<<
>>

4.5. Поняття, ознаки та способи самозахисту працівниками своїх трудових прав

Самозахист працівників є ще однією формою захисту трудових прав працівників. Дійсно, інколи працівник може сам захистити свої трудові права і це не пов’язано з діяльністю профспілок чи органів із розгляду трудових спорів.

Наприклад, якщо виконання певної роботи не було передбачено в трудовому договорі, а роботодавець намагається покласти її виконання на працівника, останній має всі підстави для того, щоб відмовитися від виконання такої роботи. Беззаперечно, працівник може відмовитися й від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоров’ю. Це положення прямо випливає з основоположного конституційного принципу, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).

У наведених випадках працівник з метою захисту трудових прав не звертається до інших суб’єктів трудового права – він сам відстоює визначені в законі свої соціально-трудові можливості. Звичайно, якщо працівник відмовляється від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором (контрактом), а також від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю чи здоров’ю, роботодавець не повинен перешкоджати йому в здійсненні ним самозахисту трудових прав. Як видається, самозахист працівниками своїх трудових прав може здійснюватися не лише шляхом відмови в певних випадках від виконання роботи, але й у формі їх відстоювання безпосередньо перед роботодавцем. Такий спосіб самозахисту працівниками трудових прав спостерігається у випадку, коли працівник не бажає звертатися за захистом цих прав до інших суб’єктів трудового права, а натомість сам відстоює свою «правоту» перед роботодавцем. Роботодавець, у свою чергу, не має права ніяким чином тиснути на працівника чи загрожувати йому застосуванням відповідних санкцій з приводу того, що останній відстоює свої права.

Самозахист власними силами може бути дієвою формою захисту трудових прав лише у випадку дотримання трьох вимог: по-перше, його чітке формулювання в законодавстві; по-друге, визначення способів його здійснення; по-третє, установлення меж його здійснення.

Науковцями відзначається ряд переваг даної форми захисту перед іншими, серед яких простота, оперативність, швидкість досягнення результату, економність застосованого заходу, ефективність[454, с.9; 455, с.135]. Зважаючи на природну потребу людини у здійсненні заходів із самозбереження та захисту власних інтересів, свого життя та здоров’я, самозахист у трудовому праві є цілком логічним явищем. Так, у науці зазначалося, що будь-яка небезпека, яка загрожує життю та тілесній недоторканності, примушує особу вдаватися до оборони. Сама природа, яка дала людині життя і вселила їй прагнення до самозбереження, бажає цієї боротьби. Але, на відміну від тварини, у людини цей акт набуває правової форми. Людина усвідомлює, що має право і повинна оборонятися. Заперечення та зменшення права на оборону означає зведення людини до рівня тварини. Право на оборону поширюється на захист усього, що має особа, тому що захистом будь-яких своїх благ особа захищає своє певне я [456]. Разом із тим, що таке право є природним та, можна сказати, інстинктивним для людини, воно тільки нещодавно було відображено в нормах права національного законодавства. Так, ще за радянських часів вважалося, що у держави є достатньо ресурсів для здійснення захисту її громадян, тому така форма захисту прав як самозахист, особливо в трудовому праві, людині не потрібна. Відтак, здебільшого вчені схилялися до думки, що самозахист є більше виключенням, аніж правом людини. Наприклад, В.П.Воложанін [457, с. 4] та О.С.Іоффе [458, с. 318-319] зазначали, згідно з пануючою тоді концепцією державного захисту всіх сфер життя людини, що захист особою своїх прав самостійно шляхом застосування власних сил є більше виключенням, тобто представляє собою окрему форму реалізації права на захист в особливому порядку, коли складаються настільки надзвичайні обставини, що можливо застосувати таку форму, як виключення.

В.М. Скобєлкін указував на існування серед юридичних гарантій трудових прав на такий його складовий елемент, як можливість власними силами та самостійним діями реалізовувати закріплені за ним правомочності та захищати свої інтереси [459, с. 337].

Сучасна наука все більше схиляється до того, що самозахист є природним правом людини, підтвердження чому можна віднайти у Цивільному кодексі України та нормативно-правових актах країн, що були в складі колишнього СРСР. Так, у ст.19 ЦК України самозахист визначається як застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства [460]. У ЦК РФ самозахист передбачено як спосіб захисту прав. У Трудовому кодексі РФ самозахист передбачений як спосіб захисту трудових прав. Щоправда, російськими вченими висловлюються зауваження щодо віднесення самозахисту до способів захисту прав, оскільки форма та спосіб є за своїм змістом та сутністю різними поняттями, у той час серед способів захисту цивільних прав змішано і форми, і способи [356, с.240-244].

На думку І. Я. Кисельова, «індивідуальні дії працівників щодо захисту своїх трудових прав цілком відповідають конституційній гарантії (ст. 45 Конституції РФ), яка дає право кожному захищати свої права та свободи всіма способами, незабороненими законом» [461, с. 267]. Статтею 55 Конституції України також передбачено право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [99], що означає і визнання права на самозахист. В аспекті визначення правової природи самозахисту слід погодитись з Т.Маркіною, що він виступає одним зі способів забезпечення реалізації прав [312, с.54]. Зважаючи на те, що Цивільним кодексом не встановлено правову природу самозахисту, але зазначено, що самозахист може здійснюватися певними способами, ми схильні вважати, що самозахист є формою захисту прав, у тому числі і трудових. Дана точка зору обґрунтовується наступним чином: по-перше, конституційне право на захист своїх прав може здійснюватись у формі: звернення до уповноважених органів за захистом своїх прав, самостійного захисту належних особі прав.

Звідси логічно зробити висновок, що право на захист реалізується у двох формах: як уповноваженими органами, так і самостійними діями. Зважаючи на той факт, що право на захист своїх прав та право на захист трудових прав є відповідно родовим та видовим поняттями, право на захист трудових прав теж здійснюється у двох формах, однією з яких є самозахист.

По-друге, форма зазвичай означає зовнішнє вираження певного явища. Якщо всі можливі форми захисту трудових прав, такі як: діяльність КТС, суду, органів з нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, можна об’єднати за критерієм суб’єкта, що здійснює захист, тобто уповноважений державою орган на вирішення трудового спору по суті та надання таким органам відповідних повноважень щодо обов’язковості висунутих вимог щодо усунення порушень, то дії власне працівника такими особливостями не характеризуються, що автоматично виокремлює такий захист в окремий вид.

По-третє, здійснення захисту уповноваженими органами передбачає звернення до них за захистом, тобто в процес захисту втручається ще один компетентний орган, у той час, як при самозахисті захист трудового права відбувається власними силами працівника без звернення до уповноваженого органу, тобто вирішення трудового конфлікту відбувається у неюрисдикційній формі. На думку М.В.Лушнікової та А.М.Лушнікова, вирішення трудових конфліктів зусиллями сторін якраз і характеризує неюрисдикційну форму як таку [462, с. 757]. Вчені до неюрисдикційної форми захисту трудових прав відносять такі способи в межах зазначеної форми: захист трудових прав та інтересів представниками працівників і роботодавців (колективна форма захисту); самозахист як правомірні однобічні дії із захисту прав; доюрисдикційне врегулювання трудового спору зусиллями сторін спору без звернення до спеціально уповноважених органів [462, с. 750]. Вважаємо, що такий підхід є цілком справедливим, особливо з огляду на той факт, що самозахист є дійсно неюрисдикційною формою захисту трудових прав, оскільки не передбачає можливості працівника здійснювати правовий вплив на роботодавця, але все ж шляхом здійснення працівником певних заходів самостійного характеру може усунути перешкодити в реалізації права, а також забезпечити подальше користування порушеним правом.

У літературі надається різне визначення поняття самозахисту: «здійснення уповноваженою особою дозволених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону її особистості або майнових прав та інтересів» [463, с. 168]; «дозволені законом однобічні дії зацікавленої особи, спрямовані на забезпечення недоторканності права та ліквідацію наслідків його порушення» [458, с. 9]; «застосування самою уповноваженою особою передбачених законом заходів для захисту своїх прав чи законних інтересів від посягання» [464, с. 91]; «фактичні або юридичні дії уповноваженої особи, спрямовані на припинення триваючого та дійсного правопорушення і (чи) зменшення його шкідливих наслідків, відповідних правопорушенню та мінімально необхідних для досягнення поставленої мети» [463, с. 407]. В коментарях до ТК РФ зазначається, що «під самозахистом трудових прав слід розуміти поведінку працівника, пов’язану з використанням передбачених законодавством засобів, з метою недопущення порушення його прав та інтересів» [465, с.775]. Загальними ознаками всіх зазначених визначень є такі: 1) самозахист здійснюється власними силами особи, яка захищає права; 2) особа, чиї права порушуються, наділена цими правами належним чином, тобто є уповноваженою; 3) така особа вчиняє певні дії задля припинення правопорушення та усунення перешкод у реалізації права. Ознаками, що відрізняють, є такі: по-перше, не завжди зазначається, що заходи самозахисту чітко передбачені законом; по-друге, не завжди вказується на відповідність заходів, що застосовуються здійсненому правопорушенню; по-третє, не завжди відзначається, що заходи самозахисту можуть призвести до ліквідації наслідків правопорушення; по-четверте, не завжди вказується на межі самозахисту, тобто мінімально необхідні заходи для досягнення мети. З означеного зрозуміло, що вчені єдині лише в тому, що самозахист вчинюється особою, належні права якої порушуються, шляхом певних дій задля припинення такого порушення чи створення можливості для реалізації наданих їй прав.

Цивільним кодексом України врегульовано одне з указаних спірних питань щодо самозахисту: самозахист являє собою застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Тобто законодавець установив, що самозахист – це не передбачені законом засоби чи заходи, а саме такі, що не суперечать моральним засадам суспільства і не є забороненими законом.

Самозахист можливо вчиняти двома способами: індивідуально та колективними діями. Така форма самозахисту як індивідуальна здійснюється працівником особисто. Самозахист у колективній формі – це самозахист, здійснюваний колективними діями працівників. До таких відносимо в першу чергу страйк. За допомогою страйку працівники захищають свої права, відстоюють інтереси. До колективних форм захисту трудових прав шляхом застосування власних дій, на наш погляд, слід віднести і діяльність профспілок. Зважаючи на той факт, що профспілки створюються для захисту трудових прав працівників, а також те, що індивідуальні трудові права профспілки захищають тільки членів, тобто орган, утворений працівниками, захищає права тих же працівників, задля захисту прав та інтересів яких він створений. Відтак, можемо стверджувати, що діяльність профспілки є самостійними діями працівників із захисту своїх прав. На тому, що діяльність профспілок виступає колективною формою самозахисту працівників, ми наполягаємо і виходячи з аналізу норм Конституції, де у ч.3. ст.27 указано, що кожний має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань [99]. Звідси, кожний має право захищати власними діями права інших осіб.

Таким чином, така ознака самозахисту, як захист тільки своїх прав шляхом самозахисту, не властива самозахисту як правовому явищу. Зокрема, і в Цивільному кодексі не зроблено акцент на тому, що уповноважена особа захищає саме свої права. Отже, Конституцією закладено концептуально право кожного на самозахист в особистих інтересах та інтересах інших осіб. Потрібно також відзначити, що поняттям «самозахист» робиться акцент не на об’єкті захисту, тобто на тому, чиї права захищаються, а на суб’єкті , тобто на тому, хто захищає: уповноважений державою орган, що має відповідні повноваження та юрисдикцію на відновлення прав із можливістю правового примусу, чи уповноважена особа власними діями без звернення до такого органу. Тому не можемо погодитися з точками зору, згідно з якими допущення самозахисту прав третіх осіб перетворить самозахист на колективний захист [345, с.138], або коли особа чинить дії щодо захисту іншої особи, самозахист відсутній [466, с.22-23]. Слід підтримати позицію Ю.Г.Басіна та А.Г.Діденко, що самозахистом вважаються не лише дії уповноваженої особи щодо захисту, безпосередньо звернені до порушника, але й дії, що виконуються на її вимогу іншими особами (органами), які не розглядають спір між сторонами (безспірне списання заборгованості) [454, с.8]. Профспілка не наділена повноваженнями щодо обов’язкового виконання її вимог роботодавцем, вона не може відновити права працівника. Можливості профспілки щодо захисту трудового права, яке вже порушене, зводиться лише до спроб вирішити конфлікт, який виник, мирним способом шляхом переговорів із роботодавцем. У даному разі успіх залежатиме від відносин роботодавця з членами профспілки і від у цілому відношення роботодавця до профспілок. Таким чином, за змістом діяльність профспілки нічим не відрізняється від можливостей окремого працівника в частині захисту свого порушеного права, але здійснення захисту трудового права профспілкою реалізується колективними діями представницьким органом, тобто працівники власними діями захищають права третьої особи. Слід указати і на той факт, що для самозахисту колективними діями не має значення, хто виступає ініціатором учинення дій із захисту трудових прав. Так, якщо профспілці стало відомо про порушення трудових прав без звернення до неї працівника, профспілка має право звернутися до роботодавця з вимогою про усунення даного порушення, що витікає із самих засад діяльності та повноважень профспілок. Наприклад, профспілка має право у разі загрози життю або здоров’ю вимагати від роботодавця негайного припинення роботи. Окрім того, профспілки здійснюють громадський контроль за оплатою праці, додержанням законодавства про працю і охорону праці, дотриманням умов праці тощо. Профспілкам у силу їхнього статусу надано право бути представником працівників та за власною ініціативою розпочинати самостійний захист прав працівника. Разом із тим, працівник–член профспілки має право звернутися до неї за захистом своїх прав, і такі дії також слід віднести до самозахисту, оскільки профспілка не є юрисдикційним органом, а є органом, утвореним самими працівниками для захисту своїх прав власними силами.

Самозахист може здійснюватися за допомогою різних способів, серед яких: 1) відмова від виконання певної роботи, яка не обумовлена трудовим договором, або яка загрожує життю та здоров’ю працівника (окрім випадків, коли ризик для життя та здоров’я прямо пов’язаний із професією та завданнями, що виконуються), або яка є явно злочинною чи такою, що порушує моральні засади суспільства, або для виконання якої роботодавцем не створено відповідних умов (не видано спеціальних засобів захисту тощо), або якщо працівник не отримує заробітну плату за свою роботу, або якщо працівникові не надають днів належної йому відпустки без поважних причин; 2) проведення переговорів із роботодавцем щодо порушеного права з вимогою усунути це порушення.

Отже, основними способами самозахисту є відмова від виконання роботи з різних підстав та вказівка роботодавцеві на наявність або загрозу порушення прав. Як визнається, доцільно об’єднати підстави для відмови від виконання роботи в дві великі групи: відмова від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором (в тому числі і переведення без згоди працівника на іншу роботи), та відмова від виконання роботи, що загрожує життю і здоров’ю працівника (включаючи ненадання відпустки чи заборгованість з оплати праці, оскільки вони безпосередньо впливають на стан здоров’я працівника). Відзначимо, що в розвинених країнах, де повага до честі та гідності людини є пріоритетом суспільних відносин, передбачено право працівника відмовитись від роботи на підставі образи, нанесеної йому роботодавцем аж до моменту, доки останній не вибачиться та не компенсує моральну шкоду працівникові [150, с.177]. На жаль, розвиток української культури та рівень спілкування (що можна спостерігати навіть у рядах представників вищої влади в країні) поки що не дозволяє наполягати на необхідності закріплення такого права за працівниками в Україні, оскільки спочатку потребується піднесення поваги до оточуючих як до особистостей на рівні свідомості та культури спілкування.

Межами самозахисту слід назвати: 1) відповідність вчинюваних дій порушеному праву. Тобто застосовувані заходи не повинні перевищувати межі самозахисту: вони мають бути адекватними та співвідносними з рівнем порушення права. Звичайно, що оцінку порушення права працівник здійснює самостійно, тим більше вона здійснюється під впливом емоцій (образи за те, що його несправедливо не відпускають у відпустку чи він старається, а йому не виплачують заробітну плату; гнів та страх), тому говорити про адекватність заходів самозахисту, що застосовуються, вкрай важливо, оскільки самозахист у такому разі балансує на межі між дійсним правомірним захистом прав та самоуправством. Правову оцінку вчинюваним працівником діям може дати суд у разі звернення роботодавця до суду зі скаргою на дії працівника; 2) самозахист має бути спрямований на досягнення мети – усунення порушення права чи усунення перешкод в його реалізації. Самозахист не може мати на меті зміну умов праці, якщо вони відповідають законним вимогам та були обумовлені трудовим договором, не може бути спрямований на задоволення політичних, економічних чи інших інтересів працівника; 3) самозахист має розпочинатися тільки після обов’язкового попередження роботодавця про застосування заходів самозахисту. У разі, якщо роботодавець погодився негайно усунути перешкоди та сприяти працівникові в реалізації та користуванні належним йому правом, здійснення самозахисту дозволяється тільки до моменту виникнення дійсної наявності можливості користування своїм правом; 4) самозахист має припинятися одразу ж після задоволення вимог працівника. З моменту досягнення мети самозахисту працівник зобов’язаний розпочати роботу.

Отже, самозахист, на нашу думку, представляє собою здійснення працівниками активних дій щодо недопущення з боку роботодавця будь-яких порушень чи обмежень своїх трудових прав, свобод та законних інтересів. Ознаками самозахисту є: 1) самозахист здійснюється власними силами особи, яка захищає права; 2) особа, чиї права порушуються, наділена цими правами належним чином, тобто є уповноваженою; 3) особа, чиї права порушено, вчиняє певні дії задля припинення правопорушення та усунення перешкод у реалізації права; 4) самозахист може здійснюватися особисто працівником в індивідуальному порядку та колективними діями працівників; 5) заходи самозахисту мають відповідати вчиненому правопорушенню та бути мінімально необхідними для досягнення мети самозахисту; 6) заходи самозахисту не можуть бути вичерпно визначені законом, тому вони мають відповідати двом вимогам: не бути забороненими законом та не суперечити моральним засадам суспільства.

Таким чином, самозахист працівниками своїх трудових прав є найбільш доступною формою захисту. Якщо шляхом самозахисту працівникові не вдалося відстояти перед роботодавцем свої трудові права, свободи чи законні інтереси, з цією метою він може звернутися до комісії по трудових спорах, суду чи інших органів, уповноважених на нагляд і контроль за виконанням трудового законодавства, органів чи посадових осіб. Вважаємо, така форма захисту працівниками своїх прав має знайти відображення в новому Трудовому кодексі. На нашу думку, означена стаття повинна знаходитися в спеціальній главі Кодексу з назвою «Захист трудових прав працівників». Такий розділ у Кодексі є новелою для чинного трудового законодавства, але новелою логічною і потрібною, адже основна мета трудового права і трудового законодавства й полягає саме в захисті, охороні й забезпеченні різних за характером і змістом соціальних можливостей працівників у сфері праці. Відтак, пропонуємо розробити спеціальну главу, яка торкалася б суто основних засад захисту трудових прав працівників. На наш погляд, найпрозорішим і найдоступнішим для сприйняття і застосування варіантом структури даної глави слід вважати наступний: визначення поняття захисту трудових прав працівників форм останнього та процесуальних засад їх реалізації. Звідси, одна з статей означеної глави повинна перераховувати основні форми захисту трудових прав працівників. Пропонуємо наступну редакцію даної статті:

«Основні форми захисту трудових прав працівників.

Частина 1. Працівник вільний у виборі форм захисту своїх трудових прав.

Частина 2. Основними формами захисту трудових прав працівників є: а) самозахист; б) захист трудових прав уповноваженими державою органами».

«Самозахист працівниками своїх трудових прав.

Частина 1. Самозахист – здійснення працівниками активних дій щодо недопущення з боку роботодавця будь-яких порушень чи обмежень своїх трудових прав, свобод та законних інтересів.

Частина 2. З метою самозахисту працівниками своїх трудових прав вони можуть: а) повідомляти роботодавця про його дії, які можуть призвести до порушення прав працівників у сфері праці; б) відмовлятися від виконання робіт, не передбачених трудовим договором; в) відмовлятися від виконання роботи, що безпосередньо загрожує їх життю чи здоров’ю, за винятком випадків, передбачених трудовим законодавством.

Частина 3. У процесі здійснення самозахисту за працівниками зберігаються усі трудові права і свободи, передбачені чинним законодавством.

Частина 4. Роботодавець не має права перешкоджати працівникові в здійсненні ним заходів самозахисту трудових прав. Переслідування працівників за використання ними заходів самозахисту трудових прав забороняється».

<< | >>
Источник: АНДРІЇВ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ. СИСТЕМА ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ТА МЕХАНІЗМ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2012. 2012

Скачать оригинал источника

Еще по теме 4.5. Поняття, ознаки та способи самозахисту працівниками своїх трудових прав: