1.4. Основні тенденції розвитку трудових прав на початку ХХІ ст.
Ознакою сучасного світу є його стрімкий розвиток: кожен день з’являються нові технології, вдосконалюються існуючі механізми та процеси, посилюються глобалізаційні процеси, що зумовлюють завдяки новим технологіям швидкий обмін інформацією.
Такий стан розвитку сучасного світу зумовлює швидку реакцію на будь-які процеси, чого не було раніше. Все це зумовлює реформаційні процеси в суспільстві, появу нових суспільних відносин, нові можливості людини. В таких умовах право має поєднувати в собі дві протилежні якості: бути динамічним та статичним. Тобто право має постійно «йти в ногу з часом», адекватно та своєчасно врегульовувати існуючі на даний момент в суспільстві відносини, надавати людині адекватних можливостей чи хоча б не чинити перепон їй у користуванні такими можливостями з метою відповідності та досягнення прогресу. З іншого боку, право має забезпечувати стабільність відносин, встановлювати основоположні засади будь-яких суспільних відносин, містити принципові положення щодо забезпечення прав та свобод людини. Отже, право має поєднувати в собі такі якості, які б забезпечували підтримку прогресу та інформаційного розвитку із одночасним забезпеченням прав людини, гармонійного розвитку особистості.На початку ХХІ століття трудові права нарешті зайняли гідне місце в системі прав людини. Йдеться про те, що з самого початку громадянським та політичними правам приділялося значно більше уваги, на їхньому дотриманні була зосереджена вся увага як держав, так і міжнародної спільноти. Водночас права другого покоління проголошувалися, але залишалися в більшості своїй декларативними. Зазвичай це аргументувалося більшою важливістю першої групи прав та ускладненим характером реалізації прав другої групи. Практика довела, що всі побоювання, пов’язані зі складністю захисту та забезпечення соціальних прав, були перебільшені. Слід погодитися з тими дослідниками, які говорили, що громадянські та політичні права в реалізації є більш доступними, в той час як забезпечення другої категорії прав є дорогим для держави завданням [146, с.783-820].
Дійсно, забезпечення соціальних прав є досить складним завданням, оскільки залежить не тільки від проголошення та визнання їх державою, але й від стану економічної, політичної, соціальної ситуації в країні. Проголошення та визнання права на працю в країні, де наявне масове безробіття, у будь-якому разі буде лише декларацією. Захист такого права в означеній ситуації навіть за допомогою судових органів не зможе забезпечити його реалізацію для всіх та кожного в країні.Однак, попри всі ці складності, глобалізація світових відносин зумовила виведення держав на новий рівень розвитку, що вплинуло на можливості не тільки проголошувати та визнавати соціальні права, але й прагнути до їх забезпечення. Сучасною тенденцією розвитку міждержавних відносин є допомога більш розвинених країн країнам, що розвиваються. Наприклад, ЄС виділяє близько 2 мільярдів євро на допомогу країнам, що розвиваються [147]. Окрім того, ЄС установлює преференційні умови торгівлі для країн, що розвиваються, і серед вимог до таких країн для надання їм торгових преференцій визначено визнання та забезпечення трудових прав. Наприклад, Регламентом № 2501/2001 визначено, що підставами для користування додатковими пільгами у торгівлі є: 1) зусилля країн-бенефіціарів щодо охорони трудових прав; 2) дії країн-бенефіціарів щодо охорони оточуючого середовища (зокрема, охорони тропічних лісів) [148]. Також у стратегії «Підтримка торгівлі» розроблено Стимулюючу систему, в результаті якої країни, що потрапили до Списку, можуть отримати додаткові пільги та переваги в торгівлі, але для того, щоб потрапити до цього списку, необхідно ратифікувати та ефективно впроваджувати міжнародні конвенції, що перелічені у Додатку ІІІ до зазначеного Регламенту. Цей Додаток установлює два типи міжнародних конвенцій:
· Конвенції ООН/МОП відносно загальновизнаних трудових прав та прав людини (Розділ А). Ратифікація та ефективне впровадження цих конвенцій є обов’язковими (щонайменше 2 з 16 конвенцій зі списку).
· Конвенції, які мають відношення до оточуючого середовища або містять принципи державного управління (Розділ В).
Необхідні ратифікація та ефективне впровадження щонайменше 7 міжнародних конвенцій із тих конвенцій, що перелічені в Розділі В.З викладеного очевидно, що трудові права відтепер є одним з головних та визначальних чинників подальшого розвитку міжнародного співробітництва. І якщо раніше трудові права були лише декларативними можливостями людини, то тепер від рівня їхнього визнання та забезпечення залежить і становище країни на міжнародній арені, розвиток та встановлення з нею політичних, економічних зв’язків. Їхній захист тепер можливий не тільки національними судами та уповноваженими органами, але й Європейським судом з прав людини громадянином будь-якої країни, яка ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року, якщо вичерпано національні засоби захисту трудових прав. Отже, трудові права тепер не є другорядними по відношенню до політичних та громадянських прав, вони стали рівнозначними правами означених груп та зайняли належне їм місце в системі прав та свобод людини.
Є.В.Краснов, досліджуючи питання тенденцій розвитку трудових прав на початку ХХІ століття, вказує на такі основні: 1) єдність приватних і публічних засад, що проявляється в тому, що трудові права є за своєю природою невід’ємними, невідчужуваними правами людини, базуються на принципах свободи і рівності, тому їх слід розглядати як природні права. З іншого боку, обсяг, зміст трудових прав визначаються державою, забезпечення трудових прав людини є обов’язком держави; 2) посилення значення міжнародних стандартів трудових прав, проголошених в актах ООН, МОП, регіональних організацій; 3) посилення гнучкості правового регулювання трудових відносин, розвитку нетипових форм зайнятості, розширення сфери індивідуально-договірного регулювання; 4) розвиток соціального діалогу в сфері праці, його різних організаційно-правових форм [135, с.7-8]. Цілком погоджуючись із викладеними тенденціями, вважаємо за потрібне їх дещо доповнити.
По-перше, основною тенденцією розвитку трудових прав на початку ХХІ століття є спрямування міжнародної спільноти та розвинених держав на якнайповніше визнання та закріплення природних трудових прав.
Розроблені протягом ХХ століття – на початку ХХІ століття Конвенції МОП постійно доповнюються, контролюється їхнє виконання, визначається стан охоплення правом усіх найважливіших аспектів найманої праці. В Україні дана тенденція теж має місце. Характерною ознакою сучасного українського суспільства, диференційованого на соціальні групи з власними потребами, бажаннями та інтересами, є поступове ускладнення суспільних відносин у сфері праці, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування трудових відносин за посередництвом права як найбільш універсального регулятора і визнаного усіма цивілізованими країнами світу. Саме з позиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності суспільства, що не може бути заміненою ніякими іншими нормативними регуляторами – мораллю, звичаями або ще чимось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про трудові права людини і громадянина. За своєю сутністю будь-які природні права об’єктивно вимагають свого нормативного визначення, інакше їх реалізація стає досить таки проблематичною. О.М. Ярошенко відзначає: «Право на працю – природне, невід’ємне право людини, в основі якого полягає необхідність підтримання життя і самовиразу. Однак зупинитися на визнанні «природності» та невід’ємності права на працю було б рівнозначно нездійсненим деклараціям. Для того, щоб у сучасному суспільстві це право реально здійснювалось, необхідна сила держави, яка виражається в прийнятті законів, що забезпечують механізм її реалізації» [124, c.79-80].Для того, щоб природні, невідчужувані трудові права були перетворені на реальні можливості громадян щодо розпорядження своїми здібностями до продуктивної праці, вони мають бути визнані державою і закріплені в нормативно-правових актах. У цьому випадку і держава, і право (у позитивному сенсі) є гарантами трудових прав працівників. О.Є.Кутафін, аналізуючи процес виникнення держави і права, зазначає, що вони мають об’єктивну природу і потрібні для регулювання суспільних відносин. Він пише: «Роль права в житті суспільства, тобто його соціальне призначення, полягає в тому, що за його допомогою в суспільстві підтримується правопорядок (порядок, заснований на праві).
У зв’язку з тим, що норми права встановлюються державою, то це такий порядок, до якого прагне дана держава. Однак з точки зору сучасного підходу до ролі держави і права в суспільстві в першу чергу право покликане забезпечувати загальносоціальні інтереси, тобто інтереси усього суспільства в цілому, а також захищати інтереси кожної людини, але таким чином, щоб при цьому не відбувалося обмеження інтересів, прав і свобод інших людей» [149, c.28].Всесвітні (універсальні) та європейські трудові стандарти, проголошені в актах ООН, МОП, Ради Європи, Європейського Союзу, інших регіональних організацій здійснюють істотний вплив на розвиток національного законодавства. І.Я. Кисельов виділяв такі способи застосування (імплементації) актів МОП у національне право: пряме застосування міжнародних норм у разі ратифікації державою конвенції МОП; зміни у законодавстві у зв’язку з бажанням ратифікувати міжнародний договір (конвенцію) і привести заздалегідь (ще до ратифікації) внутрішнє законодавство у відповідність до положень договору; врахування зауважень наглядових органів у зв’язку з поданням урядами періодичних доповідей про дотримання ратифікованих і нератифікованих рекомендацій МОП; включення в текст національних законів положень ратифікованих і нератифікованих договорів (конвенцій) і рекомендацій МОП; використання положень міжнародних актів про працю в процесі колективних переговорів в текстах колективних договорів [150, с.462].
Посилення впливу міжнародних та європейських стандартів на розвиток трудових прав відбувається й в Україні. Останнім часом Україна ратифікувала низку важливих актів про права людини. Так, Законом України від 14 вересня 2006 року було ратифіковано Європейську соціальну хартію (переглянуту) від 3 травня 1996 року. Протягом 2010-2011 року Україна ратифікувала низку важливих, у тому числі ключових, конвенцій МОП у сфері безпеки і гігієни праці: Конвенцію №81 про інспекцію праці у промисловості й торгівлі 1947 р., Конвенцію №129 про інспекцію в сільському господарстві 1969 р., Конвенцію №161 про служби гігієни праці 1985 р., Конвенцію №139 про боротьбу з небезпекою, спричинюваною канцерогенними речовинами й агентами у виробничих умовах, та заходи профілактики 1974 р., Конвенцію №174 про запобігання великим промисловим аваріям 1993 р., Конвенцію №176 про безпеку і гігієну в шахтах 1995 р., Конвенцію №184 про безпеку і гігієну праці в сільському господарстві 2001 р., Конвенцію №155 про безпеку та гігієну праці і виробниче середовище 1981 р.
Ратифікація міжнародних та європейських актів права людини пов’язується з розширенням каталогу трудових прав у національному законодавстві, поглибленням їхнього змісту, підвищенням рівня їхнього гарантування, охорони та захисту.
Другою тенденцією розвитку трудових прав на даному етапі є посилення зусиль держав на забезпечення та гарантування трудових прав. Сьогодні в усьому світі визнано, що тільки визнання та закріплення трудових прав не є кінцевою метою діяльності держави в означеній сфері, більш важливим завданням є саме їхнє забезпечення. Тому від держав вимагається та очікується гарантування трудових прав, а не тільки їх проголошення. Ця тенденція була підтверджена в Декларації тисячоліття ООН, де підкреслюється рішучість ООН в сфері забезпечення прав людини. Саме тому експерти ЄС, аналізуючи стан готовності України до вступу в ЄС, висловлюють нарікання на недостатню захищеність працівників і неврегульованість питання забезпечення трудових прав. В Угоді про партнерство та співробітництво сфера забезпечення трудових прав визначена як одна із пріоритетних у розвиткові подальших відносин між ЄС та Україною[151].
Третьою тенденцією розвитку трудових прав у світі є їх глобальна універсалізація. Про це свідчить, наприклад, те, що до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації – приєднались від 70 до 90 відсотків усіх держав світу, а заключний документ проведеної під егідою ООН ще в кінці ХХ століття у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, котрі брали в ній участь [152, c.13]. Підтверджується глобальна універсалізація і в Декларації МОП 2008 року про соціальну справедливість у цілях справедливої глобалізації, де зазначається що держави виступають за справедливу глобалізацію і сповнені рішучості зробити так, щоб цілі забезпечення повної і продуктивної зайнятості та гідної роботи для всіх, в тому числі для жінок та молоді, увійшли до числа центральних завдань відповідної національної і міжнародної політики і стратегій національного розвитку.
У змістовному аспекті зазначена тенденція проявляється у тому, що нині абсолютна більшість держав: 1) визнали існування проблем здійснення і захисту невід’ємних, природних прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем; 2) погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально необхідного переліку прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтовано політику кожної цивілізованої, демократичної держави; 3) домовились про створення міжнародних органів, уповноважених відслідковувати стан дотримання прав людини у відповідних державах та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів; 4) дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов’язаних із порушенням прав людини в різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення. Зважаючи на те, що глобальна універсалізація стосується взагалі прав людини, трудові права в своєму розвиткові теж мають тенденцію до глобальної універсалізації, про що свідчить високий рівень приєднання до конвенцій МОП більшості країн світу.
У зв’язку із поглибленням глобалізаційних процесів та утворенням міждержавних організацій, міжнародні стандарти та права в сфері застосування найманої праці стають не тільки взірцем для національних правових систем, але й у деяких випадках набувають наднаціональний характер. І.Я. Кисельов відзначає, що з’являються ознаки перетворення регіональних трудових стандартів у наднаціональне право, наприклад, у країнах Європейського Союзу [150,с.4]. Трудові права, визнані та закріплені за громадянами держав-членів Європейського Союзу, розповсюджуються на кожного, хто проживає на території ЄС, незалежно від мінімального обсягу трудових прав, визнаних на території держави-члена, громадянином якої є працівник. Відтак, трудові права в даному об’єднанні вже не є державними чи міжнародними. Вони вже не є і регіональними, оскільки проголошуються нерегіональною організацією із подальшим приєднанням до них членів такої організації. Вони проголошуються і визнаються наддержавним об’єднанням і автоматично поширюються на всіх жителів ЄС. Вони стають універсальними.
Слід відзначити, що в розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша загальна тенденція, а саме: урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини, залежно від того, у якій країні вони мають реалізовуватись [153, c.13; 154, с.38; 155, с.55; 156, с.37; 157, с.85]. Ця тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі розв’язання наступних питань: з’ясування сутності феномену прав людини та можливості визначення єдиного поняття даного феномену і законодавчого визначення кількості і конкретного змісту природних прав людини. Ця ж сама тенденція стосується і трудових прав, що є очевидним з огляду на відсутність універсального визначення переліку трудових прав, розкриття визначення трудових прав, чіткого визначення складових елементів розглядуваних прав.
Ще однією тенденцією розвитку трудових прав у світі є підвищення рівня їхнього захисту. Захист трудових прав здійснюється спеціально уповноваженими на те органами в порядку спеціальної юрисдикції. Розвиваються спеціалізовані трудові суди, вирішення трудових справ стосовно забезпечення та захисту трудових прав значно прискорюється та стає ефективнішим. Щоправда, сьогодні існують країни, в яких не створено спеціальних трудових судів, але система захисту трудових прав у них побудована таким чином, що мета – захист трудових прав – досягається якнайповніше. Суттєве значення для цього відграє процесуальна забезпеченість вирішення трудових справ, чого, на жаль, досі не спостерігається в Україні. Означена тенденція чітко простежується і в прийнятих нормативних правових актах міжнародного значення на початку ХХІ століття. Так, Декларація тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, що прийнята Генеральною Асамблеєю на 55-й сесії 8 вересня 2000 року, серед головних завдань визначає повний захист і заохочення в усіх країнах-членах громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав для всіх [158]. Прийнята 7 грудня 2000 року Хартія основних прав громадян ЄС закріплює трудові права, наголошуючи на необхідності їхнього захисту [159].
Однією з основних тенденцій розвитку трудових прав на початку ХХІ ст. є посилення ролі соціального діалогу у реалізації трудових прав та інтересів. На сьогодні основним принципом реалізації індивідуальних і колективних трудових прав слід вважити саме принцип соціального діалогу між державою, представниками працівників і представниками роботодавців.
У світі праці існують дві моделі соціального діалогу у сфері праці. Перша модель застосовується у країнах Євросоюзу та деяких інших країнах. Вона характеризується активним втручанням держави у регулювання трудових відносин, особливо у країнах Північної Європи, ґрунтується на принципах трипартизму і включає три рівні: загальнонаціональний, галузевий і регіональний. Незважаючи на те, що у цих країнах у сучасний період спостерігається тенденція деякої децентралізації, в цілому європейська модель трудових відносин зберігає пріоритет загальнонаціональних консультацій та переговорів.
Друга модель соціального діалогу, яка зародилася в Англії, реалізується у таких країнах, як Канада, США, Нова Зеландія, Австралія та у більшості країн Азії, Латинської Америки, що розвиваються, англомовних країнах Афріки. Дана модель зводиться до низового локального рівня і значно рідше веденню колективних переговорів і укладення колективних угод на регіональному і галузевому рівнях. У чистому вигляді друга модель соціального діалогу існує в США, де саме соціальні партнери регулюють трудові відносини, а функція держави зводиться до організації колективних переговорів і законодавчого встановлення правил соціального діалогу.
Таким чином, перша модель соціального діалогу у сфері праці ґрунтується на принципах трипартизму, а друга – принципах біпартизму. Незалежно від того, яка модель соціального діалогу застосовується, на думку західних експертів, правовий механізм соціального діалогу, незважаючи на серйозні труднощі, не втратить свого значення у ХХІ ст. Соціальний діалог залишиться визначальним фактором стабільності у суспільстві, оскільки має у своїй основі узгодження інтересів працівників, роботодавців і держави, де держава виступає в особливій ролі соціального партнера.
Ймовірною тенденцією розвитку трудових прав є набуття нових якостей у формі поглиблення та розширення їхнього змісту, суб’єктного складу, посилення гнучкості. По-перше, перелік багатьох трудових прав, що раніше визнавалися тільки за працівниками та були недоступні для державних службовців, сьогодні в багатьох розвинених країнах поширюється на державних службовців (наприклад, право на страйк). З цього приводу в літературі відзначається, що у Франції, а також в Італії, Канаді, Швеції, Греції і в деяких інших країнах дозволені страйки державних службовців. І хоч таких країн, слід визнати, небагато, надання державним службовцям права на страйк свідчить наскільки далеко зайшло стирання розбіжностей у трудових правах робітників і службовців [160, с.57].
По-друге, змінився метод правого регулювання: відбувається зміщення акцентів у бік договірного регулювання трудових відносин. Звідси витікає інша особливість розвитку трудових прав – колективним договором можуть бути розширені трудові права працівників, трудовим договором можуть бути поглиблені та деталізовані трудові права конкретного працівника. Відтак, трудові права є мінімально визначеними на законодавчому рівні та можуть бути поглиблені і розширені завдяки локальному регулюванню.
По-третє, розвиток технологій та міждержавних відносин зумовив відповідне виникнення нових форм занятості: надомна праця, гнучкий графік, неповний робочий день, позикова праця тощо. Ці нові форми зайнятості породжують нові вимоги до динамічності трудових прав. Тобто трудові права мають бути настільки об’ємними за змістом, щоб кожний новий вид зайнятості не залишав працівника без відповідного трудового права. Трудове право має бути закріплене таким чином, щоб воно було конкретне, але невичерпне і не обмежувало інші можливості людини. Воно має визначати загальні межі, мінімально потрібні людині для реалізації власних здібностей та забезпечення собі гідного життя. При цьому за державою залишається обов’язок забезпечення стабільності трудових прав та їх додержання, незалежно від форми зайнятості, що, на жаль, поки що не можна спостерігати в Україні, особливо при використанні нестандартних форм зайнятості.
По-четверте, орієнтація трудового права сьогодні змінюється з людини як економічного ресурсу на її внутрішні особистісні блага, її духовні потреби, інтереси її розвитку як особистості, тобто на внутрішній світ людини як на могутній потенціал розвитку економіки, держави, світу. Звідси відбувається поглиблення змісту трудових прав та посилення гнучкості їхньої форми.
На початку ХХІ століття відбуваються суттєві зміни в процесі розвитку трудових прав під впливом глобалізації, поглиблення відносин між державами, взаємного проникнення правових та інших надбань між країнами, залежності політики та економіки держав від рівня захисту трудових прав її громадян. Для України актуальною залишається проблема реформування трудового законодавства. Важливим етапом на цьому шляху стало прийняття Верховною Радою України проекту Трудового кодексу у першому читанні 20 травня 2010 року, що відкрило шлях для доопрацювання цього важливого законопроекту. Питання модернізації трудового права та трудових прав, зокрема, повинні вирішуватися з урахуванням міжнародних та європейських трудових стандартів, світового досвіду, реальних можливостей держави забезпечити зазначені права.
Таким чином, основними тенденціями розвитку трудових прав на початку ХХІ ст. є такі: 1) спрямування міжнародної спільноти та розвинених держав на якнайповніше утвердження та забезпечення трудових прав; 2) глобальна універсалізація трудових прав; 3) посилення значення всесвітніх (універсальних) та європейських стандартів трудових прав та їхнього впливу на національне трудове законодавство; 4) підвищення рівня захисту трудових прав; 5) посилення ролі соціального діалогу у механізмі реалізації трудових прав; 6) набуття нових якостей трудовими правами у вигляді поглиблення, розширення їхнього змісту та посилення гнучкості.