ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, СИСТЕМА, ДЖЕРЕЛА РИМСЬКОГО ПРАВД КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

1. Предмет і система курсу «Основи римського цивільного права».

На відміну від інших юридичних дисциплін, курс «Основи римського цивільного права» вивчає право, що у сучасному світі не є чинним.

У світовій романістиці склалися дві основні системи розташування правового матеріалу — пандектна та інституційна.

Пандектна система передбачає розподіл правового матеріалу між загальною та особливою частинами правового комплексу. Саме в такий спосіб будується право сучасної Німеччини, Росії, України.

У межах інституційної системи загальна частина відсутня. Загальноправові поняття вплетені в конкретно-правові приписи. Інституційна система властива романській групі романо-германської правової сім’ї.

Система цього навчального курсу в основному відповідає інсти- туційній системі, тобто курсу Інституцій римського юриста Гая, і включає:

• вступний розділ;
• захист суб’єктивних прав;
• право осіб;
• речове право;
• зобов’язальне право;
• спадкове право.

Вибір інституційної системи розташування навчального матеріалу відповідає традиціям вітчизняної романістичної дидактики й зумовлений більшою, порівняно з пандектною системою, доступністю для сприйняття непростого правового матеріалу.

10

2. Значення римського права для підготовки та практичної діяльності сучасного юриста.

У правовому розвитку сучасних держав римське право займає місце, подібне до того, яке займає в духовному світі християнство.

Римське право відмінне від інших історично відомих правових систем своєю вишуканою юридичною технікою. Тому римська термінологія і правові конструкції римських юристів дотепер широко використовуються в сучасному цивільному, сімейному, комерційному, міжнародному праві. Наприклад, з римського права увійшли до міжнародного юридичного обігу терміни: алібі, делікт, віндикація, контракт, пакт, компенсація, реституція та інші. Римські юристи розробили методи юридичного мислення та інтерпретації юридичних текстів, що й понині використовуються практикуючими юристами.

Римське право — нічим не замінна школа виховання професійної правосвідомості. Адже юриста від неюриста, насамперед, відрізняє не знання законів, а розуміння духу права і закону, проникнення в їх сутність. Саме римське право — «наука про добре та справедливе» (визначення римського юриста Цельза) — сприяє формуванню сучасного розуміння права як форми індивідуальної свободи, як втілення ідеалів справедливості.

3. Система римського права.

Система класичного римського права являла собою сукупність кількох відносно самостійних підсистем. Найважливіші структурні елементи римського права — публічне і приватне право.

Публічне право(juspublicum) — це право, що стосується інтересів Римської держави. До сфери дії публічного права відносили норми, що визначали статус святинь та жерців, встановлювали права та обов’язки магістратів (державних посадових осіб), регулювали їхні відносини з приватними особами (наприклад, порядок виборів). Публічно-правові норми не могли змінюватися за згодою учасників правовідносин, інакше кажучи — мали імперативний характер.

Приватне право(jusprivatum) — це право, що стосується вигоди окремих осіб. Приватне право регулювало майнові та особисті немайнові відносини між приватними особами (наприклад, сімейні відносини, укладання договорів). Норми приватного права надавали

11

%

учасникам правовідносин можливість обрати прийнятну для них лінію поведінки, але, зрозуміло, у межах права, Приватне право є диспозитивним за своєю сутністю.

Розподіл права на приватне і публічне сприяє розмежуванню інтересів особистості і суспільства, розмежуванню сфер громадянського суспільства і держави. У той же час не можна представляти їх як цілком самостійні, не залежні одна від одної сукупності норм. Публічне та приватне право нерідко перепліталися між собою, взаємно доповнюючи одне одного. Вигода приватних осіб не протистояла інтересам держави, тому що норми приватного права завжди в більшій чи меншій мірі виражали інтереси всього суспільства. У той же час і норми публічного права були спрямовані на користь та інтереси всіх приватних осіб.

Римські юристи розрізняли природне і позитивне право. Природне право(jusnaturale) — це право, що природа прищепила всім живим істотам, у тому числі й тваринам (визначення римського юриста Уль- піана). Щодо людини це — властиве кожному почуття справедливості. У системі римського права природне право відігравало роль загаль- ноправових принципів, найважливіші серед яких — справедливість (aequitas), гуманність (humanitas), добра совість (bonafides).

Позитивне право — це волевстановлене право. Право, що встановив для себе кожен народ, римські юристи називали цивільним (juscivile; від civitas— сукупність громадян, громадянське суспільство). Римський варіант цивільного права, мав назву квіритського права (квірити — самоназва римських громадян). Квіритське право (jusquiritum) — це строго формальне право римлян-квіритів, найдавніша за часом створення підсистема римського права.

Високо поважаючи звичаї предків і усвідомлюючи цінність стабільного права, римляни вкрай рідко змінювали і скасовували закони. Для правового забезпечення нових відносин римські юристи- практики, зокрема претори та курульні едили, виробили паралельну систему права, побудовану на принципах справедливості та доброї совісті. Вона одержала назву преторського права. Преторське право(juspraetorium) — право, що склалося в практиці посадових осіб, насамперед претора — глави судової влади в Римі.

Взаємозв’язок між квіритським і преторським правом прекрасно висловив видатний римський юрист Папініан: «Преторське право — це право, що введене преторами для суспільної користі, для того, щоб підсилити цивільне право, доповнити його чи виправити».

12

Внаслідок численних завоювань III—І ст. до н.е. Рим перетворивши нн світову державу. Ділові відносини між римлянами і жителями підкорених провінцій стимулювали становлення ще однієї підсистеми римського права — права народів. Справа в тім, що в судових ІПОрах між римськими громадянами і чужоземцями неможливо було лиетосовувати ні квіритське право, ні право чужоземців, тому що й Ті», й інше мали виключно персональний характер. Перегринський Претор, завданням якого був розбір таких спорів, керувався засадами природного розуму. Так виникло право народів(jusgentium) — сукупність норм, що були загальними як для римлян, так і для всіх скорених Римом народів.

Унаслідок систематизації, здійсненої за наказом імператора Юетиніана у першій третині VI ст., усі підсистеми римського права милися в єдине ціле.

4. Поняття і види джерел римського права.

Відповідно до уявлень давніх римлян, їх право мало два джерела:

І)              волю богів (Fas); 2) волю людей (Jus). Саме ці джерела вони визнавали протягом всього існування римської держави.

НЛІПІІ.

У сучасній юридичній літературі з римського права поняття «джерело права» має кілька значень:

1. причини, що зумовлюють виникнення правових норм. Інакше їх називають матеріальним джерелом права. Наприклад, існування в Римі рабства стало причиною появи норм, що регулювали господарську діяльність рабів (зокрема, рабський пекулій);
2. джерела пізнання римського права. Ними виступають юридичні та неюридичні пам’ятки культури Давнього Риму. До юридичних джерел відносять реконструйований у XIX ст. текст Законів XII таблиць, Інституції Гая — видатного юриста II ст. н.е., праці деяких інших юристів, Звід Юетиніана. Неюридичні джерела — це поезія, проза, драматургія, публіцистика, епіграфічні і нумізматичні відомості, які нерідко доповнюють наші знання про римське право, особливо — про практику його застосування;
3. форми правоутворення (форми позитивного права). Такими визнавалися звичаї, закони, едикти магістратів, юриспруденція.

5. Форми позитивного права у Давньому Римі.

Найдавніша форма позитивного права у Римі — правовий звичай.

Правовий звичай — правило поведінки, що склалося внаслідок

фактичного застосування протягом тривалого часу і визнане як норма державою. У стародавні часи звичаї були головним і практично

єдиним джерелом права. їх можна розподілити на два види: 1) загальні — ті, які формувалися в усьому суспільстві в результаті того, що всі члени римського народу у певних випадках вчиняли однаково;

2. спеціальні — ті, які формувалися посадовими особами, що здійснювали державне управління, але були обов’язковими для всього народу. Починаючи з першої половини існування республіки, роль загальних звичаїв суттєво зменшується, оскільки саме у цей період значно ускладнюються відносини, що підпадають під сферу дії права.
   А у 319 р. н.е. конституція імператора Костянтина вже вимагала застосовувати звичай лише тоді, коли він не суперечить розуму чи закону. Для визначення норм звичаєвого права римляни застосовували наступні терміни: moresmaiorum— звичаї предків; usus— звичайна практика; consuetudo— звичай (в імператорський період).

Інша важлива форма позитивного права — закони — правила поведінки, встановлені постановами народних зборів, постановами сенату чи волею імператора. Першим писаним правом Давнього Риму були Закони XII таблиць. Відповідно до традиції, вони були створені на вимогу плебеїв у середині V ст. до н.е. Кожен громадянин мав знати їх напам’ять.

У республіканському Римі законами вважались постанови народних зборів (leges). Законодавчий процес мав три стадії: 1) розроблення письмового проекту закону магістратом, який мав право скликати народні збори; 2) прийняття проекта закону в цілому народними зборами; 3) ратифікація прийнятого закону сенатом. У структурі закону виділялися наступні елементи: 1) прескрипція(praescriptio)

• тут вказувалися імена ініціаторів закону, вид народних зборів, якими був прийнятий закон, та обставини, що спричинили появу закону; 2) рогація(rogatio) —- у цій частині був сформульований правовий припис; 3) санкція(sanctio) — частина закону, що містила вид та міру відповідальності за порушення рогації, була гарантією дотримання закону. У випадку особливої важливості прийнятого закону його текст виставлявся на форумі.

У період принципату, коли вища державна (в тому числі законодавча) влада формально належала сенату, функцію законів стали виконувати постанови сенату (senatusconsultum), які з І до середини III ст. н.е. були основною формою законодавства. Фактично закони створювалися імператором і лише формально приймалися сенатом.

Але згодом юристи обґрунтували положення, відповідно до якого римський народ передав свою законодавчу владу імператору назавжди. З цього моменту одноосібне законодавство імператорів (імператорські конституції) стає провідним джерелом права. Імператор став вищим за закон, його слово чи навіть побажання стало законом.

14

Імператорські конституції розподілялись на чотири види: 1) едик- *н (мім МЛИ постанови, обов’язкові для всього населення; 2) декрети І її у lt;іи рішеннями імператорів по конкретних справах); 3) рескрипти («влили собою письмові відповіді на клопотання, що поступали до вИї^йТОри); 4) мандати (були інструкціями чиновникам щодо ІЙІИі (ІИМІІИ ними відповідної діяльності). У період домінату основною |||М|ІМІІН! іаконів були імператорські едикти (декрети і рескрипти і ми увилися лише конкретних справ, а мандати взагалі перестали іііиінчщуватись).

Специфічною для Рима формою права були едикти магістратів.

! іііікііі магістрату — правила судочинства або адміністративнії! ДІИЛЬНОСТІ, проголошені магістратом перед вступом на посаду. Шини Вули обов’язковими для населення і самого магістрату протя- I нм Мого повноважень (за загальним правилом — рік, чому і називанні» річним законом — lexannua). Однак фактично найбільш вдалі і чиї їм іистосовувані постанови повторювалися в едиктах знов обраним Магістратів. Ні претор, ні інші магістрати не були компетентні і (чи іїнушіти чи змінювати закони. Однак як керівник судової діяль- Hfll’tlпретор міг надати нормі права іншого практичного значення, ЧИ, ИвйПВКИ, залишити будь-яку норму без судового захисту. Така Норми називалася jusnudum(«голе право»). Цим способом претори йИрИЙЛН поступовому звільненню права від застарілих приписів.

Роявиток преторської діяльності фактично припинився, коли І я ИйКіЗОМ імператора Адріана відомий юрист Сальвій Юліан ||Цй 138 pp.) склав (кодифікував) постійний едикт. Він був офіцій- Ни РХНИЛЄНИЙ сенатом і оголошений незмінним.

Вдикт Сальвія Юліана до нас не дійшов. Його зміст був реконст- руШнінНИЙ німецькими вченими XIX ст. за коментарями знаменитих римських юристів Гая, Павла, Ульпіана. Едикт мав чотири частини:

І)              права сторін до початку судового розгляду;

3. формули позовів;

Я) правила виконання судового рішення;

4. апендикс (доповнення) — особливі засоби преторського захисту.

Протягом класичного періоду важливим джерелом права стала

т/іигпр!/()енція — практична і наукова діяльність юристів. Практики римських юристів мала такі основні форми:

1. складання та редагування формальних актів (договорів, за- пиШтІн) - cavere;
2. керівництво процесуальними діями клієнтів — agere;

Я) надання юридичних порад — respondere.

Юридичні консультації поклали початок найважливішому виду ММУКОВої діяльності римських юристів, а саме — тлумаченню права

gt;

(interpretationІніціював її перший римський імператор — Октавіан Август, який дозволив найбільш авторитетним юристам давати офіційні відповіді, обов’язкові для суддів та інших осіб, що застосовують право. За законом про цитування (426 p.), праці кращих юристів — Папініана, Гая, Павла, Модестина, Ульпіана — одержали нормативну силу. На їхні вказівки можна було посилатися у випадку прогалини в інших джерелах позитивного права.

Крім того, римські юристи активно займалися педагогічною діяльністю. Викладання права молоді призвело до появи ряду прекрасних підручників, один з яких — Інституції Гая — і понині є основою вивчення римського права.

У Давньому Римі склалися кілька юридичних шкіл, серед яких найбільш відомими є сабіньянська і прокульянська. Засновником першої з цих шкіл був Капітон, а ім’я школі дав його учень — великий юрист І ст. н.е. Сабін. До числа послідовників цієї школи відносять батька і сина Цельзів, Сальвія Юліана, Гая. Засновником другої школи був юрист початку принципату Лабеон, а Прокул, що дав ім’я школі, був його найближчим учнем.

Кодифікація Юетиніана.

Перші спроби систематизації римського права були зафіксовані спочатку у III ст. (приватні кодифікації Грегоріана та Гермогеніана), потім у V ст. (офіційна кодифікація східноримського імператора Феодосія II). Але вони не мали того величезного значення, яке мала кодифікація, здійснена східноримським імператором Цезарем Фла- вієм Юстиніаном (527—565 pp.) протягом 528—534 pp.

Цілями зазначеної кодифікації були: 1) систематизація існуючих законів; 2) вирішення спірних питань і усунення прогалин у праві шляхом видання нових імператорських конституцій; 3) кодифікація юридичної літератури. У підсумку передбачалося створити звід законів, придатних для застосування у сучасних Юстиніану умовах.

Кодифікаційні роботи здійснювалися поетапно. Спочатку був створений звід конституцій, який видали як CodexJustinianus. Паралельно по спірних питаннях були видані нові імператорські конституції. Потім було здійснено кодифікацію юридичної літератури (творів 39 юристів з II ст. до н.е. і до кінця IIIcr. н.е.), в результаті якої було створено зібрання, що отримало назву Digestaчи PandectaeJustiniani. Паралельно замість застарілих Інституцій Гая були створені Інституції Юетиніана. Крім того, була створена і видана нова (виправлена) редакція Кодекси Юетиніана (саме вона дійшла до нашого часу).

Таким чином, в результаті здійснення кодифікаційних робіт були видані: Інституції Юетиніана, Дигести (Пандекти) та Кодекс Юсти-

16

ні,піп. Пізніше зазначений звід був доповнений конституціями, що пули видані після створення другої редакції Кодекса. Вони отримали lidту «Новели», хоча офіційно і не були об’єднані.

І Іочинаючи з XII ст., зазначене зібрання називається Corpusjuris

• Ivllls(Звід цивільного права). Воно є основним джерелом пізнання римського права і розглядається як єдиний законодавчий твір, що ікллдається з наступник частин:

1. Institutiones— у 4-х книгах (98 титулів);
2. Digesta (Pandectae) — 7 частин, 50 книг, 432 титули, 9123 окремих фрагмента;
3. Codex—- 12 книг (містить конституції від Адріана (117—

І,'18 pp.) до Юетиніана (527—565): І книга — конституції по церковному праву; II—VIII книги — конституції по цивільному праву; IX книга — конституції по кримінальному праву; X—XII книги — конституції, які містять положення щодо державного управління.

4. Novellae (leges) — 168 новел (нових законів), виданих Юсти- ніаном після другої редакції Кодексу.

(gt;. Рецепція римського права.

Рецепція римського права — це відновлення дії нормативного

і,'і ідейно-теоретичного змісту римського права. Воно виявилося при- днтним для регулювання суспільних відносин у Середньовіччя і І Іовий час.

Розрізняють наступні форми рецепції римського права:

1. вивчення, дослідження, коментування і засвоєння принципів і норм римського права. З початку існування європейських університетів римське право — неодмінна складова частина юридичної освіти у всіх країнах;
2. безпосереднє застосування норм римського права. У середньо- нічних державах континентальної Західної Європи (а в Німеччині — до 1900 р.) норми римського права діяли поряд з місцевими звичаями та королівськими указами;
3. використання норм, ідей і категорій римського права, римської методики створення нормативних актів у правотворчій діяльності. Прикладом цієї форми рецепції є створення Цивільного кодексу Франції (1804 p.).

Рецепція римського права має декілька видів'.

1. пряма(первинна) рецепція. В цьому випадку норми римського права виступали або як безпосередній регулятор суспільних відносин, або як основа для законодавчої діяльності. Прикладами такого виду рецепції є застосування римського права в судах Священної Римської імперії німецької нації, а також створення цивільних кодексів у Франції та Німеччині в XIX ст.;

17

*

2. похідна (вторинна) рецепція. Норми римського права, рецепо- вані однією правовою системою, запозичувались у такому модифікованому варіанті іншою правовою системою. Приклад — запозичення багатьма європейськими країнами постанов Цивільного кодексу Франції, який був створений на основі прямої рецепції римського права;
3. прихована (латентна) рецепція. В цьому випадку відбувалось запозичення норм римського права, але офіційно рецепція не визнавалась. Прикладом такого виду рецепції є створення Цивільних кодексів РРФСР та УРСР.

Сучасні вчені, зокрема Є. О. Харитонов, виокремлюють певні типи рецепції римського права:

1. східноєвропейський (візантійський). Для нього характерні: наявність одного ідеологічного принципу; проведення рецепції виключно за ініціативою держави; відсутність глибокої науково-теоретичної бази; обрання однієї форми рецепції;
2. західноєвропейський. Для цього типу рецепції характерні: плюралізм підходів; солідна теоретична база; у проведенні рецепції наявна як ініціатива з боку суспільства, так і з боку держави; різноманітність форм рецепції.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Складіть у робочому зошиті таблицю «Система римського права».
2. Складіть у робочому зошиті таблицю «Система джерел римського права».
3. Випишіть у зошит структуру Зводу Юетиніана.

ПЛАН СЕМІНАРУ

1. Система римського права.
2. Поняття і види джерел римського права.
3. Форми позитивного права в Давньому Римі.
4. Кодифікація Юетиніана.
5. Рецепція римського права.

Джерела та література до заняття

Памятники римского права: Законьї XII таблиц. Институции Гая. Дигестьі Юстиниана. — М.: Зерцало, 1997. — 606 с.

18

Макеев В. В., Головко А. Г. Частное право Древнего Рима: Учеб- И0gt; пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — Ростов н/Д: Издательс- НИЙ центр «МарТ», 2002. — С. 56-66.

Нввицкий И. Б. Римское право. — М.: Теис, 1996. — С. 3-32.

Омельченко О. А. Римское право: Учебник. — 2-е изд., испр. и доп.

М.: ТОН-Остожье, 2000, — С. 6-37.

Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 6-46.

Пиляева В. В. Римское частное право. — СПб.: Питер, 2002. — в, 8-32.

Шдопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник.

К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 23-166.

Харитонов Е. О. Основьі римского частного права. — Ростов н/Д: Фриикс, 1999. — 91-112, 271-285.

Хутьіз М. X. Римское частное право. — М.: Бьілина, 2000. — С. 5-25.

Черниловский 3. М. Римское частное право: Злементарньїй курс.

М.: Юрист, 2000. — С. 12-32.