4.3. Залучення євреїв до землеробства та їх участь в орендній діяльності

Після остаточного закріплення «смуги єврейської осілості» (1835 р.) фактично припинилась імміграція на територію Волинської губернії єврейського населення. Відтоді основною складовою зростання кількості євреїв у регіоні був високий природний приріст населення.

Відповідно до підрахунків Центрального статистичного комітету у 1867 р. на території Волинської губернії проживало 194 516 чол. євреїв, Київської – 266 205 чол., Подільської – 211 801 чол. Більшість євреїв Волині зосереджувалась у східній частині губернії – майже 30 тис. чол. в Житомирському повіті, далі йшли Новоград-Волинський, Рівненський та Кременецький повіти, де кількість єврейського населення коливалася в межах 19–22 тис. чол. Вже через три роки – у 1870 р. чисельність євреїв на Волині зросла до 223 263 чол. [85, ХV–ХVІ].

Більшість єврейського населення зосереджувалася в містах і містечках, та певна частина проживала й у сільській місцевості. Поза містами і містечками євреї, як і поляки, оселялись спорадично, окремими етнорелігійними громадами серед українського етнічного масиву [268, 59]. На Волині майже не було українських сіл, де б не проживало по декілька єврейських родин. Тільки частина польських поселень і майже всі німецькі колонії не мали євреїв у числі своїх жителів [88, 42].

В середині ХІХ ст. тривало стимульоване урядом заснування євреями землеробських поселень. В 1858 р. на території Волині вже було 36 єврейських колоній, населення яких займалось землеробством [307, 227–229]. У всіх губерніях Південно-Західного краю в цей час нараховувалось 93 єврейські колонії, 39 387 дес.

Інтенсифікація залучення євреїв до землеробської праці виявилась досить короткочасною. Вже в кінці 1850-х рр. у документах поліцейської частини Київського генерал-губернаторства стан єврейських колоній Волинської губернії характеризувався як незадовільний, особливо тих, що були засновані на приватних землях. Констатувалась слабкість успіхів землеробства, хоча місцева і губернська влада намагалась протегувати його розвиток. «Євреї поселенці через вроджену схильність до торгового промислу і дрібної спекуляції відкидають всяку думку про постійну осілість, правильну працю по господарству і розвиток та покращення його». Деякі євреї не обробляли своїх полів, а займалися скотарством, яке більше узгоджувалось з їх промисловою схильністю і не потребувало такої важкої фізичної праці як землеробство. Житла єврейських колоністів були в поганому стані, побудовані без будь-якого планування, тісні й неохайні, в одній оселі часто тіснилось по декілька сімейств. Надвірних споруд у єврейських господарствах майже ніколи не було, як і городів [2, арк. 75].

Частину поселень було засновано на непридатних для господарювання земель.

Наділення євреїв землею невдовзі наткнулось на нестачу родючої казенної землі та значне черезсмужжя, тому все частіше євреї оселялись лише окремими сім’ями на поміщицьких землях, що ускладнювало контроль над ними з боку місцевої влади [307, 220]. Негативний вплив на динаміку зростання землеробського населення серед євреїв справляла позиція єврейських громад, які перешкоджали переходу своїх членів до землеробського стану. У випадку виходу заможних сімейств вони фактично втрачали справних платників податків, а вихід бідних сімей зменшував число ймовірних рекрутів. Громади використовували всі засоби для утримання одновірців від виходу, іноді навіть вдавалися до підкупів представників повітової та губернської влади [211, 59]. У 1861 р. чисельність євреїв-землеробів на Волині обчислювалася в 4 304 чол. [250, 72] (всього 2,3 % єврейського населення краю), що було навіть дещо менше, ніж у 1858 р. (4 641 чол.) [307, 227–229].

Частина євреїв намагалась ухилятись від сплати податків та відбуття повинностей після закінчення термінів дії пільгового режиму проживання у колоніях. Наприклад, жителів кол. Озеряни Дубенського повіту, пільговий період для яких закінчився ще у 1858 р., зобов’язали сплачувати всі податки і відбувати повинності аж в грудні 1861 р. [38, арк.1].

Досить часто євреї, декларуючи свій перехід до стану колоністів-землеробів, таким чином лише ухилялись від рекрутської повинності, а землю не обробляли.

Після відміни у 1864 р. євреям-колоністам пільг у відбуванні військової служби вони масово покидали землеробські колонії [315, 201]. П. Слободянюк, наприклад, вважає звільнення від військової повинності єдиним мотивом, що штовхав єврейство до переходу в землероби [228, 198].

Поступово київський генерал-губернатор І. Васильчиков, що активно протегував розвиток єврейських колоній, розчарувався у наверненні єврейського населення до землеробства. Взимку 1859 р. у записці імператору він відзначав, що «враховуючи неуспішність євреїв у землеробстві та великій схильності до занять торгівлею, ремеслами, незрівнянно більш корисно сприяти їх вдосконаленню на цьому шляху». Тому чиновник вважав доцільним відкрити у кожній губернії Південно-Західного краю по ремісничо-технічній школі для євреїв, спрямувавши на них те десятивідсоткове відрахування з коробкового збору, що йшло на землевпорядкування [307, 231]. У 1860 р. Комітетом з поселення євреїв були відряджені чиновники у єврейські колонії Волинської губернії для огляду успішності господарської діяльності [35, арк. 87].

Якщо в 40–50-х рр. ХІХ ст. процес заснування єврейських колоній та залучення євреїв до хліборобської праці відзначався помітними успіхами, то вже у наступне десятиліття протекціоністська політика уряду була швидко згорнута. Законодавче та фінансове стимулювання розвитку колоній припинилось і більшість євреїв повернулася до звичних ремісництва і торгівлі. Починаючи з 1859 р. було прийнято ряд законодавчих актів, що призвели до зникнення більшості єврейських землеробських колоній у правобережних губерніях.

22 жовтня 1859 р. Олександр ІІ затвердив постанову Комітету Міністрів про припинення поселення євреїв на казенних землях західних губерній [251, 409], а 29 червня 1861 р. було закрито губернські комітети для переселення євреїв на землю [307, 232]. 12 лютого 1865 р. вийшло положення Комітету Міністрів про міри для полегшення євреям, що оселились у Західних губерніях, вільного виходу з хліборобів і переходу із землеробського стану до інших. 20 січня 1867 р. імператор наказав дію цього положення поширити на всіх євреїв, що оселились на поміщицьких землях [211, 169].

В липні 1861 р. з подання І. Васильчикова було затверджене імператором положення про Житомирське єврейське ремісниче училище. Це училище засновувалось як експериментальне, його ціль полягала в поширенні ремісничих знань поміж євреями та в направленні їх таким шляхом до «корисної та продуктивної праці» [238, 242]. Даний навчальний заклад, що функціонував упродовж 1862–1884 рр., був першим єврейським ремісничим училищем на території Російської імперії [224, 12].

Єврейські колонії Південно-Західного краю були влаштовані в поземельному відношенні на основі Положення від 20 жовтня 1867 р., що передбачало видачу євреям-землеробам нарівні з державними селянами люстраційних актів і надання їм права викупу земель, які надійшли в їх наділи [24, арк. 1]. Євреї-хлібороби з підпорядкування Міністерства державного майна перейшли до Міністерства внутрішніх справ і таким чином «злилися з селянами взагалі» [307, 232].

На початку 1870-х рр. в правобережних губерніях залишилось 56 єврейських колоній (на Волині – 10 поселень, Поділлі – 14, Київщині – 32).

Генерал-губернатор І. Васильчиков одну з визначальних причин слабких успіхів залучення євреїв до землеробства бачив у тому, що уряд не зміг забезпечити достатнього контролю над євреями-колоністами [211, 61]. Схожої позиції дотримувався дослідник правового становища євреїв у Російській імперії І. Оршанський, який на сторінках праці «Евреи в России. Очерки экономического и общественного быта русских евреев» (1877 р.) [215] навів погляди різних діячів щодо нелюбові євреїв до землеробства. Одні бачили причину в природженій лінивості євреїв, інші – в релігійних правилах, треті – в недосконалій політиці російської влади щодо влаштування життя євреїв. Сам він вважав, що причина полягала в недостатній підтримці колоністів з боку уряду. Звичка до міських промислів та релігійні міркування євреїв, на думку І. Оршанського, відійшли б на другорядний план, «якби євреї бачили на практиці, що перехід у землероби покращує їхній побут» [215, 130]. Д. Вайнштейн серед факторів, що гальмували успіхи єврейського землеробства, називав також зловживання царських урядовців, що займалися облаштуванням колоній та недобросовісність заможних євреїв, котрі виявляли бажання допомагати уряду в цій справі [263, 106].

Дослідник єврейського землеробства імперського періоду В. Нікітін пояснював його невдачі недосвідченістю євреїв у даній сфері трудової діяльності, неприязним ставленням волинських селян, поганим доглядом за худобою та неналежним обробітком полів, фізичною слабкістю євреїв через погане харчування, а також присвяченням значної частини часу релігійним обрядам та святам [211, 61].

Досить влучно деякі причини непопулярності землеробства серед євреїв Російської імперії сформулював відомий радянський юдаїст Я. Лещинський: «Землеробська праця не мала коріння у єврейському житті і в минулому діаспори; аграризація вимагала дуже глибокого і важкого, фізично і психологічно, – розриву з усім минулим економічним укладом єврейства. Ще більше значення мала та обставина, що в ХІХ ст., а особливо, в другій його половині, процес аграризації йшов у розріз із загальним економічним розвитком країни, який гнав мільйони селян в міста від землеробства до міських занять» [196, 197].

Ми вважаємо, що при обгрунтуванні незначних успіхів розвитку єврейського землеробства не слід акцентувати на котромусь одному із перелічених вище факторів. Слабка динаміка даних процесів на Волині та несприйняття євреями сільськогосподарської праці детермінувались комплексним впливом суб’єктивних та об’єктивних обставин економічного, політичного і психологічного характеру. Визначальними були відсутність тривких землеробських традицій та навичок сільськогосподарської діяльності серед єврейського населення, нестабільність їх економічно-правового становища (неодноразові виселення з сіл, свавілля адміністрації, маятниковий характер законодавчого регулювання) та слабкість, а згодом і припинення матеріальної й адміністративної допомоги з боку царської влади різних рівнів.

Євреї грали провідні ролі в торгівлі, посередництві, володіли багатьма підприємствами та орендували значну кількість земельного фонду Волинської губернії, будучи фактично незамінною ланкою економічного життя Волині. Одним із поширеніших видів економічних занять євреїв, формою участі в поземельних відносинах була оренда поміщицьких маєтків. Розвиток системи товарно-грошових відносин після реформи 1861 р. надав потужний імпульс подальшому розширенню їх орендної діяльності. Зросла роль крупних євреїв-орендаторів. У 1868 р. на території Волинської губернії євреї орендували 208 маєтків з 1 901; Київської – 169 з 1 453; Подільської – 224 з 1 788 [215, с.286]. В 1872 р. у правобережних губерніях євреї орендували в 914 маєтках 516 958 дес. землі, сплачували поміщикам 1 509 000 руб. в рік та мали прибуток 3,6 млн. руб. [297, 129].

Становище єврейської орендної діяльності демонструє додаток Р (див. дод. Р). Дана таблиця, складена на основі матеріалів, зібраних етнографічно-статистичною експедицією під керівництвом П. Чубинського, показує кількість маєтків, відданих в оренду євреям на основі формальних договорів. Крім того, частина маєтків зосереджувалася в руках євреїв на правах короткострокової оренди згідно з неофіційними домовленостями. Середня орендна плата, яку сплачували євреї на Волині, становила на початку 1870-х рр. 2 руб. 20 коп. (від 1 руб. 62 коп. у Ковельському повіті до 2 руб. 49 коп. у Заславському) [233, 184].

Згідно з підрахунками губернського статистичного комітету, в 1881 р. євреї орендували на Волині 310 676 дес. землі на основі письмових контрактів [12, арк. 13]. У 1885 р. на території губернії із 977 великих маєтків з 2 416 000 дес. землі євреї орендували до 300 маєтків з 487 000 дес. землі [230, С.131]. На правах приватної власності євреї володіли 53 000 дес. землі у 1880 р. [138, С.688].

Ще в 1869 р. на шпальтах газети «Киевлянин» були вміщені заклики законодавчим шляхом заборонити оренду землі євреями у західних губерніях імперії. Це дало б можливість «прийти на їх місце значному числу російських орендаторів з капіталами, недостатніми для купівлі, але достатніми для оренди землі; поклало б край згубному впливу хижацької єврейської оренди на маєтки; позбавило б місцевих селян від впливу орендаторів та управляючих євреїв та поляків» [144, 67].

Господарсько-економічна діяльність тієї частини євреїв, що не була зайнята в землеробстві (а це була абсолютна більшість єврейства – 97,7 %) упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. проходила в умовах дискримінаційної політики царського уряду, в якій єврейське питання займало особливе місце. За словами С. Борового, основне завдання політики царського уряду щодо євреїв формулювалось наступним чином: «Єврейське питання повинне бути відмінене шляхом знищення, якщо не євреїв, то всього того комплексу національних, побутових і соціальних особливостей, які виділяли євреїв як певну особливу групу населення. Євреї порушували особливий стиль і гармонію держави-казарми. Їх потрібно було нарядити в європейський одяг і розставити по існуючих станових поличках» [180, 127].

Якщо до ХІХ ст. домінуючим гаслом обмежень щодо єврейських жителів Російській імперії був захист православної віри від «шкідливих» принципів іудаїзму, то в період, що нами розглядається, на передній план виходять мотиви економічного, а згодом і політичного характеру. Євреїв звинувачували в «експлуатації сільського населення» та «розладі селянського благоустрою», вроджену схильність до наживи та лихварства знаходили у всіх євреїв [196, 117]. Розгортання єврейських погромів у 1870-х рр. посилило потік звинувачень на адресу євреїв у політичній неблагонадійності, прагненні підірвати існуючий суспільний та економічний устрій російської монархії.

Російські чиновники усвідомлювали, що євреї можуть скласти потужну конкуренцію російським претендентам на купівлю маєтків у Західному краї і таким чином гальмувати намічені плани швидкої економічної русифікації регіону. Також очевидними були тісні єврейсько-польські зв’язки у господарській сфері, що давало підстави твердити про зміцнення позицій полонізму завдяки співпраці з євреями у віддалених від столиці західних губерній. Керуючись подібними міркуваннями, після обговорення в Західному Комітеті питання про участь євреїв у придбанні земель сільськогосподарського призначення, імператор Олександр ІІ затвердив 10 липня 1864 р. постанову «про заборону євреям купувати земельну власність у Західних губерніях» [111, 132–133]. Цей лаконічний документ заборонив усім без винятку євреям купувати у поміщиків та селян землі в Північно-Західному та Південно-Західному краї. Зрозуміло, що дія заборони поширювалась і на Волинську губернію.

Серйозні обмеження євреїв у можливості набувати у власність землю фіксувались і в інших нормативних актах. Положення від 5 березня 1864 р., що встановлювало пільги для росіян при купівлі маєтків у західній частині імперії, забороняло тим особам, що купують маєтки на пільгових умовах, продавати, закладати чи іншим способом передавати та віддавати в оренду чи управління ці маєтки особам польського походження і євреям. Євреї могли бути тільки винокурами та орендаторами шинків [111, 5]. Розроблена Комітетом Міністрів Інструкція про порядок продажу росіянам земель у західних губерніях, затверджена імператором 23 липня 1865 р., підтверджувала заборону на передачу землі євреям [111, 82]. На наш погляд, економічної необхідності в обмеженні прав євреїв на володіння землею в західних губерніях не було, дані законодавчі утиски мотивувались суто політичними міркуваннями.

Участь єврейки-терористки в змові, внаслідок якої було вбито царя Олександра ІІ, стала приводом до розгортання єврейських погромів. Відтоді стовпами національної політики царизму щодо євреїв стали вже не інтеграція, асиміляція та рівноправність, а відмежування та дискримінація євреїв [192, 208–209]. За словами Р. Дмовського, в період правління Олександра ІІІ «уряд оголосив безпощадну війну шести мільйонам підприємливого, рухливого населення, сильного своєю релігійно-расовою солідарністю, перетворюючи їх у своїх заклятих ворогів» [187, 193].

Погроми в свою чергу потягнули за собою новий виток реалізації обмежувальної політики уряду щодо євреїв. 3 травня 1882 р. було затверджене Положення Комітету Міністрів «про заборону євреям знову селитись поза містами та містечками, а також бути покупцями, заставоприймачами і орендаторами нерухомого майна, що знаходиться за межами міст та містечок, або ж повіреними на управління і розпорядження цим майном» [11, арк. 76]. Дана постанова, що приймалась як тимчасовий захід, забороняла євреям надалі селитися поза містами та містечками. Виняток робився тільки відносно існуючих вже єврейських колоній, жителі яких займались землеробством. Положення призупинило видачу на ім’я євреїв орендних договорів і довіреностей на управління і розпорядження землями за межами міст та містечок. Євреям заборонялось також торгувати по неділях та в дні християнських свят. Дані заходи поширювались на губернії постійної осілості євреїв, зокрема й на Волинську.

На практиці євреям вдавалось обходити Положення 1882 р. Оскільки в оренді польських та російських маєтків були зацікавлені й самі землевласники, значного поширення на Волині набули таємні орендні договори, використання підставних осіб при оформленні документів та інші нелегальні схеми. Через неефективність антиєврейських заходів губернатори часто самовільно виселяли євреїв, мотивуючи це різними причинами. Представники влади нерідко перейменовували містечка у села, щоб виселити звідти євреїв [328, 25–27].

Відповідно до обмежувального Положення 1882 р. було зроблено реєстрацію євреїв, що проживали у Волинській губернії. Зібрані дані показали, що на грудень 1882 р. поза містами, містечками та землеробськими колоніями мешкало 18 855 сімей євреїв. З них 523 сім’ї володіли землею на правах приватної власності; 3 066 сімей орендували землю; 9 108 сімей займались торгівлею, промислами, ремеслами і іншими роботами; 6 158 сімей не мали визначених занять [11, арк. 51–52]. У 1883 р. чисельність євреїв на Волині становила 290 638 чол. [174, 21].

Офіційні статистичні джерела свідчать, що в перші роки після введення у дію нових обмежень чисельність єврейського населення, що проживало в сільській місцевості Волинської губернії, почала поступово зменшуватись. Спостерігалось також різке зменшення кількості питейних закладів, що перебували в руках євреїв та площі орендованих євреями земель (див. дод. С). На наш погляд, названі тенденції не зовсім відповідали дійсності, а були задекларовані швидше через успішне здійснення нових махінацій євреями.

За наказом імператора у 1883 р. було створено Комісію для перегляду діючих в імперії законів про євреїв [133, 182]. В листі голові комісії графу К. Палену 25 червня 1884 р. волинський губернатор Л. Томара відзначав, що правила 3 травня 1882 р. не досягли бажаних результатів через неповноту, різні трактування і легкий обхід, а також через недостатність поліцейських засобів для своєчасного слідкування за переміщеннями євреїв. Оренда землі, питейних закладів, винокурні заводи, млини та риболовні ставки залишались в руках єврейських діячів [11, арк. 110–113].

У 1887 р. в губерніях «смуги осілості» євреям було заборонено змінювати місце проживання, переселятись із одних поселень в інші [111, 136–138]. 17 лютого 1892 р. представники поліції отримали право примусово виселяти євреїв, що осіли поза містами і містечками всупереч правилам 1882 р. у місця, призначені для постійного проживання євреїв [111, 137–138].

Завдяки високому природному приросту кількість єврейських жителів Волині невпинно зростала. У 1884 р. в губернії проживало 290 753 чол. євреїв. В містах на 100 християн припадало 149 іудеїв, а в селах – лише 5 [285, 267]. На початок 1884 р. в 4 192 селах Волинської губернії мешкало 64 739 євреїв [191, 14]. У 1885 р. кількість євреїв на території Волинської губернії обчислювалася в 295 918 чол. (13,5 % всього населення регіону) [41, арк. 11], з них 11 854 чол. були зайняті в землеробстві [121, 933; 223, 44].

Прослідкувати подальше демографічне зростання єврейського населення наприкінці ХІХ ст. дозволяють матеріали Першого загального перепису населення Російській імперії 1897 р. Згідно із даними, зібраними Центральним статистичним комітетом, на 1897 р. в Російській імперії проживало 5 215 000 чол. євреїв, їх частка в населенні держави становила 4 % [196, 187]. На Волині чисельність євреїв за останні 15 років (з 1882 р.) зросла на 100 тис. чол. і становила 394 774 чол. – 13,2 % населення губернії [109, ІХ]. Як бачимо, на Волині відсоток єврейського населення у 3,3 рази перевищував середнє значення по імперії, а також був відчутно вищим, ніж в інших губерніях на етнічних українських землях.

Розселення євреїв по повітах губернії виглядало наступним чином: Житомирський повіт – 62 203 чол. (14 % населення повіту), Володимир-Волинський – 28 936 чол. (10 %), Дубенський – 22 485 чол. (12 %), Заславський – 27 772 чол. (13 %), Ковельський – 25 243 чол. (12 %), Кременецький – 26 965 чол. (12 %), Луцький – 35 819 чол. (14 %), Новоград-Волинський – 54 557 чол. (16 %), Овруцький – 21 843 чол. (11 %), Острозький – 18 324 чол. (11 %), Рівненський – 44 016 чол. (16 %), Старокостянтинівський – 27 785 (14 %) [90, 12].

З кожних 10 тис. євреїв 2 098 чол. проживало в сільській місцевості, 4 889 – в містечках і 3 013 – у містах. В містах євреї складали в середньому 50,77 % населення, містечках – 49,3 %, селах – лише 3 % [89, 739]. Чисельність єврейського населення деяких населених пунктів Волині на 1897 р. наведено в додатку Т (див. дод. Т).

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Волинській губернії продовжували існувати єврейські землеробські поселення. Непрості правові та економічні умови торговельної, посередницької та ремісничої діяльності зумовили певне зростання кількості осіб, що займались землеробською працею серед волинських євреїв на зламі століть порівняно з 1860–1870-ми рр. Відповідно до офіційної статистики, у 1888 р. в губернії було 10 єврейських колоній, в яких проживало 2 966 осіб чоловічого населення, обробляли 2 069 дес. землі [211, 199]. У 1893 р. чисельність євреїв-землеробів у Волинській губернії становила 7 546 чол. Сюди, очевидно, були включені й ті євреї, що займались обробітком землі поза межами колоній [22, арк. 375]. На 1895 р. в регіоні за офіційними даними нараховувалось 4 297 осіб євреїв-землеробів (2 156 чол. і 2 141 жін.) [45, арк. 9], у 1896 р. – 4 830 чол. [95, 17].

Послаблення уваги влади до справи єврейського хліборобства зумовило досить суперечливий характер статистичної інформації, яку віднаходимо в різних працях та статистичних збірниках імперського періоду. Так, у «Еврейской энциклопедии» йшлося лише про 5 єврейських землеробських колоній у Волинській губернії на 1897 р. (Осова, Олізарівка, Глинки, Мочулки, Малі Селища) [235, 132], тоді як інше джерело ідентифікувало 18 таких поселень [110, табл. № 5]. Суттєві розбіжності мали місце і в обчисленні кількості євреїв-землеробів у колоніях та площі земель, що оброблялись ними.

В кінці ХІХ ст. найбільшою в губернії землеробською колонією євреїв було поселення Несподзянки у Торчинській волості Рівненського повіту: тут нараховувалось 198 дворів та 1 549 жителів. У кол. Мочулки Новодвірської волості Рівненського повіту в цей час було 82 двори і 738 жителів кол. Олізарівка Рафалівської волості Луцького повіту нараховувала 44 двори та 496 жителів [120, 121,139,175].

Відповідно до інформації, вміщеної у «Памятных книжках Волынской губернии», у 1893 р. на території Волині проживало 4 207 чол. євреїв‑землеробів [102, 9], 1900 р. – 2 067 чол. [104, 8], 1902 р. – 3 423 чол. [105, 9], 1911 р. – 4 195 чол. [107, 65], 1913 р. – 2 671 чол. [108, 65]. В «Обзоре Волынской губернии за 1906 г.» кількість єврейського населення, що займались хліборобством, обчислювалася в 11 668 чол. [100, 36]. Подумати як внести собі!

Найбільш достовірними, на наш погляд, є дані про єврейські землеробські поселення правобережних губерній, виокремлені із «Сборника материалов об экономическом положении евреев в России» (1904 р.) (див. дод. У). Відповідно до них, у 1903 р. на Волині нараховувалось 18 єврейських колоній, за чисельністю їх жителів та кількістю землі губернія випереджала Київщину та Поділля. На етнічних українських землях колонії євреїв продовжували існувати також у Київській, (6 поселень), Подільській (6), Херсонській (12), Катеринославській (13) та Чернігівській (1) губерніях. Цікаво, що на Волині в цих колоніях мешкали виключно євреї, тоді як в інших губерніях євреї часто проживали поряд з українським населенням [235, 130–132].

На особливості господарської діяльності євреїв-колоністів початку ХХ ст. проливає світло «Сборник материалов об экономическом положении евреев в России» [110]. Розподіл землі по угіддях виглядав наступним чином: садибна і городна земля – 402 дес., орна – 1 303 дес., сінокоси – 1 733 дес., вигони – 248 дес., ліс та чагарники – 1 173 дес. (вся земля – 5 392 дес.) [110, табл. № 28]. Під посівами було зайнято 1 095 дес. землі, найбільші площі відводилися під жито, овес, ячмінь, картоплю. Сіяли також гречку, просо, горох та різні трави [110, табл. № 29]. В середньому на двір припадало 0,5 коней, 1,5 корів [110, табл. № 26].

Згідно з висновками Єврейського колонізаційного товариства, яке з 1898 р. здійснювало обстеження економічного становища російських євреїв, єврейські землеробські поселення Волинської губернії перебували в незадовільному стані. Головними причинами називались недостатня родючість наданих урядом земель та слабка технічна забезпеченість господарств [251, 409].

Після погромів 1881 р. розпочалась еміграція євреїв з Російської імперії. За 20 років – з 1881 по 1901 рр. територію Росії покинули понад 1 млн. євреїв. Не оминули ці процеси і Волинську губернію. Значна частина єврейського населення, що бажало емігрувати з Волині, зверталась у волинське відділення Єврейського колонізаційного товариства, яке розпочало свою роботу наприкінці 1906 р. Товариство допомагало отримувати євреям закордонні паспорти або вихідні свідоцтва [148, 3]. Такий розвиток подій, очевидно, відповідав інтересам царських чиновників. Обер-прокурор Синоду Г. Побєдоносцев, висловлюючи свою позицію щодо російських євреїв, заявив: «Третина євреїв помре, третина виїде, а третина охреститься» [298, 62]. За словами І. Погребінської, «На кінець ХІХ ст. політика царату щодо євреїв формулювалась досить відверто: або асиміляція і підкорення загальнодержавній меті Росії, або еміграція» [297, 125].

Микола ІІ, що змінив у 1894 на російському престолі Олександра ІІІ, певний час продовжував дотримуватися жорсткої лінії батька в єврейському питанні. Та реалії економічного й соціально-політичного розвитку Російської імперії все чіткіше диктували необхідність лібералізації у політиці щодо національних меншин. 6 березня 1904 р. міністр внутрішніх справ В. Плеве призупинив виселення євреїв з тих місцевостей, де вони проживали нелегально, всупереч існуючим заборонам. 7 червня 1904 р. був виданий закон, що скасував 50-верстну прикордонну смугу, в межах якої заборонялось оселення євреїв (дане обмеження діяло з 1858 р. через переконання у схильності останніх до контрабандної діяльності). Водночас даний акт поширив на цю смугу дію правил 3 травня 1882 р., заборонивши таким чином євреям оселятись у сільській місцевості [190, 12]. У травні 1910 р. Державною Думою розглядався проект про відміну «смуги єврейської осілості», та законопроект не був прийнятий. Остаточно вона була скасована після Лютневої революціїї законом від 2 квітня 1917 р. «Про скасування віросповідальних і національних обмежень» [329, 439].

Не зважаючи на розгортання еміграційного руху з Волині, на початку ХХ ст. чисельність євреїв продовжувала зростати завдяки стабільно високому природному приросту. Якщо в 1900 р. у регіоні проживало 417 482 чол. євреїв [98, 28], то через рік кількість іудейського населення становила 425 453 чол. [99, 33], а в 1906 р. – 476 116 чол. [100, 35]. Розселення єврейського населення по території губернії на початку ХХ ст. (1906 р.) мало наступний вигляд: Житомирський повіт – 77 348 чол., Новоград-Волинський – 69 958 чол., Рівненський – 61 571 чол., Луцький – 43 287 чол., Старокостянтинівський – 36 271 чол., Кременецький – 34 735 чол., Володимир-Волинський – 29 100 чол., Заславський – 28 450 чол., Дубенський – 24 798 чол., Овруцький – 24 733 чол., Острозький – 20 925 чол., Ковельський – 13 777 чол. [243, 13]. У передвоєнні роки кількість єврейського населення Волині перевищила півмільйона осіб: в 1911 р. – 529 257 чол. [107, 59], а в 1913 р. – 554 451 чол. [108, 59].

Резюмуючи основні аспекти участі євреїв у розвитку системи поземельних відносин Волинської губернії, відзначимо, що в 1830–1850-х рр. значні зусилля царського уряду спрямовувались на заснування та розвиток єврейських колоній у регіоні. В середині ХІХ ст. залучення євреїв до землеробської праці було досить успішним. Через припинення урядових дотацій, слабку родючість наданих земель і відсутність тривких землеробських традицій серед євреїв в наступні десятиліття ці колонії швидко занепали, частина припинила своє існування.

Орендаторська діяльність єврейського населення у пореформений період набула значного поштовху для розвитку завдяки формуванню нових економічних відносин. З іншого боку, державна політика в єврейському питанні, яка набула чітких рис антисемітизму в кінці ХІХ ст., сформувала досить складні правові умови господарсько-економічної діяльності єврейства. Погіршення законодавчого клімату, втім, не завадило євреям Волинської губернії відчутно розширити площі орендованих земель та зосередити в своїх руках численні важелі економічного впливу в період, що розглядається.