Визначення об’єктів апеляційного та касаційного оскарження

Проголошення на конституційному рівні права на оскарження судових рішень та гарантування зазначеного права у нормах цивільного процесуального законодавства ще не засвідчує про належну його реалізацію.

Реалізація суб’єктивних прав, як слушно зазначає М.О. Стефанчук, є завершальним етапом правового регулювання, адже саме таким чином абстрактна можливість (правоздатність) перетворюється спочатку в конкретну можливість (суб’єктивне право), а потім і в реальну дійсність (здійснення права) [144, с. 30].

На необхідність розмежування передумов виникнення права на звернення до суду та умов його реалізації звертає увагу Г.Л. Осокіна, яка вважає, що виникнення судового процесу можливо вважати правомірним тільки за наявності всіх необхідних передумов виникнення права на звернення до суду та дотримання умов реалізації цього права. Умовами реалізації права на звернення до суду за захистом вчена визначає такі факти (обставини) процесуального характеру, які, на відміну від передумов виникнення, обумовлюють не виникнення права на звернення до суду, а лише належний (встановлений законом) порядок його реалізації [46, с.470, 479] .

Варто відзначити, що більшість вчених-процесуалістів не розмежовують передумови виникнення та умови реалізації права на оскарження судових рішень, об’єднуючи їх, та уникають питань щодо їх систематизації. Так, С.В. Васильєв зазначає, що для реалізації апеляційного провадження необхідна наявність ряду передумов об’єктивного та суб’єктивного характеру, розуміючи під передумовами апеляційного оскарження попередні умови реалізації права на апеляційне оскарження. Однією з основних об’єктивних передумов допустимості апеляційного оскарження визначається наявність об’єкта, з приводу якого подається апеляція, а суб’єктивною передумовою - наявність певного кола осіб, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення, ухвалу суду першої інстанції.

М.К. Треушніков виникнення права на касаційне оскарження пов’язує з наявністю визначених у законі передумов, якими, на думку вченого є: наявність винесеного судом першої інстанції рішення, що не набрало законної сили, а також віднесення суб’єктів оскарження до числа осіб, що беруть участь у справі [88, с. 308] .

С.Я. Фурса в якості суб’єктивних передумов реалізації права на апеляційне оскарження визначає наявність суб’єктів апеляційного оскарження, відповідно, до об’єктивних передумов відносить об’єкти апеляційного оскарження, строки та порядок подання апеляційної скарги [145, с. 715-716].

Л.В. Туманова реалізацію права апеляційного оскарження пов’язує з наявністю об’єкту і суб’єкту оскарження, також порядку його здійснення у відповідності з законом [85, с.378] .

Т. Степанова звертає увагу на те, що право на апеляцію залежить від системи об’єктивних, суб’єктивних і формальних умов і зазначає, що відсутність хоча б однієї з цих умов тягне неможливість використання особою права на апеляцію. При цьому наявність об’єкта, з приводу якого подається апеляція, вчена визначає однією з основних об’єктивних передумов допустимості апеляційного оскарження, дотримання визначеного терміну апеляції визначається об’єктивною умовою допустимості апеляційного оскарження. Наявність визначеного кола суб’єктів, які мають право подати апеляцію, на думку вченої, є суб’єктивною передумовою допустимості апеляційного оскарження [146, с.

У правовій доктрині відзначається, що для реалізації права апеляційного оскарження та виникнення апеляційного провадження, окрім передумов об’єктивного та суб’єктивного характеру, є необхідним і дотримання низки формальних передумов [147, с. 309]. Зокрема, О.О. Борисова, поділяючи передумови апеляційного оскарження на об’єктивні, суб’єктивні та формальні, останні пов’язує з порядком подання апеляційної скарги: визначенням її реквізитів тощо [69, с. 6, 15, 17] .

Формальними умовами, наявність яких є необхідною для здійснення права на апеляційне оскарження, вчені визначають, окрім дотримання форми та змісту апеляційної скарги, також направлення іншим сторонам, які беруть участь у справі, копії апеляційної скарги і доданих до неї документів, сплату державного мита, оформлення повноважень представника у випадку подачі апеляційної скарги від імені особи, яка бере участь у справі [148, с. 10] . Аналогічної позиції щодо доцільності поділу передумов апеляційного оскарження на об’єктивні, суб’єктивні та формальні дотримуються і інші вчені-процесуалісти [120, с. 13] .

У даному аспекті заслуговує на увагу точка зору Г.О. Свєтличної, яка зазначає, що право на апеляційне оскарження і отримання судового захисту в суді апеляційної інстанції залежить від низки обставин, з якими закон пов’язує наявність у заінтересованої особи цього права (передумов права на подання скарги) і можливість його реалізації у встановленому законом порядку (умов реалізації права на апеляційне оскарження). Однак викликає певні заперечення підхід вченої щодо доцільності віднесення до передумов права на подання апеляційної скарги належного об’єкту оскарження та подання скарги правомочним суб’єктом [42].

У даному аспектів більш слушним видається підхід К.В. Гусарова, який звертає увагу на умови, наявність яких є необхідною для реалізації права апеляційного оскарження, а саме: 1) належність особи до кола суб’єктів, які мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції; б) належний об’єкт оскарження; 3) відсутність пропущення строку на апеляційне оскарження чи відмови у його поновленні [27, с.834] .

У літературі відзначається, що поняття передумови та умови в науковий обіг було введено М.А. Гурвичем [149] . Відповідно, передумовами права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, варто визначати ті обставини процесуального характеру, від яких залежить виникнення права на скаргу і відсутність яких виключає можливість відкриття провадження у справі. Тоді як умовами реалізації права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, є обставини процесуального характеру, з якими пов’язано належне здійснення зазначеного права.

Відповідно, виникнення і реалізація права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, обумовлені низкою передумов та умов. Зокрема, до передумов виникнення права на апеляційне оскарження судових рішень суду першої інстанції належать: 1) підвідомчість справи суду або належність справи до цивільної юрисдикції суду. Зокрема, якщо справа не підлягає апеляційному розгляду у порядку цивільного судочинства, то відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 297 ЦПК України, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження; 2) відсутність ухвали про закриття апеляційного провадження у зв’язку з відмовою особи від апеляційної скарги; 3) відсутність ухвали про відмову у задоволенні апеляційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою.

Передумовами виникнення права на касаційне провадження судових рішень суду першої інстанції є: 1) підвідомчість справи суду або належність справи до цивільної юрисдикції суду. Зокрема, коли справа не підлягає касаційному розгляду у порядку цивільного судочинства, то суддя-доповідач, відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 328 ЦПК України відмовляє у відкритті касаційного провадження; 2) перегляд справи в апеляційному порядку; 3) відсутність ухвали про закриття касаційного провадження у зв’язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме рішення чи ухвалу; 4) відсутність ухвали про відхилення касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою цієї особи на це саме рішення чи ухвалу; 5) обґрунтованість касаційної скарги.

Умови реалізації є загальними для права апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, до яких варто відносити: 1) належний об’єкт оскарження; 2) належність особи до кола суб’єктів апеляційного та касаційного оскарження; 3) дотримання строків апеляційного та касаційного оскарження; 4) дотримання вимог щодо форми та змісту скарги; 5) дотримання процесуального порядку реалізації зазначеного права.

Відсутність передумов права на оскарження судових рішень та недотримання умов його реалізації тягнуть за собою диференційовані правові наслідки, що не мають чіткої законодавчої регламентації. Як правило, наслідком відсутності передумов виникнення права на оскарження судових рішень є відмова у відкритті апеляційного та касаційного оскарження (ч. 4 ст. 297, ч. 4 ст. 328 ЦПК України), а наслідком порушення умов реалізації зазначеного права, зокрема, може бути залишення скарги без руху (п. 1 ч. 3 ст. 297, п.1 ч.3 ст. 328, ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 328 ЦПК України), повернення скарги її заявнику (ч. 2 ст. 293, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 328 ЦПК України). Однак в окремих випадках недотримання умов реалізації права на оскарження судових рішень може мати наслідки у вигляді відмови у відкритті провадження. Так, відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 297 ЦПК України незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 328 ЦПК України якщо протягом тридцяти днів з дня отримання ухвали про залишення касаційної скарги без руху особою не буде подано заяву про поновлення строків або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження.

Дотримання усієї сукупності передумов виникнення та умов реалізації права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, має наслідком відкриття апеляційного та касаційного провадження у справі, про що суд постановляє відповідну ухвалу (ч. 1 ст. 297, ч. 1 ст. 328 ЦПК України).

Однією з умов реалізації права апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, дослідження якого представляє значний науково- практичний інтерес, є належний об’єкт оскарження.

На законодавчому рівні об’єкти апеляційного оскарження визначені у ст. 292 ЦПК України, відповідно до ч. 1 якої сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Згідно з ч. 2 зазначеної норми ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених ст. 293 цього кодексу.

На думку О.В. Дем’янової оскарження таких ухвал запобігає непотрібній тяганині, є найоптимальнішим засобом реагування, який дозволяє виокремити саме ту частину справи, яка хвилює зацікавлену особу [150, с. 26] .

І. Ємельянова головним об’єктом апеляційного оскарження визначає рішення суду, а оскарження ухвал, на думку вченої, має виключний характер [151].

Відповідно до п. 2 ч. 9 ст. 105-1 ЦПК України апеляційному оскарженню підлягають змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення.

Коло рішень суду першої інстанції як об’єктів апеляційного оскарження цивільним процесуальним законодавством не обмежено. Досліджуючи можливість апеляційного оскарження лише певних категорій рішень суду першої інстанції, з урахуванням досвіду європейських країн, В.А. Кройтор відзначає, що «...з одного боку, такий підхід сприятиме розвантаженню апеляційних судів, реалізації принципу оперативності і процесуальної економії. З іншого - зменшить шанси на належний судовий захист, оскільки відсутність можливості перевірити законність та обґрунтованість судового рішення збільшує ризик його невідповідності встановленим вимогам» [82, с. 202] . У результаті чого вчений дійшов вірного висновку, що встановлення певних виключень із права на апеляційне оскарження рішень суду першої інстанції обмежить право особи на належний судовий захист.

Об’єкти касаційного оскарження на законодавчому рівні визначені у ч. 1 ст. 324 ЦПК України, згідно з якою ними можуть бути: 1) рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; 2) ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Зазначені об’єкти касаційного оскарження умовно можна поділити на дві основні групи: 1) рішення, а також ухвали суду першої інстанції, визначені у п. п. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку; 2) рішення та ухвали апеляційного суду, ухвалені за результати апеляційного розгляду; ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Щодо можливості оскарження ухвал суду першої інстанції в літературі звертається увага на те, що норма п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України обмежує коло таких ухвал, що можуть бути об’єктом касаційного оскарження (лише ті, що вказані у пунктах ч. 1 ст. 293 ЦПК України після їх перегляду в апеляційному порядку) [45, с. 396].

Для рішень суду першої інстанції як об’єктів касаційного оскарження, на відміну від рішень суду першої інстанції як об’єктів апеляційного оскарження, законодавцем також встановлені певні обмеження. А саме можливість їх касаційного оскарження обумовлена необхідністю їх першочергового перегляду в апеляційному порядку. Інакше, якщо справа не переглядалася в апеляційному порядку, суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження (п. 1 ч. 4 ст. 328 ЦПК України). Позиція законодавця у питаннях обмеження касаційного оскарження рішень суду першої інстанції їх попереднім апеляційним переглядом, у цілому, отримала схвальні відгуки у правовій доктрині. Таке положення законодавства є певним фільтром доступу до касації та обмежує можливість для заінтересованої особи добиватися перегляду незаконного, на її погляд, судового рішення тими судовими установами, до компетенції яких таке повноваження віднесено законодавством [76, с. 276].

Відповідно, висловлена у літературі точка зору про відсутність обмежень допуску до касації, що стоїть на заваді підвищення функціональної спроможності та ефективності діяльності касаційного суду, а саме завантажує суддів великою кількістю справ, які не лише не мають принципового значення для суспільства і подальшого правозастосування, а й не впливають на забезпечення єдності судової практики і розвитку права [152, с.92, 93] , видається недостатньо обґрунтованою.

Ми солідарні з М.М. Ясинком, що не усі рішення місцевих та апеляційних судів, що де факто і де юре є незаконними, оскаржуються у суд касаційної інстанції з метою їх перевірки. Так як в силу дії принципу диспозитивності зацікавлена особа особисто вирішує чи є потреба продовжити судову процедуру щодо захисту суб’єктивних прав, свобод чи інтересів, чи така потреба в силу існуючого на даний час інтересу їй не потрібна [153, с. 561] .

Згідно з ч. 1 ст. 208 ЦПК України судові рішення викладаються у наступних формах: ухвали, рішення, постанови. Особливою формою судового рішення є судовий наказ, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених ст. 96 даного Кодексу (ст. 95 ЦПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 208 ЦПК України судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

Г.В. Фазикош визначає судове рішення як акт легітимної судової влади, яким суд реалізує свої головні юрисдикційні повноваження і який є частиною правопорядку у державі [154, с. 6]. І.В. Андронов вважає, що термін «рішення» в цивільному процесуальному законі має подвійне значення. З одного боку, він використовується як узагальнююче поняття для всіх актів правосуддя, які ухвалюються судом у порядку цивільного судочинства, з іншого - як процесуальний документ, яким закінчується розгляд цивільної справи [45, с. 236]. На думку вченого рішення суду є вольовим актом правосуддя в цивільному процесі, ухваленим судом іменем України у встановленому законом порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності, який містить в собі наказ і підтвердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та захист прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права і який має наслідком виникнення, зміну або припинення процесуальних, а в деяких встановлених законом випадках і матеріальних правовідносин [155, с. 7].

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦПК України рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Ч. 1 ст. 292 ЦПК України гарантує особі право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції повністю або частково. Питання щодо допустимості апеляційного оскарження окремих частин рішення суду першої інстанції представляє певний інтерес для дослідження.

Окремі висновки суду, які містяться у рішенні або ухвалі, або певні частини судового акта, як слушно відзначає К.В. Гусаров, можуть бути самостійним об’єктом апеляційного оскарження. Вчений відзначає, що особа, у цілому погоджуючись із резолютивною частиною рішення, вправі оскаржити висновки, що містяться у вступній або описовій частині рішення [27, с. 845] .

М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник, досліджуючи можливість апеляційного оскарження мотивувальної частини рішення суду, дійшли вірних висновків, що апеляційна скарга може бути подана не лише на рішення суду в цілому, але й на частину рішення, зокрема, мотивувальну, незалежно від того, чи вплинули викладені в рішенні суду висновки про певні обставини (факти) на вирішення справи по суті. Якщо апеляційна скарга подана не на рішення суду в цілому, а лише на його окрему частину, зокрема на мотиви рішення, як відзначають вчені, то в цьому випадку оскаржуване рішення не набирає законної сили [156, с. 470] . На думку В.І. Тертишнікова оскарження тільки резолютивної частини рішення у повному обсязі слід вважати оскарженням усього рішення [81, с. 227].

Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» також звертає увагу на те, об’єктом апеляційного оскарження можуть бути рішення суду першої інстанції, у тому числі додаткові, заочні, що можуть бути оскаржені як у цілому, так і в частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення тощо.

Додаткові рішення судів першої інстанції, відповідно до абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку», також можуть бути оскаржені в касаційному порядку як у цілому, так і в частині, а також щодо обставин (фактів), встановлених судом (незалежно від того, чи вплинули висновки суду про ці обставини (факти) на вирішення справи по суті), однак, лише з підстав неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, або резолютивної частини з питань розподілу судових витрат між сторонами, порядку та способу виконання рішення. Умовою оскарження таких рішень, як вбачається, є попередній їх апеляційний розгляд.

Загалом, можливість оскарження додаткового рішення регламентована ч. 4 ст. 220 ЦПК України та особливих дискусій не викликає. Що ж стосується оскарження заочного рішення суду, то варто зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 232 ЦПК України право оскаржити заочне рішення в загальному порядку має тільки позивач. Разом з тим позивач та відповідач, згідно з ч. 3 ст. 232 ЦПК України, можуть оскаржити в загальному порядку повторне заочне рішення. Що стосується можливості оскарження заочного рішення відповідачем, то законодавцем встановлено особливий порядок такого оскарження. Зокрема, як передбачено ч. 1 ст. 228 ЦПК України, за письмовою заявою відповідача заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив. У свою чергу у загальному порядку відповідачем може бути оскаржено заочне рішення у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Певні законодавчі обмеження встановлені щодо можливості апеляційного та касаційного оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції. Перелік ухвал, на які можуть бути подані апеляційні скарги окремо від рішення суду, визначений у ч. 1 ст. 293 ЦПК України. Системний аналіз положень зазначеної норми надає змогу дійти висновку щодо вичерпності переліку ухвал суду першої інстанції як об’єкту апеляційного обмеження. Відповідно, сутність законодавчого обмеження права на апеляційне оскарження знаходить свій вияв в обмеженнях, встановлених для ухвал, з яких в апеляційному порядку можуть бути оскаржені лише ті, що визначені у ч. 1 ст. 293 ЦПК України.

Касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України, підлягають ухвали суду першої інстанції вказані у п. п. 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31-33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку. Зазначена норма обмежує коло ухвал суду першої інстанції, що можуть бути об’єктом касаційного оскарження (лише ті, що вказані у наведених пунктах ч. 1 ст. 293 ЦПК України після їх перегляду в апеляційному порядку) [45, с. 396 ].

З положень цивільного процесуального законодавства чітко не випливає, яким чином має діяти суд касаційної інстанції у разі звернення особи з касаційною скаргою на рішення та ухвалу суду, що не є об’єктом оскарження. З даного приводу у літературі пропонується застосовувати положення п. 1 ч. 4 ст. 328 ЦПК України, що передбачає відмову у відкритті касаційного провадження, якщо справа не підлягає касаційному розгляду у порядку цивільного судочинства [157, с.159]. Однак даний науковий підхід викликає певні заперечення. Підтвердженням зазначеного є позиція Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладена у п. 12 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку», згідно якої перелік випадків, коли суддя-доповідач може відмовити у відкритті касаційного провадження відповідно до ст. 328 ЦПК, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Звертаємо увагу, що правові наслідки подання касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, що не підлягає касаційному провадженню, визначає Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ у абз. 1 п. 6 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку» [158]. Згідно з якою суддя- доповідач відповідно до ст. 324 ЦПК України має постановити ухвалу про повернення касаційної скарги. А якщо зазначені обставини буде встановлено після відкриття касаційного провадження у справі, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження у справі за такою скаргою та про її повернення особі, яка подала скаргу. У цілому, не заперечуючи можливість постановлення такої ухвали судом касаційної інстанції, варто відзначити, що ст. 324 ЦПК України правові наслідки подання касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, що не підлягає оскарженню, не визначає, а закріплює положення щодо об’єктів касаційного оскарження, а саме їх перелік. У зв’язку з чим вбачається доцільним внесення відповідних змін до ст. 328 ЦПК України щодо закріплення у зазначеній нормі положення про можливість постановлення ухвали про повернення касаційної скарги у разі її подання на ухвалу, що не підлягає касаційному оскарженню.

У разі подання апеляційної скарги на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, відповідно до ч. 2 ст. 293 ЦПК України, суд першої інстанції повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» від 24.10.2008 р. [159] звертає увагу на необхідність апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції, зазначених у ст. 293 ЦПК України, відповідно до буквального змісту кожного із пунктів. Зокрема, як відзначається в постанові, підлягає оскарженню ухвала про забезпечення позову, а не про відмову в забезпеченні; про відмову поновити пропущений процесуальний строк, а не про його поновлення; про визнання мирової угоди, а не про відмову в її визнанні тощо.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень, на думку В.В. Комарова, служать підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних судів. Вчений відзначає, що забезпечене Конституцією України право на судовий захист та Європейською конвенцією з прав людини і основоположних свобод - право на справедливий суд не порушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтересованій особі надавалося право бути заслуханою в суді першої інстанції. При цьому пріоритетним визначає забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, у тому числі з малими вимогами та тими, що не мають принципового характеру [27, с. 204-205] .

У науці цивільного процесуального права вченими-процесуалістами неодноразово, і цілком слушно, зверталась увага на існуючі правові колізії щодо можливості апеляційного оскарження відповідно до ч. 4 ст. 135, ч. 2 ст. 211, ст. 397 ЦПК України ухвали про забезпечення доказів, окремої ухвали, ухвали про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання і відсутності зазначених ухвал як об’єктів апеляційного оскарження у вичерпному переліку ухвал суду згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України.

Роз’яснення з приводу оскарження вищезазначених ухвал надав Верховний Суд України у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» (п. 4), відповідно до якої ухвали, зазначені у ч. 4 ст. 135, ст. 211, 397 ЦПК України, також можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

Вважаємо за доцільне погодитися з О.В. Дем’яновою, яка критично оцінюючи положення ст. 293 ЦПК України за неточності у законодавчих формулюваннях та не включення до даного переліку низки ухвал, пряма вказівка на можливість оскарження яких міститься в інших нормах ЦПК України, дійшла вірного висновку, що формування кола ухвал, що підлягають апеляційному оскарженню, не може бути довільним і повинно відповідати певним критеріям - можливість, необхідність та доцільність оскарження [72, с. 10].

О. І. Антонюк зазначає, що суперечність у нормативному регулюванні права на апеляційне оскарження ухвал суду не сприяє реалізації права на судовий захист і має бути усунена шляхом розширення переліку ухвал, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішень суду, а саме доповненням ч. 1 ст. 293 ЦПК України [160] .

Неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції положень ч. 1 ст. 293 ЦПК України щодо апеляційного оскарження судових ухвал внаслідок нечіткого зазначення у законі можливості їх оскарження обумовило необхідність офіційного тлумачення положень зазначеної статті Конституційним Судом України, що мало наслідком прийняття даним судом низки рішень з питань вичерпності ухвал, що підлягають оскарженню в апеляційному порядку .

Зокрема, Конституційний Суд України у рішенні від 27.01.2010 року № 3-рп/2010 (п. 3.2.) відзначає, що положення ч. 2 ст. ст. 293 ЦПК України слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду. Виходячи із системного аналізу положення п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, ухвали про відмову у видачі дубліката виконавчого листа також підлягають апеляційному оскарженню як і ухвали про видачу дубліката виконавчого листа. Відсутність такої можливості може призвести до порушення конституційної засади судочинства - рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Принципове значення має висновок Конституційного Суду України, що у цивільному процесі апеляційному оскарженню підлягають ухвали за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 389-11 ЦПК України за результатами розгляду заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд постановляє ухвалу про видачу виконавчого листа або про відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. У даному аспекті науково-практичний інтерес представляють питання щодо можливості апеляційного оскарження ухвал суду про видачу та відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Зокрема, М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник відзначають можливість оскарження в апеляційному порядку лише ухвали компетентного суду про відмову у видачі виконавчого документа [156, с. 466]. Висновок науковців відповідає приписам цивільного процесуального законодавства. А саме, відповідно до ч. 3 ст. 389-11 ЦПК України в апеляційному порядку може бути оскаржена сторонами ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. Ухвала про видачу виконавчого листа, згідно з ч. 6 зазначеної статті, направляється сторонам протягом п’яти днів з дня її постановлення.

Вищий спеціалізований суд Україні з розгляду цивільних і кримінальних справ також звертає увагу на відсутність підстав для висновків про те, що ухвала суду про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду підлягає апеляційному оскарженню. Виходячи з позиції даного суду, особа, щодо якої постановлено ухвалу про примусове виконання рішення третейського суду (яка не оскаржується), не позбавлена права звернутися до компетентного суду з позовом про скасування рішення третейського суду. При задоволенні такого позову це буде підставою для подання заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню (п. 28-1 ч.1 ст. 293 ЦПК України) [161].

У підтвердження обраної правової позиції щодо апеляційного оскарження ухвал за винятком випадків, коли таке оскарження заборонено законом, Конституційний Суд України у наступному своєму рішенні від 28.04.2010 року № 12-рп/2010 (п. 2.2) дійшов висновку, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову.

У рішенні від 08.07.2010 року № 18-рп/2010 [162] щодо офіційного тлумачення положення п. 12 ч. 1 ст. 293 ЦПК України Конституційний Суд України дійшов висновку, що апеляційному оскарженню підлягають як ухвали про роз’яснення рішення суду так і ухвали про відмову в його роз’ясненні. Відмова у реалізації такої можливості, як слушно відзначає суд, може призвести до порушення конституційних засад судочинства - рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду.

В аспекті конституційного звернення щодо офіційного тлумачення положення п. 28 ч. 1 ст. 293 ЦПК України рішенням Конституційного Суду України від 02.11.2011 року [163] визначено, що апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають ухвали суду першої інстанції як щодо повороту виконання судового рішення, так і про відмову в задоволенні заяви щодо повороту виконання судового рішення. Ухвалюючи рішення суд виходив з того, що особливістю ухвал суду щодо повороту виконання рішення є те, що вони приймаються на стадіях виконання судового рішення і оскаржити їх одночасно з рішенням суду неможливо.

Позиція Конституційного Суду України у питаннях вичерпності переліку ухвал суду першої інстанції, що підлягають оскарженню, отримала схвальні відгуки у правовій доктрині. Зокрема, Ю. Лобода відзначає, що заборона оскарження судових ухвал повинна бути прямо передбачена у процесуальному законодавстві стосовно кожного випадку, коли процесуальна дія суду оформлюється ухвалою. При цьому вчений звертає увагу на те, що у процесуальних законах необхідно передбачати не правило, а саме винятки, випадки неможливості оскарження ухвал [47] .

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в інформаційному листі щодо можливості оскарження окремо від рішення суду ухвал, перелічених у ч. 1 ст. 293 ЦПК України, від 12.07.2011 року [164] інформував про необхідність обов’язкового виконання рішень Конституційного Суду України. Враховуючи логіку тлумачення Конституційним Судом України пунктів 2, 12, 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, звернув увагу на необхідність застосування аналогічного підходу при вирішенні питання про прийняття до розгляду апеляційних скарг і щодо інших пунктів ч. 1 ст. 293 ЦПК України.

Проведене дослідження засвідчило про існуючу невирішеність та суперечливість як з теоретичної так і з практичної точок зору у питаннях саме апеляційного оскарження окремо від рішення суду ухвал суду першої інстанції. Категоричність законодавця у ст. 293 ЦПК України та правова позиція Верховного Суду України у питаннях вичерпності переліку ухвал, що підлягають апеляційному оскарженню, на наш погляд, є передчасними та такими, що не відповідають приписам Основного Закону держави.

У свою чергу, зазначене засвідчує, що процесуально-правовий інститут апеляційного оскарження судових рішень функціонує не достатньо ефективно, а тому, як слушно відзначається у правовій доктрині, питання підвищення ефективності апеляційного провадження потребує опрацювання [165, с. 609].

2.2.