1.1. Становлення та розвиток трудових прав людини

У системі прав людини одне з найважливіших місць посідають права другого покоління, до яких відносяться і трудові права – можливості людини реалізовувати свої здібності, задовольняти власні потреби шляхом розпорядження своєю робочою силою, забезпечувати собі життя на гідному рівні.

Взагалі, право нерозривно пов’язано з існуванням людського суспільства, і, таким чином, умови виникнення права мають соціальний характер [1, с.132]. Корінням, підґрунтям природних прав є сама сутність людини, прагнення задовольнити індивідуальні чи колективні потреби й інтереси. О.Г.Данильян відзначає: «Феномен права найтіснішим чином пов’язаний з людиною, її сутністю, сенсом людського буття» [2, c.184]. Еріх Фехнер зазначає, що всі філософські питання права знаходяться в ракурсі основного питання – питання про сенс людського буття [3, c.278]. У цих висловлюваннях передано природно антропологічну позицію стосовно права. Сутність такої позиції, на нашу думку, полягає в тому, щоб показати право як явище, без якого людина не може існувати, з одного боку, і виявити в структурі людського буття такі моменти, які в зовнішньому вираженні створюють правові відносини (право). Взагалі, філософська антропологія є «фундаментом сучасної моральної і правової філософії» [4, c.28]. Саме апеляція до сутності людини дає змогу обґрунтувати ідею права, критерії справедливості, тобто вирішити фундаментальне питання не лише філософії права, але й усіх інших правових наук.

Людина, природне право та природні права індивіда – невід’ємні один від одного поняття. Людина в своїй діяльності керується власними потребами та інтересами. «Потреби – це її фундаментальна риса, неповторна суттєва характеристика. За багатством потреб, за їхнім характером, способами їх формування та реалізації можна значною мірою вести мову про рівень розвитку особистості. Високорозвинена особистість – це насамперед особистість з багатством розумних потреб, з високою культурою споживання» [6, c.438]. Потреби людей є рушійною силою розвитку як суспільства, так і самої людини. Заради потреби власне здійснюється будь-яка людська діяльність. Багатоманітність потреб сприяє виникненню та розвиткові багатоманітності інших рис особистості. Потреби – головне джерело діяльності людей. Тому суспільство або соціальна група, впливаючи на процес формування та задоволення потреб особистості, отримує можливість спрямовувати її життєві орієнтації та поведінку в той чи інший бік. З огляду на це, такий процес може використовуватися як фактор формування свідомості та регулювання поведінки особистості. Водночас, людські потреби історично обумовлені, визначаються певним історичним типом суспільних відносин, соціальним середовищем, у якому живе особистість, системою виховання даного суспільства, а також самовихованням цієї особистості.

Потреби людини є основою її інтересів. Категорія потреби охоплює більш широке коло явиш, ніж категорія інтересу. Потреби притаманні всім біологічним організмам, у тому числі й людині. Інтереси ж – тільки людині. Вони є в усіх суб’єктів: індивідів, соціальних груп, держав, суспільств, людства [7, c.309]. Інтереси, як і потреби, є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинків людей. Тому для розуміння суті суспільних процесів, практичних дій людей, політичних програм, гасел, заяв, передвиборних обіцянок тощо треба бачити справжні інтереси дійових осіб. Складність цієї важливої акції полягає, зокрема, в тому, що справжні інтереси далеко не завжди правдиво зображаються їх носіями. Людина зацікавлена в чомусь і за певних умов діє саме в цьому напрямі. Так, зацікавленість у результатах виробництва, ефективності діяльності організації, установи є основою дієвості мотивів і стимулів до праці. У суспільстві має місце складна взаємодія найрізноманітніших інтересів, і її результати бувають інколи несподіваними. Неодмінною умовою успішності політики держави є врахування цієї взаємодії, прогнозування її наслідків.

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її цінності. Категорія цінності відображає соціальне і культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини [8, c.325-326]. Цінність того чи іншого об'єкта є конкретно-історичною. Об'єкт може бути цінним для однієї людини і не мати значення для іншої. Так само він може бути цінним в одних умовах і нічого невартим в інших. Іншими словами, цінність предмета чи явища напряму залежить від його об’єктивних якостей, від потреб, інтересів, емоцій особистості, від умов, місця і часу. Кожна людина – свідомо чи несвідомо – формує свою, індивідуальну ієрархію цінностей, складає своєрідний табель про їх ранги. Іноді така ієрархія більш-менш стабільна, іноді – рухлива. Залежно від умов, місця і часу, конкретної життєвої ситуації особистісна ієрархія цінностей може змінюватися, іноді навіть кардинально. Дехто з людей не змінює своїх принципів, інші з часом обирають для себе нові, часом кардинально протилежні, принципи. Відбувається переоцінка цінностей, переміщення в їхній особистісній ієрархії. На основі особистісної ієрархії цінностей людина може вибудовувати для себе ієрархію іншого типу – ціннісні ієрархії інших людей. Індивід розташовує на різних поверхах своєї ціннісної ієрархії різних людей, часто беручи за критерій їхню роль у реалізації своїх, особистих інтересів або ж інтересів сім'ї, колективу, соціальної групи, держави, суспільства, людства (свята людина, визнаний вождь, лідер, духовний наставник, неформальний учитель, «ні те, ні се», друг, товариш, особистий ворог тощо).

Відповідно до ієрархізованої системи, прийнятої особистістю, у неї виробляються відповідні переконання, установки, принципи та ідеали життєдіяльності, домінанти в різноманітних діях, формуються також симпатії чи антипатії, любов чи зневага, вольові зусилля, рішучість боротися за позитивні для даної особистості соціальні чи культурні цінності. Формування ціннісних орієнтацій – складова частина соціалізації людини, процесів виховання і самовиховання особистості. Ієрархія ціннісних орієнтацій особистості складається на основі ієрархії її цінностей. Серед них – орієнтації на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини. Ціннісні орієнтації мають різні ступені інтенсивності, різну часову тривалість. Одні орієнтації зникають або послаблюються, інші – посилюються, підносяться на вищі щаблі ціннісних ієрархій. У сучасних умовах посилюються орієнтації на людину, на збереження природи, на багатство.

І потреби, і інтереси людина задовольняє за допомогою діяльності. «Діяльність – це суттєва визначеність способу буття людини у світі, здатність її вносити в дійсність певні зміни. Людська діяльність, як і активність тварини, здійснюється заради потреби. Потреба і діяльність – це те, що зближує людину зі світом живого» [9, c.287]. Отже, людина – не тільки жива, а й діяльнісна істота. Однак, праця людини об’єктивно вимагає праці інших людей. Люди можуть здійснювати виробництво тільки спільно, вступати в якісно нові, порівняно з тваринним світом, взаємозв’язки з природою. Визначальними в системі суспільних відносин є виробничі відносини. Людина не може жити і розвиватися без праці, трудової діяльності. Це ще раз підтверджує той висновок, що одним з найважливіших природних прав людини є право на працю. За допомогою праці задовольняються її потреби та інтереси, досягаються поставлені цілі. Деякі дослідники слушно вважають, що сенс життя людини полягає в творінні, тобто вільній і цілеспрямованій трудовій діяльності [10, c.215-217; 11, с.286-287; 12, с.317-319].

Працюючи заради задоволення власних потреб та інтересів, людина вступає в зв’язки та взаємовідносини з іншими людьми [14, c.64-66]. Тому людина - не лише діяльнісна істота, але й суспільна. Через суспільні відносини налагоджуються і осмислюються необхідні для діяльності зв’язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління. Вступаючи в суспільні відносини, люди, як фізично, так і духовно, творять одне одного, тобто формують і відтворюють якісну своєрідність свого життя як суспільного. Завдяки суспільним відносинам відбувається взаємовплив і взаємодія індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюється передача і засвоєння звичок, з’являються згуртованість і солідарність. Без цих відносин людина просто не може існувати. Тому для людини важливо не тільки задовольнити життєві потреби, але й мати систему суспільних відносин. Відтворення цих відносин згодом стає особливою потребою життєдіяльності людей і перетворюється на відносно самостійну сферу життєдіяльності. Звідси: людина – це жива істота, яка має певні потреби та інтереси, котрі задовольняє в процесі цілеспрямованої трудової діяльності та спілкування з подібними собі. Цей процес має довічний і безперервний характер.

Безперервність та систематичність даного процесу підтримується спеціальними засобами – соціальними нормами. Саме за допомогою соціальних норм дії учасників суспільних відносин стають передбачуваними і доцільними, набувають ознак логічності та упорядкованості. «Соціальні норми – це вимоги, які ставляться суспільством, державою, соціальною групою до особистості, і які вона має виконувати. Вони потрібні будь-якому суспільству для упорядкування життя, його ефективного функціонування, налагодження необхідної взаємодії його членів» [6, c.441]. Соціальні норми надають інтересам і потребам людини соціальної форми. З іншого боку, норми чинять вплив на інтереси і потреби особистості, яка не може задовольнити їх поза нормативно-культурним процесом.

Норми, як «загальновизнані правила, взірці дій або поведінки» [15, c.371], є однією з форм усвідомлення потреб чи інтересів і тому відносяться до сфери цінностей. Але між нормами та цінностями існує певна функціональна відмінність. Цінності, оскільки вони породжені потребами та інтересами, визначають цілі діяльності, норми ж відносяться до засобів досягнення цілей. Цінність є фундаментом, підставою, джерелом норми. Вирішивши, наприклад, питання, яку цінність має даний життєвий факт, можна формулювати відповідні соціальні норми з їхніми імперативами, тобто вимогами: роби те або не роби того. Поняття цінності фіксує значення даного явища для особистості, поняття ж соціальної норми – вимоги, що їх ставить суспільство, держава чи група людей до неї.

Специфічний зв'язок двох соціальних регуляторів, які розглядаються, можна побачити при аналізі дієвості норм. Чим повніше норми відповідають прийнятим цінностям, тим вони є більш дієвими, тим ефективніше виконують свою регулятивну функцію, сильніше впливають на свідомість і поведінку особистості. Норми детермінують діяльність людини, водночас цінності надають особистості більшу свободу. Норми є обов’язковими для всіх.

Цінності ж мають деяку ієрархію і щомиті людина може вільно визначити, яке місце в цій ієрархії займає та чи інша цінність. Норми стандартизують поведінку особистості, визначаючи ті межі, в рамках яких особистість може вільно діяти: порушення норм тягне за собою різні санкції з боку суспільства. Цінності ж відносяться до сфери основних життєвих орієнтирів. Це ідеал, до якого прагне людина. Оскільки ідеал – це уявлення про певну абсолютну досконалість, постільки він недосяжний в емпірично-конкретних умовах життя особистості. Водночас ідеал виступає як вища цінність, яка надає сенс життю людини. Таким чином, цінності не зводяться ні до об’єктивної реальності, ні до сфери довільних суб’єктивних визначень. Вони відображають реальний зв’язок людини і світу природних та соціальних явищ, котрі мають позитивну соціальну значимість для життєдіяльності суспільства і особистості.

Соціальні норми встановлюються суспільством чи його окремими групами. Особливе місце серед соціальних норм займають правові норми, які встановлюються державою та її органами. «Норми права, - відзначає М.Н.Марченко, - відносяться до соціальних норм, тобто правил поведінки людей у взаємних відносинах між собою (в суспільних відносинах). Це – правило, що містить дозвіл, обмеження, заборону, або покладає позитивний обов’язок. Інакше кажучи, норма права – це правило, що визначає, яким чином чи слід діяти за певних обставин» [16, с.213]. Якщо інші соціальні норми пов’язані з суспільством, бо ним створюються, то правові норми пов’язані з державою як основним складовим елементом суспільства.

Такий підхід до розуміння норми права дозволяє зробити висновок, що вона є державним витвором і покликана виконувати роль засобу для впорядкування найважливіших відносин у державно організованому суспільстві. Правова норма – похідне, вторинне від держави явище: не було б держави – не було б і правової норми. Для регулювання суспільних відносин держава «видумала» такий засіб, як правова норма. Сукупність правових норм складає систему позитивного права, тоді як інші соціальні норми є елементами природного права. В останньому випадку маються на увазі норми моралі, звичаї, традиції, корпоративні та соціально-технічні норми.

Отже, позитивне право складається з правових норм, а тому створюється державою. Природне право створюється суспільством, бо складається з таких соціальних норм, які приймаються чи встановлюються не державою, а безпосередньо людьми чи їх колективами. Природне право виникло і почало функціонувати до держави. Воно є передумовою і держави, і об’єктивного чи позитивного права.

Раніше ми довели діяльнісну та соціальну природу людини. П.Бергер та Т.Лукман пишуть: «Людське існування неможливе в закритій сфері внутрішньої бездіяльності. Людина мусить безперервно відтворювати себе в діяльності. Ця антропологічна необхідність людини має біологічне коріння. Внутрішня нестабільність людського існування примушує їх до того, щоб людина сама заперечувала стабільне оточення для своєї поведінки» [17, с.86]. Такої стабільності людина намагається досягнути за допомогою соціальних норм. Лише за допомогою нормативних приписів індивід має можливість «предметно втілити свої наміри в конкретні дії», відмічає А.Ф.Закомлістов [18, с.45]. Об’єктивно життєдіяльність людей у межах соціуму потребує регулюючого впливу. Регулювати в соціальному житті означає «визначати поведінку людей та їх колективів, давати їй напрямок функціонування та розвитку, вводити її в певні рамки, цілеспрямовано її впорядкувати» [19, с.30].

На нашу думку, існування і розвиток соціального нормативного регулювання обумовлені щонайменше трьома факторами:

1. Кожне історично конкретне суспільство об’єктивно вимагає суворо визначеної міри соціального регулювання. Ця міра виражає обсяг та інтенсивність соціального регулювання і залежить від вимог даної суспільної системи, від етапу розвитку суспільства, рівня його організованості. Така міра тим значиміша, чим складніші суспільні відносини, чим більша необхідність у їх упорядкованому і скоординованому розвитку.

2. У процесі розвитку регулювання в суспільстві постійно зростає питома вага соціального. Не пориваючи з психологічними факторами людської поведінки і первісно зливаючись з ними, регулювання з часом все більше і більше вивільнюється від стихійно-природних елементів і сторін, все більше пов’язується з потребою виразу й забезпечення об’єктивних соціальних інтересів у поведінці людей, а в умовах цивілізації у зростаючій мірі – свободи людини, автономної особистості.

3. Закономірною тенденцією розвитку соціального регулювання є формування відносно уособлених регулятивних засобів та механізмів. Визначальна роль економічного базису, власності на всіх етапах розвитку суспільства залишається врешті-решт вирішальним фактором соціального регулювання і незмінно є присутньою в усіх його проявах та різновидах. Водночас, у тому числі й у зв’язку з особливостями постійно зростаючої ролі матеріального виробництва, політичного і духовного життя, політичної влади та ідеології, невпинно зростає значення соціального управління і звідси – тих різновидів регулювання, які втілюються в цілеспрямованій діяльності людей, їх колективів, громадських об’єднань.

Основне місце в регулюванні поведінки людей та їх колективів належить нормативним засобам. У міру розвитку соціального життя відбувається зміна якості регулювання, ускладнення, удосконалення регулятивних засобів і механізмів, їх зростаюча диференціація та інтеграція. В єдності регулятивних факторів створюється інфраструктура регулятивних механізмів. Цей процес є відповіддю соціального регулювання на потреби суспільної системи, її економіки, політичної влади, ідеології, усього суспільного розвитку, на потреби соціального прогресу, в тому числі на необхідність в умовах цивілізації вираження й забезпечення соціальної свободи, утвердження і захисту природних прав людини.

Інфраструктура соціального регулювання багато в чому залежить від його видів. Таких основних видів вбачається два: індивідуальне і нормативне. Індивідуальне регулювання – це упорядкування поведінки людей за допомогою разових, персональних регулюючих акцій, рішень даного питання. Ці регулюючі акції відносяться лише до суворо визначеного випадку, до конкретних осіб. Водночас, слід відмітити, що індивідуальне соціальне регулювання має простий характер і не розраховане на тривалу дію. У цьому ключі воно має казуальний характер. З іншого боку, виникнення нормативного регулювання знаменує перший і один з найвизначніших поворотних пунктів у становленні соціального регулювання, якісний стрибок у його розвитку. Нормативне соціальне регулювання – це упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, тобто певних моделей, еталонів поведінки, які поширюються на всі випадки даного роду і яким повинні підпорядковуватися усі особи, що потрапили в нормативно регламентовану ситуацію [20, с.86]. Виявляється, що за допомогою загальних правил можна досягнути єдиного безперервно діючого і разом з тим економічного порядку в суспільних відносинах, підпорядкувати поведінку людей загальним та однаковим умовам, продиктованим вимогами економіки, влади, ідеології, усього соціального життя. Різко звужуються можливості для владарювання випадку і свавілля. Тим самим з максимальною повнотою досягається головна мета соціального регулювання – упорядкування всього суспільного життя. Нормативне регулювання зачіпає сферу суспільної свідомості, пов’язується з нею, з існуючою системою цінностей. Адже будь-яка норма в суспільстві – це масштаб, критерій оцінки майбутніх форм поведінки, судження про цінності, звернене в майбутнє і об’єктивоване в тому чи іншому вигляді.

Для розуміння суті соціального регулювання, його інституалізації важливим є питання про початковий пункт, початкову точку, з якої починається розвиток останнього. На зорі існування людства утворилась соціальна організація – первісний лад. Під час первісно-суспільної, родоплемінної суспільної організації існувала доволі проста і водночас самобутня система соціального регулювання, адекватна існуючим суспільним умовам. Найважливіші особливості цієї системи пов’язані з тим, що регулювання було спрямоване на забезпечення господарювання «цілого», його пріоритету над індивідуальним, особистим, на згуртованість людей в соціальному житті. В умовах суворої і жорстокої боротьби людей за існування система соціального регулювання, налаштована на збереження і забезпечення оптимального функціонування «цілого» (роду, племені), відрізнялася монолітністю, суворістю, обмежувала індивідуальну ініціативу, самодіяльність членів роду, не давала якихось реальних можливостей для їх соціальної активності. Вона виступала у вигляді суворих, безумовно обов’язкових, утім як і сама природна необхідність, мононорм – звичаїв [21, с.213], які, з огляду на їх тривале застосування, стали звичними і не вимагали як зовнішньої (об’єктивної) інституціоналізації, так і забезпечення за допомогою спеціального апарату примусу [22, с.74; 23, с.24; 24, с.155; 25, с.19-20]. А.З.Ковлер такі звичаї називає «універсальною формою виразу норм» [26, с.163].

У соціальному регулюванні функціонування в первісних суспільствах уже проявилась його внутрішня структура – все чіткіше і чіткіше відбувалося розрізнення заборон, дозволів, позитивних зобов’язань. Виражаючись зовні в системі звичаїв, норми первісного ладу, будучи єдиними мононормами, за своїм змістом втілювали природну необхідність, яка узгоджувалася з колективістськими засадами – економічними та управлінсько-організаційними [27, с.59; 28, с.222], характерними для даної стадії розвитку людства. Тому вони являли собою єдність і біологічних, і виробничих, і моральних, і релігійних, і обрядово-ритуальних вимог [29, с.261; 30, с.28]. Однак, та обставина, що система соціального регулювання утворювалась з мононорм, зовсім не означає, що норми – звичаї, у формі яких існували мононорми, не відрізнялися певними особливостями за своїми регулятивними властивостями, зокрема, залежно від того, як і в якій послідовності виражалися в них заборони, дозволи, позитивні зобов’язання [31, с.12-13].

Соціальне регулювання первісних суспільств можна розглядати в якості передправового соціального явища. Поступово в системі соціального регулювання первісних суспільств у процесі закономірного розвитку матеріального виробництва, усіх сторін соціального життя отримують певне відображення зростаючі засади свободи поведінки учасників суспільних відносин, окремої автономної особистості. Якщо притаманне тодішній епосі панування природної необхідності обумовило домінування «цілого» – колективістського, а звідси невід’ємність, нерозрізненість прав і обов’язків конкретних індивідів та їх груп, то поступове вдосконалення виробництва, зростання і розвиток усього комплексу соціальних інститутів первісного ладу крок за кроком призводять до того, що починають набувати все більш самостійного значення певні можливості (свободи) поведінки тих чи інших учасників суспільних відносин, характер яких краще за все може бути виражений терміном «право» [32, с.13; 33, с.180]. Звичайно, мова йде не про право позитивне, об’єктивоване в тих чи інших нормативно-правових актах, а про право в соціальному сенсі, тобто про природне право. Право в даному ракурсі означає не інституційний нормативний регулятор, не позитивне право, а феномен з іншого кола явищ соціального життя – соціально виправдану свободу певної поведінки, результат прямої дії об’єктивних соціальних закономірностей, інших умов життєдіяльності людей.

С.С.Алексєєв пише: «Право за самого широкого його розуміння полягає в тому, що воно дає визнану в даному суспільстві, його практичному житті обґрунтованість, виправданість певної поведінки людей, свободи (можливості) такої поведінки» [34, с.412]. Інакше кажучи: про право (в найбільш широкому розумінні цього слова) можна говорити там, де для певної поведінки та вчинків, їх можливості реально існують, утвердилася і здійснюється в життєвій практиці достатня та визнана підстава. Ю.Я.Баскін відмічає, що саме широке розуміння слова «право» з часів античності і є причиною того, що не тільки юридичне обґрунтування (у вигляді закону), але й інше достатнє обґрунтування поведінки людей, і насамперед природне, «по природі» стало називатися словом «право» [35, с.43-44]. Тому саме природне право первісно стало виразом і носієм самої філософії права в реальному життєвому бутті – того значного смислу, який виражає достатню обґрунтованість людської поведінки, вчинків.

Водночас, сформована в лоні первісного ладу свобода поведінки слугує передумовою особливого, юридичного регулювання, котре утворюється при переході суспільства до цивілізації, і специфічним моментом якого є об’єктивізація нормативного регулювання і виникнення юридичних дозволів. Слід відзначити, що в процесі системи соціального регулювання, пов’язаному з виникненням права, важливу роль відіграли і такі елементи регулятивної культури, як суворість та обов’язковість звичаїв. Не випадково завжди і повсюдно на нашій планеті одне з вихідних начал формування позитивного права – це санкціонування державою або її органами звичаїв, які виступали в якості готової форми, за допомогою якої певні правила перетворювалися в загальнообов’язкові юридичні норми. Звідси висновок: право при переході суспільства до цивілізації виникло не відразу, не на чистому місці, а його поява якоюсь мірою була підготовлена розвитком системи соціального регулювання первісних суспільств.

Таким чином, слід дійти висновку, що право має соціальну сутність, а позитивне право є логічним продовженням природного права. Виникнувши в процесі розвитку первісного суспільства, право розвивається поступово і цей процес не припиняється і сьогодні. Зупинити, навіть тимчасово, розвиток права неможливо: змінюється суспільство – удосконалюється право. Ю.В.Тихонравов зазначає, що будь-яке право визначально виражає собою певні ідеальні уявлення про поведінку людей. «У процесі функціонування завдяки своїй гнучкості право все більше пристосовується до реальності» [36, с.73]. Російський філософ І.Ільїн відмічає, що поступовий розвиток права полягає в тому, що застарілі норми відмінюються, а на їх місце встановлюються нові. «Норма вважається застарілою або тоді, коли існуючий суспільний лад поступився своїм місцем новому, або тоді, коли моральне почуття людей стало більш глибоким і вірним та перестало задовольнятися старим правом» [37, с.101]. Слід відмітити, що зміна окремих норм може мати і кон’юктурний характер у тому випадку, коли воно диктується державними міркуваннями узв’язку із зовнішніми або внутрішніми змінами, що зачіпають певні суспільні чи пропагандистські інтереси [38, с.196]. При цьому право може «відійти» від початкових основоположних принципів і в ряді моментів вступити в суперечність з ними. Саме в цьому проявляється опозиція існуючого і належного в праві. Уявлення про належне в праві традиційно складають поняття природного права. Природне право містить ціннісне ядро, що утворилось внаслідок компромісу між ідеальними і реальними імпульсами виникнення права. «Позитивне право – є взагалі право, що діє в державі» [39, с.385]. Воно характеризується мінливістю, зумовленою мінливістю безпосередніх вимог реальності. Природне втілює в собі цінності добра і справедливості, а позитивне право, створюване законодавцем, має сенс і виправдане лише настільки, наскільки воно є продуктом практичного вміння людей творити добро і справедливість на цій землі всупереч силам зла, насилля і свавілля. Установлені законодавцем правила і порядки, закони й установи лише в тому випадку можуть бути істинно правовими, якщо вони задовольняють вимоги справедливості і слугують добру. Природне призначення права – бути справедливим. Право, що відхиляється від свого вищого призначення, позбавлене сенсу. Несправедливий закон не можна назвати правом: його слід відкинути в ім’я торжества природно-правових постулатів справедливості [40, c.75].

Соціальна сутність і обумовленість права – це відповідність, адекватність права регульованим суспільним відносинам, його здатність відображати об’єктивні потреби суспільного життя [41, с.171]. В.М.Сирих вбачає соціальну обумовленість права «в його тісному зв’язку з іншими соціальним явищами і процесами» [42, с.13]. Право – це продукт суспільної життєдіяльності людей, воно побудоване відповідно до природних соціальних законів, а тому не може їм суперечити. Воно є природним через те, що виникло природно. «Поза суспільством, у природі, право не існує. У природі діє не право, а закони природи. Ці закони непорушні і незмінні. Право мінливе і може бути порушеним. Право з’являється лише в суспільстві як специфічний порядок суспільних відносин, учасники яких мають певну соціальну свободу діяти тим чи іншим чином, закріплену в обов’язках інших осіб. Причому міра цієї свободи (суб’єктивні права і обов’язки) визначаються „соціально визначеними та обов’язковими для всіх правилами належної поведінки членів суспільства» [1, с.142].

На нашу думку, загальносоціальні умови виникнення права можна поділити на соціопсихічні і соціокультурні. Право, як порядок належного, принципово відрізняється від природного порядку, в якому відсутнє належне. Явища природного порядку такі, які вони є. Наприклад, матерія рухається не тому, що вона мусить рухатися, а тому, що це спосіб її існування. Право, як форма належного і можливого в реальній поведінці, не існує поза суб’єктами, що володіють певними інтелектуальними, емоційними та вольовими можливостями і створюють право в процесі спілкування один з одним. Тому соціопсихічними умовами права є виникнення в індивідів здатності: а) розуміти ідеальний смисл правил належної поведінки, виражених у загальнообов’язкових нормах; б) визнавати їх як необхідні підстави своїх зовнішніх вчинків; в) самостійно діяти, реалізовувати відповідні повноваження та виконувати обов’язки.

До соціокультурних умов відноситься наявність у суспільстві самих об’єктивованих, загальнозначущих і загальнообов’язкових правил поведінки, які визначають права та обов’язки членів соціуму і виступають в якості найважливіших цінностей, здатних владно впливати на поведінку суб’єктів [43, с.105].

У світлі вищевикладеного зрозуміло, що нормативні правила поведінки є результатом типізації, інституціоналізації і легітимації поведінки самих соціальних суб’єктів. У цьому значенні право можна розглядати як узгоджену соціальну реакцію на поступовий розвиток суспільства й ускладнення суспільних відносин. Відтак право є однією з ознак, що характеризують людські суспільства, які існують у межах історії. Воно свідчить про появу людських індивідів, які володіють певною соціальною свободою: можливістю діяти, здійснюючи свідомий вибір того чи іншого варіанта поведінки на основі соціально визнаних норм належного.

З виникненням держави право вступає в новий етап свого розвитку. Воно стає більш формалізованим і системним. Виникає письмова форма його нормативного виразу – закони та інші нормативно-правові акти. Держава отримує обов’язок слідкувати за виконанням законів через професійну діяльність спеціально уповноважених на це осіб, вдаючись у випадку необхідності до «апаратно-організованого фізичного примусу» [44, с.48]. Таким чином, право набуває позитивний (об’єктивований) характер. Умови виникнення державно організованого права пов’язані з умовами виникнення самої держави. Відповідно, можна сказати, що специфічною соціальною умовою виникнення розвинених форм позитивного права є наявність держави. «Держава і право – парні категорії», - роблять висновок В.Н.Лавриненко і В.П.Ратніков [45, с.442].

Суспільство розумних істот не може існувати без права. «Не можна уявити собі таку групу людей, у якій ніхто не визнавав би за своїм сусідом жодних прав. Такий гурт не міг би бути людським суспільством. Люди можуть утворити суспільство лише за умови, що за його членами визначаються хоч якісь права, які інші члени суспільства не повинні порушувати» [46, с.75]. Тобто, кожний мусить погодитись на визнання за собою обов’язку не порушувати чужих прав.

Живучи в суспільстві, людина не може не поступатися частиною своїх особистих інтересів. Вона має поважати життя, погляди, свободу, право на майно інших. При цьому людина вправі очікувати такої самої реакції від інших людей. Те, що якась частина людей поводить себе не відповідно до цих принципів, є винятком і не може похитнути самого правила. Усі в суспільстві знають і не можуть не знати про існування певного порядку, якому слід підкорятися. Суспільство не можна уявити без будь-якого порядку, існуючого в ньому. Цей порядок – наслідок дії соціального регулятора, який має нормативний (природний і позитивний) характер. Цей регулятор у цивілізованому суспільстві виконує щонайменше два основні завдання. По-перше, забезпечує в умовах класових, етнічних, релігійних та інших зіткнень, ускладнення всього суспільного життя, породжених за своїм джерелом матеріальним фактором – появою надлишкового продукту, а потім і приватної власності, функціонування суспільства як складної і динамічної системи. По-друге, за умов цивілізації стало необхідним провести в життя основоположну гуманітарну засаду – закріпити і забезпечити належний статус автономної особистості, тобто її індивідуальну свободу. Виконання такого роду завдань було не під силу раніше існуюючим регуляторам – ні мононормам, ні корпоративним, ні соціальним нормам. Тому й знадобився принципово новий регулятор, який володів би більшою соціальною міцністю та стабільністю, значним потенціалом регулятивної енергії і водночас був би «звернений» на свободу людини, її права. Виникнення цього соціального регулятора, який отримав назву «право», і пов’язано з формуванням державної влади та її інституційного виразу – держави.

Говорячи про суспільство і державу, ми маємо на увазі, що вони складаються з розумних та вільних людей чи громадян. Розумних у тому значенні, що кожний з них здатний, як мінімум, зрозуміти звернену до нього вимогу; вільних – кожний з них володіє внутрішньою свободою, свободою вибору дотримуватись чи порушувати право іншого. Право одного завжди виражає обов’язок іншого. А обов’язок може бути приписаний лише такій особі, яка може вибирати між належним і неналежним. Право не є якимось законом всесвітнього тяжіння, який окрім нашої волі примушує людей діяти належним чином. Право виступає як вимога, звернена до нашої волі, вимога, яку ми можемо виконати чи порушити. В.С.Нерсесянц констатує, що право не діє само по собі, діють люди і саме вільні люди, люди зі свободою волі, які в своїх взаємовідносинах виступають як суб’єкти права [47, с.43].

Аналізуючи проблему взаємодії свободи і права, слід відмітити триваючу з цього приводу й сьогодні дискусію вчених різних галузей знань про людину, суспільство, державу, право. Цьому питанню приділяли увагу чимало мислителів та філософів [48, c.72; 49, c.40; 50, c.282; 51, с.282; 52, c.639; 53, c.27; 54, c.324].

Свобода, зовнішня свобода, свобода діяти тим чи іншим чином і утворює зміст права. Б.Н.Чигірин нотує: «Джерело права – в свободі» [55, c.101]. Свобода діяти складає і внутрішню, і зовнішню свободу: зовнішня свобода стає правом, тобто вимогою, саме тому, що вона утворює явище внутрішньої, абсолютної свободи особи. Там, де немає зовнішньої свободи, немає і права. Істота, позбавлена зовнішньої свободи, – раб. Свобода особи досягати певних цілей є настільки суттєвою ознакою, що з її знищенням знищується і саме право. Звідси: саме зовнішня свобода є найважливішим елементом права, без якого вона існувати не може. Покажемо це на прикладі аналізу змісту конкретних прав. Так, право на життя означає, що лише сама людина вільна розпоряджатися своїм життям, а всі люди повинні поважати цю свободу у тому смислі, що ніхто не має права перешкоджати їй у розпорядженні життям будь-яким способом. Право на працю означає, що людина вирішує працювати їй чи ні, а якщо працювати, то де і ким; обов’язок держави – всіляко допомагати реалізації права на працю.

Поряд зі свободою – суб’єктивним, особистісним елементом, право містить й інший – суспільний елемент – правило поведінки або норму, що обмежує свободу окремої особи. Цей суспільний елемент є такою ж суттєвою ознакою права, як і сама свобода. Де свобода окремої особи не обмежена ніякими правилами, там взагалі не можна говорити про право. Слід погодитись зі Л.І. Спиридоновим у тому, що визначення права як міри свободи безумовно справедливе. Свобода є змістом права, укладеного в форму юридичної норми [56, с.98]. Як бачимо, ще однією суттєвою ознакою права є правило або норма, що регулює обсяг свобод окремих осіб. Саме виникнення подібних правил і знаменує собою виникнення людського суспільства. Виходить, що сутність права виявляється в двох основних проявах: з одного боку, воно надає особі певну міру свободи; з іншого боку, воно обмежує свободу набором певних правил, причому і те, й інше здійснюється за допомогою норм.

Отже, формування права – тривалий історичний процес, який пройшов низку етапів, ускладнених особливостями відповідних конкретно-історичних цивілізацій, специфікою розвитку народу, народності, науки в тій чи іншій країні. Однак, характеризуючи виникнення правових систем на початкових стадіях цивілізації, обов’язково слід відмітити, що вихідною ланкою в складному процесі формування будь-яких правових систем є так чи інакше ідеологізований вираз природного права – права в безпосередньо соціальному значенні. Ось чому історія розвитку правових систем свідчить про те, що повсюдно, із закономірною необхідністю, ще в умовах переходу від родового до ранньокласового суспільства спочатку встановлюється «кулачне право», і лише потім настає період казуального і звичаєвого прав, які зафіксовані у письмових джерелах.

Іншим етапом, що реально виражає формування права у вигляді самостійного інституційного нормативного утворення, є стадія, яку умовно можна назвати передісторією права. На цьому етапі, на відміну від передправового соціального регулювання, право вже є, і здебільшого воно вже виступає як писане, тобто існує у вигляді зовнішньо об’єктивованого соціального інституту. Поряд з цим, в умовах ранньорабовласницького, ранньофеодального суспільства може бути зафіксована й така стадія формування нормативно-правового регулювання, яка за основними своїми техніко-юридичними рисами в принципі скрізь є однаковою, містить у потенціальному вигляді первісні елементи, необхідні для розвитку права в різних спеціально-юридичних напрямах. Правовий розвиток тут, навпаки, зупинився, завмер десь на півшляху від казуїстичного і звичаєвого права до писаного права, створюваного правотворчими рішеннями законодавця.

Передісторія права, на нашу думку, характеризується щонайменше двома взаємопов’язаними рисами: а) юридичне регулювання ще недостатньо відокремлене від соціального регулювання в цілому, від інших неюридичних його різновидів – морального, корпоративного, релігійного; б) нормативні узагальнення є поки що елементарними і примітивними, бо здебільшого являють собою державно-нормативне вираження індивідуального рішення або звичаю, що захищається державою. У цьому ракурсі перші письмові пам’ятки за своїми техніко-юридичними характеристиками є дуже подібними.

Пізніше, у ході економічного, політичного, культурного розвитку суспільства в умовах цивілізації, той чи інший елемент спеціально-юридичного змісту права набуває домінуючого значення, стає основою наступного прогресу. І тоді починається специфічна історія права, формування і розвиток національних правових систем і сімей. Саме так, поступово накопичуються особливості права як інституційного нормативного феномену, і право все більше і більше розкриває властиві йому якості і потенції. Втім, тут навряд чи можна як історично, так і логічно назвати якийсь момент, коли означений процес можна було б назвати завершеним: історія формування і розвитку права – це історія постійного насичення даного соціального феномену специфічними властивостями, розгортання закладених у ньому регулятивних і гуманітарних потенцій, всього того, що може бути віднесено до нормативно-регулятивної культури, до правового процесу. Після того, як соціальне регулювання набуває якості нормативного, виникнення права стає найважливішою віхою, суттєвим поворотним пунктом у розвитку соціального регулювання. Виникнувши, право зайняло центральне місце в системі соціального регулювання суспільства. За своїми властивостями і регулятивними якостями, за закладеною в ньому соціальною енергією право набуло значення головного регулятора, за допомогою якого вирішуються корінні питання і завдання соціального розвитку суспільства.

Отже, позитивність трудового права є доведеним фактом, який був одним з етапів еволюції трудових прав. Зокрема, визнання трудових прав в 1917 році спочатку в мексиканській конституції, пізніше в Конституції Німеччини, радянській конституції, характеризують в еволюційному процесі розвитку трудових прав такий етап, як офіційне визнання даної групи прав. На нашу думку, цей етап слід назвати «набуттям трудовими правами позитивістського аспекту». Тож не слід вважати, що самі трудові права виникли з моменту їхнього визнання державою. Трудові права є природними правами людини, а отже, позитивістському етапу еволюції трудових прав передував етап природного розвитку цих прав.

Такі права мають безпосередній, природний характер у тому сенсі, що вони існують і діють безвідносно до того, чи об’єктивовані вони в тих чи інших зовнішніх формах, чи ні. Щодо них право як юридичне явище виступає в якості позитивного права, тобто права, що створюється людьми, виявляється в писаних нормах, міститься в документах, які можна побачити і відчути. Існування безпосередньо-соціальних прав людини та їх роль у суспільстві були обґрунтовані ідеєю природного права – одного з найзначніших досягнень гуманітарної думки в історії людства.

Сутність ідеї природного права полягає в тому, що поряд з правом, створюваним людьми в державно організованому суспільстві (позитивним правом) існує природне право, котре являє собою більш глибокий, ґрунтовний і водночас висхідний у житті людей феномен. «Під позитивним правом, - констатує С.І.Максимов, - розуміється діюча система правових норм, відносин і судових рішень, а під природним правом – ідеальні першооснови права. Поняття «природне право» виражає глибинну сутність права, а його «ідеальність» проявляється в тому, що воно: по-перше, існує в свідомості (правосвідомості) як його установка (хоча й знаходить виявлення в формах поведінки); по-друге, являє собою ідеал, тобто очищену від випадковостей форму належного у відносинах між людьми. Природне право є також формою прояву справедливості в правовій сфері» [57, с.10-11]. Природне право являє собою вихідні принципи, на основі яких діючі норми приймаються і на основі яких здійснюється їх оцінка. Така оцінка здійснюється з урахуванням ієрархії цінностей, яку подає філософія, вирішуючи питання про відношення людини до оточуючого світу, у тому числі й ціннісному.

Найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, зобов’язувальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер. Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані до всіх, без винятку, правозда­тних суб'єктів і закликають відповідати сформульованим у них приписам, тому що ті відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Ці вимоги категоричні в тому сенсі, що не залишають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують індивідуальній правосвідомості вищу правоту, якщо її власник буде діяти в належному напрямі. Веління природно-правових імперативів далеко не завжди відповідають життєвим інтересам, кон'юнктурним розумінням соціальних суб'єктів. Між тими й іншими постійно виникають різні суперечності. Емпірична дійсність найчастіше дуже важко знаходить спільні точки дотику і пункти обопільної згоди між своїми потребами і вимогами вищої справедливості. На ґрунті цих розбіжностей виникають практичні й духовні колізії, що складають зміст світової релігійно-етичної і філософсько-правової думки протягом ось уже двох з половиною тисячоліть.

Природно-правова свідомість мислить нормативними категоріями належності: «людина (я, ти, вона) повинна діяти таким-то чином». Фокусуючи в подібних судженнях вимоги якоїсь надособистої волі, орієнтованої на організацію, укріплення і підтримання твердого соціального порядку, природне право чекає від адресатів відповідних вольових зусиль із виконання сформульованих розпоряджень. Якщо природно-правова вимога універсальна, то відповідні форми суб'єктивних реагувань на неї є нескінченно різноманітними за характером, змістом, ступенем адекватності.

У природно-правовій нормі універсальна імперативність завжди сфокусована таким чином, що вона не «розтікається» в соціальному просторі, а прямує з усією своєю силою, максимальною енергією в кожну конкретну соціальну точку, де перебуває суб'єкт – носій індивідуальної природно-правової свідомості. Це, по-перше, надає суб'єкту відчуття безпосередньої спрямованості універсального імперативу до нього особисто. По-друге, виникаючий ефект «фокусування» істотно підвищує енергетичний потенціал природно-правової норми.

Норми і принципи природного права мають абсолютний характер. Серед величезної кількості мінливих і відносних цінностей і норм вони вказують на непорушні заборони і безумовні цінності. Своїм існуванням вони підтверджують ту істину, що людина не може жити в світі, де все відносно, й опиратися лише на договірні, тобто сформульовані самими людьми основи. Домовленості можуть бути надто різними і здатними відповідати незліченній кількості критеріїв. Природне право запозичує принцип абсолютності зі сфер релігії і моральності, з якими воно тісно пов'язане і які здавна культивують сферу духовно-практичних відносин людини з аб­солютними цінностями і нормами.

Концепція природного права отримала особливо широкий розвиток у працях французьких філософів XVIII ст. – Ж.Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є, Д.Дідро, М.Ф.Вольтера та ін. Ця концепція спиралася на положення про природний стан людини і суспільний договір і передбачала незмінність природного права [36, с.74]. Згідно з ученням цих мислителів, природне право виступало саме як ідеальне право, обумовлене природою людини, якому треба слідувати, хоча його й важко відшукати в реальній історії людства. Діапазон природних прав у філософських концепціях поступово розширюється, але ядро його залишається незмінним: право на життя, свободу, працю, власність [58, с.11]. Права ж, установлені державою (позитивне право, закони), проголошуються в цих концепціях вже не стільки природними умовами, скільки дарованими, наданими державою можливостями тієї чи іншої поведінки людини, громадянина.

Однак, не всі дослідники поділяли і поділяють теорію природного права. Є група вчених, які обґрунтовують теорію позитивного права, в якій не знаходиться місця для такої ознаки останнього, як природність. «Історія філософсько-правової думки пронизана боротьбою двох протилежних типів праворозуміння – позитивістським і непозитивістським» [59, с.80]. Позитивісти вважають, що право – це будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і, взагалі, будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція є ототожненням права і закону. У даному випадку співставляється з правом не тільки закон (нормативно-правовий акт вищого органу державної влади), а й будь-який владний акт (парламентський, урядовий, судовий), виданий компетентним органом влади з дотриманням установленої процедури, тобто владний акт з правильною формою. Закони та інші владні акти охороняються державою, забезпечуються державним примусом, тим самим створюючи в суспільстві примусовий порядок. За порушення останнього настає покарання. Таким чином, влада примушує людей дотримуватись законів. Тому позитивісти стверджують, що право – це правила (норми) і накази, видані в офіційному порядку (формі), які мають загальнообов'язковий характер та забезпечуються державним примусом. Примус і формальна коректність – саме це позитивісти визначають як сутність права для розмежування права і моралі [60, с.3].

Взагалі, існують різні поняття права, тобто відмінні між собою уявлення про саме право. Кожне поняття розкривається через його визначення. Розрізняють формальні і змістовні визначення. Перші розкривають явище через опис його форми, інші – через зміст [61, с.49]. У формальному визначенні важко відтворити сутність явища, тобто неможливо пояснити, чим воно відрізняється від інших, що мають одну і ту саму форму, але різний зміст.

У межах позитивістського праворозуміння його прихильники пропонують саме формальне визначення поняття права. Це означає, що сутність явища розкривається через ознаки форми, в якій проявляється право, а зміст цієї форми не має значення для поняття права. На відміну від позитивістів, неопозитивісти пропонують змістовне визначення поняття права, тобто пояснюють право через зміст правових явищ. Легістське поняття права засноване на ототожненні права і закону. Назва «легістське» («легізм») походить від латинського Іех – legis (закон). Тут правом вважають норми законів і підзаконних (урядово-адміністративних) нормативно-правових актів незалежно від їх змісту.

Слід відмітити, що юридичний позитивізм не є гомогенною теорією, а складається з великої групи державно-правових поглядів. Розрізняють п’ять форм його існування: 1) позитивізм як етико-правовий релятивізм; 2) позитивізм як критика природного права; 3) позитивізм як теорія чистого автономного правознавства; 4) теоретико-правовий позитивізм; 5) позитивізм як соціально-історична теорія сучасності [62, с.19]. Системно класифікувати і конкретизувати правові вчення допомагає трьохмірна дефініція права. Так, радикальний позитивізм, з яким ми зустрічаємося, наприклад, у теорії імперативів, визнає лише перший вимір – волю і владу; пом'якшений варіант позитивізму, представлений, скажімо Г.Кельзеном, пов'язує владу з моментом повноважень; нарешті, залишковий позитивізм, акцентує увагу на моменті визнання і витлумачує право суто емпірично.

Ранній теоретико-правовий позитивізм, представлений так званою теорією наказів чи імперативів, тлумачить право як накази вищої влади, яка вдається до погроз і залякування з метою схилити людей до виконання їх. «Право є наказом суверена», - говорять прибічники теорії імперативів (Гоббс, Бентам, Остін). Позбавлена згоди громадян і взагалі будь-якого уповноважування, теорія імперативів замикається в собі, стає за своїм змістом і характером теоретико-правовим волюнтаризмом. Щодо поставленого теорією імперативів завдання – дати чітке поняття права, тут вона зазнає очевидних труднощів. Вони розпочинаються із затвердження наказної форми правової волі. Правова воля справді має характер наказу про що свідчать конкретні правові вимоги, які висуваються чиновниками-виконавцями (збирачі податків, судові виконавці тощо). Однак, у багатьох інших сферах і аспектах наказова форма не придатна. Існує й інша складність: наказ завжди спрямований на інших, тоді як правове зобов’язання поширюється і на того, від кого воно виходить. З цього приводу відомий американський критик позитивізму Лон Фуллер нотував: «Позитивіст-аналітик розглядає право як односторонню проекцію влади, що походить з якогось легалізованого джерела й нав'язує себе громадянинові. Він не вважає істотним елементом створення правової системи «мовчазне» співробітництво між законодавцем і громадянином; вважається, що закон просто впливає на громадянина. Позитивіст не визнає у функціонуванні правової системи нічого, що можна дійсно назвати соціальним виміром. Позитивіст розглядає закон у момент його прийняття законодавцем і потім у момент його впливу на суб'єкт права. Він не бачить законодавця та громадянина у взаємодії один з одним, а відтак неспроможний зрозуміти, що створення ефективної взаємодії між ними є істотною складовою самого закону. Я вважаю невипадковим, що елементи взаємодії, які створюють закон і надають йому значення, позитивіст-аналітик відсуває та ігнорує, бо інакше йому було б дуже важко зберегти основні пункти своєї віри» [63, с.180-183].

Пом’якшений варіант позитивізму, на відміну від радикального позитивізму, пов’язує владу з моментом повноваження [64, с.152]. Примус лише тоді має правовий статус, коли він започаткований деякою установою, яка уповноважена на вчинення певних дій, тобто від установ, влада яких видавати чи застосовувати приписи отримана зовні. Відповідно до цієї теорії слово законодавця викликає у переважної більшості громадян не просто звичну слухняність, а й добровільне визнання, подібне до визнання деяких правил гри. Вводячи в свою дефініцію психологічний елемент, представники даного напрямку позитивізму виходять за межі кельзенівської критики теорії імперативів і вже свідомо вводять правовий ем­піризм.

Виходячи з вище зазначеного, можна виокремити наступні відмінні ознаки правового позитивізму: 1) ототожнення природного права і позитивного права; 2) прагнення надати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем. Ці уявлення протиставляються традиції природного права, що розглядає право в поняттях справедливості і загального блага [65, с.389]; 3) тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави.

Видається, що прибічники крайніх позицій, як природної, так і позитивістської теорій права, не враховують діалектичності розвитку відповідних явищ і процесів суспільного буття. На нашу думку, не слід зовсім відкидати якусь одну з названих теорій чи протиставляти їх як такі, що взаємовиключаються: природне та позитивне право передбачають і взаємодоповнюють один одного [66, с.82-84]. Вони взаємодіють як зміст і форма [67, с.104].

Положення про співвідношення змісту і структури, внутрішньої і зовнішньої форм дозволяють уточнити застосування відповідних категорій при аналізі права. Водночас, перш ніж розглянути діалектику змісту та форми права як ядра правової дійсності, треба зупинитися на двох принципово відмінних аспектах змісту та форми права, взаємодії останнього з іншими суспільними явищами. Перший, – коли право співвідноситься з іншими соціальними явищами (економікою, політикою, суспільною свідомістю), воно виконує функцію правової форми відносно цих явищ, виступає «об'єктивно необхідною формою фактичних відносин» [68, с.14]; другий, – коли право розглядається як відносно самостійне, поза зв'язками з іншими явищами утворення, яке має власні форму та зміст.

Результатом еклектичного поєднання цих двох підходів до права є поділ змісту права на матеріальний (фактичний) та юридичний (власне правовий) зміст [34, с.282]. Таке розуміння змісту права не враховує того, що право як цілісне явище відображає об'єктивну дійсність «не просто в дзеркальній формі, а в узагальненій, концентрованій та перетвореній формі» [69, с.172], тобто в абстрактній нормативній формі. Саме завдяки такому відображенню дійсності право стає абстрактною та загальною мірою індивідуальної свободи і набуває можливості зворотного впливу на фактичні відносини.

Розуміння права як форми суспільних відносин і як цілісного явища, що має власну форму і зміст, є проявом одного з характерних елементів діалектики форми і змісту – їх співвідношення. Це означає, що зміст і форма не можуть розглядатися окремо, оскільки вони є змістом і формою тільки в даних конкретних відносинах. Форма певного змісту може виступати в інших конкретних відносинах як зміст, що має власну притаманну йому форму. Так і суспільні відносини різного змісту, які охоплюють усі сфери людського буття, можуть мати правову і неправову форми. Але, будучи об'єктивно зумовленим суспільними відносинами на конкретно-історичному етапі їх розвитку, право виступає як відносно самостійний феномен суспільного життя, що має власні зміст і форму. Отже, надалі у роботі розглядатимуться зміст і форма права як діалектично співвідносні протилежні сторони одного й того ж соціального цілого.

Питання форми і змісту права безпосередньо залежить від концепції праворозуміння. Усвідомлюючи неможливість всебічного аналізу всього спектра наукових поглядів на право в цьому дослідженні, зазначимо, що ми розуміємо під правом систему чинних, об'єктивно зумовлених правових норм, які визнаються державою та користуються державною підтримкою аж до примусу. Тоді вихідним елементом змісту права є нормативні явища – постійно повторювані суспільні відносини, якими встановлюються абстрактні загальнообов'язкові правила поведінки. Вони обумовлені конкретно-історичним етапом розвитку суспільства та відповідають вимогам соціальної справедливості і розумності. Крім норм права, зміст права також становлять його принципи – об’єктивні вихідні незаперечні імперативні вимоги, які ставляться до всіх суб’єктів права з метою забезпечення правопорядку. Безпосередньо виходячи із сутності права, принципи висловлюють головне та вирішальне в його змісті, посідають відносно норм особливе місце, об'єднують останні в соціально та юридично цілісну систему. Принципи права є нормативними регуляторами суспільних відносин як через відповідно структуровані юридичні норми, так і безпосередньо, коли, у разі виявлення прогалин у законодавстві, принципи виступають головним, якщо не єдиним, правовим засобом урегулювання конкретних відносин.

Отже, зміст права як соціального цілого складають правові норми та принципи, які взаємопов'язані між собою та утворюють відповідну структуру права – сукупність правових норм, інститутів, галузей права. Зміст права є об'єктивним, він складається в результаті повторюваності певних суспільних відносин у структурованому вигляді та визначений наперед конкретно-історичними умовами, тенденціями та перспективами розвитку суспільства.

Зміст права треба відрізняти від його сутності. Якщо сутність відображає внутрішню природу права, його головні, визначальні якісні характеристики, без яких право взагалі перестає бути собою, то зміст права – це вираження його сутності в численних та різноманітних її проявах, в усій системі повто­рюваних суспільних відносин.

Зміст права офіційно формулюється, існує та розвивається в певній формі, що безпосередньо відповідає фундаментальній ознаці права – формальній визначеності. Форма права є способом його існування, вираження та перетворення. У правознавстві при розгляді форми права майже всі автори розрізняють внутрішню та зовнішню форми права. Під внутрішньою формою права розуміють його структуру, систему елементів, які формують зміст даного явища; під зовнішньою – об'єктивований комплекс юридичних джерел, які формально закріплюють правові явища [70, с.329]. Хоча таке розуміння форми права для багатьох дослідників є аксіоматичним, воно базується на історичному дуалізмі форми (про що вже йшлося) та не враховує те, що внутрішня форма (структура) входить до змісту права, чим і визначається його примат над формою. З цих позицій вживання терміна «внутрішня форма права», так само як і терміна «внутрішня форма норми права», є недоцільним.

Природне право має об’єктивний характер, бо виникло в процесі життєдіяльності людей та їх колективних утворень: для його виникнення і розвитку не потрібна держава. За Г.Гегелем, право є „перш за все безпосередня наявність буття” [39, с.99]. В.Костицький пише, що право – це мистецтво добра і справедливості [71, с.8]. Сутність ідеї природного права полягає в тому, що поряд з правом, створеним людьми і вираженим у законах (позитивним правом), існує природне право – сума вимог, породжених реальним життям суспільства, людським буттям, об’єктивними умовами життєдіяльності людей. Саме у вигляді природного права і виражається сувора залежність права від зовнішніх факторів, від усього того, що утворює людське буття. В ідеях природного права з самого початку присутній єдиний стрижень – вимоги життєдіяльності людей як розумних істот.

Теорія природного права стала по суті першою в історії філософсько-політичної думки занадто простою, наскрізною, такою, що пройшла через століття і епохи людей, спрямованою на те, щоб згідно зі здоровим глуздом і вимогами науки пов’язати право з природними основами життя людей як розумних істот, з природним середовищем, з людським буттям. Водночас само по собі природне право не може виконувати функції, притаманні позитивному праву, тобто виступати в якості регулятора поведінки людей, безпосереднього критерію юридичної правомірності чи неправомірності цієї поведінки. Тому, безпосередньо виражаючи вимоги та ідеали, які ґрунтуються на природних умовах життєдіяльності людей, воно у вигляді ідей розуму виступає в якості підґрунтя позитивного права, його свого роду передосновою. У цьому відношенні природне право виконує особливо важливу місію. Природне право, зберігаючи свою первинність, утворює той пласт соціального життя, який лежить в основі системи регуляції, і, в першу чергу, – позитивного права. За допомогою природного права в тканину юридичних нормативних положень впроваджуються ідеї розуму, які базуються на вихідних вимогах природного життя людей. Саме в сфері природного права об’єктивно обумовлені вимоги життя проходять свого роду «фільтрацію», отримують природний статус, якості первісності та категоричності, імпульси належного, обличчя і силу ідей розуму, необхідні для того, щоб вони в галузі державно-правового життя набули категорично імперативний характер і включились у систему нормативного регулювання даного суспільства.

Таким чином, природне право – це первинна та уособлена від позитивного права сфера соціального життя. Поряд з цим природне право за своєю сутністю прагне до своєї інституціоналізації у вигляді позитивного права. У свою чергу, позитивне право являє собою такий специфічний феномен цивілізації, найважливіші, визначальні риси якого прямо залежать від держави, причому від тих особливостей останньої, які характеризують її як владну силу, як орган примусу, здатний нав’язати свою волю, свої установлення всьому населенню, надати їм загальнообов’язковий характер. У даному випадку, держава виступає як формуючий, такий, що забезпечує та гарантує фактор. Вона надає певним нормам поведінки людей загальнообов’язкового характеру і в зв’язку з цим підтримує їх дію, функціонування, забезпечує у випадку потреби перетворення їх у життя. Позитивне право має державний характер. У ньому завжди присутній державний момент, на ньому завжди лежить „відбиток” державної влади. Завдання демократичної, соціальної, правової держави – шляхом правотворчості якомога більше вимог природного права трансформувати у вимоги позитивного права. Чим меншою є відмінність між природним і позитивним правом, тим «розумнішим» і гуманнішим стає останнє, тим надійнішим стає забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин.

Звідси випливає висновок: природне і позитивне право характеризують одне й те ж саме явище, але з різних сторін. Природне право має об’єктивну природу і створюється людьми в процесі їх життєдіяльності. Позитивне право, поряд з об’єктивною природою, має також суб’єктивний характер, бо створюється державою та її органами на основі і з урахуванням природного права. Таким чином, ми поєднали дві існуючі у філософії права та теорії права протилежні теорії: природно-правову і позитивістсько-правову – в одну природно-позитивістську теорію права. Саме в межах природно-позитивістської теорії можна правильно зрозуміти роль в історії суспільства і людства природного і позитивного права, їх взаємозалежність та взаємодію.

Такий висновок щодо взаємодії природного і позитивного права має методологічний характер щодо розуміння природної і позитивної основ еволюції трудових прав працівників. Методологічна основа даного висновку полягає у визначенні основного підходу до розуміння сутності трудових прав людини у процесі їх еволюції. Звідси випливає, що істинно філософське бачення трудових прав – це в першу чергу розгляд їх під кутом зору природності та невідчужуваності від людини.

Що ж надає, на що орієнтує такий природно-правовий підхід до трудових прав людини? Головне, що характеризує переваги підходу до трудових прав з позицій природного права, полягає в тому, що таким шляхом можна вийти із замкненого кола одних сугубо юридичних явищ та безпосередньо з ними пов’язаних феноменів і побачити реальні основи цих прав людини чи громадянина, з яких вони вийшли, з яких розвивалися і якими вони є сьогодні, причому такі основи, які дійсно мають для усіх юридичних явищ визначальне, базисне значення. Як слушно зауважує М.Тесленко, соціальна держава не створює, а тільки визначає природні й особистісні права громадян, створюючи при цьому для них можливість розвиватися і діяти відповідно за власними бажаннями, особистими інтересами [72, с.40].

Обґрунтування природності трудових прав людини передбачає обґрунтування ідеї взагалі прав людини, тобто відповідь на питання: чому від правового порядку вимагається захист прав людини? Це питання про особливу якість правопорядку, що відповідає сучасним цивілізаційним стандартам. Як питання, що має безпосереднє відношення до з’ясування того, що таке право, воно включає три моменти: а) опис феномена прав людини як такого (аналітичне завдання); б) з’ясування статусу прав людини (легітимаційне завдання; в) обґрунтування ідеї прав людини (нормативне завдання).

З позиції однієї з двох альтернативних теорій – теорії волі – права дають переваги волі їх власника над волею іншої сторони, що перебуває з ним у «конфлікті»; з позиції іншої теорії – теорії інтересу – права служать захистові чи здійсненню інтересів їх власника. При цьому за теорією природного права юридичні права є різновидом моральних прав, тоді як юридичний позитивізм розглядає їх як щось дуже відмінне від моральних прав. У цьому розвитку поняття «права» та «обов’язки» мають настільки величезне значення для розкриття феномена права, що їх можна назвати модусами права. Як відомо, модус (від лат. modus – міра, спосіб, образ, вид) – це одиничний прояв субстанції [2, с.193]. Тому права й обов’язки є не чим іншим, як безпосереднім проявом ідеї (смислу) права. Що означає «мати право» і «мати обов’язок»? Коли кажуть «я маю право», то мається на увазі, що «я можу», тобто це висловлювання відноситься до модальності можливості чи свободи. Коли кажуть «я зобов’язаний», то мається на увазі, що «я повинен», тобто цей тип висловлювань відноситься до модальності належності. Тому правовий модус «права» має місце лише там, де йому є противага в модусі «обов’язку». Це свідчить про доповнюваність прав і обов’язків, хоча ця доповнюваність і припускає нормативний пріоритет модусу «права».

З усіх видів прав нас насамперед цікавлять „права людини”, тобто ті, що належать людині, як такій, чи суб’єктивні права, на володіння якими може претендувати кожна людина незалежно від обставин. Вони перебувають у центрі політичної сучасності, суть якого виражається в споконвічному і винятковому зв’язку влади і справедливості, тобто в такій організації публічної влади, за якої підпорядкованість її принципам справедливості не віддавалася б на розсуд можновладців [62, с.289].

Ідея прав людини має нормативно-критичний характер. Являючи собою опосередковані принципи справедливості і моральні критерії, якими повинен керуватися правопорядок, права людини не можуть розглядатися як лише одне з юридичних питань. Вони виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії (моральної, правової, політичної). За своїм смислом права людини окреслюють простір, що забезпечує кожній людині умови її самореалізації, тобто простір її особистісної автономії. З часів просвітництва права людини іменувалися «природженими», «священними», «невідчужуваними». І в цьому виражалося уявлення про самоцінність і безумовну значимість прав людини. Натуралістичний термін «природжені» фіксував розуміння прав людини як таких індивідуальних правомочностей, що існують до і незалежно від будь-яких людських установлень, від усієї практики позитивного права. Термін «священні» має такий світський смисл: «безумовні», «незаперечні», говорячи юридичною мовою – «понад» або «понад юридичні». Автентичний зміст, що вкладається в поняття «невідчужувані права», полягає в тому, що вони є «невід’ємними», тобто ніхто і ніколи не може в людини їх відібрати, в тому числі й сама людина не може від них відмовитися [73, с.14]. Традиційно в ліберальній перспективі права людини розуміються як такі права індивідів, що дають їм можливість захищатися від зазіхань на їхню свободу з боку структур державної влади. У формулі «громадянин проти влади» виражається саме антиавторитарний смисл прав людини.

Однак права людини і право в цілому набувають ще й позитивного значення, вони самі виступають як сила, що наповнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини можливе включення людей, як атомів, у певну систему відносин. Завдяки правам людини право виступає як умова участі кожного в суспільних справах. Отже, права людини слугують необхідною умовою людського існування та комунікації. Смисл прав людини визначає їхній особливий статус як політичних, безумовно значимих та невід’ємних основ сучасної державності чи принципів легітимації. Це означає, що права людини розглядаються як незалежні стандарти, завдяки яким можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політико-правових інститутів, тобто як критерії легітимації. Класичні правопорядки знаходили форму своєї легітимації у різних конструкціях суспільного договору. Сучасні правопорядки мають іншу структуру і модус значимості легітимації, тому що вони ґрунтуються на суб’єктивних правах. Ці права надають правовій особі законне поле дій для задоволення своїх потреб та інтересів. Діючи в межах праводозволеного, людина звільняється від необхідності нести моральний звіт про свої дії, не зобов’язана надавати їм публічного виправдання. Тим самим викликаються до дії мораль і право.

Таким чином, ідея невід'ємності або невідчужуваності природних прав людини має глибокі антропологічні основи, її формування є логічним наслідком констатації тієї фундаментальної обставини, що в людської істоти є корінні потреби й інтереси, без задоволення яких її життя в якості людини і, тим більше, соціального, цивілізованого суб'єкта просто неможливе. Світові релігії, моральні системи, а пізніше і системи правових норм все глибше переймалися думками про необхідність захищати і відстоювати права людини на життя, свободу працю, власність, особисту гідність. З'являлися різноманітні форми і способи аргументації на користь цих прав та їхньої невід'ємності – ідеї їхньої богоданості, природженості, найвищої доцільності та ін. І більшість з них були націлені в одному напрямі – довести державі, що не вона дарує їх людині, а значить і зазіхати на них і, тим більше, віднімати їх у людини вона не має права. Якщо ж держава виявлялася здатною грубо зневажати природні права законослухняних громадян, ставала цілком морально виправданою боротьба громадян з державою за відновлення цих прав.

Оскільки держава в її традиційних формах, які ще не дозволяли їй називатися правовою, виступала, як правило, противником парадигми природного права, виникали складні соціокультурні і морально-правові колізії. За цих умовах принцип невід’ємності природних прав людини вносив обмежувальну засаду у діяльність держави, окреслював нормативні межі у відносинах держави і особистості. Він твердо і ясно формулював, що безумовно і за будь-яких обставин: а) дозволено людині, тобто на що вона завжди може розраховувати; б) заборонено владі, тобто що влада ніколи не може собі дозволити стосовно законослухняного громадянина. При цьому слабка сторона наділялася юридичними правами і свободами, а на сильну сторону накладалися юридичні обмеження. Проте дійсним вирішенням цього протиріччя міг би стати такий стан справ, за якого держава й особистість опинилися б союзниками, а не суперницькими сторонами – присвоєння державою собі ролі захисника і гаранта дійсної невід’ємності природних прав людини. Для цього традиційна, доправова держава повинна була перетворитися на державу правову.

Трудове право стосується людини, має для неї значення лише через форму позитивності. Сутнісним ядром трудового права є позитивізм, поєднаний із природним правом як таким. Єдина реалізація трудового права здійснюється через позитивність. Водночас поняття позитивності не збігається з реальністю; інакше кажучи, позитивне право не збігається з правовою реальністю. Реальне право – це наявність правової сутності в позитивності або позитивність сутності правового змісту. «Позитивне право, – пише А.Кауфман, – означає таку міру актуалізації і конкретизації його сутності, яка є «виправданою», це означає, що ми можемо встановлювати, володіти і визнавати її» [74, с.114]. Хоча функція позитивності полягає в безпеці права, ця безпека досягається не тільки через силу, а й через розвиток правосвідомості і правової науки. Отже, справедливість і позитивність становлять біполярну структуру правової реальності, її душу і тіло.

Це означає, що сутність та існування трудового права не мають реаль­ної диференціації, обидва моменти лише спільно констатують реальність, тому вони не можуть бути реальними самі по собі [75, с.11]. Їх відмінність можлива тільки в мисленні. Але і для уявної відмінності вони повинні мати онтологічну диференціацію, тобто розрізнятися за способом існування. О.Хеффе добре показує відмінність реального способу існування «прав людини» як принципу справедливості, що опосередковує природне право, з одного боку, і «основних прав людини» як його позитивування (позитивне право), – з іншого. У першому випадку йдеться про морально-політичні постулати, що є загальними, незалежно від просторово-масових характеристик, а у другому – про правові норми, що є позитивно-діючими в межах деякої конкретної спільності [62, с.293].

Таким чином, проблема співвідношення природного і позитивного трудового права не є новою. Хоча прямо пов’язувати її з виникненням трудового природного права немає підстав, оскільки воно зароджувалося і тривалий час існувало виключно в формах правового звичаю, прецеденту, договору, все ж можна констатувати, що названа проблема з’явилась тоді, коли держава почала активно втручатись не тільки в процес охорони природного трудового права, а й у процес правотворення, претендуючи на монополію у визначенні того, що є трудове право.

Проблема співвідношення природного і позитивного права не має суто галузевого характеру. Вона має широкий характер і стосується права взагалі. Ця проблема не залишилась поза увагою навіть у радянські часи, коли ідеї правової держави та панування права оголошувались буржуазно-апологетичними, а їм протиставлялась концепція соціалістичної держави «дійсної законності», відповідно до якої держава самообмежується власними законами до того часу, поки вони не будуть скасовані або виправлені в установленому порядку тією ж державою [76, с.84].

Особливо гострі дискусії з проблеми праворозуміння взагалі та співвідношення права і закону, зокрема, відбувались у 60-80-х роках минулого століття. Хоча ці дискусії відбувалися в основному на матеріалістичному методологічному підґрунті, не можна сказати, що вони були зовсім безплідними. Дискусії дали чимало аргументів на користь того, що держава є інститутом, який не стільки встановлює, скільки формулює або виводить право з об'єктивно існуючої дійсності; що держава є винятковим творцем закону, але не права; що вона має монополію на законотворчість, а не правотворення. Проте слід визнати, що на практику названі дискусії майже не вплинули. Вона залишилася незмінною. Лише з розвалом тоталітарної системи і переходом від ідеологічного монізму до ідеологічного плюралізму ситуація почала поступово змінюватися. Актуалізація проблеми співвідношення права і закону обумовлювалась насамперед глибокими (хоч далеко не завжди послідовними) змінами в економічному, політичному та духовному житті нашого суспільства, започаткованими проголошенням незалежності України. Як свідчить історичний досвід, у перехідні періоди, які, як правило, супроводжуються посиленням соціальної напруги в суспільстві, увага до проблем співвідношення держави і права загалом, права і закону, зокрема, значно загострюється. Тим більше це стосується періоду переходу від тоталітаризму з його синдромом непогрішності і монополією на все і вся, включаючи право, до демократичної і правової держави, визначальним для розуміння якої є принцип верховенства права [77, с.93].

Узагальнюючи викладене, слід відзначити, що така посилена увага до процесу еволюції трудових прав в контексті розвитку прав людини є невипадковою. Насамперед, трудові права є одним із різновидів прав людини, що зумовлює ідентичний процес їхнього формування, виникнення та розвитку. Природно-правова ідея розвитку прав людини стала поштовхом до обґрунтування існування трудових прав.

Право на працю передусім пов’язане з правом на життя і правом людини на самореалізацію. Людина не може жити без їжі, одягу, житла. Усі ці предмети вона отримує внаслідок праці. І це відбувається з тих часів, коли люди ще не були організовані в державу, яка мала б згідно з позитивістською теорією дарувати їм право на працю. Відтак, право на працю – це природне право людини і прямо пов’язане з правом на життя. Ще Ш.Фурьє на початку ХІХ ст.. в «Теорії всесвітньої єдності» (1822р.) писав про право на працю як про первісне право людини, без якого інші права не мають сенсу. Він аргументовано доводив: «Ми провели сторіччя в смішних суперечках про права людини, не попіклувавшись про пізнання найбільш важливого права на працю, без якого інші права нічого не варті... Наші письменники забули дати визначення та визнати вирішальним право на працю, без якого інші – тільки жорстока насмішка» [78, c.17]. Даного положення дотримувались й інші філософи тих часів [79, c.88]. З огляду на це, не можна погодитись з О.Ф.Скакун, що всі трудові права слід віднести до прав людини другого покоління [80, c.196]. Безпосередньо право на працю ми відносимо до природних, невід’ємних прав першого покоління, тоді як усі інші трудові права, що є похідними від права на працю, можна віднести й до категорії прав другого покоління.

Серед прав, пов’язаних із діяльнісною сферою людини, слід вицідити передусім право на працю, право на вільний обмін продуктами своєї праці та право на результат праці. Звичайно, що зазначені права не відразу віднайшли своє відображення в нормативно-правових актах і, тим більше, не відразу були визнані державою. Початок боротьбі за трудові права поклала Велика французька революція, в ході якої робітничий клас виборов собі право на свободу праці, чим була встановлена свобода попиту та продажу робочої сили. Надбанням Великої французької революції стало визнання за людиною певних можливостей та усунення суцільного підкорення людини державі, сліпої залежності людини від держави. Гальмуванню розвиткові трудових прав сприяла наявність вищерозглянутої позитивістської доктрини, згідно з якою права людині були даровані державою. Однак, колесо правового розвитку було запущене і зупинити його вже було неможливо. В результаті цього в працях багатьох дореволюційних учених, таких як В.М. Гессен, Б.А. Кістяківський, Н.М. Коркунов, П.І. Новгородцев, Л.І. Петражицький, А.І. Покровський, В.С. Соловйов, Б.Н. Чичерін та інших [81-88], можна знайти підтримку саме природно-правової доктрини трудових прав. Результатом доктринального розвитку природності трудових прав стало визнання державою цих прав за людиною. Закріплення у вищезгаданих конституціях трудових прав стало наслідком задоволення цих вимог.

Розвиток трудових прав до їхнього офіційного визнання та закріплення на законодавчому рівні відбувався наступним чином. Західні держави йшли шляхом захисту найбільш уразливих верств населення (дітей, жінок). Наприклад, у ХІХ столітті жінка не мала права працювати без дозволу батьків чи, якщо була заміжня, без дозволу чоловіка. Права та обов’язки працівників установлювалися угодою між хазяїном та працівником, держава поки що не втручалася у регулювання трудових відносин, а відтак і непорушуваних трудових прав за працівниками поки що закріплено не було. У Кодексі Наполеона 1779 року врегульовувалися окремі питання найму робочої сили в аспекті цивільно-правових відносин. Договір між хазяїном та працівником мав назву «договір про найом послуг», де предметом виступала робоча сила. Встановлювалася вимога, відповідно до якої укладати такий договір можна було лише на певний строк, а у разі виникнення спору між хазяїном та працівником перевага визнавалася за хазяїном.

В Імперській Росії, на відміну від західних країн, розвиток трудових прав був обумовлений нестачею вільнонайманих працівників. Тут працівники мали право працювати на фабриці, але особливістю було те, що такими працівниками були або кріпаки, що відпускаються їхніми господарями на оброк, або ж кріпаки, приписані до цих фабрик. Внаслідок того, що одна й та ж робоча сила використовувалася і на фабриках, і в господарстві поміщиків, інтереси фабрикантів та поміщиків почали співпадати. Результатом вирішення таких суперечок було визнання права працівника на укладення між ним та хазяїном фабрики договору. Положенням про відносини між хазяїнами фабричних установ та робітничими людьми, що поступають на роботу за наймом 1811 року, а згодом і 1835 року, визнавалося право хазяїна фабрики, де працює працівник, забирати у нього паспорт до закінчення строку дії договору. При цьому важливим є той факт, що працівник не міг розірвати договір добровільно, не міг залишити роботу до закінчення встановленого строку, в той час як хазяїн міг достроково припинити дію договору, розірвати трудові відносини з працівником на підставі невиконання працівником своїх обов’язків або неналежної поведінки. Становище працівників, попри визнання за ними права на свободу праці, залишалося невигідним та залежним від роботодавця. Постійне зростання невдоволення таким становищем призводило до постійних сутичок між працівниками та роботодавцями.

Позитивні зрушення в бік визнання та забезпечення трудових прав відбулися в першій половині ХХ століття. Як відзначає Є.В.Краснов, у ХХ ст. розвиток трудових прав відбувався у двох основних напрямках. По-перше, до середини ХХ ст. у країнах Заходу зростала роль держави у забезпеченні прав кожного працівника на справедливі умови праці, встановленні заборон на примусову працю, захисту монопольних прав профспілок як єдиних представників прав профспілок, підвищувався рівень їх юридичних гарантій. Подальший розвиток промислового виробництва потягнув розширення трудових прав, але при головній ролі матеріальних цінностей (пріоритет економічної людини). З другої половини ХХ ст. роль держави в регулюванні трудових прав отримала нове наповнення, тобто держава виступила у ролі соціального партнера. Механізм соціального діалогу не виключає державу із процесу регулювання трудових відносин, а тільки ускладнює її роль: із прямого втручання вона трансформується у партнерські відносини з представниками працівників і роботодавців [89, с.17].

На подальший розвиток трудових прав суттєво вплинуло їх визнання на міжнародному рівні, створення Міжнародної Організації Праці, визначення розвитку соціальних прав одним із пріоритетів подальшого спрямування політики всіх розвинених держав. Були розроблені та встановлені на міжнародному рівні мінімальні стандарти трудових прав, які в імперативному порядку мали бути закріплені державами, що прагнуть виступати гідними партнерами в міжнародних відносинах із розвиненими країнами.

В умовах глобалізації завдяки діяльності міжнародних організацій відбувається подальший розвиток системи трудових прав. Західні країни сьогодні вже знаходяться на етапі постіндустріального розвитку суспільства, що зумовлює розгляд людини не як механізму чи робочої сили (як це відбувається в індустріальних суспільствах), а як головного ресурсу, потенціал якого здійснює значний вплив на розвиток держави та суспільства взагалі. Зважаючи на таку концепцію розуміння людини, її права визнаються головною соціальною цінністю, а їхній захист – основним обов’язком держави. Серед цих прав важливе місце відводиться трудовим правам, забезпечення яких зумовлюють процвітання та розквіт держави. Зорієнтованість держави на соціальні права визначає її як соціальну державу, де забезпечення гідного життя людини є пріоритетним завданням її функціонування.

На жаль, Україна, яка була в складі СРСР з початку ХХ століття, приблизно на 50-100 років відстала в своєму розвиткові від західних країн в частині піднесення людини на належний їй п’єдестал у загальному механізмі існування держави. Така ситуація відбувалася внаслідок пануючої в радянські часи ідеології, де, як уже вище відзначалося, відбувалося піднесення ролі держави, а її діяльність вважалася спрямованою на безпосереднє забезпечення прав людини, в той час як де-факто держава сама встановлювала рамки, в яких ці права мають бути реалізовані, проголошувала антиприродні закони (наприклад, установлювалася відповідальність за те, що людина не працювала), які ж сама захищала та втілювала в життя.

Так, у радянський період у вітчизняній правовій науці панувала концепція злиття прав і обов'язків. У трудовому праві це виявилось у концепції єдності права на працю і обов’язку працювати, яка передбачала їх тісний взаємозв'язок і взаємодоповнення. «Поєднання права на працю і обов’язку працювати виражає притаманний соціалізму органічний зв’язок суспільних та особистих інтересів. Специфіка цього зв'язку полягає в тому, що виконання громадянами обов'язку працювати є одночасно здійсненням права на працю, яке їм належить» – писав О.С.Пашков [90, c.8]. О.І.Процевський додавав, що право на працю і обов’язок працювати слід розглядати як об’єктивні категорії, що взаємно доповнюють одна одну, визначають правові основи життя та діяльності громадян [91, c.14].

Вочевидь, концепція злиття трудових прав і обов’язків була «ідеологічним витвором» тогочасного адміністративно-командного режиму. Наразі не слід і доводити її шкідливість для повноцінної реалізації свободи волі громадян на здійснення чи нездійснення свого природного права на працю. Поєднувалися дві непоєднувані речі – загальність праці і свобода праці. «Загальність праці і свобода праці пов'язані найбільш тісним чином. Праця – природний прояв сутності людини, її нормальний стан. Спираючись на природу людини, соціалізм робить працю загальною, зобов'язує працювати кожного працездатного громадянина. Кожний працездатний громадянин зобов’язаний працювати. У цьому полягає загальність праці. Але конкретну форму застосування праці, рід занять та місце роботи він обирає самостійно з урахуванням своїх інтересів й уподобань. Отже, загальність праці проявляється в соціалістичному суспільстві через свободу праці» [92, c.88].

У 90-х роках зазначений підхід до трудових прав та їхнього співвідношення з трудовими обов’язками почав змінюватися. Теоретична безпідставність концепції злиття прав і обов’язків була переконливо доведена Р.Гусаке. Слід не погодитися з його думкою про те, що надання прав і покладення обов'язків – різні правові засоби впливу на поведінку суб'єктів – громадян і соціальних інститутів. Суб'єктивне право - це забезпечена законом можливість, використання якої залежить від волі суб'єкта. Воно відкриває простір для ініціативи вибору варіантів поведінки, найбільш простий з яких – реалізувати або не реалізувати надану можливість. Де немає свободи вибору, немає і суб'єктивного права [93, c.26]. Відмінності між правами і обов’язками проявляються в стимулах їх реалізації. Стосовно суб'єктивного права, це інтерес, що формується на підставі життєвих обставин. Без нього право не діє. В обов'язку інше правове джерело стимулювання – можливість застосування примусу. Звідси, право на працю, будучи природним за своєю сутністю, не може виступати одночасно і його обов’язком. Якщо особа має право на працю, то вона вільна в тому, що їй робити з цим правом – працювати чи ні. Призначення демократичної, соціальної, правової держави полягає не у втручанні в даний процес особистого самовизначення: завдання і обов’язок такої держави – якомога більше створити можливостей для задоволення означеного бажання.

Керуючись логікою викладеного, робимо висновок: держава і право були створені суспільством для того, щоб забезпечити природні права усіх і кожного члена даного суспільства. Тому природні права є «первинними щодо держави і права як сукупності правових норм» [94, c.101]. Держава і право – лише засоби забезпечення безперешкодної реалізації людьми своїх природних прав. Виходячи з цього, можна визначити таку модель взаємодії елементів, що розглянуті: природні права – держава – позитивне право. Отже, позитивне право складається з правових норм, а тому створюється державою. Природне право створюється суспільством, бо складається з таких соціальних норм, які приймаються чи встановлюються не державою, а безпосередньо людьми чи їх колективами. Природне право виникло і почало функціонувати до держави. Воно є передумовою і держави, і об’єктивного чи позитивного права.

Первинність природних прав людини щодо держави і позитивного права визначається й вченими, які проводили спеціальне дослідження даної проблематики. О.А.Лукашева пише: «Права людини органічно вплетені в соціальну діяльність людей, їх суспільні відносини, способи буття індивіда. Вони є нормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх зв’язків, координації їх вчинків та діяльності. Такі права, як право на життя, на гідність, недоторканність особистості, свободу переконань, автономію особистого життя, право на працю, право на участь у політичних процесах, є необхідними умовами життєдіяльності людини в цивілізованому суспільстві і мають бути визнані та забезпечені державою» [95, c.12]. Таким чином, сьогоднішній підхід до трудових прав можна окреслити тим, що без прав немає людини, а без гарантій здійснення цих прав вони перетворюються в наміри та пусті гасла.

З моменту набуття незалежності Україна вийшла на якісно новий етап розвитку трудових прав. Перехід до ринкової економіки зумовив індустріальний розвиток суспільства, внаслідок чого трудові права набули нового значення для держави, а саме: їхнє забезпечення стало завданням держави. Разом із тим, попри їх офіційне визнання (закріплення в Конституції України, КЗпП, інших законодавчих актах), все ж вони сьогодні не є гарантом гідного життя людини, що працює. У сучасному українському суспільстві подальший розвиток трудових прав пов’язується із сприйняттям здібностей людини не як товару на ринку праці, а як тих можливостей, за допомогою яких задовольняються інтереси та потреби як безпосередньо працівника, так і роботодавця.

Отже, еволюцію трудових прав залежно від співвідношення концепцій виникнення прав людини та ступеня визнання трудових прав можна окреслити такими етапами:

І етап – первісні суспільства – природне зародження трудових прав з появою людини працюючої;

ІІ етап – зародження позитивістського підходу до прав людини, обумовленого появою держави. Невіддільність трудових прав від інших прав людини, сприйняття їх як блага, «дарованого державою». Точну дату початку вказати неможливо, оскільки історично не встановлено чітких термінів виникнення перших держав. Приблизно 5 тис. р. до н.е. – перші держави Єгипет, Шумер. Даний підхід існує і сьогодні, хоча і має значно менше прихильників, аніж в середньовічний період;

ІІІ етап – ХVII ст. – початок ХVIIІ ст. – обґрунтування природності трудових прав загальною концепцією природних прав людини як невід’ємного від людини права на розпорядження своїми здібностями, права на свободу праці та на продукти своєї праці. Одночасно відбувається набуття трудовими правами позитивістського аспекту як наслідок спроб держави врегулювати основні сфери життєдіяльності суспільства. Виникають протистояння між позитивістськими та природно-правовими концепціями, коли природне право за всіма законами природи розпочинає боротьбу за своє існування та встановлення справедливості. На цьому етапі відбувається зміщення акцентів прихильників обох концепцій, поширення теорії природних прав, що зумовлює масові невдоволення людей по відношенню до держави, відбуваються революції. Результатом цього етапу стала Велика французька революція та її надбання: визнання права на свободу праці;

ІV етап – ХІХ ст. – визнання деяких трудових прав (свободи праці, права на працю, права на укладення договору найму послуг), але з мінімальним втручанням держави в процес захисту трудових прав. Захисту підлягають тільки найбільш уразливі верстви населення. Трудові права є частиною цивільних прав і не виділяються в окрему групу. Переважає позитивістський підхід до трудових прав. Період з кінця ХІХ ст. пов'язаний з легалізацією права на працю та права на соціальне забезпечення, відокремленням галузі трудового права. Перші спеціальні законодавчі акти у сфері регулювання трудових відносин були прийняті на початку ХІХ ст., але розгорнуте публічно-правове регулювання отримало значний розвиток в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст.;

V етап – початок ХХ ст. – офіційне конституційне закріплення трудових прав у деяких країнах світу як результат поступок працівникам, що боролися за свої права. Поступове розширення їхнього переліку. Визнання індивідуальних (право на працю, на відпочинок та інші) та колективних трудових прав (право на свободу об’єднання, право на ведення колективних переговорів, право на укладення колективних договорів). На початку ХХ ст. умовно виділяються приватне трудове право і публічне трудове право. Приватне трудове право мало два рівня. По-перше, це індивідуально-договірний, реалізація якого відбувалася через трудовий договір. По-друге, колективно-договірне регулювання, яке реалізувалося через колективну угоду;

VІІ етап – ХХ століття – міжнародне визнання трудових прав. Створення міжнародних організацій (ООН, МОП, регіональних організацій держав, наприклад, Ради Європи, СНД), розроблення та встановлення мінімальних міжнародних стандартів у сфері праці, імперативно-добровільне зобов’язання держав приєднуватися до цих стандартів, постійний розвиток трудових прав у напрямку їх розширення та поглиблення, забезпечення рівноправності всіх людей в сфері праці (мігрантів та громадян, жінок та чоловіків, працівників різних професій), а також посилений захист найбільш уразливих категорій працівників. У ХХ ст. розвиток трудових прав відбувався у руслі двох основних направлень. По-перше, до середини ХХ ст. у країнах Заходу зростала роль держави у забезпеченні прав кожного працівника на справедливі умови праці, встановлення заборон на примусову працю, захисті монопольних прав профспілок як єдиних представників працівників, а також збагачувався зміст індивідуальних трудових прав, підвищувався рівень їх юридичних гарантій. Подальший розвиток промислового виробництва потягнув розширення трудових прав при домінуючій ролі матеріальних цінностей (економічної людини). З другої половини ХХ ст. роль держави у регулюванні трудових прав отримала нове наповнення, оскільки держава виступила у ролі соціального партнера. Механізм соціального діалогу не виключає державу із процесу регулювання трудових відносин, а тільки ускладнює його роль: із прямого втручання вона трансформувалася у партнерські відносини з представниками працівників і роботодавців;

VIII етап – кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст. – поширення впливу глобалізаційних процесів на формування трудових прав; створення єдиного внутрішнього європейського простору, в якому трудові права вже виходять за межі однієї держави і стають наддержавними правами кожної людини, що забезпечуються міждержавними інституціями; визнання людини головною цінністю, а її потенціалу – головним ресурсом розвитку держави та світу, орієнтація розвинених держав на захист та забезпечення соціальних прав людини та її гідного життя. Поєднання позитивістського та природного підходів із визнанням визначальної природності трудових прав та необхідністю їхнього закріплення та забезпечення державою.