпечуються відповідними способами інтеграції, які забезпечують адаптацію.

Право є різновидом адаптаційних механізмів, а правова адаптація – процесом пристосування правових систем з метою зближення, досягнення узгодженої взаємодії. Одним із основних різновидів правової адаптації є нормативно-правова, що полягає у пристосуванні нормативно-правових приписів у межах відповідної (національної, міжнародної) правової системи, з метою досягнення узгодженої взаємодії, адаптаційних цілей.

Чим складніша система, тим є більша потреба у створенні ефективного адаптаційного механізму, який би забезпечував досягнення інтеграційних цілей. Водночас можливості нормативно-правової адаптації обмежені національними особливостями правового розвитку, які формуються в ході історичного розвитку національної правової системи.

Ефективність адаптаційного механізму залежить від правильного вибору, насамперед, способів інтеграції, важливими серед яких є гармонізація та уніфікація [522].

У міжнародно-правовій літературі немає чіткого уявлення щодо змісту поняття “гармонізація”, тому звичним стало його ототожнення з поняттям "уніфікація". З метою усунення існуючих неоднозначностей при визначенні цих понять необхідно звернутись до лексичного значення терміну "гармонія". Під ним розуміють "поєднання, злагодженість, взаємну відповідність якостей предметів, явищ, частин цілого" [228,с.574]. Звідси випливає, що гармонізацією є сукупність дій по досягненню гармонії, балансу та рівноваги, узгодженості, усуненню суперечностей. Аналогічно трактується термін гармонізація і в російській мові, а саме – як взаємна відповідність предметів, явищ, частин цілого, якостей тощо [523,с.311].

В юридичній літературі під гармонізацією розуміють "узгодження загальних підходів, концепцій розвитку національних законодавств" [412,с.75]; "створення загальних правових принципів і окремих рішень" [411,с.184]; один з основних напрямів і форм проведення узгодженого правового розвитку держави. На думку П.Круза, термін "гармонізація права" з'явився у порівняльно-правовій літературі в якості процесу "координації або зближення окремих правових положень різних правових систем, що досягається шляхом усунення основних суперечностей та відмінностей, а також шляхом формування принаймні мінімальних загальних вимог і стандартів" [524,с.23]. Деякі західні компаративісти виходять з того, що різниця між уніфікацією та гармонізацією є лише теоретичною, а точніше – лінгвістичною, що не має практичного значення.

Рене Давид вважав, що гармонізація, як і уніфікація, є актуальними завданнями порівняльного права, які дозволяють установити баланс, гармонію правових систем у межах певної спільності [525,с.31].

Правова гармонізація є важливим способом правової інтеграції, який сприяє встановленню злагодженості, зближеності, взаємоузгодженості правових систем (їх структурних частин, якостей) у межах певної спільноти. Отже, правова гармонізація – це процес узгодженості, взаємовідповідності, збалансованості правових систем у межах відповідного правового простору. Розрізняють міжнародно-правову та національно-правову гармонізацію.

Різновидом правової гармонізації є нормативно-правова, особливе місце в якій займає гармонізація законодавства.

Видається, що у процесі гармонізації законодавства і для його ефективності формуються правові стандарти у різних сферах правового регулювання. Гармонізація може передувати уніфікації законодавства або ж застосовуватися там і тоді, де і коли потреба в уніфікації відсутня. При гармонізації відбувається зближення законодавства, усунення розбіжностей. Отже, гармонізація законодавства – це процес цілеспрямованого зближення та узгодження нормативно-правових приписів на підставі загальних мінімальних правових вимог (стандартів), що здійснюється шляхом усунення юридичних розбіжностей (через утвердження, насамперед, спільних правових принципів).

Гармонізація може бути одно- або багатосторонньою (взаємною). При останній всі учасники на узгодженій основі вживають заходи щодо зближення узгодження законодавства, а при односторонній законодавство однієї держави адаптується до законодавства іншої (інших) держав чи міжнародних організацій. Для європейських регіональних організацій гармонізація законодавства має важливе значення, так як є одним зі способів правової інтеграції [526,с.275; 510].

Важливим засобом гармонізації законодавства є "модельний закон" (типовий законопроект), який приймається з метою утвердження спільних правових принципів та зближення законодавства.

Необхідним при здійсненні гармонізації законодавства є визначення її форм і встановлення меж. Однією з основних форм є укладення міжнародно-правових договорів (конвенцій, угод, хартій тощо). Межі заходів, які застосовуються при такій формі, визначаються зобов'язаннями держав як сторін відповідних договорів.

Другою формою гармонізації є членство в міждержавних об'єднаннях, межі здійснюваних заходів будуть визначатися правовим статусом такого об'єднання. Гармонізація може здійснюватися як у юридично обов’язкові формі, так і за допомогою актів, що не мають обов’язкової юридичної сили.

Певним пріоритетом серед способів інтеграції на сучасному етапі користується правова уніфікація. Виникла вона ще у ХІХст., як один із способів правової інтеграції. На даний час широко поширена у правових системах Данії, Швеції, Норвегії, Ісландії, Фінляндії, де уніфіковано морське, торговельне, договірне, вексельне, сімейне, деліктне, спадкове, зобов’язальне законодавство та законодавство про компанії, інтелектуальну власність. Правовій уніфікації у скандинавських правових системах сприяли спільність історичного розвитку в цілому та права, зокрема, близькість мов, культури, відсутність серйозних політичних розбіжностей, географічна близькість, подібність у рівнях економічного розвитку. Цим процесам сприяє комісія експертів Північної Ради, яка готує законопроекти, що стають законами у всіх чи в більшості скандинавських країн. Правова уніфікація впливає на якість законодавства, а також на зближення правових систем північноєвропейського типу. Нині скандинавський досвід є своєрідною моделлю на загальноєвропейському рівні. Хоча європейські міждержавні організації також впливають на скандинавські правові системи, зокрема у сфері уніфікації законодавства. Адже, під впливом зростаючої кількості торгових, фінансових та інших зв'язків вже з XIXст. з’явились також і міжнародно-правові договори, що містили уніфіковані положення. Результатами діяльності цих організацій можна вважати, зокрема, такі уніфіковані акти як: Принципи УНІДРУА (Принципи міжнародних комерційних контрактів); Правила ІНКОТЕРМС (кодифікований збірник міжнародних торгових звичаїв та інтерпретації комерційних термінів); Європейські принципи (Принципи контрактного права Євросоюзу), прийняті резолюцією Європарламента.

Таким чином, договірна уніфікація з появою великої кількості суб’єктів міжнародного права, з ускладненням відносин стає менш ефективною. Особливо це стосується міжнародних контрактів. А з новою фазою розвитку правової інтеграції їй на зміну все більше буде приходити так зване “субправо”, яке є сукупністю правил, що використовуються для встановлення єдності в регулюванні міжнародної підприємницької діяльності. Основою для субправових документів є найбільш вдалі норми міжнародного права, національного законодавства, правила, що складаються в правопідприємницькій практиці (звичаї, типові контракти, загальні умови, кодекси поведінки тощо), узагальнення судових та арбітражних рішень [527,с.140-151].

Ідея створення уподібнених норм у сфері міжнародного приватного права дістала практичне втілення вже у ХІХст. Це були окремі міжнародні угоди у сфері морського права, інтелектуальної власності, залізничних перевезень, сімейного права, цивільного процесу. А вже у ХХст. майже не залишилося сфер регулювання, галузі міжнародного співробітництва, які б в тій чи іншій мірі не охоплювалися уніфікацією [528].

З часом була створена ціла низка міжнародних організацій, єдиним завданням яких було здійснення робіт по уніфікації: Гаагська конференція з міжнародного приватного права, Міжнародний морський комітет, Міжнародна торгова палата (МТП), Міжнародний інститут по уніфікації приватного права (УНІДРУА). Проте правова уніфікація з часом стала предметом діяльності організацій, для яких ці функції не були пріоритетними. Наприклад, у 1966р. була утворена комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ). А пізніше функції правової уніфікації стали властивими для багатьох міжнародних організацій, як урядових, так і неурядових.

Хоча ще Р.Давид відзначав, що під уніфікацією права слід розуміти не стільки процеси впливу на окремі норми, скільки – впливу на цілі правові системи у напрямку їх зближення між собою. І якщо раніше нормативна уніфікація була переважаючим способом інтеграції, то з часом вона стала не єдиною [525,с.31]. Подібної позиції притримується і П.Круз, який вважає, що уніфікація права – це процес зближення двох або більше правових систем, що спрямований на їх заміну однією єдиною правовою системою [524,с.23].

З позицій філології поняття "уніфікація" трактується як зведення чого-небудь до єдиної форми, системи, єдиних нормативів [225,с.636]; приведення до однаковості (уподібненості) [529,с.495], а з позицій юриспруденції – як розробка та введення у дію "загальнообов'язкових однакових юридичний норм" [412,с.75]. Отже, правова уніфікація – це процес зближення правових систем шляхом формування уподібненого правового регулювання у межах відповідного правового простору. Основним різновидом правової уніфікації є нормативно-правова, яка в сучасних умовах набуває особливого значення.

Вона здійснюється з метою зближення норм міжнародного та національного права, а також однакового (уподібненого) їх застосування та усунення розбіжностей. Основним засобом її проведення є міжнародні договори, приписи яких за уніфікованим зразком включаються у національну систему законодавства [458,с.44-47]. До засобів уніфікації відносяться також резолюції та рекомендації міжнародних органів.

І хоча договірна уніфікація досить часто в кінці ХХст. піддавалася критиці як така, що має довготривалі терміни підготовки актів та введення їх у дію, обмежене коло учасників, а міжнародний договір, як акт уніфікації – не відповідає рівню зв’язків та не забезпечує ефективного зближення правових систем [530], теза про те, що право більше не може створюватися лише державами самостійно [531,с.66], є найбільш достовірною, насамперед, для Євросоюзу. Поряд з цим, необхідно погодитися з Т.Н.Нешатаєвою, що “форма діючих міжнародних уніфікацій може бути різноманітною” [5332,с.42]. Тому не коректно ставити питання про переваги однієї з них над іншою. Більш принциповим є питання вибір форми, в залежності від сфери уніфікації, кола учасників, деталізації норм, що уніфікуються тощо.

На відміну ж від уніфікації при гармонізації міжнародний договір зобов'язує держави створити відповідні норми, що відповідали б загальним положенням договору не нав'язуючи їм уніфікованого шаблону.

Правовими формами як гармонізації, так і уніфікації можуть виступати міжнародні договори та резолюції міжнародних органів та організацій. Прийняття рекомендацій веде лише до уніфікації.

Отже, гармонізація та уніфікація відрізняються як за своїми результатами, так і за юридичною формою вирішення поставлених перед ними завдань. При гармонізації відбувається зближення права та законодавства, усунення суперечностей, розбіжностей, а при уніфікації – встановлення однакових (уподібнених) норм. Водночас уніфіковані норми фіксуються у юридично обов'язковій формі – договорі, а за допомогою актів, які не мають обов'язкової юридичної сили, може здійснюватися лише гармонізація [533].

Для проведення уніфікаційних робіт важливим видається попереднє порівняльно-правове дослідження проблеми, що дозволяє знайти найбільш оптимальні форми проведення правової уніфікації чи законодавства, найефективніші методи та засоби її здійснення. В даний час, в залежності від конкретних умов, уніфікація права та законодавства може проводитися у таких формах, як міжнародно-правові договори, модельні акти, примірні договори, міжнародні звичаї, рішення міжнародних судових органів та ін. Прикладом однієї з таких форм може бути Типовий договір Європейської організації з економічного співробітництва та розвитку, який використовують при укладенні двосторонніх договорів між європейськими державами і третіми країнами.

Нормативно-правова уніфікація за своїм предметом може бути матеріальною (способи однакового регулювання прав і обов'язків) або процесуальною (введення єдиних процедурних правил), за метою та обсягом – такою, що охоплює прикордонні держави, держави одного регіону, універсальна (що охоплює всі або більшість держав світового співтовариства), держави, що входять до складу міждержавних об’єднань.

Одним із різновидів нормативно-правової уніфікації є уніфікація законодавства, яка є процесом зближення законодавства шляхом встановлення чи введення у національні правові системи однакових (уподібнених) норм права (нормативно-правових приписів).

Практична значимість та потреба у відповідних способах інтеграції чи у їх сукупності обумовлюється характером взаємодії міждержавно-правової та національної правових систем, їх структурних частин.

Відзначаючи позитивні моменти правової уніфікації, водночас необхідно вважати на небезпеку абсолютизму в правовому уніформізмі. Термін “уніформізм” (від лат. uniformis) означає уподібнений, однаковий і використовується у різних галузях науки [534].

Проблеми уніформізму в праві розглядалися як проблеми світового права (міжнародного уподібненого, єдиного права). Ідеї про єдину світову державу, світовий уряд, світове право засновані на принципах переходу від різноманітності до уніформізму (уподібненості, одноустрійності). Правовий уніформізм заснований на положеннях про необхідність створення системи уподібнених норм, що забезпечують однакове регулювання ряду відносин, особливо це стосується міжнародного приватного права. Правовий уніформізм відкидає національні особливості і пропонує загальні та всеоб’ємні правові конструкції, які  універсальними в правозастосуванні щодо однорідних відносин.

У зв’язку зі збільшенням кількості суб’єктів міжнародного права, ускладненням міжнародних правових відносин, виникненням колізій при застосуванні різноманітних джерел як міжнародного, так і національного права правовий уніформізм є об’єктивною потребою часу. Він сприяє попередженню, уникненню юридичних колізій, забезпечує ефективне правозастосування, пристосованість, узгодженість джерел міжнародного та національного права. Водночас, дія правового уніформізму не повинна бути абсолютною та безмежною.

Досліджуючи роль та значення правового уніформізму В.М.Корецький відзначав позитивні його моменти, але водночас застерігав від абсолютизації його значення, вказував на необхідність встановлення доцільності правового уніформізму в тій чи іншій сфері правового регулювання та визначенні меж дії і досконалих правових засобів. Основним питанням правового уніформізму В.М.Корецький вважав питання про відповідність встановлення уподібнених норм сучасним потребам [535,с.91].

В даний час правовий уніформізм поширюється на ряд міжнародних приватноправових інститутів. Хоча прослідковується тенденція до поширення його і на сферу міжнародного публічного права. А це потребує належного дослідження проблем правового уніформізму, встановленню, насамперед, його доцільності та меж у тій чи іншій сфері правового регулювання, виявленню найбільш досконалих правових засобів та їх своєчасності. Все це дозволить запобігти негативним проявам правового уніформізму, зокрема, абсолютному вирівнюванню способів правового регулювання, зникненню різноманітності правового розвитку, а відтак і зниженню організуючої ролі права. Адже уніформізм як форма абсолютизму є згубним не тільки для права, але і для суспільства, так як умовою його розвитку є наявність різноманітних форм та рівнів функціонування.

Отже, ефективність інтеграційних процесів залежить від правильного поєднання уніфікації та гармонізації.

Ефективний же механізм взаємодії дозволяє уникнути негативних проявів правового уніформізму, забезпечити подальший правовий розвиток європейських міждержавних правових систем, відповідний рівень правової інтеграції.

Головним інструментом інтеграції є європейське право, яке водночас відображає, втілює її результати.

На думку Б.Н.Топорніна, єдиного "європейського права" у чітко визначеному понятійному значенні не існує, це поняття є збірним і охоплює різні правові феномени (які можуть бути близькими та взаємопов'язаними) [536,с.19]. В юридичній літературі "європейське право" трактують по різному, використовуючи при цьому й інші терміни (наприклад, "право Європейського Союзу" [537; 538]).

Британський проф. Е.К.Хартлі використовує термін "право Європейського Співтовариства" (маючи на увазі всі три об'єднання) [135].

Найбільш розповсюдженим є широке та вузьке розуміння європейського права. У широкому сенсі під європейським правом розуміється, як правило, правове регулювання відносин у Європі, що охоплюють організацію і діяльність всіх європейських міжнародних організацій [386,с.138]. Тобто мова йде про так зване міжнародне регіональне право [536,с.19; 539]. У вузькому розумінні європейське право трактується як право європейських співтовариств, яке доповнене правом Євросоюзу [540,с.43].

Інколи "європейське право" трактують як право Європейського Союзу або як спільне право континентальної Європи (jus commune).

У вітчизняній літературі існує точка зору, що поняття "європейське право" охоплюється міжнародним та національним правом, яке функціонує в Європі (як правило, Західній), цінність та самобутність якого визначається єдністю європейської культури, спільними правовими цінностями [541]. А право Європейського Союзу розглядається як сукупність правових норм, що регулюють процеси європейської інтеграції, яка здійснюється у межах Європейського Союзу [542,с.473].

Таким чином, "європейське право" – це новий юридичний феномен, що виник у другій половині XX ст. Цей об'ємний правовий комплекс (правовий масив) охоплює і норми міжнародного права (особливо у частині права міжнародних організацій), і норми національного права, і норми права Євросоюзу, яке містить і ознаки національного і міжнародного права, але разом з тим і суттєво відрізняється від останнього, утворюючи автономний правовий режим. Отже, можна вважати, що європейське право – це нормативно-правовий масив, що містить норми міжнародного, національного права та права Європейських Співтовариств. Воно виступає головним засобом формування європейського правового простору.

Концепція єдиного європейського правового простору (яка базується на ідеї "Європа правових держав – стабільність в регіоні") виділяє один з найважливіших факторів стабільності – правовий. Проте вона розрахована на довгострокову перспективу, так як між європейськими національними правовими системами зберігаються відмінності у їх соціально-економічних устроях, культурному, політичному, правовому розвитку. Все це ускладнює їх взаємодію у межах єдиного європейського простору. Якщо першим етапом реалізації цієї концепції було досягнення сумісності правових стандартів для європейських правових систем, то кінцевою метою є створення єдиного правового простору Європи (зокрема, єдиних загальноєвропейських правових стандартів) [543].

Концепція "європейського правового простору" передбачає, що сучасні держави Європи повинні бути правовими, тобто такими, в яких державний апарат (механізм) функціонує на основі принципів верховенства права, законності; в яких забезпечується взаємовідповідальність держави та громадянина, гарантується захист основних прав та свобод людини та громадянина тощо.

Водночас не можна погодитися з визначення європейського правового простору як системи юридичних норм та стандартів, вироблених в рамках європейських регіональних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а також механізмів їхнього впливу на всі складові національних правових систем європейських держав (в тому числі правосвідомість, правову культуру, правотворення та правозастосування) [544,с.17].

Формування європейського правового простору здійснюється на засадах визнання принципів і норм міжнародного права, а також розвитку національних правових систем з метою створення необхідних передумов для загальноєвропейської правової спільності. Це вимагає від національних правових систем досягнення певного правового мінімуму, який міг би забезпечити їх співробітництво та взаємодію у загальноєвропейських межах. І якщо на першому етапі основна увага у збільшенні національних правових систем приділялася міжнародному праву, то на сучасному етапі мова вже йде як про міжнародне (універсальне) та регіональне (автономне від універсального) право, так і про внутрішньодержавне право.

Отже, європейський правовий простір – це соціальний простір (територія) сучасних європейських держав, що входять до складу регіональних міжнародних співтовариств Європи, в межах якої діє європейське право, формуються загальноєвропейські правові стандарти.

Аналізуючи це явище, умовно можна виділити три рівні: міжнародний універсальний, міжнародний регіональний, національний (внутрішньодержавний).

На міжнародно-правовому універсальному рівні формуються принципи права, тобто основні нормативні засади правового регулювання.

На регіональному рівні формується механізм взаємодії та інтеграції національних правових систем Європи до регіональних спільностей, який передбачає їх зближення, вироблення загальноправових стандартів врегулювання досить об'ємного кола відносин. У даний час ряд проблем, що потребують однакових правових стандартів, можна віднести до сфери необхідного правового регулювання. Зокрема, це стосується регламентації діяльності акціонерних товариств, спільних підприємств, зон вільного підприємництва тощо.

Загальноєвропейський (регіональний) рівень у контексті подальшого розвитку концепції "європейського правового простору" повинен відповідати двом умовам: 1)наявність ефективних політико-правових структур (зокрема, європейських міждержавних об'єднань); 2)вироблення загальноєвропейських правових стандартів.

Національний рівень повинен передбачити механізм правової адаптації внутрішньодержавної системи, який включав би гармонізацію законодавства, приведення його у відповідність з європейським правом, подолання юридичних колізій.

Сучасний етап формування єдиного правового простору передбачає зближення національних правових систем Європи. Цей процес потребує більш досконалих юридичних механізмів, ніж перший етап – досягнення сумісності правових стандартів.

Офіційні міжнародно-правові документи не визначають змісту поняття правових стандартів, проте під ними в юридичній практиці розуміють сукупність обов'язкових вимог, що містяться в основних зовнішніх формах міжнародного права.

У філології термін "стандарт" трактується як загальноприйнятий взірець, типова форма, норма, шаблон чого-небудь; те, що позбавлене індивідуальних особливостей [225,с.372].

Проте, у науковій літературі зустрічається подвійне трактування цього терміну, як:

сформульовані принципи та правила, що регулюють діяльність;

нормативні документи, які фіксують ці принципи та правила [545,с.3].

Так як запровадження типових форм у праві здійснюється з метою вироблення для суб’єктів права єдиних принципів (правил) поведінки, то під правовими стандартами слід розуміти сукупність єдиних, типових принципів та правил поведінки суб’єктів права, що зафіксовані в основних джерелах права.

Загальноєвропейські правові стандарти, з'явившись як відображення інтеграційних процесів у Європі, насамперед – у сфері захисту прав людини, на сучасному етапі використовуються в якості критерію демократичності тієї чи іншої держави та оцінки її як правової.

Часом такі правові стандарти зумовлені намаганням досягти більш сильної єдності між державами, а тому фіксують спільно сформовані державами принципові підходи та міжнародні принципи становлення і функціонування того чи іншого правового інституту на території конкретних держав.

У юридичній літературі серед способів формування міжнародно-правових стандартів називають спільну діяльність держав по створенню основних міжнародних угод концептуального характеру, а також одностороннє приєднання держав до вже існуючих міжнародних документів, що включають стандарти. Проф. М.О.Баймуратов відзначає, що підписання двома і більше державами міжнародних угод з переважного кола питань міжнародних відносин, їх легалізація та реалізація – це процес розробки, визнання, прийняття на себе зобов'язань по виконанню та реалізації міжнародних правил поведінки, що мають нормативний, типологічний, стереотипний характер і в силу своєї обов'язковості, повторюваності та передбачуваності стають міждержавними, а в широкому розумінні – міжнародними стандартами [546,с.20-21]. Проте погодитися з цією позицією не можна, так як суб'єкти міжнародного права не в усіх випадках укладення між собою договорів створюють правові стандарти. Адже потреба в останніх виникає тоді, коли в процесі правової інтеграції необхідно запровадити єдині типові правила, оскільки міждержавна правова система чи держави об'єктивно ще не готові до створення та реалізації уніфікованих норм (актів) або ж в останніх не виникла потреба в таких актах. Правові стандарти встановлюються, насамперед, у тих сферах правового регулювання, в яких на даний час необхідно типологізувати поведінку відповідних суб'єктів права з метою усунення юридичних колізій або "підготовки" певної сфери суспільних відносин для більш високого рівня уніфікованого регулювання.

Отже, загальновизнані європейські правові стандарти – це єдині, типові принципи і норми, що зафіксовані в основних джерелах права регіональних міждержавно-правових систем і є мінімальними правовими вимогами щодо правових систем держав-учасниць.

В сучасних умовах правові стандарти використовуються для адаптації національних правових систем у межах європейського правового простору до європейських міждержавних правових систем. Вони включають принципи та норми права, які визнані державами-учасницями у межах міждержавно-правових систем, зафіксовані у міжнародно-правових актах та документах і сприяють правовій інтеграції національних правових систем у міжнародну спільноту. Особливо важливу роль в інтеграційних процесах вони відіграють на європейському континенті, де правова інтеграція є більш досконалою, ніж в інших регіонах світу. Найбільш ефективними правовими формами європейської інтеграції є Євросоюз та Рада Європи (особливо, у сфері захисту основних прав і свобод людини). Ці європейські міждержавні правові системи є підтипом міждержавно-правового типу (за наявності необхідних типологічних ознак). На них покладається завдання щодо структуризації європейського соціального простору, формування регіональної соціальної системи, яке відбувається паралельно з їх становленням як правових систем нового типу.