3.1. Процесуальні особливості перегляду судових рішень суду першої інстанції. Межі розгляду справи

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції, відповідно до ч. 1 ст. 303-1 ЦПК України, має бути розглянута протягом двох місяців з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду.

Згідно з ч. 1 ст. 330-1 ЦПК України касаційна скарга на рішення, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 324 ЦПК України, має бути розглянута протягом одного місяця, а на ухвали, передбачені п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України, - протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження у справі.

Перегляд судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, в апеляційних та касаційних судах, здійснюється у процесуальній формі, що передбачає строго регламентований послідовний порядок руху справи на зазначених стадіях.

Як судом першої інстанції так і при провадженні, пов’язаному з переглядом судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, має місце підготовка справи, хоча і дещо в скороченому вигляді. Не можливо досягти мети судового процесу без проходження певних його етапів. Це, мабуть, головне у всьому процесі, тому і підготовка справи є необхідним етапом діяльності в будь-якій судовій інстанції [203, с. 145] .

Метою даного етапу цивільного судочинства є забезпечення умов для правильного та своєчасного розгляду справи у відповідному провадженні й на досягнення даного результату повинні бути спрямовані всі підготовчі дії суб’єктів процесуальних правовідносин. Засобом досягнення даної мети є виконання комплексу специфічних завдань, які визначають основні напрямки діяльності учасників процесу [204, с. 97].

Підготовка розгляду справи апеляційним судом регламентована ст. 301 ЦПК України, згідно з якою протягом десяти днів з дня отримання справи суддя-доповідач вчиняє дії з підготовки розгляду справи.

Переважною більшістю вчених підготовка справи до судового розгляду у судах апеляційної інстанції розглядається в якості самостійної стадії. Зокрема, К.В. Гусаров, справедливо відзначаючи важливість підготовки справи до розгляду в суді апеляційної інстанції з метою якісного вирішення цивільної справи, разом з тим даний етап у суді апеляційної інстанції визначає в якості самостійної стадії [27, с. 848].

В.І. Тертишніков, обґрунтовуючи недоцільність розгляду апеляції як стадії цивільного судочинства, підготовку справи до розгляду як і відкриття провадження у справі, розгляд справи в суді апеляційної інстанції визначає також в якості стадій апеляційного провадження [81, с. 223].

Аналогічної позиції дотримується і С.Я. Фурса, яка порядок прийняття апеляційної скарги до розгляду (відкриття апеляційного провадження), підготовку апеляційним судом справи до судового розгляду, судовий розгляд справи апеляційним судом визначає в якості стадій апеляційного провадження [145, с. 721-733].

Ю.С. Червоний перегляд рішень і ухвал в апеляційному порядку визначав в якості стадії, що складається з чотирьох частин: а) порушення стадії апеляційного перегляду рішень і ухвал, що не вступили у законну силу; б) підготовки розгляду справи в апеляційному порядку; в) розгляду справи по суті; г) ухвалення і проголошення апеляційним судом рішення чи ухвали [172, с. 339].

На думку А.І. Дрішлюка, процесуальний порядок перегляду справи судом апеляційної інстанції передбачає два етапи, один з яких - підготовчий - покликаний забезпечити швидкий та законний розгляд справи і другий - це безпосередньо сам розгляд справи апеляційним судом [45, с. 378].

Є.А. Чернушенко визначає підготовку апеляційного розгляду справи одним із етапів, складовою частиною апеляційного провадження, що, в свою чергу також складається з послідовних частин [120, с.

Н.О. Зражевська зауважує, що процесуальний інститут підготовки цивільної справи до розгляду є елементом стадії апеляційного провадження, а не самостійною стадією, про що засвідчує, як відзначає вчена, системний і структурний аналіз розміщення та змісту норм, що регламентують інститут підготовки цивільної справи до розгляду у главі 1 розділу V ЦПК України, присвяченій апеляційному провадженню, та здійснення останньої суддею- доповідачем одноособово, поза межами судового засідання [205].

B. І. Тертишніков визначає, що касаційний перегляд здійснюється в судовому засіданні, що складається із трьох частин: підготовчої, розгляду касаційної скарги, винесення та оголошення постанови суду касаційної інстанції [81, с. 26].

C. Я. Фурса виділяє наступні стадії касаційного провадження, до яких відносить: 1) подання касаційної скарги, 2) відкриття касаційного провадження, 3) підготовка справи до касаційного розгляду, 4) попередній розгляд справи судом касаційної інстанції, 5) судовий розгляд справи судом касаційної інстанції [145, с. 753-762].

Ю.С. Червоний визначав перегляд рішень та ухвал суду першої інстанції, що набрали законної сили, після їх перегляду в апеляційному порядку, самостійною стадією, що включає три частини:

1) відкриття стадії перегляду рішень і ухвал суду першої інстанції, що набрали законної сили, а також рішень і ухвал апеляційного суду в касаційному порядку;

2) підготовка справ до касаційного розгляду;

3) розгляд справ по суті судом касаційної інстанції;

4) ухвалення і проголошення рішення і ухвали судом касаційної інстанції [172, с. 353].

М.К. Треушніков акцентує увагу на подвійній процесуальній природі касаційного провадження так як, на думку вченого, касаційне провадження у цивільних справах є стадією цивільного процесу, в цілому, тобто системою процесуальних відносин, що виникають та розвиваються між судом касаційної інстанції та особами, які беруть участь у справі.

О.А. Тимошенко, погоджуючись з ідеєю щодо подвійної процесуальної сутності касаційного провадження, визначає останнє як один із видів перегляду рішень і ухвал у цивільному процесі та один з видів проваджень, що, у свою чергу, складається з наступних стадій: 1) порушення касаційного провадження; 2) підготовки справи до касаційного розгляду; 3) попереднього розгляду справи; 4) розгляду справи судом касаційної інстанції; 5) прийняття рішення або постановлення ухвали судом касаційної інстанції [207, с. 280281].

Ми солідарні з тими вченими, які відзначають недоцільність розгляду підготовки справи до розгляду у суді апеляційної та касаційної інстанцій в якості окремої самостійної стадії. При цьому, як засвідчує проведений аналіз, для позначення руху справи на стадіях апеляційного та касаційного перегляду судових рішень вченими вживаються різні терміни, зокрема, як то «етап», «елемент», «частина».

З метою уніфікації термінологічного понятійного апарату, уникнення ототожнення правових категорій, з урахуванням основних доктринальних підходів і системного аналізу законодавчих приписів, вважаємо за доцільне перегляд судових рушень в апеляційному та касаційному поряду визначати саме в якості самостійних стадій цивільного судочинства, що складаються з наступних частин: 1) відкриття апеляційного, відповідно касаційного провадження у справі; 2) підготовка апеляційним, відповідно касаційним судом справи до судового розгляду; 3) розгляд справи по суті; 4) ухвалення та проголошення судом апеляційної та касаційної інстанції рішення чи ухвали.

Безпосередньо перелік процесуальних дій з підготовки розгляду справи апеляційним судом на законодавчому рівні визначений у ч. 1 ст. 301 ЦПК України, відповідно до якої протягом десяти днів з дня отримання справи суддя-доповідач вчиняє такі дії: 1) з’ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі; 2) визначає характер спірних правовідносин та закон, який їх регулює; 3) з’ясовує обставини, на які посилаються сторони та інші особи, які беруть участь у справі, як на підставу своїх вимог і заперечень; 4) з’ясовує, які обставини визнаються чи заперечуються сторонами та іншими особами; 5) вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції; 6) за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача; 7) за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання щодо вжиття заходів забезпечення позову; 8) вчиняє інші дії, пов’язані із забезпеченням апеляційного розгляду справи.

Перелік підготовчих дій, що визначений зазначеною статтею, як вбачається з її змісту, не є вичерпним. На можливість вчинення й інших дій, крім тих, що зазначені у ч. 1 ст. 301 ЦПК України, пов’язаних із забезпеченням апеляційного розгляду справи, залежно від обставин справи, доводів апеляційної скарги звертає увагу і Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» (абз. 1 п. 13). Підготовчі дії з виклику свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, вжиття заходів забезпечення позову, а також вчинення інших дій, пов’язаних із забезпеченням апеляційного розгляду справи, відповідно до ч. 2 ст. 301 ЦПК України, здійснюються за правилами, встановленими главою 3 розділу III ЦПК України.

Особливість підготовки справи до розгляду виявляється у тому, що при підготовці справи до розгляду в суді апеляційної інстанції не діють такі принципи цивільного процесу, як гласність та усність, що є особливістю цієї частини апеляційного провадження, оскільки підготовка справи до розгляду проводиться без виклику осіб, що беруть участь у справі, та без проведення попереднього судового засідання [27, с. 851].

Після проведення підготовчих дій суддя-доповідач доповідає про них колегії суддів, яка в разі необхідності вирішує питання про проведення додаткових дій після закінчення дій підготовки справи до розгляду. Ч. 2 ст. 302 ЦПК України встановлює правило, згідно з яким справа має бути призначена до розгляду у розумний строк, але не пізніше семи днів після закінчення дій підготовки справи до розгляду.

Ст. 332 ЦПК України передбачає проведення попереднього розгляду справи протягом п’яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем на колегії у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі.

Системний аналіз положень ч. ч. 3-5 ст. 332 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що у попередньому судовому засіданні суд касаційної інстанції може ухвалити одне із трьох визначених законом рішень:

1) відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення;

2) скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов’язкове скасування судового рішення;

3) призначає справу до судового розгляду за відсутності підстав, передбачених для попередніх повноважень.

К.В. Гусаров відзначає, що висновок щодо з’ясування підстав для задоволення касаційної скарги чи залишення в силі судового рішення ґрунтується на даних судді-доповідача після вивчення ним цивільної справи. Такими підставами вчений пропонує вважати порушення судом норм права, коли касаційний суд може зробити висновок без урахування пояснень учасників спірних процесуальних правовідносин і розгляду справи в порядку ст. 333 ЦПК України [157, с. 163].

Р.М. Мінченко справедливо звертає увагу на те, що попередній розгляд касаційної інстанції, що може реалізуватись в ухваленні судом касаційної інстанції конкретного судового рішення щодо задоволення чи незадоволення касаційної скарги, проведений без участі і повідомлення учасників цивільного процесу є суттєвим порушенням основних принципів цивільного судочинства - принципів гласності та публічності і негативно впливає на імідж суду касаційної інстанції і судової системи України, в цілому, а тому потребує відповідних змін [208, с. 432] .

Ч. 5 ст. 332 ЦПК України закріплює правило, згідно з яким справа призначається до судового розгляду, якщо хоч один суддя із складу суду дійшов такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду.

Шляхом розгляду цивільних справ здійснюються функції правосуддя і виконуються завдання цивільного судочинства - захист прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави [195, с. 371].

Відповідно до ч. 1 ст. 304 ЦПК України процесуальний порядок розгляду цивільної справи апеляційним судом здійснюється за загальними правилами цивільного судочинства відповідно до положень Г лави 4 Розділу III ЦПК України, з винятками і доповненнями, встановленими законом, а саме главою 1 за назвою «Апеляційне провадження» розділу V зазначеного кодексу. У доктрині цивільного процесуального права з даного приводу справедливо зазначається, що це положення додатково підкреслює, що апеляційне провадження не є альтернативою розгляду справи в суді першої інстанції, відповідно, апеляції як інституту цивільного процесуального права притаманні самостійні завдання та мета [178, с. 164].

Зокрема, відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» в апеляційній інстанції не застосовуються правила про пред’явлення зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України), про прийняття позову третьої особи із самостійними вимогами (ст. 125 ЦПК України), про об’єднання і роз’єднання позовів (ст. 126 ЦПК України), про недопустимість розгляду справи за відсутності позивача, від якого не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (ч. 3 ст. 169 ЦПК України, оскільки згідно з ч. 2 ст. 305 ЦПК України неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом.

Ч. 3 ст. 18 ЦПК України встановлює правило, згідно з яким цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку.

Ч. 1 ст. 158 ЦПК України закріплює загальне правило про розгляд судом цивільної справи у судовому засіданні та обов’язкове повідомлення осіб, які беруть участь у справі. Відповідно, розгляд справи апеляційним судом здійснюється у судовому засіданні, що проводиться в спеціально обладнаному для цього приміщенні суду - залі засідань, та охоплює наступні чотири частини: 1) підготовча частина; 2) розгляд справи по суті; 3) судові дебати; 4) ухвалення та проголошення судового рішення.

Від належної процедури розгляду залежить ефективність апеляційного провадження [27, с. 853].

У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує справу, яка підлягає оскарженню. Після чого секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє причини їх неявки, якщо вони відомі. Суд встановлює особи тих, хто з’явився, а також перевіряє повноваження представника. У разі, якщо при розгляді справ в апеляційному порядку приймає участь перекладач, головуючий, відповідно до ст. 164 ЦПК України, роз’яснює йому права та обов’язки і попереджає про кримінальну відповідальність згідно зі ст. ст. 384, 385 КК України.

Наслідки неявки в судове засідання осіб, які беруть участь, на законодавчому рівні визначені у ст. 305 ЦПК України і зводяться до того, що за певних умов апеляційний суд відкладає розгляд справи. Умовами, за яких є можливим відкладення такого розгляду, згідно з зазначеною нормою, є наступні: 1) неявка у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки; 2) клопотання особи, яка бере участь у справі, про відкладення розгляду справи, якщо повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, згідно зі ч. 2 ст. 305 ЦПК

України, не перешкоджає розглядові справи. Крім того, як вбачається з системного аналізу приписів зазначеної норми, відкладення розгляду справи не відбуватиметься й у разі наявності клопотання особи, яка бере участь у справі, про відкладення розгляду справи, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом неповажними.

За правилами ст. 165 ЦПК України із зали судового засідання видаляються свідки у відведені для цього приміщення та оголошується склад суду (ст. 166 ЦПК України), а також прізвища експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз’яснюється особам, які беруть участь у справі, право згідно зі ст. ст. 20-25 ЦПК України заявляти відводи, що є гарантією об’єктивного та неупередженого розгляду справи.

Після чого, відповідно до ст. ст. 167, 168 ЦПК України, у підготовчій частині судового розгляду справи в апеляційному порядку на головуючого покладається обов’язок з роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків, та вирішення можливих заяв та клопотань від осіб, які беруть участь у справі, шляхом постановлення відповідної ухвали. При цьому заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі, розглядаються судом після того, як буде заслухана думка решти присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі.

Розгляд справи по суті розпочинається, відповідно до ч. 2 ст. ст. 304 ЦПК України, з доповіді судді-доповідача про зміст рішення (ухвали), яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватися перевірка рішення (ухвали), встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Після доповіді судді-доповідача пояснення дає особа, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Далі дають пояснення інші особи, які беруть участь у справі.

Процесуальний порядок розгляду цивільної судом касаційної інстанції на законодавчому рівні визначений у ст. 333 ЦПК України.

Зокрема, у касаційному порядку, згідно з ч. 1 ст. 333 ЦПК України, справа розглядається колегією у складі п’яти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути викликані для надання пояснень у справі, тобто суд касаційної інстанції факультативно, на власний розсуд, вирішує питання про необхідність присутності у судовому засіданні зазначених осіб.

У правовій доктрині у зв’язку з переглядом справи у касаційному суді без повідомлення осіб, які беруть участь у справі, відзначається про перешкоджання реалізації права людини на справедливе судочинство. Зокрема, на думку Г.М. Ахмач, позиція законодавця щодо факультативного вирішення судом питання про необхідність присутності у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, позбавляє їх аргументовано відстоювати свою позицію у справі, перешкоджає суду всебічно й об’єктивно досліджувати обставини справи, винести законне і обґрунтоване судове рішення за результатами розгляду касаційної скарги [209, с.214].

Надання права суду касаційної інстанції на власний розсуд вирішувати питання щодо виклику осіб, які брали участь у справі для надання пояснень у справі, не зовсім вірним вважає О.А. Тимошенко, яка зауважує, що виклик чи не виклик тих чи інших осіб може ставити їх в подальшому в нерівне становище [207, с. 281].

На противагу зазначеному, як слушно визначає К.В. Гусаров, обмеження для осіб, які беруть участь у справі при її розгляді, мають обґрунтований характер і існуючі правила щодо цього не можна визнати обмеженням доступу до суду [76, с. 164] .

Згідно з ч. 2 ст. 333 ЦПК України головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа, за чиєю скаргою та на рішення, ухвалу якого суду розглядається. У цій частині вирішуються заяви та клопотання осіб, які беруть участь у справі, і питання про можливості продовження засідання у зв’язку з неявкою учасників процесу [81, с. 264] . Після чого суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі зміст оскаржуваного рішення суду та доводи касаційної скарги.

Після доповіді справи сторони та інші особи, які беруть участь у справі, дають свої пояснення, першою дає пояснення сторона, яка подала касаційну скаргу. Якщо рішення оскаржили обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Суд може обмежити тривалість пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання. У своїх поясненнях сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи.

Вважаємо можливим погодитись з К.В. Гусарович, який вважає, що право давати пояснення у засіданні суду касаційної інстанції окрім осіб, які беруть участь у справі, повинні мати також і особи, щодо яких суд вирішив питання про їх права та обов’язки і які не належать до кола осіб, які беруть участь у справі [157, с. 165].

Ст. 334 ЦПК України закріплює правило,згідно з яким незалежно від того, за касаційною скаргою кого з осіб, які беруть участь у справі, було відкрито касаційне провадження, у суді касаційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони мають право укласти між собою мирну угоду з додержанням законодавчих норм, що регулюють порядок і наслідки вчинення цих процесуальних дій. Поряд із цим ст. 334 ЦПК України не закріплює право відповідача при перегляді рішення (ухвали) судом касаційної інстанції визнати позов. Це зумовлюється тим, що касаційний суд не розглядає спору по суті, а переглядає винесені за результатами розгляду справи рішення чи ухвали [157, с. 166].

Для процедури розгляду цивільної справи в апеляційному та касаційному порядку надзвичайно важливе значення має питання щодо визначення меж такого розгляду.

Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції визначені у ст. 303 ЦПК України, що складається із чотирьох частин, кожна з яких має певні особливості. Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно, зазначена діяльність буде спрямована на встановлення наявності чи відсутності суддівської помилки, допущеної судом першої інстанції.

O. Борисова відзначає, що межі розгляду судом апеляційної інстанції необхідно визначати виходячи зі змісту принципу диспозитивності. Одним із постулатів даного принципу є постулат: «ne eat judex ultra petita» - суд у своєму рішенні не повинен виходити за межі вимог, заявлених сторонами. Дане правило отримує свій розвиток на стадії оскарження рішення суду, перетворюючись у правило: «tantum devolutum gantum appellatum» (скільки скарги - стільки рішення) [210, с. 17].

В. Яцина, Д. Луспеник справедливо звертають увагу на те, що суд апеляційної інстанції обмежений доводами апеляційної скарги і право вийти за межі цієї скарги закон пов’язує з певними обставинами. При цьому, як відзначають вчені, апеляційний суд зобов’язаний мотивувати вихід за межі доводів апеляційної скарги в своєму рішенні, оскільки безпідставне використання цього права являється процесуальним порушенням, яке буде підставою для скасування такого судового рішення в касаційному порядку [211, с. 7].

P. М. Мінченко характерною рисою неповної апеляції визначає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі фактичних даних, що були надані особам, які беруть участь у справі, до зазначених судів. При повній апеляції особам, що беруть участь у справі, як відзначає вчена, дозволяється пред’являти в апеляційних судах поряд з фактами та доказами, що вже були предметом розгляду суду першої інстанції, нові факти і докази [50, с. 66-67].

Згідно з ч. 2 ст. 303 апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Відповідно, подання нових доказів та їх подальше дослідження судом апеляційної інстанції у разі їх неподання до суду першої інстанції з поважних причин, як засвідчує аналіз зазначеної норми, обумовлено наступними обставинами: 1) особа повинна обґрунтувати поважність причин, за наявності яких мало місце неподання зазначених доказів до суду першої інстанції, а 2) суд апеляційної інстанції повинен визнати причини, з яких нові докази не могли бути надані до суду першої інстанції, поважними.

В. Яцина, Д. Луспеник, у зв’язку з відсутністю у законі того, які саме можуть бути ці докази, звертають на можливі випадки дослідження нових доказів, які застосовує судова практика, а саме:

1) докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування;

2) докази існували на час розгляду справи у суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об’єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду;

3) додаткові докази з’явилися після прийняття рішення судом першої інстанції;

4) суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи;

5) суд першої інстанції необгрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо);

6) наявні інші поважні причини їх неподання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом унаслідок інших процесуальних порушень [211, с.6].

Крім того, згідно з ч. 3 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишалась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі.

Порушення або неправильне застосування матеріального чи процесуального права має місце у разі застосування закону, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, унаслідок неправильної кваліфікації правовідносин або правильно витлумаченого закону, який хоч і підлягав застосуванню, проте його зміст і сутність сприйнято неправильно через розширене чи обмежене тлумачення [153, с. 557].

В.І. Тертишніков, на підставі аналізу ч. 1 ст. 303 ЦПК України, виділяє два види меж розгляду справи апеляційним судом: процесуальні і матеріальні. Матеріальні межі розгляду справи у судів апеляційної інстанції вчений визначає межами позовних вимог, заявлених і розглянутих судом першої інстанції, що визначають і межі апеляційної скарги у тому розумінні, що останні не можуть бути ширше перших. Якщо ж межі апеляційної скарги вужчі меж позовних вимог, то вони стають межами перевірки законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції апеляційним судом, тобто процесуальними межами для суду апеляційної інстанції [81, с. 233].

В.В. Сердюк звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції вправі розглядати і давати оцінку як питанням факту, так і питанням права, тобто має більший об’єм повноважень у порівнянні із судом касаційної інстанції саме щодо можливості перевірки як фактичної, так і юридичної сторони справи в тому ж обсязі, що і суд першої інстанції [212, с. 412].

В апеляційному суді, відповідно до ст. 306 ЦПК України, позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу.

Межі розгляду справи судом касаційної інстанції визначені у ст. 335 ЦПК України. Зокрема, відповідно до ч.2 зазначеної норми касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної інстанції правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Т.М. Кілічава характерними особливостями меж розгляду судом справи в порядку касаційного провадження визначає наступні:

по-перше, перевірка правильності застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права;

по-друге, така перевірка здійснюється за двох умов:

- у межах касаційної скарги, не виходячи за межі позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції;

- суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про вірогідність або невірогідність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими [213, с. 274-275].

П.І. Шевчук, В.В. Кривенко специфічні ознаки касаційного провадження вбачають саме у межах розгляду справи судом касаційної інстанції, які полягають у тому, що:

1) суд касаційної інстанції перевіряє лише законність судових рішень, тобто правильність застосування норм матеріального або процесуального права;

2) перевірка законності судових рішень здійснюється в межах доводів касаційної скарги (касаційного подання прокурора) і позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції;

3) перевірка законності судових рішень реалізується лише на підставі наявних у справі матеріалів;

4) суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини (факти), що не були встановлені в рішенні чи відхилені ним, вирішувати питання про вірогідність або невірогідність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими;

5) суд касаційної інстанції нових доказів не досліджує [214, с. 27].

На думку О.О. Тимошенко межі розгляду справи судом касаційної інстанції являють собою систему повноважень та заборон суду касаційної інстанції щодо розгляду справи, а саме:

1) право перевіряти в межах касаційної скарги правильність чи неправильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, а також порушення норм процесуального права;

2) заборону встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про вірогідність або невірогідність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими [215, с. 241 ].

Межі розгляду справи судом касаційної інстанції, як зазначає вчена, дають змогу: по-перше, узагальнити характер повноважень судів касаційної інстанції в цивільному судочинстві; по-друге, не допустити дублювання повноважень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій у цивільному судочинстві; по-третє, забезпечити комплексний та неупереджений характер цивільного судочинства; по-четверте, максимально повно забезпечити право на захист суб’єктів права в цивільному судочинстві.

Д.Д. Луспеник, відзначаючи про призначення перегляду рішення, що набрало законної сили (екстраординарна, касаційна інстанція) як перевірки його законності, звертає увагу на те, що можливість подання додаткових доказів суперечить суті касаційного перегляду, оскільки зумовила б процесуальну діяльність щодо доданих доказів, оцінки фактичного матеріалу [83, с. 29].

Відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

У літературі відзначається, що встановлення права виходу за межі касаційної скарги не означає надання касаційному суду права скасувати рішення суду у тій частині, в якій воно не оскаржено, або скасовувати ті рішення в справі, які не оскаржувалися взагалі. Так само не може бути скасовано рішення суду, ухвалене відносно інших осіб, за скаргою особи, на права та обов’язки якої не впливає судове рішення, хоча вона і брала участь у розгляді справи та має право на оскарження судового рішення [216, с. 787].

На думку В.М. Шерстюка, процесуальний закон не повинен містити жодних обмежень щодо перевірки правильності застосування норм матеріального та процесуального права, тобто касаційна інстанція не повинна залишати без уваги порушення закону, допущені судами нижчих інстанцій, незалежно від того, вказано про таке порушення у скарзі чи ні [217, с. 175].

Д.Д. Луспеник зазначену норму, яка приписує суду касаційної інстанції діяти певним чином, визначає відсильною, не підкріплену іншою імперативною нормою права, що є зайвою в процесуальному регламенті [83, с. 31].

Відповідно до ч. 4 ст. 304 ЦПК України, закінчивши з’ясування обставин і перевірку їх доказами, апеляційний суд надає особам, які беруть участь у справі, можливість виступити у судових дебатах в такій самій послідовності, в якій вони давали пояснення. На початку судового засідання суд може оголосити про час, який відводиться для судових дебатів. Кожній особі, яка бере участь у розгляді справи в апеляційному суді, надається однаковий проміжок часу для виступу. Можливість головуючого зупинити промовця під час судових дебатів передбачена ч. 7 ст. 193 ЦПК України і є можливою лише тоді, коли промовець виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється. Особливістю виступу у судових дебатах осіб, які беруть участь у справі, з промовами, як слушно відзначається у правовій доктрині, є те, що тут не просто формулюються вимоги, а вони обґрунтовуються як з фактичної так і з правової точки зору [218, с. 279].

Після закінчення дебатів суд виходить до нарадчої кімнати. У разі потреби під час розгляду справи може бути оголошено перерву або розгляд її відкладено.

Відповідно до ч. 6 ст. 333 ЦПК України, що регламентує порядок розгляду справи судом касаційної інстанції, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, суд виходить до нарадчої кімнати.

3.2.