2.2. Закон (lex)
Закон у стародавньому Римі встановлював загальнозначущі обмеження свавілля. Закон вважався актом найвищої юридичної сили, формою права. Критерієм закону як вищої і найдосконалішої форми позитивного права римляни вважали ухвалення його народними зборами.
Народні збори Стародавнього Риму були найвищим державним органом. Там суверенний народ встановлював закони для себе або скасовував їх. Саме закон забезпечував визначеність права. Ці збори оголошували війну та укладали мир, розглядали скарги на рішення судових органів, обирали публічних посадовців, в руках яких знаходилась виконавча влада.Принципом римського права було визнання сили закону тільки на майбутній час. Лише іноді припускалося, що він мав зворотну силу. Простір дії закону характеризувався потрійною якістю: терміновість, територіальність і правничість. Відносно часового простору малася на увазі необмеженість дії закону, але вона припинялася свою дію або у результаті прийняття нового закону, або зі зникненням причин, що зумовили ухвалення закону. Територіальний простір дії закону поширювався на всю римську державу. Щодо правового простору дії за законами визнавалася всеосяжність їх дії.
Протягом усієї римської правової історії Закони ХІІ таблиць були основним законодавчим актом. Римський історик Тит Лівій назвав їх «джерелом усього публічного і приватного права». Слово «джерело» у цій фразі вжито в значенні кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права.
Закони заперечили майбутню законодавчу ініціативу, спрямовану на відступ від них або прийняття виняткових норм на користь окремих осіб чи групи осіб. Тому jus civile розвивався за допомогою інтерпретації кодексу.
Закони ХІІ таблиць передбачили законодавчу процедуру зміни позитивного права. Однак з часом процедура проходження законопроекту зазнала істотних змін. Зовні демократичний характер функціонування народних зборів не міг приховати того, що вирішувати принципові питання вони не могли.
Більше того, народні збори не мали законодавчої ініціативи. Лише магістрат (консул, диктатор, претор) створював проект закону і передавав цей акт на обговорення до сенату. Без цього схвалення законопроект на обговорення народних зборів не виносився. Проект, переданий до зборів з сенату, члени зібрання приймали в цілому без обговорення чи відхиляли його в цілому. У першому випадку закон проходив ще одну стадію – схвалення сенатом, який фактично нав’язував свою волю римському народові.Закон мав містити певні складники: 1) вступ, де розкривалися обставини його видання; 2) текст, що міг підрозділятися на розділи; 3) ухвала щодо юридичної відповідальності порушників закону. Для того щоб громадяни могли взяти участь в ухваленні закону, магістрат мав завчасно виставити його текст на спеціальному місці форуму.
Наявність у законі обов'язкових складових частин (вступ, диспозиція і санкція) зумовила внутрішню типологію законодавчих актів. Головним елементом класифікації був заключний – санкція. І залежно від змісту і характеру санкції, формувалися різні види законів. Закони досконалого виду (1еgеs реrfесtае) встановлювали конкретну заборону будь-якого порушення правових розпоряджень. Якщо ж такі діяння скоювалися, їх оголошували недійсними, такими, що не призводили до юридичних наслідків. Проте інших наслідків або утисків для осіб, що скоїли вказане порушення закону, не було.
Закони менш ніж досконалого виду (1еgеs minusquаm реrfесtае) встановлювали штрафні санкції за порушення, але не скасовували юридичну силу протизаконного акту. Переважно такими актами були кримінальні закони.
Закони недосконалі (1еgеs imperfectae) не передбачали жодної санкції.
Додатковий класифікаційний підвид становили закони більш ніж досконалі (1еgеs р1usquаm регfесtае). Відповідно до них протизаконне діяння не лише оголошувалося юридично недійсним, а ще і накладалося покарання за замах на встановлений правовий порядок.
Слід вказати, що функції різних видів народних зборів (куріатних, центуріатних і трибутних коміцій) чітко не розмежовувались, що було вигідно виконавчій владі. А за часів правління перших римських принцепсів народні збори взагалі припинили приймати закони, остаточно поступившись цим правом на користь сенату. Крім основної форми – рішень центуріатних комісій – законом вважалася ухвала плебсу (plebiscitum), рішення сенату (senatus consultum), конституція імператора.