ТЕМА 2. ЗАХИСТ СУБ’ЄКТИВНИХ ПРАВ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

1. Форми захисту порушеного права у Давньому Римі.

Порушене право у Давньому Римі можна було захистити: 1) шляхом пред’явлення позову (позовна форма захисту); 2) з допомогою Непозовних форм захисту: а) преторського захисту; б) самозахисту.

Спочатку в Римі, як і в інших древніх суспільствах, захист суб’єктивних прав здійснювався шляхом самосуду. Потім громадянам на- Дй.пи можливість вибирати між самосудом та державними способами «хисту прав. І, нарешті, установлення монополії держави на засто- Суваиня примусу призвело до того, що основним способом захисту Прии стала судово-процесуальна діяльність.

Але навіть після переходу до державного судочинства у Давньому Римі людині дозволялось застосовувати самозахист.

2. Самозахист — це самоправне відбиття насильства, що загрожуй порушенням права. У Римі діяло правило: насильство дозволено відбивати силою (vimvirepellerelicet). За Законами XII таблиць вбивство злодія на місці злочину вважалося дозволеним. Але у період принципату завдання шкоди життю особи за зазначених обставив вже розглядається з позицій інституту необхідної оборони. Недозволене самоправство спричиняє негативні наслідки. Наприклад,

19

ї.

у IV ст. н.е. було встановлене правило, згідно з яким особа, що насильницьким шляхом захопила свою річ у фактичного володільця, втрачає право власності на цю річ і повинна повернути її володільцю.

3. Загальна характеристика цивільного процесу.

Справи, що стосувались інтересів держави, розглядались публічним судом (judiciapublica), майнові спори розглядались у цивільних судах (judiciaprivata). Особливість римського цивільного процесу полягала у тому, що один раз пред’явлений із будь-якого право- відношення позов вже не міг бути повторений.

Залежно від предмета спору справа могла розглядатися постійними судами (колегією децемвірів, якій були підсудні статусні спори, та колегією центумвірів, якій були підсудні спадкові спори) чи суддею, який призначався претором.

Суддею, як правило, виступала приватна особа — римський громадянин, ім’я якого було занесено до спеціального списку суддів. Спочатку суддями могли бути тільки сенатори, потім і квестори, а з часів Августа суддею міг стати римський громадянин, котрий володів майном, оцінка якого перевищувала 200 тис. сестерціїв. У джерелах пізнання римського права суддя зазвичай називається judex. Але коли при розгляді справи вимагається не стільки застосування норм права, скільки здійснення посередницьких функцій, суддя називається arbiter. В окремих випадках призначається не один, а кілька суддів, яких називають recuperatores.

Провадження у суді розпочиналось із заяв сторін, потім наводились і перевірялись докази. У результаті розгляду справи суддя або оголошував вирок, або відмовлявся зробити це. В останньому випадку справа передавалася іншому судді.

4. Види цивільного процесу.

Давній Рим знав три види цивільного процесу:

1. легісакційний (perlegisactiones) — застосовувався у республіканський період і був єдиним видом цивільного процесу приблизно до 126 р. до н.е.; потім існував паралельно з формулярним процесом; остаточно був скасований у 17 р. до н.е.;
2. формулярний (performulas) — застосовувався приблизно зі 126 р. до н.е., весь принципат, до встановлення домінату;
3. екстраординарний (perextraordinem) — зародився у період принципату, але повністю затвердився у період домінату.

20

Лвікакційний процес.

ЛвГІсякційний процес був суворо формальним, урочистим, здійсню- НІИвЯ публічно, тільки у визначені дні (в році їх було 40). Будь-який міні і уи учасника процесу від установленої процедури спричиняв про- flilllсправи. Винесене рішення не підлягало оскарженню і виконува- Ш'М навіть у тому випадку, коли було неправосудним.

Форми легісакційного процесузалежали від сутності пред’яв- (ІіННХ позовів і розрізнялися тільки у своїй першій стадії:

1. парі, або присяга(legis actio sacramento). Ця форма процесу ІІСТОСОвувалася при пред’явленні як речових, так і персональних ПияоіІН. Позивач і відповідач за речовим позовом по черзі накладали Ніличку-віндикту на спірну річ і промовляли при цьому: «Заявляю, що чи кніритським правом ця річ належить мені». Якщо пред'являв- гм персональний позов, то позивач в урочистій формі затверджував, й відповідач — заперечував наявність боргу. Претор наказував сторонній припинити суперечку, приймав від них судову заставу, при- іничив суддю і прохав свідків засвідчити факт пред’явлення позову.

І Іроцес-присяга міг припинитися на першій стадії, якщо у відповідь на заяву позивача відповідач мовчав, визнаючи тим самим іірниоту позивача;

2. накладення руки(legis actio per manus injectionem). Позивач, примовивши визначену формулу, накладав руку на боржника-відпові- дйчй і відводив його до себе додому, де боржник перебував до сплати боргу, але не більше 60 днів. У найдавніші часи після закінчення Цйного строку боржник надходив у повне розпорядження кредитора, МЖ до продажу його в рабство. Після знищення боргового рабства передбачалося, що боржник може відпрацювати свій борг;
3. захоплення застави(legis actio per pignoris capionem). Промовивши визначену формулу, кредитор власноручно забирав у боржники невну річ чи навіть усе майно;
4. вимога про призначення судді(legis actio per judicis poslulationem).
   Ця форма процесу застосовувалася у випадку Пред’явлення позову, що випливав з невиконання вербальних кон- триктів. Якщо відповідач відмовлявся задовольнити вимоги позивами, то останній мав право жадати від претора призначення судді;

б) запрошення відповідача до суду(legis actio per condictionem). І Іозивач пропонував відповідачу протягом ЗО днів з’явитися до претори для призначення судді і наступного вирішення справи.

На другій стадії процесу суддя без формальностей розглядав справу по суті та виносив рішення.

Обов’язок забезпечити явку відповідача до суду покладався на позивача, якому дозволялося використовувати будь-які доступні засоби, навіть застосовувати силу. У разі неявки однієї зі сторін до судового розгляду справи на неї чекали до полудня, після чого ухвалювалося рішення на користь іншої сторони.

Легісакційний процес поступово перестав задовольняти вимоги ефективного захисту прав, тому що найважливішу частину юридичної роботи — формулювання претензій — позивач мав здійснити сам. Будь- які помилки у формулюванні позову призводили до програшу справи.

Формулярний процес. Його відмінність від легісакційного процесу полягала в тім, що обов’язок формулювання юридичної сутності позову покладався на претора. На першій стадії процесу сторони у довільній формі викладали свої міркування щодо спору. Претор призначав суддю і давав йому вказівки щодо вирішення справи у спеціальній записці — преторській формулі.

Преторська формула — інструкція судді, в якій викладено предмет спору та визначені варіанти його розв’язання. Якщо претор припускався помилки у формулі, її обов’язково повторював суддя.

Формула починалася призначенням судді: наприклад, Paulusjudexesto(Нехай буде суддею Павел). Всі її складові частини можна розподілити на основні та другорядні.

Основні частини преторської формули:

1. демонстрація(demonstratio) — уточнення підстав для пред’явлення позову, чи встановлення того, на що претендує позивач, якщо це не було зрозумілим з інтенції (не була обов’язковою);
2. інтенція(intentio) — претензія позивача (була обов’язковою, головною частиною, за її відсутності всі інші частини не мали значення);
3. кондемнація(condemnatio) — доручення судді задовільнити позов, якщо інтенція підвердиться, і відмовити у задоволенні позову, якщо не підтвердиться (була обов’язковою);
4. ад’юдикація(adjudicatio) — рекомендації судді щодо розподілу спірного майна (не була обов’язковою).

Приклад формули, що складається з основних елементів:

22

Другорядні частини преторської формули:

1. таксація(taxatio) — оцінка особистості відповідача та його відносин з позивачем (наприклад, товариші по службі, учасники товариства і т.д.) з метою пом’якшити для нього майнові наслідки рішення суду;
2. ексцепція(exceptio) — заперечення відповідача з вказівкою на факт, наявність якого робить позов несправедливим цілком чи частково.

Всі ексцепції розподілялись на два види:

и)              перемпторні — ті, котрі постійно мають юридичну силу і не можуть бути відхилені (наприклад, «причому він не діяв за злим умислом»);

б)              дилаторні — ті, котрі мають юридичну силу до певного терміну (наприклад, «причому не було угоди, щоб стягнення боргу не здійснювалось протягом п’яти років»;

3. прескрипція(praescriptio) — вказівка на те, що позивач заявляй претензії не на весь борг, а на ijoroчастину, або вказівка на час І місце виконання боргу.

Приклад формули з ексцепцією:

Магістрат спочатку усно проголошував формулу. Потім вона включалася до протоколу, після чого сторони могли отримати засвідчені копії.

Екстраординарний процес(cognitioexraordinem) виник в період принципату. Незвичайність для римлян цього типу процесу Полягала в тому, що він проходив в одну стадію, проводився магіст- ратом без залучення виборного судді. Рішення в справі могло бути оскаржене у вищій інстанції.

У Римі екстраординарний процес провадився по адміністративних спорах, тому його відправляли чиновники, які відали відповідною сферою міського управління (префект поліції, наглядачі за дорогами, водопроводом, каналізацією і т. д.). У римських провінціях судовий процес здійснював намісник. В міру зміцнення імперської влади

і падіння демократичних засад у державному ладі Г’иму екстраординарний процес поширився на більшість спрям.

5. Позови.

Значення позову в римському праві було настільки великим, що іноді римське право називають системою приватних позовів. Матеріальне право римлянина випливало з наявності позову, що міг бути пред’явлений у разі потреби у захисті суб’єктивного права. Римлянин не говорив: «Я маю право». Він говорив: «Я маю позов». Усього римське право знало до 200 різних позовів.

Класифікація позовів.

1. залежно від предмета спору позови підрозділялися на речові (actionesinrem) та особисті(actionesinpersonam). Речові позови були спрямовані на захист або відновлення права власності, володіння, прав на чужі речі. Найчастіше застосовувані позови цієї групи: віндикаційний, негаторний, публіціанський. Особисті позови були спрямовані на примусове виконання зобов’язання;
2. залежно від правової підстави розрізняли позови строгого права(actionesstrictijuris) та позови доброї совісті(actionesbonaefidei). Розглядаючи позов першої групи, суддя діяв строго в рамках чинного права, навіть якщо це суперечило справедливості. При розгляді позовів з другої групи суддя був більш вільним. Він міг брати до уваги не тільки норми звичаїв, законів чи едиктів, але й принципи справедливості та доброї совісті, тобто норми природного права;
3. залежно від обсягу вимог і мети позови підрозділялися на правовідновні(actionesreipersecutoriae), штрафні(poenales) та змішані(actionesmixtae). Правовідновний позов був спрямований на відновлення порушеного права в повному обсязі. Штрафний позов спрямовувався на покарання відповідача і, за загальним правилом, його майновий обсяг був більшим, ніж вартість предмета позову. Змішаний позов переслідував обидві мети і його майновий обсяг також перевищував вартість предмета спору;
4. залежно від джерела виникнення позови підрозділялися на прямі (первинні)(actionesdirectae) та аналогічні (похідні)(actionesutiles). Прямий позов був установлений безпосередньо правовим джерелом для конкретних правовідносин. Позов за аналогією встановлювався претором для ситуацій, схожих на ситуації, передбачені для прямих позовів.

Особливе місце займали позови з фікцією(actionesficticiae). Юридична фікція— визнання наявним у реальності неіснуючого факту. Вона застосовується винятково з метою встановлення справедливості та захисту права. Наприклад, для захисту прав бонітарного

24

иласника застосовувалася фікція придбання ним права квіритської масності за давністю володіння.

6. Форми преторського захисту.

Преторський захист носив адміністративний характер і застосовувався, головним чином, з метою оперативного усунення самоуправства у наступних формах: реституції, інтердиктів, преторської стипуляції, введення у володіння.

Реституція (restitutioinintegrum) — поновлення у первинному стані, тобто знищення юридичних наслідків, що наступили.

Реституція могла здійснюватись: 1) за проханням сторін; 2) за класною ініціативою претора. Для її застосування вимагалась на- мииість наступних умов:

1. наявність суттєвої шкоди, завданої дією чи упущенням;
2. наявність у сторони, що просить реституції, підстав для ЇЇ .щстосування: а) вік до 25 років; б) обман (dolus); в) омана (error); г) загроза (metus); д) тимчасова відсутність (absentiajusta);
3. дотримання строку застосування — не більше року після юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції.

Інтердикти (interdicta)— це безумовні категоричні накази Претора, що супроводжувались штрафами та взяттям застави.

Особа, проти якої було видано інтердикт, повинна була зразу підкоритися йому, не оспорюючи зазначені у ньому факти. Однак, икщо особа негайно заперечувала і вимагала призначення судді (iiil)iter), її вимога задовольнялась.

Види інтердиктів: 1) залежно від того, звертались вони до однієї чи до обох сторін, розподілялись на: а) прості (simplicia) — були звернені до однієї сторони; б) двосторонні (duplicia) — були звернені до обох сторін; 2) залежно від мети їх видання розподілялись па: а) заборонюючі (prohibitoria) — забороняли певну поведінку чи відносини; б) відновні (restitutoria) — були направлені на иоиернення певної речі чи на відновлення пошкодженої публічної споруди; в) пред’явні (exhibitoria) — вимагали пред’явлення певної особи чи документу.

Преторські стипуляції(stipulationespraetoriae) — це урочисті обіцянки вчинити певні дії чи утриматися від їх вчинення, що дають- і'Н у присутності претора у відповідь на урочисті запитання контрагентів.

І Іагіриклад, особа звертається до претора з заявою, що будинок Ного сусіда перебуває в аварійному стані й у будь-яку хвилину може розпалитися і завдати їй шкоди. Тоді претор наказує сусіду дати особі обіцянку відшкодувати всі збитки у разі настання зазначених ПОДІЙ.

gt;

Введення у володіння(missioinpossessionem) — це форма преторського захисту, шляхом якої претор за проханням особи вводить її у володіння всім майном або його частиною з метою збереження майна чи виконання певних юридичних дій.

Наприклад, введення спадкоємця у володіння спадком з метою виконання покладених на нього відказів.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Октавій заборгував Люцію 50 динаріїв. Незважаючи на численні нагадування, Октавій грошей не повертав. Тоді Люцій привів Октавія до претора і заявив: «Сплати свій борг, інакше я накладу на тебе руку». Оскільки борг не був сплачений, Люцій відвів Октавія до себе додому.

У якій формі проходив судовий процес?

Протягом якого часу Люцій вправі утримувати Октавія у себе?

Які наслідки несплати боргу для Октавія після закінчення цього строку?

2. Нумерій Негідій утримує в себе раба Стиха, що є власністю Авла Агерія.

Який позов може застосувати проти Нумерія Негідія Авл Агерій?

Складіть преторську формулу.

3. Визначте частини преторської формули:

^Октавій нехай буде суддею. Якщо виявиться, що Нумерій Негідій заборгував Авлу Агерію 1 тис. динаріїв і між ними не укладена угода не вимагати повернення грошей, ти, суддю, засуди Нумерія Негідія на користь Авла Агерія на 1 тис. динаріїв; якщо не виявиться — виправдай Нумерія Негідія.

• 4. Люцій продав Тицію раба, гарантуючи його здоров’я і чесність. Тим часом виявилося, що раб хворий на епілепсію.

Які засоби захисту своїх прав може застосувати Тицій?

• 5. Марк здав на зберігання Октавію срібне блюдо. Октавій програв блюдо в кості і передав його як виграш Петронію.

Які позови може пред’явити Марк Октавію і Петронію? Складіть формули.

ПЛАН СЕМІНАРУ

1. Основні поняття цивільного судового процесу.
2. Види судового процесу в Давньому Римі.

26

3. Поняття позову і класифікація позовів.
4. Особливі засоби преторського захисту.

Джерела та література до заняття

Зйконьі XII таблиц (таблицьі I, II); Институции Гая (книга IV) // ІІамятники римского права: Законьї XII таблиц. Институции Гая. Дигестьі Юстиниана. — М.: Зерцало, 1997. — С. 5, 119-151.

Макеев В. В., Головко А. Г.Частное право Древнего Рима: Учеб- 1100пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — Ростов н/Д: Издатель- і'КИЙ центр «МарТ», 2002. — С. 72-78.

Иовицкий И. Б.Римское право. — М.: Теис, 1996. — С. 33-46.

Омельченко О. А.Римское право: Учебник. — 2-е изд., испр. и ДОП. — М.: ТОН-Остожье, 2000. — С. 88-108.

Орач Є. М., Тищик Б. Й.Основи римського приватного права: Курс лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 89-112.

Пиляева В. В.Римское частное право. — СПб.: Питер, 2002. — С, 75-79.

Підопригора О. А.Основи римського приватного права: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — С. 44-61.

Харитонов Е. О.Основи римского частного права. — Ростов н/Д: Феникс, 1998. — С. 72-76, 263-270.

Хцтьіз М. X.Римское частное право. — М.: Бьілина, 2000. — С, 25-39.

Черниловский 3. М.Римское частное право: Злементарньїй курс.

М.: Юрист, 2000. — С. 32-53.