Воєннi дії в другiй половинi 1648 р.
Хмельницький розгортав кипучу дiяльнiсть як всерединi країни по мобiлiзацiї сил для наступних боїв, так i на мiжнароднiй аренi. Вiн намагався змiцнити зв’язки із Кримським ханством, забезпечити лояльне ставлення до України Туреччини, нав’язати контакти з Молдовою.
Але особливе значення мали вiдносини з Росiєю. Хмельницький домагався розриву Москви з Польщею i початку росiйсько-польської вiйни.8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький, перебуваючи в Черкасах, написав свого першого листа до царя, в якому розповiв про перемоги над польськими вiйськами пiд Жовтими Водами i Корсунем. Одночасно Хмельницький просив царя взяти Україну пiд свiй захист.
Царський уряд, не будучи пiдготовлений до нової вiйни з Польщею i переживаючи внутрiшнi труднощi (повстання в Москвi та iнших мiстах, нестача коштiв i т. ін.), а також маючи незахищений тил з боку Швецiї, не прийняв пропозицiї Хмельницького i не пiшов на розрив миру з Польщею. Та водночас росiйський уряд подавав допомогу українському народовi: дозволив безмитно ввозити в Україну хлiб, сiль та iншi продукти, зброю, надавав кошти, вимагав вiд польського уряду припинення релiгiйних утискiв українського населення, сприяв переселенню українцiв у межi Росії i т. iн.
У той час, коли Хмельницький, влітку 1648 р. дiйшовши до Чигирина, готувався до вiйни, повстання широкою хвилею розлилося по Українi й переросло
у велику народно-визвольну вiйну. У цiй вiйнi селянство становило абсолютну бiльшiсть повстанських загонiв в армії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе козаками, створювали загони, якi вливалися в армiю Хмельницького чи дiяли окремо. Повстанцi виганяли або вбивали шляхтичiв, захоплювали й дiлили мiж собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували документи про свою залежнiсть вiд панiв i т. iн. Особливо яскраво про антифеодальну, антикрiпосницьку спрямованiсть селянської боротьби свiдчить той факт, що повстанцi нападали не тільки на маєтки польських магнатiв i шляхтичiв, а й на володiння українських феодалiв і навiть православних монастирiв.
Так, улiтку 1648 р. повстанцi вчинили напад на православний Густинський монастир (на Прилуччинi), у вереснi — на Почаївський монастир на Волинi.Найбiльш активними й енергiйними серед повстанцiв лiтопис Самовидця називає «броварников, винников, могилников, будников, наймитов, пастухов», тобто найзнедоленiшу, найтяжче експлуатовану частину сiльського населення.
Основною силою визвольної вiйни було селянство, яке боролося проти соцiального гнiту польських і українських феодалiв-крiпосникiв та iноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального крiпосницького гнiту, і саме його боротьба надавала вiйнi яскравого антикрiпосницького спрямування.
Було поповнено й реорганiзовано реєстровi полки, якi iснували ще до вiйни, — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канiвський, Бiлоцеркiвський i Переяславський. З численних повстанських загонiв були створенi новi територiальнi полки: на Лiвобережжi — Прилуцький, Миргородський, Нiжинський, Борзенський, Iчнянський, на Правобережжi — Київський, Уманський, Вiнницький. Пiзнiше виникли й iншi полки.
В ходi боїв з народної маси висунулись видатнi полководцi — полковники Максим Кривонiс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвiй Гладкий та iн., якi й очолили козацькi полки.
Складним було завдання забезпечити народну армiю продовольством, спорядженням, зброєю i боєприпасами. Незважаючи на великi труднощi, Хмельницький зумiв у короткий час озброїти велику масу повстанцiв як за рахунок мiсцевого виробництва, так i трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських вiйськ та у фортецях. Повстанська армiя мала артилерiю, бiйцi були озброєнi самопалами, мушкетами, пищалями, карабiнами, пiстолями, мечами, шаблями, списами, луками, а то й косами, цiпами тощо.
Кiлькiсть повстанських загонiв зростала з кожним днем. Повстання, передусiм, охопили Київщину. Уже через десять днiв пiсля Корсунської битви православний магнат Адам Кисiль писав, що на Київщинi i Брацлавщинi жоден шляхтич не лишився в своєму домi.
На початку червня повстанськi загони оволодiли i Києвом.Бурхливо розвивалися повстання на Брацлавщині й Подллi. 31 транвя повстанськi загони захопили Немирiв, 11— 12 червня — Тульчин. У той же час у їхнiх руках опинилися Вiнниця, Умань, Брацлав, Красне, Ладижин, Бершадь та iншi мiста й села. Одночасно з цим повставня перекинулось на Волинь i Галичину.
У Лiвобережнiй Українi повстання пiсля Корсунської битви теж розвивалися дуже швидко. Яремi Вишневецькому довелось тiкати з своїх маєткiв. Повстанцi, яких зосередилось на Лiвобережжi близько 15 тис., лiквiдували владу польських панiв на Переяславщинi, Лубенщинi, Нiжинщинi. Вони зайняли Новгород-Сiверськ (13 червня), потiм Борзну, Чернiгiв, Стародуб та iн.
Ярема Вишневецький з своїм 6-тисячним шляхетським загоном, вiдступаючи пiд натиском повстанцiв, жорстоко розправлявся з населенням. Як писав пiзнiше М. Кривонiс у листi до князя д. Заславського, Вишневецький людей мордував, стинав i вбивав на палю, скрiзь у кожному мiстi серед ринку шибениця, а тепер виявляється, що на палi були невиннi люди. Попам нашим свердлом очi свердлив.
Вишневецький був упевнений, що жах — єдине почуття, яким треба дiяти на спрезренних хлопiв. Зробивши все, що мiг, для придушення повстання в Заднпров’ї, вiн пiд Любечем з своїм загоном перейшов Днiпро i через Київське Полiсся i Житомир врiзався в саму глибину степової України, туди, де найсильнiше бушувала буря народної ненавистi.
Проти Вишневецького Хмельницький послав черкаського полковника Максима Кривоноса (Перебийноса), який 16—18 липня 1648 р. розбив Вишневецького пiд Старокостянтиновим i змусив його вiдступити далi на захiд.
Отже, влiтку повстання, найбiльш масовими учасниками яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першiй половинi лiта 1648 р. були очищенi вiд польської влади воєводства Київське, Чернiгiвське, Брацлавське i схiдна частина Подiльського.
В серпнi повстання перекинулось i на Волинь, в Галичину. Окремi козацькi загони взяли Кремiнець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та iн.
Великий розмах повстань змушенi були визнавати навiть магнати. Так, Я. Вишневецький i його друзi 20 липня писали в польський сенат з Волині, що в Українi «що не хлоп, то й ворог, що не мiсто й село, то й юрби ворогiв».