Сучасний стан та перспективи розвитку правового регулювання перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції

Найважливішими чинниками періоду реформування судової системи в Україні стало запровадження інституту апеляційного оскарження та оновлення інституту касаційного оскарження у цивільному судочинстві.

Початок сучасної судово-правової реформи, якою передбачено реформування інституту перегляду судових рішень в Україні, у літературі закономірно пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України [97] і Акту проголошення її незалежності [98]. До цих історичних подій всі судові органи республіки входили до єдиної загальносоюзної системи юстиції колишнього СРСР, яка не передбачала можливості перегляду судових рішень в апеляційному порядку [99, с. 66].

Власне існування у цивільному судочинстві держави інститут апеляційного оскарження припинив у зв’язку з прийняттям Радою Народних Комісарів Декрету про суд № 1 від 24.11.1917 р. [100], згідно зі ст. 2 якого передбачалось, що рішення місцевих судів остаточні та оскарженню в апеляційному порядку не підлягають. Декрет про суд № 2, прийнятий 15.02.1918 р. Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на розвиток і доповнення декрету № 1 [101], підтвердив скасування інституту апеляції, закріпивши у ст. 4 положення згідно з яким оскарження в апеляційному порядку скасовуються і допускається лише касація рішення.

Зникнення інституту апеляційного оскарження в цивільному процесі сучасними дослідниками пояснюється як наслідок того, що поряд із знищенням старої судової системи було знищено все дореволюційне судочинство, в тому числі цивільне, елементом якого була апеляція. Модель нового судочинства передбачала спрощення судової діяльності як результату встановлення нових суспільно-економічних відносин, і відкидала інститут апеляції як такий, що втратив своє значення [102, с.

К.Н. Анненков у свій час справедливо зауважував, що апеляційний спосіб оскарження судових рішень міг виникнути тільки тоді, коли центральна державна влада встигла посилитися та зміцніти настільки, що мала достатньо сил і можливостей підкорити своєму контролю народний суд або навіть замінити його своїми установами, упорядкованими на основі ієрархічного підкорення, тобто на основі системи підкорення нижчих судів судам вищим [104, с. 323].

Що стосується касаційного оскарження радянської доби, то з перших днів виникнення радянської держави мало місце запровадження абсолютно нового порядку перегляду судових рішень, який докорінним чином відрізнявся від існуючої раніше системи перегляду судових рішень за законодавством Російської Імперії [105, с. 61]. Для радянського періоду розвитку процесуального законодавства було характерним ускладнення, а то й практична неможливість оскарження законного рішення радянського суду безпосередніми учасниками цивільного процесу. Аналіз цивільно- процесуального законодавства радянської доби засвідчив, що касаційне провадження відігравало зовсім іншу роль аніж касаційне провадження часів Російської Імперії чи періоду незалежної України.

Основами цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік від 08.12.1961 року [106] у ст. 44 проголошувалось право касаційного оскарження рішень усіх судів, крім рішень Верховного Суду СРСР і Верховних судів союзних республік. Процесуальний порядок касаційного розгляду справ регламентувався нормами ЦПК Української РСР від 18.07. 1963 р. [107]. Перед касаційним провадженням як однією із стадій цивільного процесу поставлені перш за все загальні для всього цивільного судочинства завдання, сформульовані у ст. 2 ЦПК УРСР, а саме охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством.

Пленум Верховного суду СРСР у постанові за № 5 від 6 вересня 1979 р. «Про виконання судами постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 8 жовтня 1973 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ в касаційному порядку»» [108] відзначав, що суди касаційної інстанції повинні забезпечити своєчасне усунення суддівських помилок, єдиний напрям судової практики у точній відповідності з вимогами закону, маючи на увазі важливе значення цієї діяльності для виконання завдань радянського соціалістичного правосуддя щодо захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян та організацій.

За своєю сутністю, завданнями та значенням касаційне провадження за цивільно-процесуальним законодавством радянського періоду більш нагадувало апеляційне провадження за цивільно-процесуальним законодавством України чим власне касаційне.

Що стосується оскарження судових рішень судів, що набрали законної сили, то їх оскарження було можливим виключно в порядку судового нагляду за правилами ст. ст. 48-51 Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік. Правом внесення протесту на рішення суду були наділені тільки посадові особи суду та прокуратури, без обмеження строку на внесення такого протесту, незалежно від того чи були зазначені особи учасниками процесу чи ні. Зокрема, ч. 1 ст. 49 Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік передбачала, що рішення, які набули чинності, ухвали і постанови можуть бути переглянуті в порядку судового нагляду за протестами прокурорів, голів судів і їх заступників, яким це право надано законом.

У цивільно-процесуальному законодавстві України інститут судового нагляду в тому чи іншому вигляді функціонував до 2001 року. Щодо необхідності та можливості відновлення інституту судового нагляду на теперішній час у теорії цивільного процесу єдності не досягнуто.

У цілому, становлення судової системи в радянській Україні відбувалося на основі ідеологічних постулатів комуністичної партії, відповідно до яких суди повинні були проводити в життя партійну політику [109, с. 8]. Відповідно, цивільне процесуальне законодавство Союзу РСР було неспроможним належним чином забезпечити оскарження судових актів вищими судовими інстанціями, чим ставило під сумнів реальність виконання поставлених перед цивільним судочинством завдань, спрямованих на забезпечення охорони прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду і вирішення цивільних справ.

Якісно новий виток свого розвитку процедура перегляду судових рішень отримала внаслідок проголошення Україною незалежності. Проголошуючи державний суверенітет України розділом Ш Декларації про державний суверенітет України закріплювався принцип розподілу державної влади в республіці на законодавчу, виконавчу та судову, що без сумніву стало передумовою для формування та удосконалення національної судової системи, в тому числі і у цивільному судочинстві.

Значною подією на шляху удосконалення та розвитку судової системи, підвищення ефективності перегляду судових рішень стало прийняття Верховною Радою України 28 квітня 1992 року постанови «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» [110], що «...започаткувала судову реформу та відіграла важливу роль у становленні в Україні незалежної судової гілки влади в рамках системи поділу влади в демократичному суспільстві» [111, с. 4]. Основними принципами реформування судової системи України мало стати створення такої моделі судочинства, яка б максимально гарантувала реалізацію права особи на судовий захист, рівність громадян перед законом та судом, та створення реальних умов для запровадження дійсно змагального і диспозитивного судового процесу і можливості реалізації права на перегляд судового рішення в апеляційному та касаційному порядку.

Окрім зазначеного варто відзначити і те, що очікуваним наслідком здобуття Україною незалежності стало проголошення стратегічного курсу на інтеграцію до Європейського Союзу. Підтверджуючи відданість ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів, у 1995 році Україна приєдналась до Статуту Ради Європи [112], що, у свою чергу, викликало необхідність приведення національної правової і судової системи параметрам країн Центральної і Західної Європи. Визначальною подією на шляху забезпечення права на справедливий суд, в тому числі, і реалізації права на апеляційне та касаційне оскарження, стала ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., підписана від імені України 09.11.1995 року.

Одним із основних напрямів інтеграційного процесу, відповідно до абз. 1, 2 п. 1 розділу 1 Указу Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11.06.1998 року [113], визначено адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, що передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами. 14.09.2000 року Указом

Президента України схвалено Програму інтеграції України до Європейського Союзу [114], серед пріоритетних завдань якої визначено реформування органів судової влади, а головним завданням для України у сфері здійснення правосуддя - забезпечення розвитку судової системи, яка б сприяла досягненню стабільності у суспільстві, гарантувала верховенство права та права людини. Зазначені зміни, обумовлені інтеграційним курсом держави, не залишилось осторонь і у цивільному судочинстві.

Прийнята 28.06.1996 р. Конституція України у ст. 125 закріпила територіальність і спеціалізацію як принципи побудови системи судів загальної юрисдикції в Україні, а п.

Варто погодитись з позицією А. Осетинського, що саме європейський вектор зумовив запровадження у Конституції України нових порядків перегляду судових рішень - апеляційного та касаційного [115, с. 27]. Однак, разом з тим у правовій доктрині відзначається, що до 2001 року в цивільному судочинстві принцип забезпечення апеляційного та касаційного провадження мав суто декларативний характер, оскільки не отримав реалізацію в нормах ЦПК України [82, с. 198].

Відповідно, наступним визначальним кроком у процесі реформування інституту апеляційного та касаційного провадження стало прийняття 21.06.2001 р. законів України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»» [116], «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» [117], у результаті прийняття яких Закон України «Про судоустрій України» від 05.06.1981 р. [118], а також ЦПК України зазнали суттєвих змін з питань перегляду судових рішень, в тому числі і ухвалених судами першої інстанції. Зокрема, було скасовано норми, що регламентували провадження у порядку судового нагляду і запроваджувався інститут апеляційного провадження, а також інститут касаційного провадження, наповнений новим змістом. У результаті запроваджених змін, відповідно до ст. 20 ЗУ «Про судоустрій України», систему судів загальної юрисдикції складали місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Розділ II зазначеного закону було доповнено главою 3-2 «Вищі спеціалізовані суди», нормами якого було визначено статус та склад вищих спеціалізованих судів. Із внесенням зазначених змін у чинне законодавство України створювалось правове поле для діяльності вищих спеціалізованих судів, у тому числі і в сфері цивільного судочинства, з одного боку, а з іншого - ці зміни стали логічним продовженням реалізації положень Конституції України та проведення судової реформи в Україні [119, с. 236].

Результатом прийняття ЗУ «Про внесення до Цивільного процесуального кодексу України» розділ IV ЦПК України було викладено у новій редакції, включено главу 40 «Апеляційне провадження» та главу 41 «Касаційне провадження». Відповідно до оновленої ст. 319 ЦПК України судом касаційної інстанції визначався Верховний Суд України. На думку В.А. Кройтора, цим законом принцип забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду було втілено в життя [82, с. 198].

Запровадження інституту апеляції у цивільному процесі України, як слушно відзначає Є.А. Чернушенко, стало однією з найважливіших складових сучасної судово-правової реформи, яка здійснюється в умовах кардинального оновлення всіх сфер суспільного життя в Україні. При цьому умовами такого запровадження вчена визначає: проголошення державної незалежності, що поставило на порядок денний питання про проведення судово- правової реформи; подолання недоліків щодо невідповідності політико- правовим та соціально-економічним реаліям України системи охорони прав при перегляді судових рішень, успадкованих від Радянського Союзу, та необхідність створення системи правосуддя, що відповідає суті нової державності та засадам

демократичного розвитку; глибока криза всіх інституцій системи юстиції [120, с.

9].

У подальшому, 07.02.2002 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про судоустрій України» [121], згідно з п. 3 ч. 2 ст. 18 якого передбачалось утворення нового судового органу в судовій системі України - Касаційного суду України, на який покладаються повноваження щодо перегляду судових рішень за цивільними та кримінальними справами, що набули чинності. Зокрема, систему судів загальної юрисдикції, відповідно до ч. 2 ст. 18 зазначеного закону, становили: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України. Повноваження Касаційного суду України визначались відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 33 і полягали у розгляді зазначеним судом в касаційному порядку справ, віднесених до його підсудності, а також інших справ у випадках, визначених процесуальним законом. Підпунктом 5 пункту 3 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» передбачалось утворення Касаційного суду України у шестимісячний строк і здійснення повноваження щодо розгляду справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом, з моменту, визначеного відповідним процесуальним законом. Однак, Конституційний Суд України своїм рішенням № 20-рп/2003 від 11.12.2003 р. (справа про Касаційний суд України) [68] положення ЗУ «Про судоустрій України» щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України, його складу та повноважень визнав неконституційними. Відповідно, повноваження щодо касаційного перегляду судових рішень залишились за судовою палатою у цивільних справах, що діяла у складі Верховного Суду України.

Наступним етапом в реформуванні інституту касації в цивільному процесі України стало прийняття 18 березня 2004 року нового ЦПК України, що мав принципове значення для правового регулювання здійснення касаційного провадження у цивільному процесі України. Згідно зі ст. 323 даного кодексу передбачалось, що касаційною інстанцією у цивільних справах є суд, визначений ЗУ «Про судоустрій України» в якості суду касаційної інстанції у цих справах. Вищого спеціалізованого суду у сфері цивільного судочинства створено не було, законодавчі приписи щодо статусу Касаційного Суду України та його компетенції були визнані неконституційними. Відповідно, 22.02.2007 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ» [122], згідно з положеннями якого цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, не розглянуті Верховним Судом України до 1 січня 2007 року, в тому числі за якими Верховним Судом України витребувано справи, передаються для розгляду і вирішення відповідно до глави 2 розділу V Цивільного процесуального кодексу до колегії суддів відповідних апеляційних судів, склад яких формується президіями цих судів. У свою чергу, цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, подані до Верховного Суду України після 1 січня 2007 року, а також касаційні скарги, подані до Верховного Суду України до 1 січня 2007 року, за якими проведено попередній розгляд відповідно до статті 332 Цивільного процесуального кодексу України, розглядаються та вирішуються Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України відповідно до глави 2 розділу V Цивільного процесуального кодексу України.

Однією з гарантій справедливого і ефективного судочинства є, безумовно, правильно організована система судів. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10.05.2006 року [123], у положеннях розділу III закріпила, що система судів загальної юрисдикції повинна будуватись на принципах спеціалізації, територіальності, інстанційності. Щодо останнього, то в указі відзначається, що суди мають бути організовані так, щоб забезпечити право на перегляд судового рішення у суді вищого рівня. Зокрема, інстанційна організація судів повинна забезпечити правосудність рішення. Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права на всій територій України, учасник судового процесу після апеляційного розгляду справи має бути наділений правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду), крім випадків, установлених законом, щодо правильності застосування права.

Реформування національної судової системи з наступним прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року, що став базовим у судовій реформі 2010 року, у правовій доктрині розцінюється фактично як продовження ідей, викладених у положеннях вищезазначеного указу, зокрема, у частині інстанційної побудови судів цивільної юрисдикції [124, с. 75]. У зв’язку з прийняттям зазначеного закону розпочав свою діяльність Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

З урахуванням історичного аспекту виникнення та розвитку апеляційного провадження Є.А. Чернушенко [99, с. 70] пропонує наступні основні етапи періодизації становлення інституту апеляційного оскарження в цивільному судочинстві України: перший етап - виникнення інституту оскарження судових рішень взагалі і інституту апеляційного оскарження судових рішень зокрема, що відображено у нормативних актах більш пізнього законодавства, а саме: в Судебниках 1497 р., 1550 р., Соборному Уложенні 1649 р., Литовських статутах 1529 р., 1566 р., 1588 р., Зводі законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. та інших, які передбачали можливість оскарження судових рішень в апеляційному порядку; другий етап - закріплення інституту апеляції у Статуті цивільного судочинства 1864 р., в якому найбільш повно відтворена ідея розвитку цього правового інституту; третій етап - тимчасова дія інституту апеляції, який запроваджено нормативними актами Української Народної Республіки (19171918 р.р.); четвертий етап - запровадження інституту апеляції у сучасному цивільному процесі України.

У правовій доктрині пропонується виокремлювати періоди розвитку правового регулювання і касаційного провадження в цивільному процесі незалежної України. Зокрема, О.А. Тимошенко визначає: перший період - це початок 90-х років ХХ століття - початок ХХІ століття, який характеризувався існуванням системи касаційного оскарження рішень судів в цивільному процесі, що сформувалася ще за часів існування СРСР; другий період - з 2001 р. до середини 2010 р., який можливо охарактеризувати впровадженням апеляційного оскарження судових актів в цивільному процесі, що зумовило внесення відповідних змін в правове регулювання касаційного провадження та виокремлення його в якості особливого різновиду провадження в цивільному процесі та прийняттям ЦПК України; третій період - з середини 2010 р., який триває і на сьогодні та пов’язаний з проведенням судової реформи і прийняттям 07 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [125, с. 7].

На сьогодні, забезпечення справедливого і доступного судочинства, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 р. [126] визнано однією із основних засад політики у сфері розбудови державності.

Прийняття 7 липня 2010 року ЗУ «Про судоустрій і статус суддів в Україні» суттєво вплинуло на регулювання апеляційного провадження в цивільному судочинстві України. Проте суть апеляційного провадження залишилась незмінною [50, с. 65]. Але визначальним стало для процедури касаційного провадження з перегляду судових рішень у цивільних справах, оскільки не тільки кардинально змінило саму процедуру але й суттєво вплинуло на подальше функціонування Верховного Суду України, його компетенцію та повноваження.

Виходячи зі змісту положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» стає зрозумілим, що Верховний Суд України більше не відіграє функції касаційної інстанції з перегляду будь-якої категорії справ.

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України, від 11.03.2010 року № 8-рп/2010 [127] встановив, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. У свою чергу, відповідно до позиції суду, визначення у ч. 2 ст. 125 Конституції України Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції. А питання розподілу правосудних повноважень між Верховним Судом України та вищими судами, визначення стадій судочинства та форм провадження, відповідно до принцип верховенства права, мають бути підпорядковані гарантіям права кожної людини на справедливий суд.

Передача повноважень перегляду судових рішень у касаційному порядку від Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що стала суттєвою новелою, а також питання щодо визначення кількості інстанцій судових органів у системі судів загальної юрисдикції у світлі реформування судової системи віднайшли неоднозначну оцінку серед науковців, юристів-практиків та політиків.

В. Сущенко звертає увагу на необхідності відмови від практики сліпого запозичення (копіювання) або ж компіляції розбудови правової системи інших країн Європи чи Америки і зазначає, що розвиваючи судову систему України і дбаючи про наявність ефективної можливості виправлення судових помилок на нижчих рівнях, не треба ускладнювати систему судів, а навпаки її треба зробити якомога простішою і доступнішою для кожного, хто побажає або ж буде вимушений звернутися до суду, щоб той розсудив. При цьому як оптимальний варіант вчений розглядає трирівневу структуру: суд першої інстанції (районний, міжрайонний, окружний); апеляційний суд (обласний, регіональний) і касаційний суд (кримінальна, цивільна, адміністративна палати або відповідні Вищі спеціалізовані суди у складі Верховного Суду України) [128, с. 168].

Я. Романюк вважає, що 4-ланкова судова система з окремими судами різних спеціалізацій занадто громіздка і заплутана. І зазначає, що для України система, в якій на одному й тому ж рівні (загальнодержавному) функціонують ще 2 ланки судів - касаційні та Верховний, є помилковою, у зв’язку з чим вбачає логічним повернення до 3-ланкової судової системи, у якій Верховний Суд як єдиний найвищий суд на загальнодержавному рівні очолюватиме систему судів загальної юрисдикції, виконуватиме функції суду касаційної інстанції з розгляду справ кожної юрисдикції та матиме повноваження для виконання функцій забезпечення єдності судової практики [129].

На необхідності спрощення системи судоустрою і повернення до класичної трирівневої системи організації судової влади, у якій Верховний Суд України здійснюватиме розгляд судових справ у порядку касаційного провадження, звертає увагу О. Березюк, на думку якого нинішня чотирирівнева система судоустрою значно ускладнює судову процедуру, а це, своєю чергою, зменшує доступ громадян до правосуддя [130, с. 96-97].

Прихильники іншого підходу створення вищих спеціалізованих судів як судів касаційної інстанції розцінюють як необхідне і обґрунтоване [124, с. 76].

Зокрема, Р.М. Мінченко зауважує, що до моменту створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ процедура перегляду судових рішень у цивільних справах була напрочуд неефективною, оскільки із-за перевантаженості Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, що виконувала функцію касаційної інстанції, була неспроможна упродовж розумного строку переглянути величезну кількість цивільних справ, рішення за якими були предметом касаційного оскарження. Віднині, як зазначає вчена, завдяки створенню спеціалізованих судів, що будуть виконувати лише функцію касаційного провадження і не будуть перевантажені іншими повноваженнями, що здійснював Верховний Суд України, касаційне оскарження в дійсності стане додатковою гарантією захисту прав людини і сприятиме винесенню остаточного, справедливого і законного рішення суду в розумні строки, як того вимагають положення ЄКПЛ і норми ЦПК [87, с. 108].

О.С. Ткачук, С.В. Глущенко вважають, що розширення судової системи з метою урівняння у правах громадян щодо можливості перегляду цивільних і кримінальних справ (утворення третьої ланки - Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ) наблизило нашу країну до європейських стандартів і, найголовніше, забезпечило життєдайність суду касаційної інстанції як дієвого правового арбітра [131, с. 101].

С.В. Ківалов, акцентуючи увагу на особливому статусі Верховного Суду України у системі судів, позитивно оцінює створення чіткої зрозумілої трирівневої структури місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів, а також упорядкування компетенції між судами різних юрисдикцій та різного рівня за принципом «одна ланка судової системи - одна судова інстанція» [130, с. 99].

В. Городовенко констатує, що структура судової системи 2010 року є оптимальною і не потребує кардинальних змін. Наразі перспективним, на думку вченого, є розвиток внутрішньої спеціалізації у судах загальної юрисдикції [132, с. 20].

В аспекті оцінки ефективності здійснюваної реформи варто звернути увагу і на питаннях аналізу здійснення цивільного судочинства судами контролюючих інстанцій на практиці. Створення судів третьої інстанції - вищих спеціалізованих судів з розгляду цивільних і кримінальних справ мало наслідком збільшення кількості звернень до них. Зокрема, у 2012 р. [133] до судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло 54, 9 тис. касаційних скарг, з них - за 18,4 тис. скарг касаційне провадження відкрито, майже у 8 тис. цивільних справ касаційні скарги задоволено. У свою чергу, заяв про перегляд судового рішення у цивільних справах Верховним Судом України до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло на розгляд 3,1 тис., що на 53, 4 % становило більше ніж у 2011 р. При цьому у провадженні Верховного Суду України на виконання положень ст. ст. 353-360-7 ЦПК України перебувала 181 заява.

Аналіз даних судової статистики у 2013 р. [134] засвідчив про збереження тенденції збільшення надходження справ і матеріалів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Зокрема, на розгляді судової палати у цивільних справах ВССУ знаходилося понад 58, 8 тис. касаційних справ, що на 2,5 % більше порівняно з 2012 р. У той же час Верховним Судом України було переглянуто 158 судових рішень ВССУ, переважну кількість яких було скасовано з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Зазначені тенденції ніяким чином не повинні ставити під сумнів ефективність перегляду судових рішень внаслідок проведеної реформи, а засвідчують про те, що, в цілому, процедура перегляду рішень у цивільному судочинстві продовжує залишатись на етапі свого розвитку, вимагає подальшого удосконалення, напрацювання єдиних концептуальних підходів з метою забезпечення єдності судової практики.

Інстанційна система має особливе значення, оскільки вона є гарантією високої якості правосуддя, дозволяючи суддям вищої інстанції з більшим досвідом, авторитетом і компетентністю виправляти можливі помилки суддів нижчої інстанції [135, с. 553]. Відповідно, інстанційна побудова системи судів загальної юрисдикції обумовлює ефективність самого перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, та досягнення мети цивільного судочинства

Слушним з даного приводу видається підхід Л.А. Терехової, яка відзначає, що судова влада може вважатися по справжньому незалежною, якщо вона ні територіально, ні щодо компетенції не вибудовується згідно з системою органів законодавчої та виконавчої влади. Для досягнення оптимальної інстанційності «необхідно створити новий по суті і структурі судовий орган, що має можливість у виключних випадках переглянути судовий акт, що набрав законної сили» [61, с.62-78], яким і є, як вбачається, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, уповноважений здійснювати перегляд судових рішень суду першої інстанції, що набули чинності. У підтвердження зазначеного звернемося до точки зору Т.М. Яблочкова, який вважав, що сутність касаційного провадження вимагає його зосередження в єдиній установі [136, с. 233] .

В. Сердюк звертає увагу на те, що кількість судових інстанцій ще не свідчить про ефективність судової системи та про надання можливості на

оскарження судового рішення, оскільки на практиці домінантними є інші причини: 1) недосконалість процесуального законодавства; 2) нечіткість викладення повноважень суду вищої інстанції; 3) штучна заформалізованість судового процесу; 4) відсутність волі законодавця щодо забезпечення оскарження судових рішень у різних категоріях справ [67, с. 26].

О. Пасенюк вважає, що судових інстанцій має бути стільки, щоб переконати сторони у правосудності судового рішення, зрештою сформувати у них довіру до держави, що, як відомо є важливим елементом правової держави [65, с. 15].

Безумовно, у результаті послідовної і клопіткої роботи законодавця, що базувалась на судовій практиці і теоретичних напрацюваннях провідних фахівців-процесуалістів, була створена цілком виважена система апеляційного та касаційного оскарження судових рішень з цивільних справ і тим самим стала можливою реалізація законного права особи на перегляд судового рішення як додаткової конституційної гарантії захисту порушеного невизнаного чи оспорюваного права і охоронюваного законом інтересу, що цілком відповідає ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Беручи до уваги гострі дискусії з приводу проведення судової реформи і те, що одним вольовим рішенням перебудувати судову систему неможливо, проблеми на цьому шляху слід вирішувати поступово, зважено, у тісній взаємодії між усіма суб’єктами, які беруть участь у реформуванні, з урахуванням напрацювань науковців і практиків [137].

У свою чергу, різноманітність наукових підходів у питаннях інстанційної побудови системи судових органів загальної юрисдикції та відсутність єдності щодо процедури перегляду судових рішень і пов’язаної з цим проблеми повноважень судових органів засвідчує про те, що формування інстанційної системи побудови судів ще не завершено і триває нині. Відповідно, потребує вироблення єдиної концепції розвитку з метою забезпечення ефективного перегляду судових рішень для забезпечення захисту порушених прав.

Без сумніву, роль і місце судових органів, що забезпечують перегляд судових рішень у цивільному судочинстві, продовжує залишатись однією із ключових проблем, відповідно, питання реформування судової системи - одним із найактуальніших питань сьогодення. На сьогодні назріла нагальна необхідність у вжитті скоординованих заходів щодо подальшого реформування законодавства про судоустрій і статус суддів, а також здійснення судочинства.

Продовженням Стратегічного плану розвитку судової влади України на 2013-2015 роки стала запропонована Радою суддів України Стратегія Розвитку судової системи в Україні (СРССУ) на 2014 - 2017 роки [138], завданням якої є наближення української системи правосуддя до європейських стандартів та підтвердження прагнення українського судівництва активно діяти для відновлення довіри суспільства до судової влади.

З метою забезпечення підготовки узгоджених пропозицій щодо проведення в рамках впровадження Стратегії сталого розвитку «Україна - 2020» судової реформи, спрямованої, зокрема, на досягнення європейських стандартів забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, Указом Президента України «Про Раду з питань судової реформи» від 16.10.2014 р. [139] утворено Раду з питань судової реформи як консультативно-дорадчий орган при Президентові України, основним завданням якого є напрацювання узгоджених пропозицій щодо розроблення та реалізації в Україні стратегії реформування судоустрою та судочинства, інших суміжних правових інститутів [140].

09.12.2014 р. постановою Кабінету Міністрів України затверджено Програму діяльності Кабінету Міністрів України [141]. Серед основних цілей діяльності Кабінету Міністрів України, відповідно до п. 3 зазначеної постанови, визначено нову систему правосуддя, що передбачає, зокрема: створення правової основи для реформування судової системи шляхом сприяння прийняттю у новій редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; ініціювання внесення змін до Конституції України щодо завершення судової реформи, в тому числі і запровадження трирівневої системи судів, а також повернення Верховному Суду України повноважень вищої судової інстанції.

З метою підвищення національних стандартів судоустрою і судочинства та забезпечення права на справедливий суд Верховною Радою України 12.02.2015 р. прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» [142], що стало визначальною подією на шляху реформування судової системи, оскільки сприяло прийняттю Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у новій редакції, а також забезпечило внесення суттєвих змін у процесуальне законодавство з питань перегляду судових рішень.

За результатами аналізу розвитку цивільного процесуального законодавства незалежної України, існуючих доктринальних підходів щодо його систематизації, вбачаємо за доцільне виділити наступні періоди розвитку та формування перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у порядку апеляційного та касаційного оскарження, а саме:

Перший період (1990-1995 р.р.) ознаменувався суверенізацією

національного цивільного процесуального законодавства та започаткуванням проведення судово-правової реформи в Україні, що обумовлювались проголошенням Україною державного суверенітету та незалежності, впровадження принципу розподілу державної влади, однією з ланок якої визнано судову. Що, у свою чергу, викликало необхідність у створенні принципово нової моделі судової влади, що відповідала б засадам розвитку нової державності, сприяла б реалізації особою права на судовий захист, підвищенню ефективності перегляду судових рішень суду першої інстанції.

Зазначений період розвитку ознаменувався прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р., постанови Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991 р., постанови Верховної Ради України «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні» від 28.04.1992 р..

Другий етап (1995-2001 р.р.) - перехідний, обумовлений проголошенням Україною цілком очікуваного стратегічного курсу на інтеграцію до Європейського Союзу, що, у свою чергу, викликало необхідність адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, що передбачає, в тому числі, і подальше реформування правової системи України та поступове приведення її у відповідність з європейськими стандартами, в тому числі і у питаннях перегляду судових рішень. Визначальною подією даного періоду стала ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., підписаної від імені України

09.11.1995 р., відповідно до ЗУ від 17.07.1997 р. та прийняття Конституції України 28.06.1996 р., запровадження у її нормах принципово нових форм перегляду судових рішень - апеляційного та касаційного оскарження, що у значній мірі стало можливими саме завдяки вибору європейського вектору розвитку держави. Крім того, зазначений період розвитку ознаменувався прийняттям ЗУ «Про приєднання України до Статусу Ради Європи» від

31.10.1995 р., Указу Президента України «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» від 11.06.1998 р., Указу Президента України, яким схвалено «Програму інтеграції України до Європейського Союзу» від 14.09.2000 року.

Третій період (2001-2010 р.р.) обумовив запровадження інституту апеляційного оскарження та наповнення новим змістом інституту касаційного оскарження. Характеризувався пошуком оптимальних шляхом підвищення рівня і якості правосуддя у цивільних справах, кардинальним оновленням та удосконаленням цивільного судочинства у питаннях побудови системи перегляду судових рішень. Дані процеси віднайшли своє відображення у прийняття законів України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»», «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21.06.2001 р., ЗУ «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р., ЦПК України від 18.03.2004 р., Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.2006 року тощо.

Четвертий період (2010 - середина 2014 р.р.) - охарактеризувався подальшим реформуванням національної судової системи у цивільному судочинстві, ключовою подією якого стало прийняття ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р., завдяки чому стало можливим створення кардинально нової судової інстанції - Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ як суду касаційної інстанції, в результаті чого було змінено процедуру перегляду судових рішень першої інстанції у касаційному порядку та правовий статус і повноваження Верховного Суду України у системі судів загальної юрисдикції.

П’ятий період (з середини 2014 р.) - новітній. Характеризується впровадженням нагальних та скоординованих заходів, спрямованих на оновлення національного цивільного судочинства, завершення судової реформи з метою гарантування реального утвердження в суспільстві верховенства права та забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд. Дані процеси віднайшли своє відображення, зокрема, у прийнятті Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р., що стало ключової подією на сучасному етапі судового реформування, а також у виданні Указу Президента України «Про Раду з питань судової реформи» від 16.10.2014 р., прийнятті постанови Кабінету Міністрів України, якою затверджено «Програму діяльності Кабінету Міністрів України» від 09.12.2014 р.

Наведена періодизація щодо виокремлення етапів розвитку перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, за час державної незалежності України, відкриває можливості для подальшого її детального дослідження з метою напрацювання єдиної концепції розвитку апеляційної та касаційної інстанцій.

Безумовно, на сьогодні є всі підстави стверджувати, що в результаті проведення судової реформи, яка триває і нині, щодо судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, створено чітку трьохінстанційну систему їх перегляду, що включає: 1) місцеві суди як суди першої інстанції, які здійснюють розгляд і вирішення цивільних справ, віднесених процесуальним законом до їх підсудності; 2) апеляційні суди, що забезпечують перегляд судових рішень, що не набрали законної сили; 3) вищі спеціалізовані суди, а саме Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що здійснює перегляд судових рішень, які набрали законної сили, і окремий особливий статус Верховного Суду України, який здійснює перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку, метою діяльності якого є забезпечення вимог єдності судової практики. Відповідно, за умов трьохінстанційної структури судів передбачено два інстанційні способи оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції: апеляційний і касаційний.

Висновки до розділу 1

За результатами проведеного дослідження теоретико-правових засад оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у цивільному процесі зроблено висновки щодо визначення правової природи права на оскарження рішень суду першої інстанції, з’ясування місця та ролі перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у механізмі цивільного судочинства, а також правового забезпечення перегляду судових рішень та його ефективності у світлі реформування судової системи України.

Встановлено, що найбільш дієвим механізмом забезпечення законності та обґрунтованості судових актів є можливість їх оскарження у апеляційному та касаційному порядку. З урахуванням основних доктринальних підходів додатково обґрунтовано, що право на апеляційне та касаційне оскарження належить до основних конституційних прав, тобто є конституційним та має загальний характер. Так як передумови виникнення, умови та порядок реалізації зазначеного права знаходяться у площині цивільного процесуального права, то з моменту своєї реалізації зазначене право на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, в апеляційному та касаційному порядку трансформується у суб’єктивне цивільне процесуальне право, зміст якого доцільно визначати через сукупність певних правомочностей (можливостей) його суб’єкта.

Запропоновано право на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, розглядати як гарантовану Конституцією України можливість сторін та інших осіб, які брали участь у справі, а також осіб, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, у порядку, визначеному нормами цивільного процесуального законодавства, звернутися до суду вищої інстанції з метою забезпечення усунення судової помилки і реального виконання судового акту.

Відповідно, змістом права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, є сукупність наступних правомочностей:

1) можливість звернення до суду апеляційної інстанції зі скаргою на судові рішення суду першої інстанції, що не набрали законної сили, щодо їх перевірки на предмет законності та обґрунтованості; можливість безпосереднього звернення до суду касаційної інстанції зі скаргою на судові рішення суду першої інстанції, що набрали законної сили, щодо їх перевірки на предмет законності;

2) право на отримання судового захисту за результатами розгляду скарги у судах апеляційної та касаційної інстанцій, забезпечене процесуальним обов’язком судів вищої інстанції використати передбачені процесуальним законом можливості для встановлення та усунення суддівської помилки, допущеної судом першої інстанції, та забезпечення реального виконання судового акту.

Встановлено, що ефективність захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів обумовлена вибором форми такого захисту, зокрема, форми перегляду судового рішення, ухваленого судом першої інстанції. Основними критеріями вибору учасниками процесу форми, у порядку якої здійснюватиметься оскарження судового рішення у судах вищої інстанції, є норми права, що регулюють процесуальні відносини, що виникають під час перегляду судових рішень, підстави та мета перегляду судових рішень, характер оскаржуваного судового акту та коло осіб - суб’єктів суддівської помилки, допущеної при ухваленні судового рішення.

Виділено наступні періоди розвитку та формування перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у порядку апеляційного та касаційного оскарження, а саме: 1) перший період (1990-1995 р.р.) - суверенізація національного цивільного процесуального законодавства та започаткування проведення судово-правової реформи в Україні; 2) другий період (1995-2001 р.р.) - перехідний, обумовлений проголошенням Україною стратегічного курсу на інтеграцію до Європейського Союзу, необхідністю адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, з метою його приведення у відповідність з європейськими стандартами в питаннях перегляду судових рішень; 3) третій період (2001-2010 р.р.) - запровадження інституту апеляційного оскарження та наповнення новим змістом інституту касаційного оскарження; 4) четвертий період (2010-середина 2014 р.р.) - подальше реформування судової системи, що ознаменувалось прийняттям ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» та створенням кардинально нового органу -

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ як суду касаційної інстанції; 5) п’ятий період (з середини 2014 р.) - новітній, спрямований на завершення судової реформи, в тому числі, і у сфері цивільного судочинства з метою забезпечення реального утвердження верховенства права в суспільстві.

Підтримано та додаткового аргументовано доктринальні підходи щодо створення, за результатами проведення судової реформи, чіткої трьохінстанційної системи перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, що включає:

1) місцеві суди як суди першої інстанції, які здійснюють розгляд і вирішення цивільних справ, віднесених процесуальним законом до їх підсудності;

2) апеляційні суди, що забезпечують перегляд судових рішень, що не набрали законної сили;

3) вищі спеціалізовані суди, а саме Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що здійснює перегляд судових рішень, які набрали законної сили, і окремий особливий статус Верховного Суду України, який здійснює перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку, метою діяльності якого є забезпечення вимог єдності судової практики. Встановлено, що за умов трьохінстанційної структури судів передбачено два інстанційні способи оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції: апеляційний і касаційний.