Зобов’язання за квазідоговорами.

Квазідоговір — односторонній правочин, що призводить до виникнення зобов’язання, подібного за характером та змістом з договірним

82

зобов'язанням.

1. ведення чужої справи без доручення(negotiorumgestio). Гестор (управитель) здійснював дії, корисні для хазяїна, не маючи на Тр Мого доручення. Важливо, що й заборони хазяїна теж не існувало. Варіанти можливих дій гестора різноманітні: наприклад, він годував худобу під час відсутності хазяїна, запобігав наслідку стихійного Лиха, піклувався про ще не прийняту спадкоємцем спадщину тощо. ІІін'іення даних відносин полягало в тому, що ініціатива та турбота з боку гестора попереджали можливість збитку для майна хазяїна.

Взявшись за чужу справу, гестор мав бути турботливим і дбайливим, тому що ніс відповідальність за будь-яку форму вини. Вико- Нйнши справу, гестор зобов’язаний був представити звіт хазяїну та Передати йому всі належні цінності.

Хазяїн був зобов’язаний, схваливши дії гестора, відшкодувати його витрати, але не був зобов’язаний винагороджувати його тру- домі зусилля. Якщо дії гестора не можна було визнати корисними, гестор не тільки не одержував відшкодування своїх витрат, але ще був зобов’язаний відновити колишнє становище, в якому перебувало мийно хазяїна;

2. зобов’язання за помилковим платежем(condictioindebiti). Помилковий платіж боргу, у дійсності не існуючого, породжував зобов’язання повернути отримане. Обов’язкові ознаки відносин: по- перше, пробачлива омана щодо уплати (інакше кажучи, дії особи, що сплатила, не розглядались нею як подарунок чи добродійність); по-друге, пробачлива омана приймаючого (у противному випадку він розглядався як злодій);
3. зобов’язання за наданням, мета якого не досягнута (condictiocausadata, causanonsecuta).
   Якщо одна особа передала якесь майно іншій особі з визначеною метою (наприклад, встановила придане через очікуваний шлюб), а мета надання не була досягнута (наприклад, шлюб не відбувся), то одержувач майна мав повернути його;
4. зобов’язання за злодійством. Права власника захищалися різними способами. Особа, що потерпіла від крадіжки, могла пред’явити деліктний позов, могла віндикувати украдену річ. Крім того, їй надавалася можливість пред’явити кондикційний позов зі злодійства (condictiofurtiva). Значення цього позову полягало в тому, що з його допомогою можна було повернути родову річ (що неможливо було ,іл допомогою віндикаційного позову). Відповідачами за позовом виступали як злодій, так і його спадкоємці (останнє було неможливе за деліктним позовом);

5. зобов’язання за отриманим за ганебною чи несправедливою підставою. Такий позов (condictioobturpemvelinjustumcausam) міг бути пред’явлений, якщо річ отримана за договором, здійсненим під насильством, або якщо річ була передана для неправомірних дій.

Таким чином, позови про повернення отриманого від крадіжки і за незаконною підставою служили для більш повного захисту прав власника.

2. Зобов’язання за деліктами.

Делікт(delictum) — правопорушення, протиправне заподіяння шкоди особі чи ЇЇ майну.

Римляни розрізняли публічні та приватні правопорушення. Публічні правопорушення, або злочини (crimen), розглядалися як посягання на інтереси суспільства в цілому і тому каралися в кримінальному порядку. Приватні делікти, що посягали на особисті або майнові інтереси, породжували зобов’язання та цивільно-правову відповідальність.

Ознаки приватного делікту:

1. делікт виникав у результаті забороненої правом дії чи утримання від дії, яку особа мала за законом здійснити. Намір вчинити делікт не тягнув за собою відповідальності;
2. наслідки вчинення делікту повинні бути несприятливими для потерпілого;
3. наявність причинно-наслідкового зв’язку між дією та її наслідками;
4. протиправність здійсненої дії чи ухилення від дії;
5. наявність вини делінквента у формах наміру (dolus), грубої необережності (culpalata) або у деяких випадках — легкої необережності (culpalevis);
6. караність, тобто приватним деліктом визнавалося тільки те, що спричиняло відшкодування збитку або накладення штрафу.

Зобов’язання за деліктами істотно відрізнялися від договірних зобов’язань.

Види приватних деліктів:

1. крадіжка(furtum). Зміст цього делікту був ширшим, ніж сучасне поняття крадіжки, і включав, крім власне крадіжки, пограбування

84

без насильства, привласнення, розтрату, шахрайство. Інакше кажучи, цей делікт був спрямований проти майнових прав узагалі. Furtum ирипускав наявність корисливої мети у викрадача.

Види furtum.

1. крадіжка у вузькому значенні слова, тобто таємне викрадення чужого майна (furtumпес manifestum). Вона каралася штрафом, двократним до вартості викраденого;
2. явна крадіжка, або пограбування без застосування насильства (furtummanifestum). Вона каралася чотирикратним штрафом;
3. крадіжка користування(furtumusus), коли позикодавець, заставоутримувач, депозитарій скористалися річчю, не маючи на те правомочності;
4. крадіжка володіння(furtumposessionis), коли заставник незаконно заволодівав власного річчю, зданою в заставу;
5. крадіжка власності(furtumproprietatis), коли узуфрукту- ирій використовував річ не за призначенням (наприклад, перетворив житлове приміщення на крамницю).

Для захисту інтересу власника використовувався кондикційний позов, відповідно до якого винний мав повернути річ з усіма її збільшеннями. Щодо злодія терміни давності не застосовувалися. Римські юристи твердили: «Злодій завжди перебуває в простроченні».

2. пограбування (гаріпа) — насильницьке вилучення речі проти молі її хазяїна. Каралось так само, як furtummanifestum.
   Однак в останній період існування республіки, коли рівень насильницької злочинності відчутно виріс, пограбування стало розглядатися як публічний делікт;
3. нанесення шкоди майну(damnuminjuriadatum). Відповідальність за цей делікт установив закон Аквілія (III ст. до н.е.). Для иідповідальності за убивство чи поранення раба або свійської тварини, а також за знищення чи ушкодження чужої речі потрібна була наявність наступних умов:

• шкода мала бути заподіяна безпосередньо фізичною дією пра- попорушника (с-огроге). Наприклад, правопорушник мав убити тварину, а не заподіяти їй смерть, викликавши переляк, що спонукав тиарину зробити смертельний стрибок у прірву;
• шкода мала бути заподіяна безпосереднім матеріальним впливом на річ (согрогі); такою шкодою не вважалося, наприклад, зняття оковів з раба, який тим самим одержував можливість бігти від господаря;
• заподіяння шкоди мало бути винним (умисел чи необережність, хоча б і легка);

• нарешті, шкода мала бути заподіяна власнику раба, тварини чи речі; інших осіб, зацікавлених у недоторканності постраждалого майна, закон Аквілія не охороняв.

Винне (навмисне чи необережне) убивство чужого раба чи чужої тварини спричиняло сплату вищої ринкової ціни аналогічної речі за минулий рік. Винне ушкодження чужої речі спричиняло сплату вищої ринкової ціни аналогічної речі за минулий місяць;

4. особиста образа(injuria). Цей делікт поєднував завдання тілесних ушкоджень, побоїв, фізичної образи, посягання на честь та гідність. Розмір штрафу спочатку визначався безпосередньо законом (Законами XII таблиць), пізніше — розсудом судді при розгляді справи;
5. погроза(metus) — дії, спрямовані на схиляння іншої особи до здійснення юридичної угоди чи дій фактичного характеру. Відповідальність за цей делікт полягала в чотирикратному штрафі відносно вартості неправомірно отриманого майна. Однак відповідач, добровільно видавши позивачу неправомірно отримане, звільнявся від відповідальності;
6. обман, шахрайство(dolusmalus) спричиняли відповідальність у вигляді простого відшкодування заподіяної обманом шкоди;
7. дії на шкоду кредитору(frauscreditorum) — угода, здійснена боржником з метою укрити своє майно від звернення на нього стягнення кредиторами. Наприклад, відпущення рабів на волю, дарування майна близьким родичам. Відповідальність за цей делікт полягала в реституції угоди, що заподіяла шкоду кредиторові.