2.5. Конституції імператорів (constitutiones principum)
Зміцнення імператорської влади за часів домінату, коли монархи зосереджували у своїх руках усі важелі державного управління, привело до того, що їх одноосібні розпорядження набули силу закону.
Правилом для законотворчості стало таке: «Що бажане імператору, те має силу закону, а сам імператор законами не зв'язаний». Усі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися. Настанови імператорів отримали назву конституцій. Їх розпорядження вже за часів Октавіана Августа видавалися у таких формах:а) едикти – загальні розпорядження, звернені до населення;
б) рескрипти – розпорядження за окремими справами (відповіді на клопотання, що порушувалися перед імператором);
в) мандати – інструкції, що надавалися імператорами урядовцям;
г) декрети – рішення у спірних справах, що були подані на розгляд імператора.
У період домінату мандати вибули з практики правотворчої діяльності монархів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Врешті-решт основною формою імператорської правотворчості залишався едикт, але зберігається загальна назва імператорських постанов – конституції.